П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

5 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 643/18788/15-ц

Провадження № 14-93цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 31 липня 2017 року (суддя Ференчук О. В.) та постанову Апеляційного суду Харківської області від 11 січня 2018 року (судді Кружиліна О. А., Бровченко І. О., Кісь П. В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Московський районний відділ у м. Харкові Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку,

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення із квартири та зняття з реєстраційного обліку.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 13 листопада 2015 року приватним нотаріусом Горішнім Є. В., реєстровий номер 1791, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Свідоцтво про право власності на спірну квартиру видано на підставі акта державного виконавця від 6 жовтня 2015 року про реалізацію предмета іпотеки (квартири АДРЕСА_1 ) в результаті проведення електронних торгів 24 вересня 2015 року, переможцем яких є позивач. На час проведення електронних торгів спірна квартира належала ОСОБА_1 .

Відповідачі зареєстровані та проживають у спірній квартирі, добровільно звільнити її не бажають, тому позивач позбавлений можливості потрапити у власне житло.

З урахуванням викладеного позивач просив суд: усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення та зняти їх з реєстраційного обліку.

Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 16 червня 2017 року залучено до участі у справі як третю особу службу у справах дітей Московського районного управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 31 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 11 січня 2018 року, позов задоволено частково. Усунуто ОСОБА_2 перешкоди у користуванні спірною квартирою шляхом виселення відповідачів із вказаної квартири. В іншій частині позов залишено без задоволення. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правовідносини щодо виселення новим власником осіб, що втратили право власності та право користування жилим приміщенням, регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК України). Норми ж статті 40 Закону України від 4 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) регулюють питання виселення з жилого приміщення в процесі звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, а тому зазначені норми до спірних правовідносин не застосовуються. Окрім того позивач не є іпотекодержателем спірної квартири, набув її у власність як покупець, тому на підставі статті 391 ЦК України має право усунути перешкоди у користуванні належною йому власністю шляхом виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що під час ухвалення рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються положення статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, і виходив з того, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Виселення без надання іншого жилого приміщення допускається в порядку виключення при зверненні стягнення на жиле приміщення, придбане громадянином за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою відповідного жилого приміщення. Апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 передав в іпотеку квартиру, придбану за рахунок кредиту, тому висновки суду про наявність підстав для часткового задоволення позову та виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання іншого постійного житла є правильними.

У березні 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення першої і апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову.

Касаційну скаргу мотивував тим, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяються з житлових приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, окрім випадку коли житло придбано за рахунок кредиту. Однак спірна квартира відповідачів придбана за особисті, а не кредитні кошти, що встановлено судовими рішенням у іншій справі. Виселення відповідачів зі спірної квартири позбавляє їх гарантованого Конституцією України права на житло.

У травні 2018 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відзив мотивував тим, що спірна квартира придбана за кредитні кошти, а тому вимоги щодо виселення відповідачів із спірної квартири без надання іншого жилого приміщення є обґрунтованими.

Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIIІ«Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судами встановлено, що 4 березня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-банк» та ОСОБА_1 було укладено рамкову угоду № SMERS00721, в рамках якої, згідно з договором про надання траншу № SME0009446 від 4 березня 2008 року, ОСОБА_1 було надано 74 тис. дол. США з цільовим призначенням - придбання нерухомого майна.

У цей же день між цими ж сторонами, на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за рамковою угодою, укладено договір іпотеки № SMERS00721/1, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д. В.

Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 .

Відповідно до акта державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції Машкіної І. О. про реалізацію предмета іпотеки, при примусовому виконанні виконавчого листа у справі № 6-310/10 про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_7 на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» заборгованості за кредитним договором № SMERS00721 для задоволення вимог банку звернуто стягнення на спірну квартиру, яка передана в іпотеку банку відповідно до договору іпотеки від 4 березня 2008 року.

24 вересня 2015 року ОСОБА_2 придбав спірну квартиру на електронних прилюдних торгах з примусової реалізації предмета іпотеки.

Його право власності на вказану квартиру підтверджується свідоцтвом про право власності від 13 листопада 2015 року, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Горішнім Є. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 1791.

Відповідно до довідки Комунального підприємства «Житлокомсервіс» відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з 11 травня 2011 року, а відповідач ОСОБА_5 з 17 лютого 2015 року зареєстровані у спірній квартирі.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону № 898-IV передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР.

За загальним правилом, визначеним частиною другою статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення.

Прикінцевими положеннями Закону № 898-IV, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції, та в частині другій цієї статті як виключення спростовано вищезазначене загальне правило для громадян, яких виселяють при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

За змістом частини другої статті 40 Закону № 898-IV, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного Суду висловила намір відступити від вищезазначеного правового висновку і не застосовувати статтю 40 Закону № 898-IV та статтю 109 ЖК УРСР до правовідносин, в яких власник житла, що придбав його при зверненні стягнення на предмет іпотеки, звертається з позовом про виселення колишнього власника житла та його сім`ї. Оскільки на думку колегії суддів, правозастосування норм національного законодавства у такий спосіб порушує права власника житла, що купив його при зверненні стягнення на предмет іпотеки.

Щодо порушення прав власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Сколло проти Італії» («Skollo v Italy») дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28 Рішення).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено в саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.

Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.

Як встановлено судами ОСОБА_9 придбав квартиру АДРЕСА_1 на електронних торгах при здійсненній державним виконавцем стягнення на предмет іпотеки в межах виконавчого провадження.

Станом на 24 вересня 2015 року електронні торги повинні були проводитися з дотриманням вимог Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», Інструкції з примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, та Тимчасового порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 року № 656/5 (далі - Тимчасовий порядок).

Відповідно до пункту 3 пункту 2 розділу ІІ Тимчасового порядку державний виконавець у строк не пізніше п`яти робочих днів після закінчення 10-денного строку подачі заперечень сторін виконавчого провадження проти визначення вартості (оцінки) майна у разі відсутності таких заперечень готує і направляє до відповідного структурного підрозділу головного територіального управління юстиції у місті Києві та областях, що забезпечує реалізацію повноважень з питань державної виконавчої служби (далі - регіональний орган державної виконавчої служби), документи для проведення реалізації майна, зокрема копії документів, що характеризують майно.

У підпункті 2 пункту 6 розділу ІІІ Тимчасового порядку визначено, що зміст інформаційного повідомлення про електронні торги повинен містити інформацію про майно: реєстраційний номер лота; вид майна; найменування майна; відомості про майно, що виставляється на електронних торгах, його склад, характеристики, опис; місцезнаходження майна; фотографічне зображення майна; відомості про обтяження майна; розмір гарантійного внеску; стартову ціну продажу; крок електронних торгів; порядок ознайомлення з майном.

Таким чином, державний виконавець зобов`язаний був надавати інформацію про обтяження майна, яке реалізується на електронних торгах.

Зокрема, зазначити, що в ній зареєстрований та проживає власник, який передав майно в іпотеку, разом з членами його сім`ї.

А покупець такого майна, в свою чергу, мав оцінити ризики та обмеження пов`язані з його придбанням.

Неповне інформування учасників електронних торгів про обтяження майна, яке реалізується, є підставою для відшкодування збитків, що свідчить про наявність альтернативних способів захисту прав нового власника.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV, є передбачуваними.

З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15 вже висловлювала свою позицію щодо правового висновку Верховного Суду України про застосування норм права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, аналогічним якому є висновок у постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, та зазначила, що не вбачає підстав для відступу від зазначеного правового висновку.

Щодо розгляду справи судами по суті спору Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити наступне.

Суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин норми статті 391 ЦК України, не врахував висновки Верховного Суду України щодо застосування положень статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР до спірних правовідносин та не навів мотиви відступу від таких правових висновків (частина перша статті 360-7 ЦПК України, у редакції чинній на час розгляду справи судом першої інстанції).

Залишаючи без змін судове рішення від 31 липня 2017 року апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 передав в іпотеку квартиру, придбану за рахунок кредиту, тому висновки суду про наявність підстав для виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання іншого постійного житла є правильними.

Однак суд першої інстанції не встановлював обставини придбання квартири АДРЕСА_1 , не з`ясовував джерела коштів за які її було придбано ОСОБА_1 та не пов`язував своє рішення з зазначеними обставинами.

Як вбачається зі змісту постанови Апеляційного суду Харківської області від 18 січня 2018 року зазначене питання не було предметом дослідження і апеляційного суду.

На порушення вимог статей 263, 264 ЦПК України апеляційний суд не навів жодних доказів на яких ґрунтуються його висновки, в цій частині.

Встановлення вищезазначених обставин справи має суттєве значення для правильного вирішення цього спору.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до пунктів 1-3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні.

Оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають вирішальне значення для розгляду цього спору, справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, рішення Московського районного суду м. Харкова від 31 липня 2017 року та постанова Апеляційного суду Харківської області від 11 січня 2018 року - скасуванню, справу слід направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 31 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 11 січня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич Л. М. Лобойко О. Г. Яновська