КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 757/2940/14 Головуючий у І інстанціїЛитвинова І.В.

Провадження №22-ц/824/3872/19 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

09 липня 2019 рокуКиївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Приходька К.П., Журби С.О.,

за участі секретаря Тимошевської С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами Державної казначейської служби України та Міністерства внутрішніх справ на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного Управління Національної гвардії України, Державної казначейської служби Країни про відшкодування моральної шкоди,

УСТАНОВИВ:

15 листопада 2013 року позивач ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом до Міністерства внутрішніх справ України.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що проходив військову службу у військовій частині № НОМЕР_1 на посаді стрілка 1-го відділення 2-го взводу третьої стрілкової роти у період з 28 жовтня 2010 року до 26 жовтня 2011 року. В обов`язки ОСОБА_1 входило конвоювання ув`язнених, зокрема конвоювання хворих на туберкульоз.

Під час проходження служби позивач заразився туберкульозом. Після закінчення служби знаходився на диспансерному обліку в КЛПУ «Міський протитуберкульозний диспансер м. Маріуполя» з 14.12.21011 року. В подальшому проходив лікування в спеціалізованому відділенні для хворих туберкульозом з 30.01.2012 року по 16.02.2012 року.

У зв`язку з тяжким захворюванням йому присвоєна ІІ група інвалідності по висновку МСЕК.

Вважає, що заходи дезінфекції, які застосовувались для захисту військовослужбовців від зараження таким тяжким захворюванням, як туберкульоз, були вочевидь недостатніми, внаслідок чого позивачу було завдано як матеріальну, так і моральну шкоду. Просив стягнути з Міністерства внутрішніх справ України в якості відшкодування завданої моральної шкоди 100 000,00 грн.

Ухвалою Володарського районного суду Донецької області 20 січня 2014 року клопотання відповідача про передачу справи за підсудністю задоволене, справа передана на розгляд до Печерського районного суду м. Києва /т. І а. с. 46/.

08 квітня 2014 року ухвалою Печерського районного суду м. Києва задоволено клопотання представника позивача ОСОБА_3 про залучення в якості співвідповідача Державної казначейської служби України.

01 листопада 2015 року представником позивача подано заяву про зміну предмету позову та збільшення позовних вимог. В заяві зазначає, що протягом усього часу з 2009 до 2011 року МВС України не здійснювало закупівлю дезинфікуючих засобів, як передбачає законодавство, а Головне управління внутрішніх військ України (правонаступником якого є Головне управління Національної гвардії України) не забезпечує контроль щодо заходів дезінфекції у військових частинах, військовослужбовці яких здійснюють конвоювання хворих на туберкульоз. Заходи дезінфекції, які робилися для захисту військовослужбовців від зараження таким важким захворюванням як туберкульоз, були явно недостатніми, внаслідок чого ОСОБА_1 була заподіяна як матеріальна, так і моральна шкода. Тому просив суд визнати незаконною бездіяльність Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України в межах своїх компетенцій, щодо відсутності забезпечення та контролю, щодо заходів дезінфекції, які надаються для захисту військовослужбовців у військових частинах від зараження такими важкими захворюваннями як туберкульоз. Стягнути солідарно з Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України в якості відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_1 650 000 грн. Визнати право ОСОБА_1 на проведення експертизи Центральної військово-лікарської комісії для отримання компенсації та пільг відповідно до чинного законодавства України, у зв`язку із захворюванням на туберкульоз легень з перебуванням на військовій службі.

30 травня 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про уточнення (доповнення) до позовної заяви, у якій подав додаткові обґрунтування своїх вимог без зміни підстав та предмета позову. Остаточно просив суд стягнути солідарно з Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України в якості відшкодування моральної шкоди на його користь 650 000 грн.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 100 000 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Державна казначейська служба України та Міністерство внутрішніх справ України звернулись з апеляційними скаргами, в яких, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просять рішення скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити

Так, серед доводів апеляційної скарги Державної казначейської служби України, зазначено, що ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції не встановив неправомірності дій (бездіяльності) органів державної влади та причинного зв`язку між такими діями чи бездіяльністю та заподіянням позивачу шкоди.

Міністерство внутрішніх справ України, підтримало у своєму відзиві доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України. При цьому, в своїй апеляційній скарзі також посилається на те, що в судовому рішенні не наведено жодних обставин, які підтверджують протиправність дій МВС України. Звертають увагу апеляційного суду на те, що обов`язок по забезпеченню конвоювання заарештованих та засуджених покладено було на Головне управління Внутрішніх військ України, а не на МВС України. Міністерство внутрішніх справ України не відправляло позивача на строкову службу до військової частини НОМЕР_1 . Рішенням суду також не встановлено наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в заподіянні шкоди. Вирішуючи спір, суд першої інстанції не дав належної оцінки запереченням відповідача, з яких вбачається неналежне фінансування міністерства з державного бюджету, у зв`язку з чим останнє стикається з проблемами у сфері забезпечення засобами гігієни та захисту від туберкульозу в установах МВС України.

Крім того, суд першої інстанції не дав належної оцінки тим обставинам, що останній раз позивач призначався до складу варт з конвоювання, якими перевозився спецконтингент хворий на туберкульоз 27 вересня 2011 року, тобто за два з половиню місяці до його захворювання. У період з 21 січня 2011 року по 26 жовтня 2011 року від позивача, який проходив обов`язків медичний огляд, скарг з боку органів дихання до медичного пункту частини не надходило. У період з 2009 року по 211 рік фактів захворювання військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 на туберкульоз не було.

Також, вважає, що позивачем не доведено наявності у нього душевних страждань, які повинні виражатись у конкретній емоційній формі, мати облік,а не «взагалі», що також не було враховано судом першої інстанції.

Представником позивача ОСОБА_3 подано відзив на апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України, в якому звертає увагу апеляційного суду на наявний в матеріалах справи протокол засідання ЦВЛК МВС України від 12 січня 2015 року, відповідно до якого діагноз ОСОБА_1 було встановлено через півтора місяці після останнього контакту з хворим на туберкульоз, при інкубаційному періоді захворювання від двох тижнів до кількох місяців. Комісією встановлено, що стадія розвитку та клінічні прояви хвороби ОСОБА_1 вказують на зв`язок захворювання з періодом служби.

Зазначає, що матеріалами справи підтверджено, що ніяких інших заходів щодо інфекційного контролю туберкульозу, крім дезінфекційної обробки спец транспорту та того факту, що особовий склад варт з конвоювання проходив медичні огляди, не проводилось.

Вважає, що суд першої інстанції вірно встановив, що МВС не забезпечило належного фінансування, щодо проведення протитуберкульозних заходів, не забезпечило недопущення зараження під час конвоювання хворих на туберкульоз із СІЗО до суду. МВС та Головне управління внутрішніх військ України не здійснювали закупівлю дезінфікуючих засобів для забезпечення запобіганню розповсюдження інфекційної хвороби, не здійснювали контроль щодо заходів дезінфекції у військових частинах, внаслідок чого позивач захворів, та йому була заподіяна як матеріальна, так і моральна шкода, розмір якої підтверджується висновком спеціаліста, наявним в матеріалах справи.

Заслухавши доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши письмові матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг Державної казначейської служби України та Міністерства внутрішніх справ України, виходячи з такого.

Відповідно до ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалам справи, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді стрільця з 24 жовтня 2010 року до 24 жовтня 2011 року (т. 1 а. с. 12 копія військового квитка; окремий додаток до матеріалів справи, а. с. 23, 24-26 довідка військового комісаріату, копія військового квитка).

Згідно з архівною довідки № 193 від 27 лютого 2017 року вбачається, що ОСОБА_1 наказом № 217 від 29 жовтня 2010 року зарахований в списки особового складу частини та призначений стрільцем навчального збору. Наказом № 228 від 15 листопада 2010 року призначений стрільцем 1 відділення 2 взводу 3-ї стрілецької роти (з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних) (т. 2 а. с. 245).

Військова частина НОМЕР_1 внутрішніх військ МВС України (м. Донецьк) на даний час ліквідована. Її правонаступником визнана військова частина НОМЕР_2 Національної гвардії України (м. Харків) (т. 2 а. с. 12-19, 60, 191).

У період проходження військової служби ОСОБА_1 виконував службово-бойові завдання щодо конвоювання і охорони підсудних та засуджених під час судових процесів (т. 1 а. с. 75 службова характеристика), у тому числі спецконтингенту хворого на туберкульоз (окремий додаток до матеріалів справ, а. с. 35-36, 28-34 висновки службового розслідування).

Як вбачається із відповіді ЦРЛ Володарського району № 96 від 16 квітня 2014 року, згідно із записом в амбулаторній карті № НОМЕР_3 поліклініки Володарської ЦРЛ ОСОБА_1 02 вересня 2010 року обстежений флюрографічно: серце та легені в нормі. До 06 грудня 2011 року ОСОБА_1 з приводу патології легень не звертався (т. 1 а. с. 142).

ОСОБА_1 з 07 січня 2011 року до 21 січня 2011 року перебував на лікуванні у зв`язку із захворюванням на грип у 5 інфекційному відділенні Центральної міської клінічної лікарні № 1 м. Донецьк, де 09 січня 2011 року проходив обстеження за допомогою рентгену грудної клітини. За результатами обстеження легені та серце в нормі (т. 1 а. с. 8 виписка з історії хвороби І 09).

Згідно з випискою № 165/16 з медичної картки стаціонарного хворого ТБ 09 від 16 серпня 2012 року (т. 1 а. с. 7), випискою з історії хвороби № 251 від 27 серпня 2012 року (т. 2 а. с. 9), випискою з амбулаторної карти хворого ЦРЛ Володарського району від 15 травня 2013 року (т. 1 а. с. 76), випискою із амбулаторної картки диспансерного хворого ЦРЛ Володарського району від 16 квітня 2014 року (т. І а. с. 143) вперше туберкульоз у ОСОБА_1 був виявлений 06 грудня 2011 року, тобто приблизно через півтора місяці після закінчення військової служби у військовій частині НОМЕР_1 .

Зазначеними виписками також підтверджується той, факт, що ОСОБА_1 , у зв`язку із захворюванням на туберкульоз, проходив тривале лікування (близько 2 років), в тому числі стаціонарне.

Відповідачами по справі не було надано належних доказів, підтверджуючих факт проходження ОСОБА_1 медичного огляду чи проведення медичного огляду при звільненні в запас (24 жовтня 2011 року), як того вимагає чинне законодавство України. Зазначені обставини, відповідно, не дають можливості встановити наявність чи відсутність у позивача проявів захворювання на час звільнення.

06 вересня 2012 року ОСОБА_1 встановлено другу групу інвалідності у зв`язку із загальним захворюванням (т. 1 а. с. 11).

На звернення матері позивача ОСОБА_4 в період з 24 лютого 2012 року по 23 березня 2012 року у військовій частині НОМЕР_1 проведено службове розслідування (т. 1 а. с. 6 лист).

Відповідно до заключення службового розслідування по факту можливого захворювання на туберкульоз під час проходження військової служби колишнього військовослужбовця строкової служби військової частини НОМЕР_1 солдата ОСОБА_1 , затвердженим т. в. о. командира військової частини НОМЕР_1 (без дати), ОСОБА_1 , під час проходження строкової військової служби у військовій частині НОМЕР_1 , залучався до виконання службово-бойових задач з конвоювання 35 разів за весь час проходження служби, з них входив до складу варт з конвоювання, якими конвоювався спецконтингент хворих на туберкульоз, 30 разів. Останній раз ОСОБА_1 призначався до складу варт з конвоювання, якими перевозився спецконтингент хворий на туберкульоз 27 вересня 2011 року, тобто за два з половиною місяці до його захворювання. Проводиться дезінфекційна обробка спецтранспорту військової частини, особовий склад варт з конвоювання, перед виконанням службово-бойових завдань, проходить обов`язковий медичний огляд. У період з 21 січня 2011 року по 26 жовтня 2011 від ОСОБА_1 скарг з боку органів дихання до медичного пункту частини не надходило. У період з 2009 року по 2011 рік фактів захворювання військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 на туберкульоз не було. За результатами службового розслідування пропонується вважати, що захворювання туберкульозом ОСОБА_1 не пов`язане з проходженням строкової військової служби у військовій частині НОМЕР_1 (окремий додаток до матеріалів справ а. с. 28-34).

З метою розгляду питання причинно-наслідкового зв`язку захворювання ОСОБА_1 з проходженням військової служби матеріали медико-експертної справи ОСОБА_1 були направлені до Українського державного науково-дослідного інституту медико-соціальних проблем інвалідності МОЗ України (окремий додаток до матеріалів справ, а. с. 5, 6). Згідно з наданим висновком медико-експертної комісії № 35 від 28 січня 2013 року, враховуючи той факт, що хворий протягом року (з 24 жовтня 2010 року до 24 жовтня 2011 року) під час служби в рядах Збройних сил неодноразово залучався до конвоювання хворих з різними формами туберкульозу, можна вважати, що виявлений деструктивний процес в легенях міг виникнути ще в період проходження ним служби. Таким чином комісія вважає, що захворювання пов`язане з проходженням військової служби (окремий додаток до матеріалів справ, а. с. 7).

Згідно з висновком повторного розслідування від 21 березня 2013 року, затвердженим начальником управління Східного територіального командування за фактом можливого захворювання колишнього військовослужбовця строкової служби військової частини НОМЕР_1 під час проходження військової служби, підтверджується факт залучення ОСОБА_1 до конвоювання спецконтингенту хворого на туберкульоз 30 разів. Також підтверджені інші факти, встановленні раніше проведеним службовим розслідуванням. Додатково зазначено, з посиланням на підручник, що основним джерелом МБТ (мікобактерій туберкульозу) являються люди, хворі на заразну форму туберкульозу, при цьому головна роль належить хворим з активним туберкульозом з локалізацією процесу в легенях. При первинному інфікуванні МБТ інкубаційний період продовжується від двох тижнів до декількох місяців. Точно встановити терміни максимального інкубаційного періоду досить складно. Також комісія, з посиланням на статистичні дані ГУ Держсанепідемслужби у Донецькій області, вказує на можливість захворювання ОСОБА_1 в громадських місцях після звільнення в запас. Окрім цього комісія поставила під сумнів висновок медико-експертної комісії ДУ «Укр. Держ НДІ МСПІ МОЗ України». За результатами повторного службового розслідування комісія не дійшла до висновку про те, що виявлений у ОСОБА_1 06 грудня 2011 року розповсюджений деструктивний процес у легенях міг виникнути під час проходження ним строкової військової служби у військовій частині НОМЕР_1 . При цьому у висновку від 21 березня 2013 року пропонується «з метою об`єктивності, повноти дослідження причин та встановлення давності виникнення можливого захворювання гр. ОСОБА_1 у вигляді розповсюдженого деструктивного процесу в легенях, організувати обстеження останнього у відповідній державній спеціалізованій установі судово-медичних експертиз» (окремий додаток до матеріалів справ, а. с. 35-36).

Відповідно до протоколу засідання ЦВЛК МВС України від 12 січня 2015 року, складеного за результатами проведеної військово-лікарської експертизи, ЦВЛК МВС вважає, що є підстави для експертного висновку про встановлення причинного зв`язку захворювання на туберкульоз легень ОСОБА_1 з проходженням ним військової служби. Разом з тим, враховуючи те, що під час військової служби, згідно наданих матеріалів, ОСОБА_1 не було встановлено діагноз туберкульозу легень, ЦВЛК МВС не має правових підстав для прийняття постанови по причинному зв`язку його захворювання з проходженням військової служби. У випадку, коли суд погодиться з попереднім вищезазначеним висновком комісії, ЦВЛК МВС винесе постанову щодо ОСОБА_1 на виконання судової ухвали (т І а. с. 191-192).

Надаючи оцінку дослідженим в ході розгляду справи та наданим обома сторонами доказам, поясненням допитаних свідків, суд першої інстанції прийшов до наступних висновків.

ОСОБА_1 з 24 жовтня 2010 року до 24 жовтня 2011 року проходив строкову військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , де 30 разів залучався до конвоювання підсудних, хворих на туберкульоз. У 2010 та на початку 2011 року проходив обстеження легень, за результатами яких патологій виявлено не було. Після звільнення в запас, через два з половиною місяці після останнього контакту з хворим на туберкульоз, а саме 06 грудня 2011 року ОСОБА_1 поставлено діагноз туберкульоз у відкритій формі з некрозом правої легені. Захворювання виявлене в межах інкубаційного періоду (кілька місяців) даного захворювання, тому є підстави вважати, що воно пов`язане з проходженням військової служби у військовій частині НОМЕР_1 .

При цьому, суд вважав обґрунтованими доводи позивача щодо заподіяння йому у зв`язку із отриманим захворюванням моральної шкоди, яка випливає із бездіяльності органів державної влади, а саме: Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України, допущеної останніми при здійсненні ними своїх повноважень щодо відсутності забезпечення та контролю заходів дезінфекції, які надаються для захисту військовослужбовців у військових частинах від зараження туберкульозом.

Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, виходячи з такого.

Згідно з положеннями ст. 1, 2 Закону України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», чинного на час виникнення правовідносин, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України входять до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначені для охорони та оборони важливих державних об`єктів, перелік яких установлюється Кабінетом Міністрів України, а також для участі в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю. До основних завдань внутрішніх військ належить, зокрема, конвоювання заарештованих і засуджених.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» фінансування внутрішніх військ провадиться за рахунок коштів державного бюджету, а також коштів міністерств і відомств, у розпорядженні яких знаходяться об`єкти, які охороняються цими військами. Внутрішні війська забезпечуються бойовою і спеціальною технікою, зброєю, спеціальними засобами, засобами індивідуального захисту особового складу відповідно до виконуваних ними завдань, матеріально-технічними засобами та продовольством в порядку централізованого постачання в системі Міністерства внутрішніх справ України.

Згідно зі ст. 14 Закону України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» контроль за діяльністю внутрішніх військ здійснює Міністр внутрішніх справ України.

Вищезазначений закон втратив чинність на підставі Закону України «Про національну гвардію України».

Згідно з перехідними положеннями Закону України «Про національну гвардію України» військові частини Національної гвардії України є правонаступниками відповідних військових частин внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. Національна гвардія України продовжує, зокрема, виконувати завдання з конвоювання осіб, узятих під варту та/або засуджених до позбавлення волі до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів у частині забезпечення виконання зазначених завдань. Дія цього Закону в частині соціального і правового захисту військовослужбовців Національної гвардії України поширюється,зокрема, на осіб, звільнених з військової служби в запас із складу внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, які стали інвалідами під час проходження військової служби до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про національну гвардію України» Матеріально-технічне забезпечення діяльності Національної гвардії України матеріально-технічне забезпечення органів військового управління оперативно-територіальних об`єднань Національної гвардії України, з`єднань, військових частин і підрозділів, вищих військових навчальних закладів, навчальних військових частин (центрів), баз, закладів охорони здоров`я, установ Національної гвардії України здійснюється головним органом військового управління Національної гвардії України та іншими органами виконавчої влади через відповідні військові частини Національної гвардії України в межах коштів, передбачених на зазначені цілі. Фінансове і матеріальне забезпечення заходів, пов`язаних з проходженням служби у військовому резерві Національної гвардії України, здійснюється за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання Національної гвардії України.

Статтею 24 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» встановлено, що витрати, пов`язані з проведенням протитуберкульозних заходів і наукових досліджень у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, фінансуються за рахунок коштів державного, місцевих бюджетів, фондів соціального страхування, інших джерел, не заборонених законодавством.

Відповідно до наказу МОЗ № 684 від 08 серпня 2010 року «Про затвердження Стандарту інфекційного контролю за туберкульозом в лікувально-профілактичних закладах, місцях довгострокового перебування людей та проживання хворих на туберкульоз», в основі заходів профілактики захворювання на туберкульоз лежить інфекційний контроль. Заходами захисту повітря закритих приміщень, зокрема є постійне використання закрити ламп УФО, використання припливно-витяжної/змішаної/природної вентиляції в приміщеннях де перебувають люди, тощо. Заходами індивідуального захисту органів дихання та дотримання особистої гігієни під час респіраторних актів, зокрема, є використання особами, які спілкуються з хворими на заразні форми туберкульозу респіраторів. Хворі на заразні форми туберкульозу при іншими особами зобов`язані використовувати хірургічні маски (марлеві/одноразові).

Відповідно до п 2.3 спільного наказу МОЗ України та МВС України від 06 липня 2004 року № 331/645 «Про проведення спільних протитуберкульозних заходів серед тимчасово затриманих та взятих під варту осіб, які тримаються у спеціальних установах органів внутрішніх справ, у терміни, установлені законодавством України» начальників головних управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві, Київській області, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті зобов`язано забезпечити своєчасне направлення до територіальних закладів охорони здоров`я за місцем проживання працівників спеціальних установ органів внутрішніх справ, які перебували в контакті з хворими на туберкульоз, з метою їх обстеження.

Аналізуючи положення вказаних нормативних актів в сукупності із наявними у справі доказами, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що в ході розгляду справи у суді першої інстанції відповідачами не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при здійсненні ОСОБА_1 військових завдань, а саме - конвоювання спецконтингенту хворого на туберкульоз 30 разів, командуванням військової частини НОМЕР_1 не було забезпечено проведення належних протитуберкульозних заходів: дезінфекції транспорту, забезпечення конвою респіраторами, а хворих марлевими/одноразовими масками у належній кількості, та відповідного інструктажу щодо користування цими засобами. Міністерство внутрішніх справ України, в свою чергу, не забезпечило відповідного контролю за дотриманням командуванням внутрішніх військ заходів для забезпечення захисту військовослужбовців у військових частинах від зараження туберкульозом. Крім того, саме на Міністерство внутрішніх справ України покладається відповідальність за забезпечення як бойовою та спеціальною технікою, зброєю, так і спеціальними засобами, засобами індивідуального захисту особового складу відповідно до виконуваних ним завдань, матеріально-технічними засобами та продовольством в порядку централізованого постачання в системі Міністерства внутрішніх справ України.

Доводи апеляційної скарги Міністерства внутрішніх справ України щодо неналежного державного бюджетного забезпечення не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки людина, її життя і здоров`я, зокрема визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні і не можуть бути поставлені в залежність від бюджетного забезпечення. На державу покладається обов`язок контролю над забезпеченням громадян безпечними для їх життя і здоров`я умовами праці.

За даними ВООЗ, які є загальновідомими, Україна посідає друге місце у світі за поширеністю туберкульозу з широкою лікарською стійкістю, а також входить до п`ятірки країн світу з найвищим показником мультирезистентного туберкульозу (форма захворювання, що важко піддається лікуванню, терапія є тривалою і затратною).

Згідно зі статистичними даними МОЗ станом на 2019 рік, щодня від туберкульозу в Україні помирає близько 10 осіб.

Недотримання правил прийнятих державою Україна Стандартів інфекційного контролю за туберкульозом може призвести до тяжких наслідків, що є неприпустимим, оскільки порушуватиме конституційно закріплені права людей, зокрема і тих, які здійснюючи свій громадянський обов`язок - несуть військову службу та виконують військові завдання, пов`язані із безпосереднім контактом із хворими на туберкульоз, на безпечні умови служби та життя.

Згідно зі статтею 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана, зокрема, фізичній особі незаконними діями органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу.

Конституційним Судом України у рішенні від 3 жовтня 2001 року по справі № 1-36/2001 (справа про відшкодування шкоди державою) зазначено, що відшкодування шкоди (матеріальної чи моральної), завданої фізичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, покладається саме на державу, а не на відповідні органи державної влади, тобто відшкодування шкоди в таких випадках здійснюється за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів.Відповідно достатті 16 ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Статтею 13 Європейської Конвенції з прав людини 04 листопада 1950 року передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснили свої офіційні повноваження.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 5 постанови від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Отже, наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності, правильно визначивши суб`єкта такої відповідальності.

Ґрунтуючись на природно-правових засадах розумності й добросовісності, апеляційний суд бере до уваги вразливість становища позивача та ступінь важливості для нього предмета спору.

При оцінці обґрунтованості вимог позивача суд першої інстанції вірно керувався принципом розумності, розглядаючи як основний доказ заподіяння моральної шкоди достатньо переконливі з погляду розумності пояснення потерпілої сторони щодо характеру завданих йому немайнових втрат, таких як необхідність проходження тривалого медичного лікування з прийомом великої кількості медичних препаратів, постійне знаходження в медичних закладах, пов`язане з цим роздратування, агресія, погіршення стосунків з близькими людьми, постійні обмеження, пов`язані з хворобою та відсутність роботи, що значно пригнічує його психоемоційний стан.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції дійшов вірних висновків про те, що факт завдання позивачу моральної шкоди пов`язаний із бездіяльністю органів державної влади, а самеМіністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України при здійсненні ними своїх повноважень щодо відсутності забезпеченнята контролю заходів дезінфекції, які надаються для захисту військовослужбовців у військових частинах від зараження туберкульозом; а захворювання ОСОБА_1 пов`язане з проходженням ним строкової служби у військовій частині НОМЕР_1 внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України.

Розмір визначеної судом суми на відшкодування моральної шкоди 100000 грн. не виходить за межі розумності та справедливості, співвідноситься із характером шкоди, її наслідками. При цьому, обґрунтованих доводів на спростування висновків суду першої інстанції в частині визначення розміру моральної шкоди, скаржники не наводять, обмежуючись посиланням на відсутність підстав для такого відшкодування.

Оскільки доводи апеляційних скарг не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до ст.375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Міністерства внутрішніх справ України залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду апеляційної інстанції складено 12 липня 2019 року.

Суддя-доповідач Д.О.Таргоній

Судді: С.О.Журба

К.П.Приходько