ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2019 р. Справа № 520/2749/19Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Бершова Г.Є.,

суддів:Катунова В.В., Ральченка І.М.

розглянувши у порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.05.2019 року по справі № 520/2749/19 (головуючий 1 інстанції Котеньова О.Г.) за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Холодногірського району Харківської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Холодногірського району Харківської міської ради, у якому просив:

- визнати дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови у забезпеченні ОСОБА_1 безоплатним санаторно-курортним лікуванням протиправними;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 безкоштовно надати ОСОБА_1 у 2019 році путівку на санаторно-курортне лікування згідно з медичними показаннями, визначеними у Довідці форми №070/о від 02.01.2019 № 22/3, виданої комунальним некомерційним підприємством «Міська поліклініка № 24» Харківської міської ради;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 в подальшому надавати ОСОБА_1 щорічно безоплатну путівку для санаторно-курортного лікування згідно з медичними показаннями та індивідуальною програмою реабілітації.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.05.2019 року позов задоволено частково.

Визнано дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови у забезпеченні ОСОБА_1 безоплатним санаторно-курортним лікуванням протиправними.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 безкоштовно надати ОСОБА_1 у 2019 році путівку на санаторно-курортне лікування згідно з медичними показаннями, визначеними у Довідці форми №070/о від 02.01.2019 № 22/3, виданої комунальним некомерційним підприємством «Міська поліклініка № 24» Харківської міської ради.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що Харківський обласний військовий комісаріат, застосовуючи відносно ОСОБА_1 положення Порядку 2, знехтував необхідністю застосовувати у першу чергу положення акту вищої юридичної сили, тобто статей 38, 38-2 Закону № 875-ХІІ, і тим самим позбавляє позивача права на безоплатне санаторно-курортне лікування, у зв`язку з чим вважає дії Харківського обласного військового комісаріату протиправними

Відповідно до ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається в порядку письмового провадження.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення у даній справі в межах доводів та вимог апеляційної скарги у відповідності до ч.1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , інвалід 2 групи, ветеран праці, перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України у Харківській області та отримує пенсію за вислугу років за Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-ХІІ (далі - Закон № 2262-ХІІ) по лінії Міністерства оборони України, без статусу «ветеран військової служби».

21 лютого 2019 року позивач звернувся до Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Холодногірського району Харківської міської ради (далі - УПСЗН) із заявою про надання путівки на безкоштовне санаторно-курортне лікування.

Листом від 07.03.2019 № X-15-19/04-19 УПСЗН у наданні безоплатної путівки на санаторно-курортне лікування позивачу відмовлено та рекомендовано звернутись із питанням щодо забезпечення санаторно-курортним лікуванням до Харківського обласного військового комісаріату.

Свою відмову УПСЗН мотивує тим, що згідно абзацу 2 пункту 1 Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі їх утворення (крім м. Києва) рад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 року № 187 (далі-Порядок № 187), дія цього Порядку не поширюється, зокрема, на осіб, які отримують військову пенсію відповідно до Закону № 2262-ХІІ, тобто не застосовується відносно позивача.

21 лютого 2019 року позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання путівки на безкоштовне санаторно-курортне лікування.

Листом від 20.03.2019 № 617/всз ІНФОРМАЦІЯ_2 у наданні безоплатної путівки на санаторно-курортне лікування позивачу відмовив та запропонував позивачу із зазначеного питання звертатися до УПСЗН.

Свою відмову Харківський обласний військовий комісаріат мотивує тим, що відповідно до пункту 2 Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками до санаторно-курортних закладів військовослужбовців, ветеранів війни, ветеранів військової служби, органів внутрішніх справ та деяких інших категорій осіб і членів їх сімей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2011 року № 446 (далі - Порядок № 446), державні органи забезпечують путівками до санаторно-курортних закладів не більше одного разу на рік лише осіб, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист" та які отримують пенсію відповідно до Закону № 2262-ХІІ. Отже, Порядок № 446 не застосовується відносно позивача, бо він не є ветераном військової служби.

Не погоджуючись із вказаною відмовою, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив з того, що у позивача як інваліда 2 групи, пенсіонера Міністерства оборони, з 18.12.2018 виникло право на безоплатне санаторно-курортне лікування, а у Харківського обласного військового комісаріату виник обов`язок забезпечити його безоплатним санаторно-курортним лікуванням щорічно.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині, що оскаржується виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» № 875-ХІІ (далі Закон № 875-ХІІ) особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 2 Закону № 875-ХІІ визначено, що особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.

Стаття 4 Закону № 875-ХІІ вказує, що діяльність держави щодо осіб з інвалідністю виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших умов для забезпечення їхніх прав і можливостей нарівні з іншими громадянами для участі в суспільному житті та полягає у:

- виявленні, усуненні перепоні бар`єрів, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб, у тому числі стосовно охороні здоров`я;

- соціальному захисті;

- забезпеченні виконання індивідуальної програми реабілітації осіб з інвалідністю.

Соціальний захист осіб з інвалідністю є складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей осіб з інвалідністю нарівні з іншими громадянами та полягає у наданні пенсії, державної допомоги, компенсаційних та інших виплат, пільг, соціальних послуг, здійсненні реабілітаційних заходів.

Статтею 5 Закону № 875-ХІІ визначено, що види і обсяги необхідного соціального захисту особи з інвалідністю надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації. Індивідуальна програма реабілітації є обов`язковою для виконання державними органами, підприємствами (об`єднаннями), установами і організаціями.

Згідно зі статтею 37 Закону № 875-ХІІ види необхідної матеріальної, соціально-побутової і медичної допомоги особам з інвалідністю визначаються органами медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації.

Відповідно до ст.38 Закону № 875-ХІІ особи з інвалідністю і діти з інвалідністю за наявності медичних показань мають право на безплатне забезпечення санаторно-курортними путівками.

Стаття 38-2 Закону № 875-ХІІ визначає, що пільги, передбачені цим Законом, зберігаються за особами з інвалідністю та дітьми з інвалідністю незалежно від виду виплачуваної пенсії або допомоги, призначеної замість пенсії.

Відповідно до приписів ст.23 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» від 06.10 2005 № 2961-IV індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю розробляється відповідно до Державної типової програми реабілітації осіб з інвалідністю для повнолітніх осіб з інвалідністю - медико-соціальною експертною комісією, для дітей з інвалідністю - лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів. Визначення конкретних обсягів, методів і термінів проведення реабілітаційних заходів, які повинні бути здійснені щодо особи з інвалідністю, дитини з інвалідністю, кошторис витрат за рахунок бюджетних коштів чи загальнообов`язкового державного соціального страхування, а також контроль за виконанням індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю в межах своїх повноважень здійснюють медико-соціальні експертні комісії (лікарсько-консультаційні комісії лікувально-профілактичних закладів - щодо дітей з інвалідністю), місцева державна адміністрація, служби зайнятості, реабілітаційні установи, розпорядники відповідних коштів.

Обсяг реабілітаційних заходів, що передбачається індивідуальною програмою реабілітації особи з інвалідністю, не може бути меншим від передбаченого Державною типовою програмою реабілітації осіб з інвалідністю.

Індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю є обов`язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними установами, підприємствами, установами, організаціями, в яких працює або перебуває особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.

Судом з індивідуальної програми реабілітації інваліда № 2079/2073 від 20.12.2019 встановлено, що ОСОБА_1 має ІІ групу інвалідності (захворювання загальне) з 2018 року за клініко-функціональним діагнозом та кодом за МКХ-10 К 86.1 Z 90.4 Z 90.3 хронічний псевдотуморозний панкреатит, захворювання внутрішніх органів.

Згідно з довідкою Комунального некомерційного підприємства "Міська поліклініка № 24" Харківської міської ради № 22/3 від 02.01.2019 для одержання путівки на санаторно-курортне лікування позивачу рекомендовано санаторно-курортне лікування в санаторії гастро-ентерологічного профілю; рекомендоване місце лікування: місцевий санаторій (поза курортом) курорт (и) Бермінводи, Миргород.

Відповідно до ст.17 Закону № 2961-IV реабілітаційний процес включає, зокрема, санаторно-курортне лікування.

Учасниками справи не ставиться під сумнів право позивача як особи з інвалідністю на отримання соціальної послуги у вигляді санаторно-курортного лікування, у той же час відповідачі, посилаючись на приписи підзаконних нормативно-правових актів, зазначають про відсутність обов`язку забезпечити реалізацію позивачем такого його права.

Судовим розглядом встановлено обмеження права позивача на безоплатне санаторно-курортне лікування.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно якої Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави, зокрема військових пенсіонерів.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 № 8-рп/2005 звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу права і свобод - це зменшення, зокрема, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) розтлумачено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", а саме зазначено, що цей термін треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Щодо наявності саме у ІНФОРМАЦІЯ_1 обов`язку забезпечити ОСОБА_1 безоплатним санаторно-курортним лікуванням, суд зазначає наступне.

Відповідно до підпункту 81 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 № 730) Міноборони відповідно до покладених на нього завдань здійснює заходи, спрямовані на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій, зокрема, особам, звільненим у запас або відставку.

Відповідно до пункту 10 Положення про військові комісаріати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2013 № 389, обласні військові комісаріати, зокрема:

- забезпечують оформлення та подання документів органам Пенсійного фонду України для призначення (перерахунку) пенсій особам, звільненим з військової служби, відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»;

- здійснюють розподіл путівок для лікування в санаторно-курортних закладах Міноборони та закуповують у межах виділених асигнувань путівки в інші санаторії та лікувально-профілактичні заклади пенсіонерам, які перебувають на відповідному обліку у військових комісаріатах.

Відповідно до пункту 2.1 Інструкції з організації роботи із соціального забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей у Міністерстві оборони України, затвердженої наказом Міноборони України від 31.12.2014 № 937 (далі-Інструкція), на яку посилається Харківський обласний військовий комісаріат, робота із соціального забезпечення осіб, звільнених з військової служби, У Міністерстві оборони України здійснюється обласними військовими комісаріатами.

Згідно з пунктом 2.8 Інструкції на обласні військові комісаріати покладається, зокрема, обов`язок здійснення розподілу безкоштовних путівок для лікування в санаторно-курортних закладах Міністерства оборони та закупівля в межах виділених асигнувань путівок, зокрема, інвалідам з числа пенсіонерів, які перебувають на відповідному обліку у військових комісаріатах, в інші санаторії та лікувально-профілактичні заклади.

Аналіз вищевикладених норм дає можливість суду дійти висновку, що чинне законодавство покладає обов`язок соціального захисту військових пенсіонерів на Міністерство оборони України, а Кабінет Міністрів України постановою від 03.06.2013 №389 зобов`язує обласні військові комісаріати задовольняти потреби у санаторно-курортному лікуванні пенсіонерів, які перебувають на відповідному обліку у військових комісаріатах.

Відповідно до статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 8 Конституції України встановлюється, що Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, норми Конституції України є нормами прямої дії.

Статтею 22 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно з п. 6 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту.

Суд зазначає, що права, гарантовані Конституцією та законодавством України, мають залишатися ефективними, іншими словами, людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично.

У зв`язку з викладеним суд приходить до висновку, що у позивача як інваліда 2 групи, пенсіонера Міністерства оборони, з 18.12.2018 виникло право на безоплатне санаторно-курортне лікування, а у ІНФОРМАЦІЯ_1 виник обов`язок забезпечити його безоплатним санаторно-курортним лікуванням щорічно.

Отже, ІНФОРМАЦІЯ_2 , застосовуючи відносно позивача положення Порядку №446, не врахував положення актів вищої юридичної сили, а саме Конституції України та Закону № 875-ХІІ, чим порушив гарантоване позивачу право на безоплатне санаторно-курортне лікування.

Частиною 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність дій Харківського обласного військового комісаріату щодо відмови у забезпеченні ОСОБА_1 безоплатним санаторно-курортним лікуванням.

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_1 безкоштовно надати ОСОБА_1 у 2019 році путівку на санаторно-курортне лікування згідно з медичними показаннями, визначеними у Довідці форми №070/о від 02.01.2019 № 22/3, виданої комунальним некомерційним підприємством «Міська поліклініка № 24» Харківської міської ради є належним способом відновлення порушеного права позивача, а також слугуватиме меті усунення порушень, допущених відповідачем у спірних правовідносинах з огляду на наступне.

Керуючись принципом верховенства права, гарантованим ст.8 Конституції України та ст.6 КАС України, суд на підставі ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовує практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд враховує судову практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків.

Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A №18).

Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні.

Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

З огляду на вищевикладене суд приходить до висновку про те, що задоволення позовних вимог щодо зобов`язання Харківського обласного військового комісаріату безкоштовно надати ОСОБА_1 у 2019 році путівку на санаторно-курортне лікування згідно з медичними показаннями, визначеними у Довідці форми №070/о від 02.01.2019 № 22/3, виданої комунальним некомерційним підприємством «Міська поліклініка № 24» Харківської міської ради є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.05.2019 року в частині, що оскаржується суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.05.2019 року по справі № 520/2749/19 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач Г.Є. Бершов Судді В.В. Катунов І.М. Ральченко