ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1.380.2019.000263

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2019 року

11 год. 58 хв. м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Кушика Й.-Д.М., представника позивача ОСОБА_1 , представниці відповідача Галузи М.В., розглянув відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

у с т а н о в и в :

ОСОБА _2 ( АДРЕСА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11), в якій просить визнати протиправним та скасувати рішення № 51 від 17.12.2018 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 ; скасування вказаного рішення та зобов`язання відповідача видати посвідку на постійне місце проживання в Україні громадянину Ісламської республіки Афганістан ОСОБА_2 .

Підставою цього позову зазначено протиправність оскаржуваного рішення, необґрунтованість та формальність. Оскільки таке порушує права позивача, він через свого представника звернувся до суду із цим позовом.

Ухвалою суду від 22.01.2019 позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою суду від 05.02.2019 відкрито загальне позовне провадження у справі.

Ухвалою суду від 14.05.2019 клопотання позивача задоволено та поновлено строк звернення до суду із цим позовом.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю, з підстав, що вказані у позовній заяві. Зазначив, що усі документи, подані первинно ОСОБА_2 для отримання дозволу на імміграцію були достовірними, не підробленими, чинними та відповідали Закону України «Про імміграцію». Просив позов задовольнити.

Відповідач проти позову заперечив, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву вх. № 13657 від 19.04.2019. Зазначив, що за результатами проведеної перевірки матеріалів справи, встановлено недоліки в оформленні документів справи, а також порушення вимог Закону України «Про імміграцію» та положень порядку поводження за заявами. Зокрема, вказав, що на момент прийняття заяви про надання дозволу на імміграцію позивач перебував в Україні незаконно, а дозвіл на імміграцію виданий з порушенням вимог п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію». Просив відмовити у задоволенні позову.

Суд заслухав вступне слово учасників судового розгляду, з`ясував фактичні обставини та відповідні їм правовідносини, та, встановив таке.

25.06.2011 громадянин республіки Афганістан ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуваючи в Україні за дійсним національним паспортом НОМЕР_1 , виданим 23.02.2009 Посольством Афганістану в Україні, звернувся до ВГІРФО Шевченківського РВ ЛМУ УМВСУ у Львівській області з письмовою заявою про залишення на постійне місце проживання в Україні у відповідності до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», так як він понад два роки перебуває у шлюбі з громадянкою України.

Висновком без номера і без дати про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Афганістану ОСОБА_2 , затвердженим начальником ВГІРФО ГУМВСУ у Львівській області Ю. Ілюшик дозволено громадянину Афганістану ОСОБА_2 постійне місце проживання в Україні та документування його посвідкою на постійне місце проживання (а.с. 104).

20 травня 2012 року УГІРФО ГУ МВСУ у Львівській області ОСОБА_2 видано Дозвіл на імміграцію в Україну (а.с. 79).

На підставі отриманого дозволу на імміграцію громадянин Республіки Афганістан ОСОБА_2 був документований посвідкою на постійне місце проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 01.03.2012 з безстроковим терміном дії.

Зі слів представника позивача, після звернення ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області для обміну посвідки на постійне проживання на іншу у зв`язку з її незадовільним станом, відповідачем проведено перевірку та скасовано дозвіл на імміграцію в Україну.

За результатами перевірки матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію в Україну та документування посвідкою на постійне місце проживання ГУ ДМС у Львівській області 17.12.2018 складено висновок від 17.12.2018 та прийнято рішення № 51 про скасування виданого у 2012 році дозволу на імміграцію в Україну зазначеній особі на підставі п. 1, п. 5 ч. 1 ст. 12 Закону України» «Про імміграцію». Видана на підставі цього рішення посвідка на постійне місце проживання серії НОМЕР_2 від 01.03.2012 скасована на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 (а.с. 109-112).

Позивач не погоджується із таким рішенням відповідача, вважає його протиправним і просить скасувати.

Вирішуючи справу, суд керується таким.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI), іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Умови та порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію» від 07 червня 2011 року № 2491-III (далі -Закон № 2491-III).

Положеннями статті 1 Закону №2491-III передбачено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 4 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається, зокрема, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Відповідно до статті 6 Закону № 2491-ІІІ, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, зокрема, організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.

Умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені у статті 9 Закону № 2491-III, відповідно до частини п`ятої якої, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається (частина десята статті 9 Закону № 2491-III).

Згідно з частиною одинадцятою статті 9 Закону № 2491-ІІІ, термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.

Статтею 9 Закону № 2491-III також встановлено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах,- до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983 (далі - Порядок № 1983).

Відповідно до пункту 11 Порядку № 1983, для отримання дозволу на імміграцію разом із заявою встановленого ДМС за погодженням з МЗС зразка подаються: паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред`явлення повертається), та копія його сторінок; засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад українською мовою сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними; три фотокартки розміром 3,5 х 4,5 сантиметра; документ про місце проживання (в Україні та за кордоном); документально підтверджені відомості про склад сім`ї (копії свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, документів про усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо); документ, виданий лікувально-профілактичним закладом про відсутність у заявника хвороб, зазначених у пункті 5 частини п`ятої статті 9 Закону України «Про імміграцію» (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини третьої статті 4 Закону). Особи, які постійно проживають за межами України, подають документ, виданий лікувальним закладом держави за місцем проживання, який підлягає легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами; довідка, видана компетентним органом держави попереднього проживання або її дипломатичним представництвом чи консульською установою в Україні, про відсутність судимості (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію»). У виняткових випадках такі відомості можуть бути отримані ДМС чи територіальними органами і підрозділами шляхом надсилання відповідного запиту компетентним органам іноземних держав, з якими укладено договір про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах; квитанція про сплату державного мита або консульського збору, якщо за дії, пов`язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством передбачена їх сплата, або документ, який підтверджує наявність пільг щодо сплати.

Документи, визначені пунктами 1 - 10 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію», додатково подаються відповідно до категорії іммігрантів.

У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

Документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Копії цих документів, а також письмове підтвердження згоди на імміграцію та гарантії приймаючих осіб, передбачені пунктом 6 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію», подаються нотаріально засвідченими. Документи, відомості за якими можуть змінюватися, можуть бути подані протягом шести місяців від дня їх видачі.

Пунктом 14 Порядку № 1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

Згідно з пунктом 19 Порядку №1983, рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

З наведених норм слідує, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Як вбачається з матеріалів справи, розглянувши подані позивачем документи, йому надано дозвіл на імміграцію в Україну, який затверджений начальником ВГІРФО ГУМВСУ у Львівській області Ю. Ілюшик. Громадянину Афганістану ОСОБА_2 дозволено постійне місце проживання в Україні та документування його посвідкою на постійне місце проживання.

Суд звертає увагу, що станом на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, ВГІРФО ГУМВСУ у Львівській області, як уповноважений державний орган, перевіряв надані позивачем документи та будь-яких порушень законодавства не встановив.

На підставі даної посвідки, позивач перебував на території України на законних підставах.

Проте 17.12.2018 ГУ ДМС України у Львівській області прийнято рішення № 51 про скасування виданого позивачу дозволу на імміграцію в Україну на підставі пунктів 1 та 5 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію».

Суд вважає, що таке рішення про скасування дозволу на імміграцію є необґрунтованим, тобто прийнято без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; не розсудливим; не відповідає принципу пропорційності, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) та принципу верховенства права, з огляду на таке.

Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію визначені статтею 10 Закону № 2491-III.

Як вбачається з матеріалів справи, при наданні дозволу на імміграцію позивачу в 2012 році суб`єктом владних повноважень не було встановлено жодної підстави для відмови йому в наданні дозволу на імміграцію.

Відповідно до 12 Закону дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Аналіз ст.12 Закону щодо підстав скасування дозволу на імміграцію передбачає встановлення насамперед винних дій іммігранта.

Проте висновком від 17.12.2018 не встановлено будь-яких винних дій зі сторони позивача при отриманні ним у 2012 році дозволу на імміграцію.

Відповідачем у висновку зазначено, що законність свого перебування в Україні на момент подання клопотання про надання дозволу на імміграцію іноземець підтвердив документом, що втратив чинність, оскільки звертаючись із заявою 25.06.2011 був документований довідкою про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця № 002803, виданої 26.02.2009, дійсної до 26.04.2009. За інформацією відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС у Львівській області 28.04.2009 Державним комітетом України у справах національностей та релігій прийнято рішення (295-09) про відмову у наданні зазначеній особі статусу біженця відповідно до абз. 5 ст. 10 Закону України «Про біженця», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абз. 2 ст. 1 цього Закону відсутні.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, позивач на виконання вимог Закону № 2491-ІІІ подав до ВГІРФО Шевченківського РВ ЛМУ УМВСУ України у Львівській області заяву про надання дозволу на імміграцію на підставі того, що уклав шлюб з громадянкою України ОСОБА_3 , а також документи відповідно до переліку, встановленого законом. Суд звертає увагу на те, що в додатках до заяви не зазначено про подання довідки про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця. Разом з тим, позивачем при зверненні подавався дійсний паспорт громадянина Афганістану.

Крім того, відповідно до п.11 Порядку №1983 у разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

Таким чином, саме до повноважень суб`єкта владних повноважень відноситься перевірка всіх документів наданих позивачем до заяви про отримання дозволу, в тому числі з можливістю витребування інших документів для всебічного з`ясування обставин, та вирішення питання по суті.

Разом з тим, у висновку, якій став підставою для скасування дозволу позивачу не зазначено про встановлення будь-яких протиправних дій з боку позивача при зверненні до уповноваженого органу про отримання дозволу на імміграцію, а також про встановлення таких дій після отримання ним дозволу на імміграцію.

Щодо посилання представника відповідача на те, що дозвіл на імміграцію був наданий у порушення п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» відповідно до якого дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається, зокрема, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, оскільки заява про надання дозволу прийнята 25.06.2011, а шлюб з громадянкою ОСОБА_3 зареєстровано 18.07.2009 (актовий запис № 342), то незважаючи на наявність вказаного порушення, яке було допущено суб`єктом владних повноважень при вирішенні питання про надання дозволу на імміграцію, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для скасування дозволу на імміграцію, виходячи з наступного.

На підставі виданої у 2012 році посвідки на постійне проживання позивач на законних підставах з 2012 року перебував в Україні.

Наслідками скасування дозволу на імміграцію відповідно до ст.13 Закону є вилучення у особи посвідки на постійне проживання. Крім того, особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.

Таким чином, скасування дозволу на імміграцію позивача через 7 років законного проживання його в Україні тягне негативні наслідки для нього.

Висновок про скасування дозволу на імміграцію позивачу від 17.12.2018 взагалі не містить обставин щодо сімейного стану позивача, дотримання ним вимог законодавства за період проживання його в Україні з 2012 року (часу надання дозволу на імміграцію) по 2018 рік. Тобто, у висновку, а також представником відповідача у судовому засіданні, не спростоване твердження позивача, що за період перебування в Україні він має стійкий правовий та соціальний зв`язок з Україною.

Суд не може вважати обґрунтованим та таким, що відповідає принципу верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, верховенства права, зазначення у якості підстави для скасування дозволу на імміграцію позивача через 7 років на те, що станом на час звернення в 2011 році за наданням дозволу на імміграцію він не перебував повних два роки у шлюбі з громадянкою України. Перебування його у даному шлюбі на час прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу у 2012 році не спростовано відповідачем.

Згідно з ч.2 ст.8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477- ІV від 23.02.2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу держав на дотримання принципу «належного урядування».

Так у рішенні суду «Рисовський проти України» Європейський суд зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Крім того, ст.3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Оцінюючи дії відповідача, як суб`єкта владних повноважень у спірних правовідносинах щодо прийняття висновку та оскаржуваного рішення, суд встановив порушення відповідачем вимог п.19 Порядку № 1983, яким встановлено, що рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

Таким чином, рішення про надання дозволу на імміграцію є актом індивідуальної дії одноразового застосування, яке вичерпує свою дію фактом його виконання, а саме надання посвідки на постійне (тимчасове) проживання. Вказане положення п.19 Порядку №1983 відповідає принципу гарантії стабільності суспільних відносин між суб`єктами владних повноважень і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище, яке реалізоване на підставі прийнятого рішення, не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

С урахуванням викладеного суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів позивача та необхідності скасування рішення № 51 від 17.12.2018.

Разом з вимогою про скасування рішення № 51 від 17.12.2018, яким скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, позивачем було заявлено вимогу про зобов`язання відповідача видати посвідку на його постійне місце проживання в Україні. З цього приводу суд зазначає таке.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що рішення відповідача № 51 від 17.12.2018 про скасування дозволу на імміграцію в Україну є протиправним та підлягає скасуванню. Проте рішення суду про зобов`язання відповідача видати посвідку на постійне місце проживання в Україні позивачу буде передчасним, оскільки такі повноваження віднесені до виключної компетенції відповідача, відтак суд відмовляє в задоволенні цієї позовної вимоги.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на вищенаведене, суд вважає, що позов належить задовольнити частково.

У відповідності до вимог ст. 139 КАС України понесені позивачем судові витрати в розмірі 768,40 грн. підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, суд -

в и р і ш и в:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС України у Львівській області № 51 від 17.12.2018 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 .

3. Стягнути на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11, ЄДРПОУ 37831493) 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп. сплаченого судового збору.

4. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення виготовлений 31.07.2019

Суддя Качур Р.П.