Постанова

Іменем України

11 липня 2019 року

м. Київ

справа № 761/39962/16-ц

провадження № 61-29971св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Бурлакова С.Ю., Зайцева А. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Санофі-Авентіс Україна» (далі - ТОВ «Санофі-Авентіс Україна»),

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2017 року у складі судді Осаулова А. А. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Санофі-Авентіс Україна» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, спростування звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, з 12 березня 2009 року позивач перебувала у трудових відносинах з відповідачем. На підставі наказу № К-58/16 від 20.09.2016 року була звільнена з займаної посади головного бухгалтера підприємства за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України за прогули без поважних причин.

Вважає звільнення незаконним, оскільки відповідач не заперечував проти надання їй відпустки на період з 27.07.2016 року на 52 дні, у зв`язку з чим та враховуючи, що була відсутньою на робочому місці з поважних причин, наполягає, що не вчинила прогул.

Просила суд скасувати наказ від 20 вересня 2016 року № К-58/16 про звільнення позивача із займаної посади головного бухгалтера; поновити позивача на займаній посаді головного бухгалтера ТОВ «Санофі-Авентіс Україна» з 20 вересня 2016 року; зобов`язати відповідача надати та поширити спростування про звільнення позивача із займаної посади головного бухгалтера від 20 вересня 2016 року за пунктом 4 статті 40 КЗпП України; стягнути з відповідача на користь позивача заробітну плату за весь період вимушеного прогулу в розмірі 92 463, 84 грн.; стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в розмірі 200 000 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 до ТОВ «Санофі-Авентіс Україна» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, спростування звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і моральної шкоди, залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач без поважних причин була відсутня на робочому місці з 06 серпня 2016 року по 15 вересня 2016 року, а тому відповідач правомірно визнав відсутність позивача на робочому місці прогулом без поважних причин.

Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала до суду апеляційну скаргу.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. При вирішенні справи місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки звільнення позивача відбулось з дотриманням трудового законодавства.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2017 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно не з`ясували обставини справи, не надали правової кваліфікації дисциплінарному поступку. Також судами не враховано, що днем звільнення є 20.09.2016 року, що припадає на день, коли позивачка була тимчасово непрацездатною.

Крім того вважає, що відповідачем порушено встановлену частиною першою статті 149 КЗпП України процедуру застосування дисциплінарного стягнення.

Доводи інших учасників справи

30 листопада 2017 року на адресу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від відповідача надійшло заперечення на касаційну скаргу. У письмових запереченнях відповідач зазначив, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані та не можуть бути задоволені, просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». Відповідно до пункту 4 частини 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

04 червня 2019 року справу передано судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі наказу № К-13/09 від 12.03.2009 року ОСОБА_1 було призначено на посаду головного бухгалтера в ТОВ «Санофі-Авентіс Україна».

У період з 06 квітня 2016 року по 05 серпня 2016 року позивач перебувала на лікуванні.

04 липня 2016 року позивач звернулася до відповідача із заявою про надання щорічної відпустки, починаючи з 25 липня 2016 року строком на 53 календарних дні.

Відповідач листом від 13 липня 2016 року за вих. № 11735 повідомив позивача про те, що ним отримано заяву ОСОБА_1 про надання відпустки, разом з тим пояснив, що без отримання документів, які пояснюють відсутність позивача на робочому місці надати відпустку ТОВ «Санофі-Авентіс Україна» не є можливим. При цьому відповідач звернувся до позивача з проханням повідомити причини відсутності ОСОБА_1 на роботі з 11 квітня 2016 року та надати підтверджуючі документи.

Цей лист позивач отримала поштою та надала відповідь, в якій пояснила, що перебуває на лікуванні з квітня 2016 року, одночасно з цим позивачем не надано до своєї відповіді доказів перебування на лікуванні.

У своїй відповіді позивач просить не брати до уваги заяву від 04 липня 2016 року про надання відпустки, а додає нову заяву від 20 липня 2016 року, відповідно до якої просить надати їй щорічну відпустку з 27 липня 2016 року строком на 52 календарних дні.

Листом від 26 липня 2016 року № 11879 відповідач повідомив позивача про неможливість надання їй відпустки з 27 липня 2016 року із зазначенням причин такої неможливості та з пропозицією обрати інший період відпустки. Вказаний лист позивач у поштовій установі не отримала, і він був повернутий відповідачу за закінченням терміну зберігання його на поштовому відділенні.

15 вересня 2016 року наказом № К-54/16, виданим на підставі доповідної записки фінансового директора товариства від 29 серпня 2016 року та листа ОСОБА_1 (що надійшов до ТОВ «Санофі-Авентіс Україна» 22 липня 2016 року) позивача звільнено з роботи з 16 вересня 2016 року у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності на підставі пункту 5 статті 40 КЗпП України.

16 вересня 2016 року позивач особисто з`явилася в офісі відповідача та надала оригінали листків непрацездатності за період з 06 квітня 2016 року до 05 серпня 2016 року, у зв`язку з чим наказом від 19 вересня 2016 року № К-57/16 наказ від 15 вересня 2016 року № К-54/16 про звільнення ОСОБА_1 з 16 вересня 2016 року на підставі пункту 5 статті 40 КЗпП України був скасований з тих підстав, що період непрацездатності позивача складає менше чотирьох місяців.

Наказом № 01-Д від 20 вересня 2016 року «Про накладення дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення на ОСОБА_1 » робочі дні з 8 серпня по 16 вересня 2016 року для ОСОБА_1 визнані днями прогулів без поважних причин з тих підстав, що вона після завершення періоду тимчасової непрацездатності 05 серпня 2016 року на робочому місці з 08 серпня 2016 року до 16 вересня 2016 року була відсутня, оскільки самовільно у вказаний період використала без погодження з керівництвом підприємства щорічну відпустку.

На підставі наказу від 20 вересня 2016 року № К-58/16 ОСОБА_1 була звільнена 20 вересня 2016 року з посади головного бухгалтера ТОВ «Санофі-Авентіс Україна» за прогули без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.

Наказом № Л-72/16 від 06 грудня 2016 року до наказу № К-58/16 від 20 вересня 2016 року «Про звільнення ОСОБА_1 » були внесені зміни, пункт 1 Наказу було викладено у наступній редаакції: « ОСОБА_1 , головного бухгалтера, звільнити 03 жовтня 2016 року за прогули без поважних причин (пункт 4 статті 40 КЗпП України)».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України, в редакції, чинній на момент ухвалення рішень судами попередніх інстанцій, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно положень статті 57 ЦПК України, в редакції, чинній на момент ухвалення рішень судами попередніх інстанцій, доказами є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до статті 60 ЦПК України, в редакції, чинній на момент ухвалення рішень судами попередніх інстанцій, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Аналогічні положення містить стаття 81 ЦПК України.

На підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у разі вчинення працівником прогулу без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно або в цілому). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня.

Невихід на роботу в зв`язку з самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, вихід на пенсію без попередження власника або уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника.

Вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17.

Відповідно до пункту 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 1992 року № 9 при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається

відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня,

так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого

дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до

медвитверезника, самовільне використання без погодження з

власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової

відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового

договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за

призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального

учбового закладу).

Встановивши, що позивач була відсутня на робочому місці з 06 серпня 2016 року до 15 вересня 2016 року без поважних причин місцевий суд дійшов правильного висновку, з яким погодився і апеляційний суд, про наявність у роботодавця законних підстав для звільнення позивача з роботи у відповідності до пункту 4 статті 40 КЗпП України.

При цьому посилання позивача на його знаходження з 06 серпня 2016 року до 15 вересня 2016 року у щорічній оплачуваній відпустці є необґрунтованим, з наступних підстав.

Надання всім працівникам щорічної оплачуваної відпустки є реалізацією їх права на відпочинок, яке закріплене статтею 45 Конституції України.

Умови, тривалість і порядок надання працівникам відпусток визначають Кодекс законів про працю України та Закон України „Про відпустки".

Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також ті громадяни України, які працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Щорічна відпустка є одним з важливих видів часу відпочинку працівників, протягом якого вони не виконують своїх обов`язків за трудовим договором.

Період відпустки працівник може використовувати на свій розсуд.

Конкретний період надання щорічних відпусток узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом.

До визначеного ст.10 Закону України „Про відпустки" переліку осіб, яким щорічні відпустки надаються в зручний для них час, позивачка не відноситься, а тому можливість свого знаходження у відпустці їй в обов`язковому порядку необхідно було узгоджувати з керівництвом ТОВ «Санофі-Авентіс Україна».

Встановлено, що питання щодо її знаходження в період з 06 серпня 2016 року до 15 вересня 2016 року у щорічній оплачуваній відпустці ОСОБА_1 з керівництвом ТОВ «Санофі-Авентіс Україна» належним чином не узгоджувала.

Направлення поштою позивачкою 20 липня 2016 року заяви про надання щорічної оплачуваної відпустки з 27 липня 2016 року на 52 календарних дні таким узгодженням визнано бути не може, оскільки згоди на надання відпустки від керівництва підприємства отримано не було, наказ щодо надання позивачці відпустки на вказаний період часу не видавався.

Таким чином позивачкою дні відпустки були використані самовільно, без належного погодження з власником або уповновженим ним органом.

Щодо посилання позивачки на порушення при звільненні встановленої частиною першою статті 149 КЗпП України процедури застосування дисциплінарного стягнення - не відібрання від неї до застосування дисциплінарного стягнення власником або уповноваженим ним органом письмових пояснень, то вони також не є обґрунтованими.

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.

Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що з 06 серпня 2016 року до 15 вересня 2016 рокупозивачка була відсутня на роботі та не виконувала свої посадові обов`язки, поважності причин відсутності на роботі у ці дні ОСОБА_1 суду не надала, тобто скоїла прогул без поважних причин, а тому у ТОВ «Санофі-Авентіс Україна»були правові підстави звільнити її з займаної посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Отже, при доведеності порушення працівником трудової дисципліни, не відібрання у робітника письмових пояснень з приводу своєї відсутності на роботі, не може бути підставою для визнання наказу про звільнення незаконним.

Також не можуть бути прийняті до уваги посилання позивачки у касаційній скарзі на її звільнення в період тимчасової непрацездатності, оскільки наказом № Л-72/16 від 06 грудня 2016 року до наказу № К-58/16 від 20 вересня 2016 року «Про звільнення ОСОБА_1 » були внесені зміни, у відповідності до яких дату звільнення ОСОБА_1 за прогули без поважних причин було змінено на 03 жовтня 2016 року.

Доказів її тимчасової непрацездатності 03 жовтня 2016 року ОСОБА_1 суду не надала.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

З огляду на зазначені обставини суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування наказу від 20 вересня 2016 року № К-58/16 про її звільнення та про поновлення її на посаді головного бухгалтера ТОВ «Санофі-Авентіс Україна».

Інші позовні вимоги є похідними від вказаних позовних вимог, а тому у їх задоволенні також відмовлено обґрунтовано.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Розглядаючи зазначений позов, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд перевірив доводи апеляційної скарги позивача та спростував їх відповідними висновками, у результаті чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є.В. Коротенко

С.Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев