Справа № 369/13459/17

Провадження № 2/369/763/19

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

24.06.2019 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

секретаря Середенко Б.С.

за участі представника позивача Вакуленко М.Г.

представника позивача Мєдвєдєва Я.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Національний університет біоресурсів і природокористування України в особі відокремленого підрозділу "Боярська лісова дослідна станція", про визнання недійсними розпоряджень, державних актів та витребування земельних ділянок із незаконного володіння,

в с т а н о в и в :

У грудні 2017 року позивач звернувся до суду за даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що розглянувши листи Національного аграрного університету від 26.09.2008 № 2122, НУБіП України від 02.07.2009 № 1801, погодження Боярської лісової дослідної станції від 02.07.2009, а також рішення вченої ради НАУ від 25.09.2008 № 3 щодо надання згоди на вилучення з постійного користування земельної ділянки площею 12 га в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району, Києво-Святошинською районною державною адміністрацією прийнято розпорядження від 09.02.2010 № 660, яким припинено право постійного користування частиною земельної ділянки площею 12 га ВП «Боярська лісова дослідна станція» в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району та віднесено її до земель запасу сільської ради. Зазначене розпорядження районної державної адміністрації прийнято з порушенням вимог закону, внаслідок чого воно є незаконним та має бути визнано недійсними.

Вказали, що ЗК України визначено повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин. Зокрема, до повноважень Кабінету Міністрів України (стаття 13 Земельного кодексу України), місцевих державних адміністрацій (стаття 17 Земельного кодексу України) належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим кодексом. Відповідно до ч.ч. 3, 4, 7 ст. 122 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: сільськогосподарського використання; ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті. Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті. Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтями 149, 150 цього Кодексу. Тому питання розпорядження землями лісогосподарського призначення (для ведення лісового господарства) не відноситься до компетенції Києво-Святошинської районної державної адміністрації, яка в силу наданих законом повноважень та в розумінні ст. 142 Земельного кодексу України не є власником земель державної власності лісогосподарського призначення.

Також Києво-Святошинською райдержадміністрацією припинено право користування земельною ділянкою площею 12 га за відсутності розробленої та погодженої в установленому законом порядку відповідної землевпорядної документації щодо визначення меж, місця розташування, прав на земельну ділянку, яка перебувала у складі земель площею 775,3 га відокремленого підрозділу НУБіП України «Боярська лісова дослідна станція» відповідно до державного акта на право постійного користування землею від 25.06.2003 серії НОМЕР_1 . При цьому у разі затвердження такої документації вона і стала б підставою для внесення відомостей до земельно-облікових документів. Таким чином, розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 09.02.2010 № 660 прийнято з порушенням та суперечить ст.ст. 13, 19 Конституції України, ст.ст. 17, 79, 84, 116, 122, 142, 149 Земельного кодексу України, ст. 20 Закону України «Про землеустрій», розпорядженню Кабінету Міністрів України від 10.04.2008 № 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками».

У подальшому розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 18.09.2012 № 2232 затверджено проект землеустрою та змінено цільове призначення земельної ділянки, яка перебувала у власності ОСОБА_3 , з особистого селянського господарства на ведення індивідуального садівництва. У свою чергу ОСОБА_3 після зміни цільового призначення земельної ділянки площею 1,6 га з кадастровим номером НОМЕР_2 здійснив її поділ на 8 земельних ділянок, та 28.09.2012 отримав державні акти серії НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_4 , серії НОМЕР_5 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_6 , серії НОМЕР_7 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_8 , серії НОМЕР_9 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_10 , серії НОМЕР_11 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_12 , серії НОМЕР_13 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_14 , серії НОМЕР_15 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_16 та серії НОМЕР_17 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_18 .

Належні ОСОБА_3 земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_14 , НОМЕР_16 та НОМЕР_18 на підставі договорів купівлі-продажу від 31.07.2012 відчужено на користь ОСОБА_4 . Вказали, що розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 09.02.2010 № 660 суперечить вимогам закону, тому всі подальші розпорядження райдержадміністрації щодо відведення земельних ділянок у власність громадян за рахунок земель лісогосподарського призначення, зміну їх цільового призначення є протиправними та підлягають скасуванню.

Вказали, що докази про належність наданої ОСОБА_3 земельної ділянки саме до земель лісогосподарського призначення прокуратурі Київської області стало відомо лише у 2017 році під час системного аналізу інформацій, що надійшли у червні поточного року від Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект», ВП НУБіП України «Боярська лісова дослідна станція». Саме з того часу стало відомо про наявність порушення інтересів держави. Зважаючи на викладене, установлений ст. 257 ЦК України трьохрічний строк позовної давності щодо вимог про визнання недійсними вищезазначеного рішення сільської ради та укладеного в подальшому на його підставі договору оренди земельної ділянки пропущено з поважних причин.Частиною 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що у разі якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Окрім того, згідно правової позиції висловленої у постанові Верховного Суду України від 05.10.2016 року у справі № 3-604гс16 та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.10.2016 у справі № 522/16570/15-ц право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника, а тому положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна не застосовуються.

Просили суд визнати поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом та поновити його, захистивши право; визнати недійсними розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації: від 09.02.2010 № 660 «Про припинення права постійного користування частиною земельної ділянки ВП «Боярська лісова дослідна станція» Національного університету біоресурсів і природокористування України та передачі її до земель запасу Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району», від 27.07.2012 № 1374 «Про передачу у власність громадянину України ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області за межами населеного пункту» та від 18.09.2012 № 2232 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, цільове призначення яких змінюється із земель призначених для ведення особистого селянського господарства на землі для ведення індивідуального садівництва ОСОБА_3 в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області за межами населеного пункту»; визнати недійсними державні акти на право власності серії НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_4 , серії НОМЕР_5 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_6 , серії НОМЕР_7 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_8 , серії НОМЕР_9 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_10 , серії НОМЕР_11 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_12 , які 28.09.2012 видано ОСОБА_3 ; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння: ОСОБА_3 земельні ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_4 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_6 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_8 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_10 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_12 ; ОСОБА_4 земельні ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_14 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_16 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_18 , загальною вартістю 153539,9 грн., розташовані в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області; судові витрати покласти на відповідача.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав. Просив позов задоволити.

У судове засідання представник Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , представник Національного університету біоресурсів і природокористування України в особі відокремленого підрозділу "Боярська лісова дослідна станція" не з`явилися. Про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Причини неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило. Відповідно до вимог ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, та не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин, не подав відзив, а позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

За таких обставин суд, враховуючи вимоги ст. 280 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу без участі відповідача та ухвалити по справі заочне рішення.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2008 року № 945 Національний аграрний університет перейменовано в Національний університет біоресурсів і природокористування України (далі - НУБіП України).

При розгляді справи судом встановлено, що на підставі державного акта на право постійного користування землею від 25 червня 2003 року серії НОМЕР_1 у користуванні Боярської лісової дослідної станції Національного аграрного університету перебуває 775,3 га земель для ведення лісового господарства в межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Києво-Святошинська районна державна адміністрація 17 вересня 2008 року звернулася до Національного аграрного університету з листом № 07-30-4101 про надання згоди університетом та його відокремленим підрозділом - Боярською лісовою дослідною станцією на припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 12 га в межах Хотівської сільської ради для реалізації перспективних та соціально-економічних проектів. За результатами його розгляду вченою радою Національного аграрного університету (протокол № 3 від 25.09.2008) надано згоду на вилучення зазначеної земельної ділянки з постійного користування Боярської ЛДС, про що листом від 26.09.2008 № 2122 повідомлено райдержадміністрацію.

У подальшому на звернення Києво-Святошинської райдержадміністрації НУБіП України направив лист від 02.07.2009 № 1801 про наявність прийнятого у 2008 році рішення щодо погодження вилучення з постійного користування Боярської лісової дослідної станції земельної ділянки площею 12 га в межах Хотівської сільської ради при умові дотримання вимог чинного законодавства.

На підставі вищевказаних рішень Києво-Святошинською районною державною адміністрацією прийнято розпорядження від 09 лютого 2010 року № 660, яким припинено право постійного користування частиною земельної ділянки площею 12 га ВП «Боярська лісова дослідна станція» в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району та віднесено її до земель запасу сільської ради.

Відповідно до ст. ст. 19, 55, 84 Земельного кодексу України та ст. 5 Лісового кодексу України спірні земельні ділянки відносилися до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалися для ведення лісового господарства у порядку, визначеному Лісовим кодексом України.

Частиною 2 ст. 84 Земельного кодексу України передбачено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Таким чином, Земельним кодексом України встановлено пріоритетність норм цього кодексу для застосування до земельних відносин, що виникають при використанні лісів.

За приписами ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема добровільна відмова від права користування земельною ділянкою, вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Так, відповідно до ст.ст. 13, 14 Конституції України, ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Главою 3 Земельного кодексу України визначено повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Зокрема, до повноважень Кабінету Міністрів України (стаття 13 Земельного кодексу України), місцевих державних адміністрацій (стаття 17 Земельного кодексу України) належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим кодексом.

Відповідно до ч.ч. 3, 4, 7 ст. 122 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.

Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтями 149, 150 цього Кодексу.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що питання розпорядження землями лісогосподарського призначення (для ведення лісового господарства) не відноситься до компетенції Києво-Святошинської районної державної адміністрації, яка в силу наданих законом повноважень та в розумінні ст. 142 Земельного кодексу України не є власником земель державної власності лісогосподарського призначення.

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Порядок вилучення земельних ділянок врегульовано ст. 149 Земельного кодексу України, відповідно до якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Відповідно до ст. 151 Земельного кодексу України юридичні особи, зацікавлені у вилученні земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної чи комунальної власності, для суспільних потреб та у викупі земельних ділянок, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності, зобов`язані до початку проведення проектних робіт погодити з власниками землі, крім викупу земельних ділянок з підстав, що допускають можливість їх примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності, і землекористувачами, органами державної влади або органами місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, місце розташування об`єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об`єктів та умови проживання населення і охорону довкілля.

Отже, рішення про вилучення (припинення права) земельної ділянки за погодженням із землекористувачем має право приймати відповідний орган державної влади, який в силу вимог ст. ст. 6, 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 5 ст. 149 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: сільськогосподарського використання; ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.

Згідно з ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Таким чином, вилучення земельних лісових ділянок площею більше 1 га відноситься до виключної компетенції Кабінету Міністрів України. Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі № 6-1030цс16, від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15, від 22.04.2015 у справі № 6-65цс15, від 21.01.2015 у справі № 6-224цс14, від 20.03.2013 у справі № 6-13цс13.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет, оскільки складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Положення ст. ст. 113, 117 Конституції України, ст. ст. 1, 21, 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», ст. 13 Земельного кодексу України визначають, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який здійснює в межах своїх повноважень державне управління у сфері охорони та раціонального використання землі, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

На виконання вказаних правових норм Кабінетом Міністрів України 10.04.2008 прийнято розпорядження № 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками», яким з метою недопущення фактів порушення інтересів держави і суспільства під час відчуження та зміни цільового призначення земельних лісових ділянок (далі - ділянки) Міністерству екології та природних ресурсів, Міністерству аграрної політики та продовольства, Міністерству оборони, Державному агентству лісових ресурсів та Державному агентству земельних ресурсів до законодавчого врегулювання питань запобігання зловживанням у цій сфері доручено зупинити прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення.

За статтями 45, 47, 58, 54 Лісового кодексу України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України. Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства. У матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

З поданих позивачем доказів, а саме лист Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 19.06.2017 № 329 вбачається, що земельні ділянки право постійного користування відокремленого підрозділу НУБіП України «Боярська лісова дослідна станція» якими припинено розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 09.02.2010 № 660, відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 1998 та 2007 років відносились до лісових ділянок Хотівського лісництва ВП НУБіП «Боярська лісова дослідна станція» і знаходились в кварталі 53.

Крім того, розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 09.02.2010 № 660 земельну ділянку припинено право постійного користування відокремленого підрозділу НУБіП України «Боярська лісова дослідна станція» за відсутності розробленої документації із землеустрою.

Так, частиною 1 статті 79 Земельного кодексу України передбачено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 20 Закону України «Про землеустрій» у разі надання, вилучення, викупу, організації нових і впорядкуванні існуючих об`єктів землеустрій проводиться обов`язково.

Згідно з ч. 1 ст. 25 Закону України «Про землеустрій» документація із землеустрою розробляється у вигляді програм, схем, проектів, спеціальних тематичних карт, атласів, технічної документації, які відповідно до ст. 30 цього Закону мають бути погоджені та затверджені в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом та іншими законами України.

Однак, Києво-Святошинською райдержадміністрацією припинено право користування земельною ділянкою площею 12 га за відсутності розробленої та погодженої в установленому законом порядку відповідної землевпорядної документації щодо визначення меж, місця розташування, прав на земельну ділянку, яка перебувала у складі земель площею 775,3 га відокремленого підрозділу НУБіП України «Боярська лісова дослідна станція» відповідно до державного акта на право постійного користування землею від 25.06.2003 серії НОМЕР_1 . При цьому у разі затвердження такої документації вона і стала б підставою для внесення відомостей до земельно-облікових документів.

Таким чином, розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 09.02.2010 № 660 прийнято з порушенням та суперечить ст.ст. 13, 19 Конституції України, ст.ст. 17, 79, 84, 116, 122, 142, 149 Земельного кодексу України, ст. 20 Закону України «Про землеустрій», розпорядженню Кабінету Міністрів України від 10.04.2008 № 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками». Тому вимоги в цій частині є доведеними та підлягають до задоволення.

Встановлено, що за рахунок вказаних земель, право постійного користування відокремленого підрозділу НУБіП України «Боярська лісова дослідна станція» якими припинено, розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 27.07.2012 № 1374 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано безоплатно у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1,6 га для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району, на підставі якого ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 .

У подальшому розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 18.09.2012 № 2232 затверджено проект землеустрою та змінено цільове призначення земельної ділянки, яка перебувала у власності ОСОБА_3 , з особистого селянського господарства на ведення індивідуального садівництва.

ОСОБА_3 після зміни цільового призначення земельної ділянки площею 1,6 га з кадастровим номером НОМЕР_2 здійснив її поділ на 8 земельних ділянок, у зв`язку з чим 28.09.2012 отримав державні акти серії НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_4 , серії НОМЕР_5 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_6 , серії НОМЕР_7 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_8 , серії НОМЕР_9 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_10 , серії НОМЕР_11 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_12 , серії НОМЕР_13 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_14 , серії НОМЕР_15 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_16 та серії НОМЕР_17 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_18 .

Належні ОСОБА_3 земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_14 , НОМЕР_16 та НОМЕР_18 на підставі договорів купівлі-продажу від 31.07.2012 відчужено на користь ОСОБА_4 . На підтвердження даних обставин позивач надав інформаційні довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Водночас, оскільки розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 09.02.2010 № 660 суперечить вимогам закону, тому всі подальші розпорядження райдержадміністрації щодо відведення земельних ділянок у власність громадян за рахунок земель лісогосподарського призначення, зміну їх цільового призначення є протиправними та підлягають скасуванню.

Як зазначалося, розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 09.02.2010 № 660 після припинення права постійного користування постійного користування частиною земельної ділянки площею 12 га ВП «Боярська лісова дослідна станція» віднесено її до земель запасу в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району.

Отже, цільове призначення вказаної земельної ділянки райдержадміністрацією не змінювалося та земля залишилася в категорії лісогосподарського призначення.

Статтями 7, 8 Лісового кодексу України (в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено в частині другій статті 3 Земельного кодексу України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Згідно зі ст. ст. 18, 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, які мають особливий правовий режим.

Статтею 55 Земельного кодексу України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до ст. 56 Земельного кодексу України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Відповідно до статті 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

Згідно з частиною першою статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

У пункті «ґ» частини четвертої зазначеної статті 84 передбачено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення (ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України).

Інших випадків, які б передбачали можливість передачі земель лісогосподарського призначення у власність громадянам та юридичним особам, законодавство не містить.

Крім того, оскаржуваними розпорядженнями порушено порядок зміни цільового призначення земель, оскільки така зміна проведена не уповноваженим відповідно до вимог Земельного кодексу України органом, всупереч встановленому мораторію та за відсутності згоди органу лісового господарства.

Згідно з положеннями ст. 19 Основного закону органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження державних адміністрацій з питань земельних та лісових відносин визначені статтею 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», нормами земельного та лісового законодавства.

Відповідно до статті 32 Лісового кодексу України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території: забезпечують реалізацію державної політики у сфері лісових відносин; беруть участь у розробленні та забезпеченні виконання регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів; приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення; беруть участь у здійсненні заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, транспортні й інші технічні засоби та обладнання; вносять у встановленому порядку пропозиції про обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ та організацій у разі порушення ними лісового законодавства; вирішують інші питання у сфері лісових відносин відповідно до закону.

Також, стаття 57 Лісового кодексу України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

При цьому, згідно з ч. 3 ст. 57 Лісового кодексу України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Аналогічне положення міститься й у статті 20 Земельного кодексу України.

Водночас за інформацією Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 16.06.2017 № 04-36/1187 вбачається, що погодження на вилучення і зміну цільового призначення відведеної у власність ОСОБА_3 земельної ділянки лісогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства управління не надавало.

Суперечить розпорядження районної адміністрації від 26.08.2004 № 521-1 і вимогам ч. 3 ст. 22 Земельного кодексу України, якою передбачено, що для ведення особистого селянського господарства у власність та користування надаються лише землі сільськогосподарського призначення, а не лісогосподарського призначення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.11.2013 по справі № 6-123цс13.

Крім того, під час прийняття Києво-Святошинською районною державною адміністрацією розпоряджень про передачу у власність земельних ділянок лісогосподарського призначення зі зміною їх цільового призначення чинним було розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.04.2008 № 610-р «Деякі питання земельними лісовими ділянками», яким з метою недопущення фактів порушення інтересів держави і суспільства під час відчуження та зміни цільового призначення земельних лісових ділянок Міністерству екології та природних ресурсів, Міністерству аграрної політики та продовольства, Міністерству оборони, Державному агентству лісових ресурсів та Державному агентству земельних ресурсів до законодавчого врегулювання питань запобігання зловживанням у цій сфері доручено зупинити прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення.

Отже, розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації про передачу у приватну власність земельної ділянки лісогосподарського призначення, а також зміну її цільового призначення, у тому числі за відсутності обов`язкового погодженням органу з питань лісового господарства, прийнято з перевищенням наданих законом повноважень.

Порушення порядку зміни цільового призначення земель відповідно до ст. 21 Земельного кодексу України є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Положення ст. 152 Земельного кодексу України визначають, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням прав володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

За статтею 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

Згідно з ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Статтею 393 Цивільного кодексу України визначено, що правовий акт органу державної влади, органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Таким чином, розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 09.02.2010 № 660, від 27.07.2012 № 1374 та від 18.09.2012 № 2232 прийняті всупереч ст. 19 Конституції України, ст. ст. 20, 57, 84, 116, 149, 164 Земельного кодексу України, ст. 57 Лісового кодексу України, ст. ст. 20, 25 Закону України «Про землеустрій», розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.04.2008 № 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками», у зв`язку з чим вони на підставі ст. ст. 21, 152 Земельного кодексу України, ст. 393 Цивільного кодексу України, ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» підлягає визнанню недійсним.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, їхніх посадових і службових осіб.

Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно ч. ч. 2, 3 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування, застосування інших, передбачених законом, способів.

Стаття 153 Земельного кодексу України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Також за приписами ч. 1 ст. 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Статтею 393 Цивільного кодексу України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

Згідно з ч. 3 ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

Відповідно до ст. 50 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, акти інших посадових осіб, які призначаються ними, можуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до закону.

З огляду на викладене розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 09.02.2010 № 660, від 27.07.2012 № 1374 та від 18.09.2012 № 2232 мають бути визнані недійсними.

Стаття 153 Земельного кодексу України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до вимог ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до вимог ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, а згідно вимог ч. 1 ст. 153 Земельного кодексу України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

У свою чергу, відповідно до ст. 387, ч. 1 ст. 388 цього ж Кодексу власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до п. 22 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 № 5 якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.

У зв`язку із цим, необхідно розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Таким чином, у відповідності до вимог ст. ст. 330, 388 ЦК України право власності на земельну ділянку, яку було передано за договором купівлі-продажу та відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Окрім того, не відбулося примусове вилучення майна у дійсного власника із подальшим продажем, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі ст. 346 ЦК України.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 22.04.2015 у справі № 3-54гс15; від 01.07.2015 у справі № 6-619цс15; від 16.04.2014 у справі № 6-146цс13 та від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15.

У даному випадку, вірним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду віндикаційного позову в порядку, визначеному ст. ст. 387, 388 Цивільного кодексу України, а не про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Держава як власник спірного майна делегувала Кабінету Міністрів України повноваження щодо здійснення права власності від її (держави) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля держави як власника може виражатися лише в таких діях органу, які відповідають вимогам законодавства та інтересам держави.

Таким чином, здійснення Києво-Святошинською районною державною адміністрацією права власності, зокрема розпорядження землею не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі держави, що відповідно до ст. 388 ЦК України дає підстави для витребування державою від добросовісного набувача - ОСОБА_4 земельних ділянок загальною площею 0,6 га.

За ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Право відповідача на спірні земельні ділянки виникло на підставі незаконних державних актів на право власності на земельні ділянки, що вказує на те, що до них перейшло право власності на спірні земельні ділянки від держави протиправно поза волею власника. Зважаючи на те, що відповідачем спірні державні акти на право власності на земельні ділянки були зареєстровані у встановленому законом порядку, відновити становище, яке існувало до порушення можливо лише шляхом визнання недійсними цих державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування їх на користь держави.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення Європейського суду з прав людини у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Прийняття органами державної влади та місцевого самоврядування рішення про передачу земель державної власності в приватну власність із земель відповідно державної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Також згідно з частинами другою та третьою статті 1, частиною першою та другою статті 7 ЛК України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокуратури Київської області до суду з вимогою витребування спірних земельних ділянок з володіння ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали Європейського суду з прав людини у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За правилами статей 83, 84 ЗК України до земель державної та комунальної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, віднесено землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом. Відповідно до частини другої статті 56 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке саме правило встановлене статтею 12 ЛК України.

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств площею до 5 га.

Таким чином, законно набути права приватної власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення із земель державної чи комунальної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, в тому числі й ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Натомість вище вказані громадяни набули такого права власності у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності на землю стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади розпорядження, та наступного укладення договорів купівлі-продажу.

Крім того, витребування спірних земельних ділянок з володіння ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь держави відповідає критерію законності: витребування з їх власності земельної ділянки здійснюється на підставі норм статті 153 ЗК України, статей 387, 388 ЦК України у зв`язку з порушенням органом виконавчої влади вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15. Тому позовні вимоги суд вважає обґрунтованими.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

Позов Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Києво-Святошинської районної державної адміністрації, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Національний університет біоресурсів і природокористування України в особі відокремленого підрозділу "Боярська лісова дослідна станція", про визнання недійсними розпоряджень, державних актів та витребування земельних ділянок із незаконного володіння задоволити.

Визнати недійсними розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 09 лютого 2010 року № 660 «Про припинення права постійного користування частиною земельної ділянки ВП «Боярська лісова дослідна станція» Національного університету біоресурсів і природокористування України та передачі її до земель запасу Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району».

Визнати недійсними розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 27 липня 2012 року № 1374 «Про передачу у власність громадянину України ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області за межами населеного пункту».

Визнати недійсними розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 18 вересня 2012 року № 2232 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, цільове призначення яких змінюється із земель призначених для ведення особистого селянського господарства на землі для ведення індивідуального садівництва ОСОБА_3 в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області за межами населеного пункту».

Визнати недійсними державні акти на право власності серії НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_4 , серії НОМЕР_5 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_6 , серії НОМЕР_7 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_8 , серії НОМЕР_9 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_10 , серії НОМЕР_11 на земельну ділянку площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_12 , які 28.09.2012 видано ОСОБА_3 .

Витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння: ОСОБА_3 земельні ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_4 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_6 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_8 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_10 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_12 ; ОСОБА_4 земельні ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_14 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_16 , площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_18 , загальною вартістю 153539,9 грн, розташовані в адміністративних межах Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Заочне рішення може бути переглянуто Києво-Святошинським районним судом Київської області за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення виготовлений 03 липня 2019 року.

Суддя Н.С. Пінкевич