ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

24 липня 2019 року № 640/4366/19

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі головуючого судді Шевченко Н.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності, третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, про визнання протиправними та скасування висновку, рішення, зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Громадської ради доброчесності (далі- відповідач, ГРД), третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі - ВККСУ, Комісія, третя особа), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений Громадською радою доброчесності 21.01.2019, оформлений протоколом електронного голосування (який є невід`ємною частиною рішення) від 21.01.2019;

- визнати протиправним та скасувати рішення про надання додаткової інформації до висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджене Громадською радою доброчесності 18.02.2019, оформлене протоколом електронного голосування (який є невід`ємною частиною рішення) від 18.02.2019;

- зобов`язати Громадську раду доброчесності вилучити висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженому Громадською радою доброчесності 21.01.2019, та рішення про надання додаткової інформації відносно кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого Громадською радою доброчесності 18.02.2019, з сайту Громадської ради доброчесності (https://grd.gov.ua/about/conclusions).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відомості про позивача, викладені у висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженому Громадською радою доброчесності 21.01.2019, та в рішенні про надання додаткової інформації відносно кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого Громадською радою доброчесності 18.02.2019, не є достовірними, не відповідають ознакам повноти та об`єктивності.

Ухвалою суду від 18.03.2019 відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в адміністративній справі № 640/4366/19.

З урахуванням повернення до суду конверту з копіями ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви з додатками з відміткою Укрпошта «причини повернення - не знайдено адресата», який направлявся судом на поштову адресу відповідача, інформація про яку слідує зі спірних Висновку та Рішення, про розгляд вищевказаної справи Громадську раду доброчесності, з урахуванням вимог ч. 1 ст. 130 КАС України, повідомлено шляхом оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України.

З моменту відкриття провадження у справі відзиву на позовну заяву від ГРД до суду не надходило.

Слід зазначити, що ухвалою суду про відкриття провадження у справі витребувано у Вищої кваліфікаційної комісії суддів України:

- висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений Громадською радою доброчесності 21.01.2019, оформлений протоколом електронного голосування (який є невід`ємною складовою висновку) від 21.01.2019;

- рішення про надання додаткової інформації до висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджене Громадською радою доброчесності 18.02.2019, оформлене протоколом електронного голосування (який є невід`ємною частиною висновку) від 18.02.2019;

- всі інші документи, які стали підставою для прийняття висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений Громадською радою доброчесності 21.01.2019 та рішення про надання додаткової інформації до висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджене Громадською радою доброчесності 18.02.2019, оформлене протоколом електронного голосування від 18.02.2019.

Третьою особою надані пояснення по суті позовних вимог (а.с. 109-118), однак вимога суду про витребування доказів залишилась без виконання.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

30.09.2016 набрав чинності Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (в подальшому - Закон), відповідно до ч. 2 ст. 17 якого, найвищим судом у системі судоустрою визначено Верховний Суд.

Згідно з нормами Прикінцевих та перехідних положень Закону, Верховний Суд створюватиметься як новий орган, до якого судді призначатимуться на конкурсній основі.

За змістом ст. 81 Закону, спеціальна процедура призначення на посаду судді Верховного Суду передбачає призначення на цю посаду особи, яка за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді.

Комісія, в межах наданих Законом повноважень, проводить кваліфікаційне оцінювання кандидата на посаду судді Верховного Суду за визначеними законом критеріями (компетентність (професійна, особиста, соціальна), професійна етика, доброчесність) та ухвалює рішення про підтвердження або непідтвердження здатності такого кандидата здійснювати правосуддя у відповідному суді, визначає його рейтинг для участі у конкурсі.

На виконання вимог ч. 2 ст. 79 Закону, рішенням Комісії від 02.11.2016 № 141/зп-16 затверджено Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді (надалі в рішенні - Положення № 141/зп-16).

На виконання вимог ч. 5 ст. 83 Закону, рішенням Комісії від 03.11.2016 № 143/зп-16 затверджено Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення (адреса посилання: https://vkksu.gov.ua/userfiles/doc/poriadok_ta_metod.pdf) (за текстом - Положення).

Рішенням Комісії від 04.11.2016 № 144/зп-16 затверджено Порядок проведення іспиту та методику встановлення його результатів у процедурі кваліфікаційного оцінювання (далі в тексті - Порядок).

З матеріалів справи вбачається, що за результатами засідання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України 08.10.2018 ухвалено рішення про допуск позивача ОСОБА_1 до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, оголошеного Комісією 02.08.2018.

20.12.2018 Комісія затвердила результати практичного завдання та першого етапу кваліфікаційного оцінювання «Іспит» у межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, за результатами анонімного письмового тестування позивач отримав 87 балів, а за результатами виконання практичного завдання - 82,5 балів. Таким чином, загальний результат складеного іспиту становив 169,5 балів, як наслідок позивача було допущено до наступного етапу кваліфікаційного оцінювання.

На виконання вимог ст. 87 Закону з метою сприяння Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання утворена Громадська рада доброчесності, що надає, за наявності відповідних підстав, висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє.

Громадська рада доброчесності 21.01.2019 затвердила висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

01.02.2019 у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у складі колегій в межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду проводилися співбесіди за результатами дослідження досьє кандидатів. За підсумками співбесід Комісія оголосила рішення, зокрема про те, що кандидат ОСОБА_1 підтвердив здатність здійснювати правосуддя в Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду. Рішення набирає чинності відповідно до абзацу третього підпункту 4.10.8 пункту 4.10 розділу ІV Регламенту ВККСУ.

18.02.2019 Громадська рада доброчесності затвердила рішення про надання додаткової інформації до висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

21.02.2019 відбулось засідання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у пленарному складі, під час якого розглядалось питання про підтримку рішень колегій Комісії в межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду відповідно до абзацу третього підпункту 4.10.8 пункту 4.10 розділу ІV Регламенту ВККСУ.

За підсумками засідання Комісія, взявши до уваги Висновок ГРД від 21.01.2019 та рішення про надання додаткової інформації до цього висновку від 18.02.2019, оголосила рішення про те, що кандидат ОСОБА_1 не підтвердив здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду. Припинено участь ОСОБА_1 у конкурсі на зайняття вакантної посади судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Як убачається з матеріалів справи, висновок про невідповідність кандидата на посаду суді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений Громадською радою доброчесності 21.01.2019, та рішення про надання додаткової інформації відносно кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджене Громадською радою доброчесності 18.02.2019, містяться в Суддівському досьє ОСОБА_1 та Досьє кандидата на посаду судді ОСОБА_1 , які знаходяться у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України.

Також вказані вище Висновок та Рішення розміщені на сайті Громадської ради доброчесності за електронною адресою https://grd.gov.ua, є у відкритому вільному доступі на момент розгляду цієї справи судом.

Позивач вважає, що інформація у Висновку та Рішенні викладена відповідачем щодо нього неточно, недостовірно, надумано, упереджено, що шкодить його репутації та перешкоджає подальшій професійній діяльності, в зв`язку з чим звернувся до суду із відповідним позовом за захистом своїх порушених прав.

Вирішуючи спір по суті, суд зауважує на таке.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів», та іншими нормативно-правовими актами (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, в частині процесуальних питань: належності розгляду спору, який виник між сторонами, у порядку адміністративного судочинства; питання правосуб`єктності ГРД; способу захисту порушеного права, обраного ОСОБА_1 , суд зазначає таке.

У відповідності до ч. 1 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Громадська рада доброчесності утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання.

Громадська рада доброчесності, зокрема: 1) збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 2) надає Вищій кваліфікаційній комісії суддів України інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 3) надає, за наявності відповідних підстав, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє (ч. 6 ст. 87 Закону).

Поряд з наведеним, варто зазначити, що статус і функції ГРД детально викладені в Регламенті ГРД, схваленого рішенням ГРД від 23.11.2016 № 1/2016 (по рішенню скорочено - Регламент або Регламент ГРД) (адреса посилання: https://grd.gov.ua/data/files/docs/%D0%A0%D0%B5%D0%B3%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%20%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8%20%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96.pdf).

Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 Регламенту ГРД, завданням Ради як інструменту громадськості, що встановлений Законом, є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі. З цією метою Рада сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям.

Позиція щодо сприяння ГРД роботі ВККС України, про що акцентується у ст. 87 Закону, викладена у Висновку Ради Європи щодо Регламенту Громадської ради доброчесності від 10.04.2017 (адреса посилання: https://vkksu.gov.ua/userfiles/doc/perelik-dokumentiv/visnovok_grd.pdf), згідно якого ГРД створена як громадський орган, який сприяє роботі Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, яка, відповідно, є основною інституцією, що здійснює перевірку інформації та надання остаточних висновків під час оцінювання суддів та кандидатів на посаду судді. Оскільки ГРД бере участь у процесі індивідуального оцінювання суддів та кандидатів на посаду судді, її робота має ставити за мету вдосконалення суддівського корпусу, забезпечуючи його якомога вищу професійність. Згідно з європейськими стандартами, оцінювання суддів має здійснюватися в інтересах громадськості в цілому. Повноваження та сфера компетенції ГРД регулюються як Законом, так і Регламентом. Правова основа статусу й повноважень ГРД визначені ст. 87 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Завдання ГРД детально описані в ст. 87 Закону і пов`язані зі сприянням Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання. Це основне положення, що регламентує повноваження ГРД. Регламент ГРД є продовженням положень Закону і, відповідно до п. 1 ст. 2 Регламенту, головним завданням ГРД є сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям. Як справедливо зазначено в Регламенті, ГРД лише сприяє роботі Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в питаннях кваліфікаційного оцінювання суддів, але ГРД не може виносити остаточного рішення щодо доброчесності або професійної етики окремого судді.

Отже, виходячи з викладених у Висновку Ради Європи правових позицій, положень ст. 87 Закону та ст. 2 Регламенту, на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями, яка (функція) забезпечується шляхом сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді.

Тобто, відповідач приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар`єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.

За сферою правового регулювання Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права.

У ст. 88 Закону вказано, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.

Отже, затвердження щодо позивача негативного висновку та рішення Громадською радою доброчесності створило для ОСОБА_1 негативні наслідки у вигляді суттєвого ускладнення процедури подальшої участі у конкурсі.

Частиною 4 ст. 85 Закону визначено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності).

З наведеного вбачається, що відповідач бере участь у процесі формування суддівського корпусу і його рішення безпосередньо впливають на суддівську кар`єру.

Таким чином, діяльність відповідача відповідає ознакам владної управлінської діяльності.

Відповідно до статті пунктів 7, 9 частини 1 статті 4, частини 3 статті 46 Кодексу адміністративного судочинства України позивачем зазначено в позовній заяві відповідачем Громадську раду доброчесності. Відсутність у Громадської ради доброчесності статусу юридичної особи не є перешкодою для її участі в адміністративному процесі як відповідача, що випливає з припису частини 3 статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України.

В тексті Висновку та Рішення неодноразово зазначається термін «інформація» щодо викладених в ньому даних.

Відповідно до частини 6 статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Громадська рада доброчесності, серед іншого, збирає, перевіряє та аналізує інформацією щодо судді (кандидата на посаду судді), надає Вищій кваліфікаційній комісії суддів України інформацію щодо судді (кандидата посаду судді), має право створити інформацій портал для збору інформації щодо професійної етики та доброчесності судді.

У Регламенті Громадської ради доброчесності також зазначається, що остання сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про нього або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям (частина 2 статті 3); колегія Ради організовує збір, перевірку та аналіз інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) членами Ради, які входять до колегії (пункт 3 статті 12); за результатами аналізу та (або) перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності, якщо визнає достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку (пункт 1 частини 1 статті 19).

Закон України «Про інформацію» визначає, зокрема, що інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Відповідно до частини 1 статті 11 цього ж Закону інформація про фізичну особу (персональні дані) - є відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Частиною 1 статті 2 Закону України «Про інформацію» передбачено, що основними принципами інформаційних відносин, серед іншого, є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання і захисту інформації; захищеність від втручання в особисте та сімейне життя особи тощо.

Вимоги щодо достовірності інформації містяться також в Регламенті Громадської ради доброчесності (пункт 1 частини 1 статті 19).

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес, визначається Законом України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 № 2939-VI (із змінами та доповненнями).

Зазначений Закон визначає як публічну відображену та задокументовану будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформацію, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом (частина 1 статті 1).

Відповідно до частини 2 статті 1 цього ж Закону публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Як убачається з матеріалів справи, наявна в суддівському досьє інформація, в тому числі Висновок та Рішення Громадської ради доброчесності, доступна для використання та може бути врахована Вищою кваліфікаційною комісією суддів України при виконанні своїх обов`язків, зокрема, при здійсненні оцінювання судді, а також іншими особами у випадках, передбачених Законом.

Висновок та Рішення Громадської ради доброчесності стосовно позивача розміщені на сайті Громадської ради доброчесності у вільному доступі без будь-яких обмежень.

Виходячи з положень статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», наведених вище норм Законів України «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації», Регламенту Громадської ради доброчесності, суд вважає, що реалізація відповідачем визначеної Законом мети діяльності, а саме - сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання, - може відбуватися шляхом збору, оцінки та використання інформації щодо особи судді/ кандидата на посаду судді з дотриманням вимог щодо достовірності такої інформації, її повноти та за умови об`єктивної оцінки отриманих відомостей.

Так, у статті 20 Регламенту Громадської ради доброчесності зафіксовано, що Член Ради, отримавши завдання щодо збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), або з власної ініціативи проводить збір такої інформації.

З метою збору інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член Ради: 1) організовує пошук інформації на інформаційному порталі Ради, в інших джерелах в Інтернеті; 2) організовує пошук інформації у кореспонденції Ради; 3) організовує пошук інформації у відкритих державних реєстрах; 4) здійснює інші дії відповідно до рекомендованого алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також додаткові дії, які вважає необхідними.

Згідно зі статтею 21 Регламенту Громадської ради доброчесності перевірка інформації про суддю (кандидата на посаду судді) проводиться з метою оцінки її достовірності. З метою перевірки інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член Ради, зокрема: 1) з`ясовує і оцінює надійність джерела інформації; 2) порівнює інформацію з різних джерел; 3) робить необхідні запити на доступ до публічної інформації; 4) звертається за консультаціями до осіб, які можуть надати експертну допомогу; 5) звертається за додатковою інформацією до очевидців; 6) здійснює інші дії відповідно до рекомендованого алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також інші дії, які вважає необхідними.

Аналіз інформації про суддю (кандидата на посаду судді) проводиться з метою визначення релевантності інформації для цілей кваліфікаційного оцінювання та підготовки проекту рішення або висновку Ради щодо судді (кандидата на посаду судді).

Під час аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член Ради, зокрема: 1) оцінює інформацію під кутом зору критеріїв доброчесності та професійної етики; 2) відкидає інформацію, яка є вочевидь недостовірною, або якщо її джерела не викликають довіру; 3) визначає зміст проекту рішення або висновку.

Положеннями частини 1 статті 19 Регламенту Громадської ради доброчесності визначено, що за результатами аналізу та (або) перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності, якщо визнає, зокрема: 1) достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або 2) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.

У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку (частини 2 статті 19 Регламенту Громадської ради доброчесності).

З матеріалів справи вбачається, що у Висновку та Рішенні про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики Громадська рада доброчесності виявила дані, які дали їй підстави для висновку про невідповідність кандидата критеріям доброчесності та професійної етики.

Щодо таких підстав судом встановлене таке.

Відповідач зазначив про те, що:

1. Кандидат використовував родинні зв`язки для здійснення кар`єри;

2. Кандидат на посаду судді допускав дії або бездіяльність, що призвело до розподілу справ у суді з порушенням принципу випадковості при використанні автоматизованої системи. Кандидат на посаду судді не реагував на відомі йому випадки недоброчесної або неетичної поведінки колег, покривав таку поведінку або відомі йому факти протиправної діяльності суддів, працівників суду, нехтуючи відповідальністю не лише за свою поведінку, а за діяльність системи правосуддя загалом;

3. Кандидат не пояснив переконливо джерела походження ліквідного майна, витрат, отриманих благ і легальні доходи, що, на думку розсудливого спостерігача, викликає сумніви щодо достатності для набуття такого майна, здійснення таких витрат, отримання благ;

4. Кандидат безпідставно не задекларував своєчасно своє майно, що є ліквідним активом;

5. Кандидат допускав порушення правил етики в особистому житті;

6. Кандидат виносив процесуальні документи у справах під час його перебування у відпустці.

Стосовно твердження відповідача про те, що кандидат використовував родинні зв`язки для здійснення кар`єри, судом встановлено, що таке твердження пов`язується Громадською радою доброчесності з перебуванням тещі позивача ОСОБА_4 на посаді в органі суддівського самоврядування - Вищій кваліфікаційній комісії суддів України - після призначення її членом Комісії Рішенням VII з`їзду суддів України від 03.11.2005 та розпорядженням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 21.10.2010.

На думку Громадської ради, викладене у будь-якого розумного спостерігача викликає обґрунтований сумнів, що на різних етапах своєї кар`єри Кандидат досягав успіхів виключно завдяки своїм професійним здібностям, не користуючись при цьому своїм привілейованим становищем.

Позивач не заперечує факт перебування у родинних зв`язках з ОСОБА_4 з 1991 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 Закону України від 07.02.2002 № 3018-III «Про судоустрій України» перше призначення на посаду професійного судді строком на п`ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції.

Указом Президента України від 13.05.2004 № 539/2004 «Про призначення суддів» позивача було вперше призначено суддею Господарського суду міста Києва строком на 5 років.

Указом Президента України від 15.04.2008 №362/2008 «Про призначення суддів» в межах п`ятирічного строку позивача було призначено на посаду судді Київського апеляційного господарського суду.

Матеріалами справи підтверджується, що призначення позивача на посаду судді вперше та призначення на посаду судді апеляційного суду в межах п`ятирічного строку здійснювалось за рекомендаціями кваліфікаційної комісії суддів господарських судів України - на підставі висновків кваліфікаційної комісії суддів господарських судів України від 18.02.2004 та від 28.09.2007, до складу якої його близька родичка не входила.

Постановою Верховної Ради України від 04.06.2009 № 1455-VI "Про обрання суддів" позивача було обрано суддею Київського апеляційного господарського суду безстроково.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України», який був чинним на час обрання позивача суддею Київського апеляційного господарського суду безстроково, підставами для розгляду матеріалів щодо обрання кандидата на посаду судді безстроково є: особиста заява кандидата; рекомендація Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; подання Голови Верховного Суду України або голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Згідно зі ст. 10 вказаного Закону Комітет Верховної Ради України розглядає подання про обрання кандидата на посаду судді безстроково в місячний строк з дня їх надходження. У разі необхідності перевірки фактів, які не дають можливості прийняти рішення, цей строк може бути продовжений цим Комітетом, але не більше ніж на два місяці, за винятком випадків, коли строк продовження перевірки припадає на міжсесійний період роботи Верховної Ради України.

Рішення Комітету Верховної Ради України про рекомендацію або нерекомендацію щодо обрання кандидата на посаду судді безстроково після обговорення кандидатури та розгляду поданих звернень стосовно його діяльності проголошується в присутності кандидата.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України» Верховна Рада України на пленарних засіданнях обирає або відмовляє в обранні суддів безстроково за наявності рішення відповідного Комітету Верховної Ради України.

Статтею 13 Закону України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України» передбачено, що у разі, якщо кандидата на посаду судді безстроково не обрано, Вищою радою юстиції вноситься подання про звільнення цього кандидата з посади судді.

З наведеного слідує, що відповідна рекомендації кваліфікаційної комісії суддів не є вирішальною в порядку обрання на посаду судді безстроково, оскільки остаточне рішення залишається за Комітетом Верховної Ради України та самою Верховною Радою України.

Подібні положення законодавства були чинними і під час обрання позивача суддею Вищого господарського суду України (постанова Верховної Ради України від 17.03.2011 № 3152-VI «Про обрання суддів»).

Призначення позивача на посаду судді Вищого господарського суду України здійснювалось за рекомендацією Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на підставі рішення від 14.03.2011 № 509/53Б(п). Зі змісту цього рішення, копія якого наявна в матеріалах справи, випливає, що серед членів комісії, які брали участь у прийнятті зазначеного рішення, ОСОБА_4 не було.

При цьому відповідно до ст. 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI, чинного на час обрання позивача суддею Вищого господарського суду України, порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про обрання кандидата на посаду судді безстроково встановлювався цим Законом та Регламентом Верховної Ради України.

Питання про обрання кандидата на посаду судді безстроково розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок.

Розгляд питання про обрання кандидата на посаду судді безстроково на пленарному засіданні Верховної Ради України починається з доповіді Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України або члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який діє за його дорученням.

Рішення про обрання кандидата на посаду судді безстроково приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і оформляється постановою Верховної Ради України.

Особа, обрана на посаду судді безстроково, набуває статусу судді з дня набрання чинності відповідною постановою Верховної Ради України.

Згідно з ч. 2 ст. 80 вказаного Закону переведення судді, обраного безстроково, до суду іншого рівня тієї ж судової спеціалізації здійснюється Верховною Радою України з дотриманням порядку, встановленого цим Законом та Регламентом Верховної Ради України для обрання судді.

Матеріали справи не містять доказів того, що під час вирішення Комісією питань, пов`язаних з професійним просуванням позивача, ОСОБА_4 брала участь у голосуванні як член Комісії.

Як убачається з матеріалів справи та пояснень позивача, останній став суддею в 36 років та, маючи дві вищі освіти і різноманітний досвід роботи не лише в судовій системі (з 2001 року, згодом здобув ще й третю вищу освіту. Як слідує з пояснень позивача, в тому числі й тих, що надавались Вищій кваліфікаційній комісії суддів України під час конкурсу, в трьох судових інстанціях працював нарівні з колегами, в т.ч. в плані навантаження, розгляду складних справ, узагальнення судової практики тощо. Вважає, що про його компетентність свідчить і той факт, що у Вищому господарському суді України він двічі обирався колегами суддею-спікером та заступником голови судової палати згідно з відповідними рішеннями зборів суддів ВГСУ у 2014 та 2017 роках.

Відтак, покладати в основу висновку про підстави кар`єрного зростання позивача виключно факт родинних зв`язків, без будь-якого аналізу його професійної діяльності, необґрунтовано та упереджено.

У своїх поясненнях позивач вказує, що у 2009 році ОСОБА_4 пішла у відставку з посади судді. У 2010 році вона дійсно, як зазначено у Висновку ГРД, отримала низку довіреностей як представник в суді, в т. ч. від ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . При цьому позивач відзначив, що ОСОБА_4 - самостійна людина, з власним досвідом і переконаннями, цілком вільна у виборі діяльності після відставки і йому непідзвітна, спільним побутом і взаємними правами та обов`язками вони не пов`язані, що підтверджується зокрема і деклараціями родинних зв`язків позивача, розміщених на офіційному сайті ВККС України та поданих до матеріалів справи.

З урахуванням наведеного суд вважає, що висновок Громадської ради про те, що «ці зв`язки очевидно надавали Кандидату несправедливі переваги», є необґрунтованим без визначення, про які переваги та/або пільги йдеться.

Відповідач також вказав, що «кандидат на посаду судді допускав дії або бездіяльність, що призвело до розподілу справ у суді з порушенням принципу випадковості при використанні автоматизованої системи. Кандидат на посаду судді не реагував на відомі йому випадки недоброчесної або неетичної поведінки колег, покривав таку поведінку або відомі йому факти протиправної діяльності суддів, працівників суду, адвокатів, працівників органів правопорядку, нехтуючи відповідальністю не лише за свою поведінку, а за діяльність системи правосуддя загалом».

У тексті висновку зазначається, що Генеральною прокуратурою України завершено досудове розслідування за підозрою колишнього Голови ВГСУ ОСОБА_7 , його колишнього заступника ОСОБА_8 та колишнього головного спеціаліста канцелярії ОСОБА_9 у вчиненні злочинів проти правосуддя - втручання в діяльність судових органів та незаконне втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду. Слідством встановлено, що відповідно до рішення зборів суддів ВГСУ від 15.12.2010 з порушення принципів роботи автоматизованої системи документообігу суду у суді було впроваджено 45 спеціалізацій суддів, при цьому значна кількість спеціалізацій мали штучний характер та фактично дублювалися; штучне створення тотожних спеціалізацій суддів, у 23 з яких визначено лише одного суддю, дало можливість керівництву ВГСУ здійснювати контроль за розподілом окремих судових справ (заяв) між суддями та призначати конкретного суду фактично з розгляду визначеної справи (заяви), унеможливило участь інших суддів у розгляді таких справ і перешкодило таким чином виконанню ними своїх службових обов`язків, а також позбавило суб`єктів господарювання права на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом, установленими законом.

Як свідчать матеріали справи, рішенням зборів суддів ВГСУ від 15.12.2010 дійсно була введена досить широка спеціалізація суддів.

Проте суддею ВГСУ позивач був обраний Постановою Верховної Ради України від 17.03.2011 №3152-VI та зарахований на посаду наказом від 12.04.2011 № 229-к.

Наданими позивачем доказами підтверджується, що спеціалізації були визначені позивачу Розпорядженням Голови ВГСУ від 23.08.2011 № 67-р, затвердженим надалі Рішенням зборів суддів ВГСУ від 13.11.2011 № 10: спори з договорів оренди, лізингу; спори, що виникають з правовідносин у сфері цінних паперів; спори, що виникають з корпоративних відносин; спори, пов`язані з укладенням, виконанням, зміною та розірванням договорів. Вони не змінювались до 13.05.2014. Відповідно до названого Розпорядження та Додатку № 1 до нього, спеціалізація «спори з договорів оренди, лізингу», була, крім позивача, закріплена ще за 15 суддями; спеціалізація «спори, що виникають з правовідносин у сфері цінних паперів» - ще за трьома суддями; спеціалізація «спори, що виникають з корпоративних відносин» - ще за десятьма суддями; спеціалізація «спори, пов`язані з укладенням, виконанням, зміною та розірванням договорів» - ще за двома суддями ВГСУ.

Отже, жодна з наведених спеціалізацій не була унікальною, тобто такою, що була закріплена виключно за позивачем одноособово. Протилежного не доведено стороною відповідача, як і не надано належних доказів на спростування даних, які зазначив ОСОБА_1

Критерії, за якими позивач віднесений слідством у кримінальній справі за звинуваченням ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_10 до групи суддів ВГСУ, на яких здійснювався розподіл справ з порушенням порядку, встановленого законом, з матеріалів справи не вбачаються. Позивач також вказав, що він був допитаний в цій кримінальній справі як свідок, однак будь-яких питань щодо його спеціалізації чи розгляду певних справ у слідчого не було, а щодо конкретних справ питання стосувались співвідношення дат винесення процесуальних документів у цих справах і дат перебування позивача у відпустці.

Щодо інформації, викладеної в спірному Рішенні Громадської ради доброчесності про безальтернативний розподіл судових справ на ОСОБА_1 , а також про його виключення з автоматизованого розподілу справ в період з 2011 по 2014 рік, суд відзначає таке.

Відповідно до Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого Рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 № 30 (у відповідних редакціях), зокрема п. 4.1.1, суддя-доповідач отримував судові справи після їх автоматичного розподілу автоматизованою системою від відповідальної особи суду, тобто після внесення такою особою (особами), а не суддею, відповідної інформації до вказаної системи (п. п. 3.1.5, 3.1.14 та інші Положення) та визначення системою доповідача у справі.

Будь-яких належних і прийнятних підтверджень того, що позивач безпосередньо чи опосередковано мав відношення до роботи автоматизованої системи розподілу судових справ, зокрема до внесення у систему даних про категорії справ, перебування на робочому місці тощо, ані Висновок, ані Рішення, ані інші матеріали справи не містять.

Таким чином, твердження Громадської ради, що позивач отримував переваги від втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду (без посилань на конкретні доведені факти), є неприйнятними.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що принцип презумпції невинуватості, закріплений у пункті 2 статті 6 Конвенції, є одним з аспектів права на справедливий судовий розгляд кримінальної справи, гарантованого пунктом 1 статті 6. Цей принцип не лише забороняє передчасне висловлення думки самим судом про те, що особа, "яку обвинувачено у вчиненні злочину", є винною, тоді як це ще не доведено відповідно до закону, а й поширюється на заяви, що їх роблять інші державні посадові особи стосовно проваджень, що тривають, у кримінальних справах і які спонукають громадськість до думки про вину підозрюваного та визначають наперед оцінку фактів компетентним судовим органом. Достатньо мати - навіть за відсутності будь-якого формального висновку - певні підстави припускати, що відповідна посадова особа вважає обвинуваченого винним. У цьому зв`язку Суд наголосив на тому, як важливо державним посадовим особам добирати слова, оприлюднюючи свої заяви ще до судового розгляду справи, порушеної проти особи, та визнання її винною в тому чи іншому злочині. Таким чином, слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину, та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин. Чи порушує заява державної посадової особи принцип презумпції невинуватості - слід визначати в контексті конкретних обставин, за яких було зроблено таку заяву (п. 81 рішення Справа "Шагін проти України").

Є відмінність між тим, що хтось сказав, ніби когось просто підозрюють у скоєнні кримінального правопорушення, і однозначною заявою представника судового органу, за відсутності остаточного вироку, що певна особа скоїла даний злочин (ibidem, § 166; Neљќбk проти Словаччини, § 89)

У Висновку Громадської ради також зазначено, що позивач ігнорував факти можливого втручання в роботу автоматизованої системи документообігу в інших судах, коли про це зазначали сторони у справах, які розглядав кандидат (з посиланням на відповідь на питання журналіста).

З цього приводу позивач пояснив таке.

Вперше це твердження прозвучало в програмі «Схеми: Корупція в деталях» (випуск № 196 від 29.11.2018). Спонтанне інтерв`ю з автором цієї програми відбулось десь за півгодини до початку письмового іспиту на конкурсі до Верховного Суду і тривало декілька хвилин. З урахуванням попередніх питань і відповідей питання про скарги адвокатів позивач зрозумів у тому сенсі, чи скаржились адвокати на нього в контексті можливих втручань в роботу автоматизованої системи документообігу ВГСУ. Позивач, маючи на увазі скарги на нього, відповів: «Скарг від адвокатів не було». Але в кінцевому варіанті програми «Схеми» прозвучала інша авторська інтерпретація цієї розмови.

Інтернет-портал «Чесно. Фільтруй суд!», довідка якого наявна в матеріалах кандидатського досьє позивача, а також долучена до матеріалів адміністративної судової справи, також послався на інформацію програми «Схеми: Корупція в деталях» (випуск № 196 від 29.11.2018 та текстовий матеріал від 30.11.2018 «Конкурс суддів: назад у майбутнє (розслідування)»), згідно з якою позивач нібито не побачив порушень в обході автоматизованої системи розподілу справ між суддями Київського апеляційного господарського суду, посилаючись на «рішення суддів на зборах» (як зазначено в телевізійному та текстовому варіантах розслідування). У Довідці Інтернет-порталу «Чесно. Фільтруй суд!» посилання інше - на Рішення Ради суддів України.

Як убачається з програми «Схеми: Корупція в деталях» (випуск № 196 від 29.11.2018 та її текстовий варіант від 30.11.2018 «Конкурс суддів: назад у майбутнє (розслідування)», офіційний сайт Радіо Свобода, https://www.radiosvoboda.org/a/29628911.html), за приклад взято справу №5011-3/16780-2012 (згідно з відповідним посиланням у текстовому варіанті).

Як убачається зі змісту постанови ВГСУ від 28.10.2013 у справі № №5011-3/16780-2012 (reyestr.court.gov.ua/Review/34476347), однією з підстав оскарження постанови апеляційного суду в касаційній інстанції було визначення складу суду розпорядженням секретаря судової палати, а не автоматизованою системою.

У позовній заяві, а також в письмових поясненнях, що надавались позивачем Комісії під час конкурсу до Верховного Суду, позивач пояснив наступне.

За даними електронної системи діловодства спеціалізованого суду в цій справі розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 04.06.2013 суддю (не головуючого і не доповідача), який перебував на лікарняному, замінили іншим суддею, не змінюючи решти складу колегії, визначеної на стадії розподілу судової справи.

На момент видачі цього розпорядження діяло Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затверджене Рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 № 30 за погодженням з Державною судовою адміністрацією України, як того вимагали чинні на той час Закон України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (частина 5 статті 15) та Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 № 1798-ХІІ (частина 2 статті 2-1). Загалом йдеться про нормативні акти в редакціях, чинних на момент видачі розпорядження від 04.06.2013. Положення (хоча і з істотними змінами, що були внесені з 2014 року) і на сьогодні залишається затвердженим вказаним вище Рішенням Ради суддів України.

Відповідно до пункту 3.1.12 цього Положення у разі неможливості виконання суддею, який входить до складу колегії суддів, обов`язків судді (тимчасова непрацездатність, відрядження, відпустка тощо), який не є головуючим суддею (суддею-доповідачем) у справі, повторний автоматичний розподіл судових справ не здійснюється. Заміна відсутнього судді, який входить до складу колегії суддів, здійснюється відповідно до встановлених засад формування складу колегій суддів.

А пункти 3.1.6, 3.1.7 Положення передбачали таке. Якщо судова справа підлягає розгляду (перегляду) колегією суддів, при автоматичному розподілі судових справ автоматизованою системою в місцевому суді призначається головуючий суддя, а в судах апеляційної та касаційної інстанцій - суддя-доповідач з числа всіх суддів відповідного суду з урахуванням їх спеціалізації (за її наявності). Справа розглядається колегією суддів, до складу якої входить призначений автоматизованою системою головуючий суддя або суддя-доповідач. Засади формування колегії суддів визначаються зборами суддів відповідного суду з унеможливленням впливу на формування осіб, зацікавлених у результатах судового розгляду справи. Збори суддів відповідного суду визначають засади формування колегії суддів без здійснення повторного автоматизованого розподілу справ також у випадках необхідності внесення змін до складу колегії суддів у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді (суддів), його (їх) відпусткою, відрядженням.

Отже, з урахуванням наведених правил та відповідних засад, визначених зборами суддів Київського апеляційного господарського суду, заміна судді - члена колегії (не головуючого і не доповідача), який перебував на лікарняному, розпорядженням секретаря судової палати від 04.06.2013 була цілком можливою. Адже будь-якого нормативного документа, котрий чітко і конкретно але в інший спосіб врегульовував би такі питання, на той час не було.

Не вдаючись до аналізу постанови ВГСУ від 28.10.2013 у справі № №5011-3/16780-2012 (reyestr.court.gov.ua/Review/34476347), оскільки це виходить за межі його повноважень, адміністративний суд лише відзначає, що цією постановою розглянуто по суті процесуальне питання, яке було однією з підстав оскарження в касаційній інстанції, і зроблений відповідний висновок з посиланням на чинне законодавство. Належних і прийнятних підтверджень неправомірності позиції ВГСУ в даній справі, які могли б бути отримані в законодавчо визначеному процесуальному порядку або в порядку дисциплінарного провадження, адміністративному суду не надано.

Таким чином, суд вважає необґрунтованим твердження про те, що позивач «не побачив порушень в обході автоматизованої системи розподілу справ між суддями» або «ігнорував факти можливого втручання в роботу автоматизованої системи документообігу в інших судах, коли про це зазначали сторони у справах, які розглядав Кандидат».

З приводу тверджень відповідача про джерела походження ліквідного майна, витрати, отримані блага і легальні доходи позивача судом встановлено таке.

Як пояснив позивач, у травні 2004 року він дійсно купив земельну ділянку площею 2000 м2 у попереднього власника за 9260 грн. (договір від 19.05.2004). Державний акт на цю ділянку виданий 14.07.2004. На ділянці на момент покупки дійсно вже був фундамент будинку. Будинок загальною площею 290,1 м2 та житловою площею 64,6 м2 (третина загальної площі - це допоміжні підвальні приміщення) був збудований протягом 2004-2006 років і 23.06.2006 оформлений за позивачем на праві власності. Отже, з моменту фактичної покупки ділянки з фундаментом до оформлення права власності на будинок минуло близько двох років. При цьому подальше внутрішнє оздоблення будинку тривало ще щонайменше три роки, а території - ще довше.

Крім того позивач вказав і надав докази, що з 2006 по 2010 рік він користувався на правах оренди прилеглою земельною ділянкою площею 301 м2 на підставі договору від 16.03.2006, укладеного з Трипільською сільською радою Обухівського району Київської області. Ця ділянка у 2010 році була придбана позивачем у власність на підставі рішення Трипільської сільської ради № 6 від 27.11.2009.

Отже, у 2014 році за трьома нотаріально посвідченими договорами позивач відчужив три об`єкти нерухомості, які створювались та оздоблювались протягом кількох років (на момент продажу - 10), з попередньою їх грошовою оцінкою (п. 11 договорів) та отриманням коштів на банківський рахунок.

Щодо фінансування будівництва, то, як відзначив позивач, що це був проект, в якому протягом кількох років брали участь і його батьки (хоч і не дуже значною мірою), і його дружина (з 1998 року працює виключно в комерційних установах), та її найближчі родичі.

Позивач повідомив і підтвердив доказами, що аналіз співвідношення його з дружиною статків і належного їм майна за останні чотири роки тричі перевірялися податковими органами (запити ДПІ у Шевченківському районі ГУ ДФС у м. Києві від 30.12.2014 № 9717/Є/26591703, від 23.12.2015 № 14726/Є/26-59-17-03, від 21.02.2017 № 1623/Є/26-59-13-07-21). За результатами перевірок невідповідностей не встановлено.

Доказів протилежного відповідач не надав.

Щодо доводів ГРД про те, що кандидат без будь-яких на те підстав вчасно не задекларував своє майно, що є ліквідним активом, судом встановлено таке.

У деклараціях позивача як особи, уповноваженої на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, за 2015, 2016 та 2017 роки дійсно зазначений автомобіль Mercedes-Benz ML 350 2010 року випуску, але з уточненням - «інше право користування - право керування». Як пояснив позивач, це пов`язано з тим, що він внесений до Свідоцтва про реєстрацію цього автомобіля (копія наявна в матеріалах справи) у 2011 році як одна з осіб, котрі мають право ним саме керувати, але не є співвласником (оскільки відсутні будь-які фактичні та правові підстави для цього). Автомобіль належить на праві приватної власності його тещі ОСОБА_4 , а отже немає жодних підстав стверджувати, що це його майно хоча б через те, що він не здійснював жодних витрат на його придбання. Крім позивача до Свідоцтва внесений і ОСОБА_11 (чоловік тещі) також як особа з правом керування. Власниця автомобіля ОСОБА_4 постійно і безперервно володіє і користується ним з 2011 року для власних потреб, в т.ч. для поїздок на роботу та в інших особистих справах. Щодо декларацій за 2013 та 2014 роки, то порядок їх заповнення не передбачав подання такої інформації, оскільки зазначеним автомобілем позивач не користувався і не користується, витрат на його експлуатацію та утримання не здійснював і не здійснює за відсутності потреби, оскільки має власний автомобіль, котрий декларує як спільну сумісну власність.

Разом з тим, позивач пояснив, що починаючи з 2015 року він зобов`язаний вносити відповідні відомості до своєї електронної декларації (щодо права керування вказаним вище автомобілем), оскільки йдеться про зафіксоване у Свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу право керування, але цей автомобіль не можна вважати власністю позивача як з урахуванням норм Цивільного кодексу України, так і роз`яснень, наданих в п. п. 12, 14 Рішення Національного агентства з питань запобігання корупції від 11.08.2016 № 3 "Про роз`яснення щодо застосування окремих положень Закону України "Про запобігання корупції" стосовно заходів фінансового контролю".

Суд також відзначає, що можливість контролю над майном третьої особи має бути обґрунтованою, тобто виключати випадки, коли третя особа є реальним власником майна і діє за власною волею (з власної ініціативи) в інтересах суб`єкта декларування.

Відповідач не навів у спірних Висновку та Рішенні, не надав суду беззаперечних доказів на підтвердження того, що в даному випадку йдеться саме про власність позивача або про майно, яке перебуває в його користуванні.

Також у висновку зазначено, що донька позивача ОСОБА_12 01.04.2014 набула право власності на земельну ділянку 904 м2 в с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області, а позивач не задекларував вартість цієї ділянки.

Як підтверджується матеріалами справи, ця ділянка набута у власність на підставі рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, прийнятого на ІІ пленарному засіданні XXV сесії VI скликання від 17.12.2013 № 6/169 (яким надано дозвіл громадянці ОСОБА_12 на розробку проекту землеустрою) та рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, прийнятого на засіданні XXVІІІ сесії VI скликання від 14.03.2014 № 3/19 (яким затверджено проект землеустрою на передано (надано) громадянці ОСОБА_12 у власність земельну ділянку площею 0,0904 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд). Будь-якої вартості земельної ділянки у цих рішеннях не зазначено, як не вказано її у затвердженому проекті землеустрою.

Вказані рішення прийняті на підставі, зокрема статей 116, 118, 121, 122 Земельного кодексу України, що регулюють питання безоплатного надання громадянам у власність земельних ділянок. Про проведення експертної грошової оцінки цієї ділянки, в т. ч. з урахуванням вимог Закону України «Про оцінку земель», позивачу невідомо.

При вирішенні справи судом враховано правову позицію, викладену у рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.04.2018 в адміністративній справі № 814/886/17 (адміністративне провадження №К/9901/505/17), згідно з якою здійснення контролю та перевірки декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема щодо достовірності повноти відомостей, зазначених суб`єктом декларування у декларації, належить до виключної компетенції НАЗК.

Вимога про необхідність перевіряти і підтверджувати інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді) якомога ретельніше, викладена у Висновку Ради Європи щодо Регламенту ГРД, яким передбачено, що під час проведення оцінювання не можна ігнорувати негативну репутацію судді або кандидата на посаду судді, але її слід перевіряти за об`єктивними критеріями: інформація має бути підтверджена, а висновок не може ґрунтуватися на чутках. Негативна репутація судді (кандидата на посаду судді) може згадуватися в остаточному висновку, але, за відсутності конкретних доказів, вона не може становити собою аргумент для висновку ГРД. Навіть у разі публікацій у ЗМІ інформацію слід перевіряти та підтверджувати якомога ретельніше. Наприклад, у разі підозри в корупції компетентний орган може ініціювати детальнішу перевірку, а висновок ГРД має ґрунтуватися на результатах такої перевірки. Під час такого оцінювання як ГРД, так і ВККСУ слід бути вельми обачливими, перевіряючи будь-яку інформацію, що вони оприлюднюють, а в процесі перевірки обов`язково забезпечувати для судді можливість надавати пояснення, додаткові відомості та роз`яснення. Негативний висновок завжди має базуватися лише на перевіреній інформації, особливо в разі, коли висновок ГРД оприлюднюватиметься.

Як зазначено в п. 13 Рішення Національного агентства з питань запобігання корупції від 11.08.2016 № 3 «Про роз`яснення щодо застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю», за загальним правилом інформація про вартість відповідного майна повинна вказуватись на дату набуття права власності на нього (як зазначено в документі, на підставі якого було набуто право власності) у грошовій одиниці України або на дату набуття майна у володіння чи користування, якщо не йдеться про власність. При цьому вартість об`єктів декларування, що перебувають у володінні чи користуванні суб`єкта декларування або члена його сім`ї, зазначається у випадку, якщо вона відома суб`єкту декларування або повинна була стати відомою внаслідок вчинення відповідного правочину.

Правила відображення в декларації вартості майна мають особливості залежно від типу майна:

- для об`єктів нерухомості зазначається як вартість на дату набуття об`єкта у власність, володіння або користування, так і вартість відповідно до останньої проведеної оцінки. Якщо вартість на дату набуття об`єкта на певному праві не відома суб`єкту декларування і вона не може бути визначена на підставі правовстановлюючих документів, при заповненні відповідного поля декларації про вартість майна слід обрати помітку «не відомо». Те саме стосується поля декларації про вартість майна за останньою грошовою оцінкою - якщо така оцінка не проводилась чи її результати невідомі суб`єкту декларування, при заповненні відповідного поля слід обрати помітку «не відомо».

Наказом Міністра фінансів України від 13.03.2015 № 333 затверджено Порядок здійснення перевірки достовірних відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, яким визначено механізм проведення контролюючими органами, зокрема, органами ДФС України, перевірки (арифметичний контроль) відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за минулий рік з метою забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб`єктів декларування.

Не зважаючи на викладене, в порушення вимог Конституції України відповідач фактично перебрав на себе функції органів Державної фіскальної служби України та НАЗК, з огляду на надання оцінки деклараціям позивача, а також надав оцінку діям НАЗК та встановив бездіяльність НАЗК в контексті не застосування відносно позивача заборон, передбачених Законом України «Про запобігання корупції».

Такі дії та рішення відповідача не узгоджуються із положенням ч. 2 ст. 2 Регламенту Громадської ради доброчесності та порушують компетенцію інших суб`єктів владних повноважень, зокрема ДФС та НАЗК, адже як убачається з викладеного, відповідачем не тільки виконано функції органів ДФС та НАЗК, але й одночасно надано оцінку діям обох зазначених державних органів.

Як наслідок, суд вважає, що зазначена вище інформація неправомірно внесена до Висновку від 21.01.2019.

Щодо твердження про те, що позивач допускав порушення правил етики в особистому житті, судом встановлено таке.

Як зазначено в анкеті позивача як кандидата на посаду судді та підтверджується матеріалами адміністративної судової справи, він дійсно був притягнутий до відповідальності постановою Управління патрульної поліції у м. Києві про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі (серія НК №670660 від 02.07.2018) за правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 122 КУпАП (стоянка транспортного засобу на місці для осіб з інвалідністю). Накладено стягнення у вигляді штрафу. Згідно з поясненнями позивача, це перший і єдиний випадок притягнення його до відповідальності за порушення Правил дорожнього руху з моменту отримання посвідчення водія у 2003 році. Стався він дійсно через певні обставини (відповідна додаткова табличка до дорожнього знаку була закрита припаркованим автобусом, інших позначок місця паркування для інвалідів на дорожньому полотні не було, порушення тривало не більше 20 хвилин), а тому постанову не оскаржено, штраф сплачено.

Разом з тим, суд вважає, що такий разовий випадок, за який особа вже була притягнута до визначеної законом відповідальності, може статися з будь-якою особою незалежно від її посади та статусу, саме адміністративне правопорушення не є тяжким та не дає підстав для висновку про недоброчесність позивача загалом.

З приводу твердження відповідача про те, що кандидат виносив процесуальні документи у справах під час його перебування у відпустці, судом встановлено таке.

Як пояснив позивач і підтверджується змістом спірного Рішення, під час проведення співбесіди з ним як з кандидатом на посаду судді Касаційного господарського суду 01.02.2019 представник Громадської ради доброчесності ОСОБА_13 запитав, чи підписував позивач процесуальні документи, перебуваючи у відпустці. На це питання позивач відповів ствердно, оскільки за наявною у нього інформацією єдиний такий випадок мав місце у грудні 2012 року. Це питання не фігурувало у Висновку Громадської ради доброчесності, однак стало предметом обговорення під час співбесіди позивача, на що останній подав Комісії додаткові письмові пояснення.

Згідно з його поясненнями у 2012 році і пізніше позивач неодноразово брав одноденні відпустки (зазвичай, у п`ятницю) у зв`язку з тим, що його мати, яка проживала окремо в м. Києві, хворіла, а йому треба було привозити їй ліки або лікаря-спеціаліста для консультацій, або бути присутнім під час чергового відвідування матері дільничним лікарем. Все це найчастіше займало півдня, а тому іншу половину дня він зазвичай проводив на робочому місці.

14.12.2012 (п`ятниця) позивач дійсно перебував у одноденній відпустці (витяг з Довідки про відпустки у справі). Як позивач повідомив під час співбесіди з колегією Вищої кваліфікаційної комісії суддів 01.02.2019, цієї датою позивачем підписано один процесуальний документ - ухвала про призначення до розгляду справи, отриманої позивачем як суддею-доповідачем після повторного автоматичного розподілу (копія у справі). Тобто йдеться про процесуальний документ, яким не завершується вирішення спору по суті.

При цьому, за даними автоматизованої системи «Діловодство спеціалізованого суду» така ухвала була внесена до системи 17.12.2012 - в понеділок. Цього ж дня, копії ухвали були надіслані сторонам у справі. На підтвердження зазначеного позивачем надано «скріншот» (фото) відповідної сторінки з автоматизованої системи «Діловодство спеціалізованого суду». Отже, чітко сказати, в який день - п`ятницю чи понеділок - позивач фізично підписав ухвалу, останній не зміг сказати через сплив значного часу з цього моменту.

Надалі, вже в Рішенні від 18.02.2019 Громадська рада доброчесності вказала, що 14.12.2012 позивачем було підписано ще 3 судових рішення. Проте, як пояснив позивач, за даними автоматизованої системи «Діловодство спеціалізованого суду», йдеться про такі самі ухвали і обставини, що наведені вище.

Позивач 19.04.2019 направив запит голові ліквідаційної комісії Вищого господарського суду України стосовно підписання процесуальних документів під час перебування у відпустці.

У відповіді від 25.04.2019 № 01-22/110/85/19 зазначено, що за даними Служби управління персоналом Вищого господарського суду України 14.12.2012 позивач перебував у відпустці один календарний день згідно з наказом №498-в від 13.12.2012.

Щодо руху справ №26/327, № 5023/1290/12, № 44/395, № 2/92/5022-1509/2011 за 14-17.12.2012, то голова ліквідаційної комісії ВГСУ повідомив, що ухвали у вказаних справах про прийняття до провадження касаційних скарг та однієї заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, датовані 14.12.2012, були внесені до автоматизованої системи «Діловодство спеціалізованого суду» як процесуальні документи, зареєстровані в ній та підписані особистим електронним підписом судді 17.12.2012, тобто в понеділок, коли позивач перебував на робочому місці.

Отже, в даному випадку йдеться виключно про певну технічну помилку, котра аж ніяк не призвела до порушення прав учасників відповідних судових процесів (засвідчені копії відповідних ухвал та витягів із системи «Діловодство спеціалізованого суду» додаються).

Копії всіх зазначених документів (запити, відповіді на запити, засвідчені ухвали у господарських справах №26/327, № 5023/1290/12, № 44/395, № 2/92/5022-1509/2011 від 14.12.2012, витяги з автоматизованої системи «Діловодство спеціалізованого суду») долучені до матеріалів справи.

З урахуванням наведеного вище, суд вважає, що в даному випадку має місце винесення невмотивованого висновку про невідповідність з порушенням норм чинного законодавства.

Так, відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, відповідач як суб`єкт владних повноважень не дотримався вказаних вимог Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного Висновку, що додатково до наведеного вище свідчить про його протиправність.

Встановлення факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (пункт 4, частини 161 розділу XV Перехідних положень Конституції України, частини 8 та 9 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Разом з тим, ані Конституція України, ані норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.

Відповідно до частини 3 статті 22 Регламенту Громадської ради доброчесності проект висновку повинен містити: 1) найменування Ради; 2) номер колегії, яка його ухвалюватиме; 3) повне ім`я судді (кандидата на посаду судді), щодо якого надається висновок, місце його роботи; 4) лаконічне і систематизоване викладення інформації, яка свідчить про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та(або) професійної етики або викликає обґрунтований сумнів щодо відповідності цим критеріям, у разі необхідності з посиланням на додатки; 5) мотиви для ухвалення висновку; 6) висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності; 7) зазначення прізвищ та ініціалів членів колегії.

Зокрема, як убачається з вищевикладеного, відповідач наділений правом, за результатами аналізу та (або) перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді), приймати висновок щодо невідповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності.

Проте, аналізуючи зазначені норми чинного законодавства, такий висновок не повинен ґрунтуватися на припущеннях або на інформації із сумнівних джерел без належної перевірки, а має бути вмотивованим та ґрунтуватися на достовірній інформації.

Як убачається з оскаржуваних Висновку про невідповідність та Рішення про надання додаткової інформації, проаналізувавши відомості про позивача, відповідач виявив дані, які на думку останнього, давали підстави для висновку про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики.

Так, відповідно до пункту 39 висновку № 17 (2014) від 24.10.2014 Консультативної ради Європейських суддів «Щодо оцінювання діяльності суддів, якості правосуддя і поваги до незалежності судової влади» (далі - Висновок КРЄС № 17) інформація, яка використовується в процесі оцінювання повинна бути надійною і базуватися на доказах.

Водночас у вказаних висновках зазначено, що джерела доказів, на яких ґрунтуються оцінки, повинні бути надійними, особливо якщо ці докази мають стати основою для негативного оцінювання. Висновок про невідповідність не повинен ґрунтуватися на припущеннях, інформації про репутацію кандидата або інформації із сумнівних джерел без належної перевірки та інших доказів.

Однак, як уже зазначалося, викладені відповідачем в оскаржуваному Висновку та Рішенні доводи щодо невідповідності позивача критеріям доброчесності та професійної етики є необґрунтованими та такими, що ґрунтуються лише на припущеннях, а не на достовірних фактах.

Відповідач не може встановлювати будь-які факти щодо винуватості осіб у вчиненні будь-яких правопорушень, оскільки вказані обставини можуть бути встановлені виключно судом, та не може публікувати у відкритих джерелах свої висновки, що містять інформацію щодо винуватості осіб.

Таким чином, оскаржуваний висновок про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики та рішення про надання додаткової інформації, які базуються на припущеннях відповідача щодо вчинення позивачем певних правопорушень, не може розміщуватись у відкритих джерелах, до надання судом оцінки оскаржуваному висновку в цілому та перевірки викладених у ньому обставин, оскільки це є грубим порушенням відповідачем принципу презумпції невинуватості та забезпеченості доведення вини.

З урахуванням наведеного суд вважає, що оскаржувані висновок про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики та рішення про надання додаткової інформації сформовано відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без урахування обґрунтованих пояснень позивача, внаслідок чого порушено його конституційні права та охоронювані законом інтереси.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Як зазначалось вище, відповідно до ч. 1 ст. 87 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» громадська рада доброчесності утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання.

Відповідно до частини 1 статті 2 Регламенту ГРД Рада є інструментом участі громадськості у формуванні доброчесного суддівського корпусу, який визначений Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до частини 2 статті 2 Регламенту ГРД Рада сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про недоброчесність.

Громадська рада доброчесності була створена з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, тому оскаржуваний Висновок від 21.01.2019 та Рішення про надання додаткової інформації від 18.02.2019, які порушують законні права та інтереси позивача, прийняті відповідачем з посиланням на Закон України «Про судоустрій та статус суддів».

Прийняті відповідачем Висновок від 21.01.2019 та Рішення про надання додаткової інформації від 18.02.2019 є незаконними з підстав, наведених вище.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Висновку КРЄС № 17 також наголошено, що усі процедури індивідуального оцінювання мають надавати суддям змогу висловлювати свою думку стосовно власної діяльності і стосовно оцінки своєї діяльності. Будь-яка процедура має надавати їм можливість оскаржити результати оцінювання в незалежних органах або в суді. Суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу брати участь в оцінюванні, наприклад, коментуючи проект висновку оцінювання або надаючи пояснення в процесі оцінювання. Більше того, суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати ефективні правові засоби оскарження незадовільних результатів оцінювання, особливо, якщо це впливає на «громадянські права» судді в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Чим вагоміші наслідки оцінювання для судді, тим важливіші є відповідні права на ефективний перегляд результатів оцінювання.

З огляду на наведене, для позивача подання цього позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав, а тому відмова в прийнятті та розгляді по суті заявлених нею вимог, на переконання суду, означатиме порушення права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства (Конституції України), так і приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішень і практики Європейського суду з прав людини.

Оскаржувані Висновок і Рішення ГРД, на переконання суду, мають всі ознаки правового акта індивідуальної дії, оскільки:

по-перше, є самостійними юридичними фактами, на підставі яких виникають відповідні правовідносини між позивачем та ГРД, ГРД та ВККСУ, а також, як наслідок, між позивачем та ВККСУ;

по-друге, вони врегульовують відносини щодо конкретного кола осіб, зокрема, щодо позивача, та розраховані на одноразове застосування;

по-третє, Висновок і Рішення є обов`язковими для розгляду ВККСУ, яка, в свою чергу, забезпечує формування і ведення суддівського досьє, складовою якого є Висновок ГРД;

по-четверте, спірні Висновок і Рішення безпосередньо впливають на права та законні інтереси позивача, створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження ним здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду він міг би тільки якщо таке рішення буде підтримане не менше як одинадцятьма членами ВККСУ, тобто кваліфікованою більшістю ВККСУ, в той час як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюються простою більшістю голосів складу ВККСУ;

по-п`яте, Висновок і Рішення ГРД про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики безпосередньо впливають як на його права і законні інтереси щодо здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, так і безпосередньо на його подальшу професійну суддівську кар`єру, оскільки знаходяться в матеріалах його досьє як кандидата на посаду судді у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду та в матеріалах суддівського досьє, а також розміщені на сайті ГРД для вільного доступу усіх без виключення суб`єктів.

У зв`язку з наведеним та передбаченою законом можливістю видання ГРД актів індивідуальної дії, процес надання відповідачем для ВККСУ висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності містить усі ознаки владної управлінської діяльності на основі закону.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Відповідно до ч. 5 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку.

Таким чином, позивач має право звернутися до адміністративного суду з позовом до відповідача, який прийняв Висновок від 21.01.2019 та Рішення про надання додаткової інформації від 18.02.2019, оскільки оскаржувані рішення безпосередньо впливають на суддівську кар`єру позивача.

Щодо періоду, який перевірявся ГРД у Висновку та Рішенні, слід зазначити, що позивач, беручи участь у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, проходив кваліфікаційне оцінювання. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання може бути підставою для звільнення судді з посади (підпункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України). Таким чином, встановлені нові підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від оцінювання).

В той же час закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (Стаття 58 Конституції України).

Крім того, обставини та факти вказуються у Висновку відповідачем без врахування строків давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Так, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. (частина 11 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Це є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» з цього приводу, в контексті порушення статті 6 Конвенції, зазначив, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV).

Додатково ЄСПЛ зазначив, що хоча не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. За цих обставин Суд доходить висновку, що у справі, що розглядається можливо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України»)

Окрім цього, суд ще раз звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.

Так, у Висновку Консультативної ради європейських судів № 17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар`єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об`єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).

Варто зазначити, що міжнародним експертом Ради Європи, доктором права Діаною Ковачевою було підготовлено Висновок щодо Регламенту ГРД від 10 квітня 2017 року, де, зокрема вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (п. 1.4).

Конфлікт інтересів має вирішуватися відповідним чином, щоб забезпечити найвищі стандарти прозорості та доброчесності членів ГРД. З огляду на таке, дотримання принципу незалежності судової влади потребує додержання загального правила про те, що практикуючі юристи (адвокати) і прокурори не можуть брати участь у процесі оцінювання суддів. Зважаючи на те, що строк повноважень членів ГРД становить два роки, їхній відвід від участі в розгляді інформації щодо окремої особи внаслідок конфлікту інтересів не є прийнятним варіантом, оскільки протягом двох років практикуючі юристи або прокурори можуть постати перед будь-ким з оцінюваних ними суддів (кандидатів на посаду судді). Крім того, повноваження членів ГРД з оцінювання суддів загалом можуть мати негативний вплив навіть на тих суддів, які не проходять через процес оцінювання, коли члени ГРД постають перед ними в суді (п. 2.2).

Натомість до складу ГРД на момент ухвалення Висновку та Рішення щодо позивача входили діючі адвокати.

Окрім цього, у п. 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18 липня 2006 року) кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.

Оскаржувані Висновок та Рішення містять відомості щодо здійснення Генеральною прокуратурою України досудового розслідування у кримінальному провадженні №42013110000001050, за підозрою колишнього голови та його заступника Вищого господарського суду України у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 376 та ч. 2 ст. 376-1 КК України.

Як зазначається відповідачем, вказане кримінальне провадження розпочато за фактом здійснення вищими посадовими особами Вищого господарського суду України систематичних втручань в автоматизовану систему документообігу суду.

Більш того, в оскаржуваному Висновку зазначається, що позивача нібито віднесено до групи суддів, на яких здійснювався розподіл справ з порушенням порядку, встановленого закону, а також про те, що усі судді формально дають показання та не надають викривальні показання щодо осіб причетних до вказаних неправомірних дій.

Виходячи із додатків до оскаржуваного рішення, усі вказані висновки зроблено відповідачем виключно на підставі одного листа Генеральної прокуратури України.

У Висновку та Рішенні Громадська рада доброчесності фактично звинуватила позивача у співучасті у вчиненні ряду кримінальних правопорушень, самостійно визначила процесуальний статус учасників у кримінальному провадженні та надала оцінку усім показанням свідків.

Зазначені висновки відповідача свідчать про порушення гарантованого статтею 62 Конституцією України та статтею 17 Кримінального процесуального кодексу України (надалі за текстом - КПК України) принципу презумпції невинуватості та забезпеченості доведення вини.

Презумпція невинуватості - це правовий принцип, за яким щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, припускається невинність до того часу, поки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством, і встановлено вироком суду, який набрав законної сили.

Так, частиною 2 статті 17 КПК України передбачено, що ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Окрім того, частиною 4 статті 296 Цивільного кодексу України встановлено гарантії реалізації такого принципу та вказано, що ім`я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом.

Принцип презумпції невинуватості закріплений положеннями й ч.1 ст.11 Загальної декларації прав людини: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту».

Презумпція невинуватості зафіксована у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, зокрема у п.2 ст.14: «Кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом».

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Аллан проти Сполученого Королівства» від 10.12.2009 встановлено, що пункт 2 статті 6 Конвенції забезпечує «право вважатися невинним доти, доки вину не буде доведено в законному порядку». Презумпція невинуватості, яка розглядається як процесуальна гарантія в контексті самого кримінального провадження, накладає вимоги щодо, зокрема: тягаря доведення; правових презумцій фактів і права; привілею проти самообвинувачення; досудового оприлюднення елементів справи; передчасних висловлювань суду або інших представників держави про вину обвинувачуваної особи (п. 93 Рішення).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Грабчук проти України» від 21.09.2006 передбачено, що презумпція невинуватості порушена, якщо твердження посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, відображає думку, що особа винна, коли цього не було встановлено відповідно до закону (пункт 42 Рішення).

Таким чином, практика Європейського суду з прав людини однозначно вказує, що порушення презумпції невинуватості має місце і у разі коли висловлювання відносно винуватості особи до встановлення цього відповідно до закону.

У даному випадку Громадська рада доброчесності, яка не є судовою інстанцією щодо кримінальних справ та не може встановлювати будь-які факти щодо винуватості осіб у вчиненні кримінального правопорушення, порушила приписи ст. 124 Конституції України, якою передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Крім того, згідно з п. 39 висновків 17 від 2014 року Консультативної ради Європейських суддів «Про оцінку роботи суддів, якість правосуддя та дотримання принципів незалежності суду» інформація, яка використовується в процесі оцінювання, повинна бути надійною і базуватися на доказах.

Беручи до уваги наведене, в контексті приписів Кримінального процесуального кодексу України вбачається, що визначені в оскаржуваному Висновку ГРД обставини співучасті позивача у вчиненні ряду кримінальних правопорушень, можуть вважатись встановленими виключно на підставі вироку суду у відповідній кримінальній справі.

Відповідно, використання відповідачем відомостей, отриманих з листів Генеральної прокуратури України, щодо нібито причетності позивача до кримінальних правопорушень є протиправним.

Крім того, до подачі позову (дата реєстрації в суді - 14.03.2019) позивач 06.03.2019 направив запит Генеральному прокурору Генеральної прокуратури України Луценку Ю.В. щодо правомірності направлення начальником Управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України Горбатюком С.В. координатору ГРД Кулібабі А.Ю. листа від 11.02.2019 № 23/3-32815-14, наданого на звернення Громадської ради доброчесності від 05.02.2019, в якому міститься інформація з матеріалів кримінального провадження №12013110060002990, котра стосується безпосередньо позивача (п. 2 позовної заяви).

Така інформація була процитована Громадською радої доброчесності у Рішенні від 18.02.2019 про надання додаткової інформації до Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики та фактично була поширена як публічна, доступ до якої отримало невизначене коло осіб.

08.04.2019 позивач отримав відповідь Генеральної прокуратури України на своє звернення від 06.03.2019.

Так, у листі від 08.04.2019 № 15/1/3-29164-19 за підписом заступника Генерального прокурора, зокрема, зазначено, що за відсутності обставин пред`явлення позивачу підозр чи обвинувачень у зазначеному кримінальному провадженні надання (будь-кому) інформації про це кримінальне провадження стосовно осіб, в тому числі стосовно позивача, які не є його учасниками та до кримінальної відповідальності не притягувались, було передчасним.

Отже, додатково підтверджується неправомірність використання відповідної інформації у Рішенні ГРД, які є предметом оскарження в даній адміністративній справі.

Оскаржувані висновок від 21.01.2019 та Рішення про надання додаткової інформації від 18.02.2019 прийняті Громадською радою доброчесності, яка знаходиться в місті Києві.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративні справи з приводу оскарження індивідуальних актів, а також дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об`єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Таким чином, справа за цим адміністративним позовом підсудна Окружному адміністративному суду міста Києва.

Висновок та Рішення прийнято відповідачем 21.01.2019 та 18.02.2019 відповідно.

Згідно зі ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб`єкту владних повноважень право на пред`явлення визначених законом вимог. Цим Кодексом та іншими законами можуть також встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Таким чином, даний адміністративний позов щодо оскарження Висновку від 21.01.2019 та Рішення про надання додаткової інформації від 18.02.2019 може бути поданий до суду протягом одного місяця з дня, коли позивач дізнався про їх прийняття.

Враховуючи, що Рішення про надання додаткової інформації від 18.02.2019 фактично є частиною оскаржуваного Висновку, які в свою чергу остаточно були оформлені 18.02.2019, та про зміст яких у повному обсязі позивач дізнався лише 19.02.2019, останнім днем їх оскарження є 19.03.2019.

Відтак, позивач звернувся до суду з даним позовом в межах визначеного законом строку.

В обґрунтування позовної вимоги щодо зобов`язання Відповідача вилучити негативний висновок та рішення про надання додаткової інформації відносно кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 з сайту Громадської ради доброчесності суд вважає за необхідне зазначити таке.

Стаття 32 Конституції України гарантує кожному судовий захист права спростувати інформацію про себе і членів своєї сім`ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації.

З наведеного вбачається, що правовідносини, які виникають з приводу права особи на інформацію, є самостійним видом правовідносин і регулюються правовими нормами, закріпленими в Конституції України, Законах України, підзаконних нормативних актах.

Проте, відповідно до частини третьої статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду з для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Подальше нормативно-правове регулювання права особи на інформацію відбулося на рівні законів України, зокрема, Закону України «Про інформацію», Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію» інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.

Отже, Висновок ГРД в розумінні Закону України «Про інформацію» є документом, який є матеріальним носієм інформації щодо Позивача. Крім того, така інформація міститься як на матеріальному носії, яким є Висновок ГРД, що міститься в досьє судді, так і в електронному вигляді на сайті ГРД.

Оспорювані Позивачем негативний Висновок та Рішення розміщені на офіційному сайті ГРД https://grd.gov.ua/data/files/conclusions/000_conclusions_2019/01_02_2019/Yevsikovoo_vysn.pdf та https://grd.gov.ua/data/files/conclusions/000_conclusions_2019/01_02_2019/Evsikod_dodatk_info.pdf

Враховуючи вищевикладене, а також те, що достовірність інформації про позивача, що міститься у Висновку ГРД, не підтверджується матеріалами справи, позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних Висновку та Рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 143, 241-246, 255, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності, третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, про визнання протиправними та скасування висновку, рішення, зобов`язання вчинити дії задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений Громадською радою доброчесності 21.01.2019, оформлений протоколом електронного голосування (який є невід`ємною складовою висновку) від 21.01.2019.

Визнати протиправним та скасувати рішення про надання додаткової інформації до Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджене Громадською радою доброчесності 18.02.2019, оформлене протоколом електронного голосування (який є невід`ємною частиною рішення) від 18.02.2019.

Зобов`язати Громадську раду доброчесності вилучити висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого Громадською радою доброчесності 21.01.2019, та рішення про надання додаткової інформації відносно кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого Громадською радою доброчесності 18.02.2019, з сайту Громадської ради доброчесності (https://grd.gov.ua/about/conclusions).

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України та може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно.

Суддя Н.М. Шевченко