Провадження № 2/760/2263/19

Справа № 760/28533/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2019 року Солом`янський районний суд м. Києва

у складі: головуючого судді - Букіної О.М.

при секретарі - Кривулько С.В.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - проректор з науково-педагогічної роботи (навчально-виховний напрям) Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» ОСОБА_2 , Головне управління Національної поліції у м. Києві в особі Солом`янського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання локального нормативно-правового акта в окремій частині, наказу незаконними та їх скасування,-

ВСТАНОВИВ:

10.11.2018 позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із указаним позовом, у якому просив:

- визнати незаконним і скасувати пункт 13.12 Правил внутрішнього трудового розпорядку Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», затверджених конференцією трудового колективу 13 квітня 2017 р.;

- визнати незаконним і скасувати наказ по Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» від 19 лютого 2018 р. № 755-с.

Свої позовні вимоги позивач мотивував тим, що наказом від 19 лютого 2018 р. № 755?с йому як студенту Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» (далі - відповідач, університет, НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського») було оголошено догану за порушення підпункту 11.1.10 пункту 11.1 Правил внутрішнього трудового розпорядку НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» (далі - Правила).

Позивач стверджує, що цей наказ було винесено на підставі пункту 13.12 Правил, які є предметом оскарження у межах заявленого позову.

На думку позивача, пункт 13.12 Правил не відповідає пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частині першій статті 46 Закону України «Про вищу освіту», а процедура його ухвалення суперечить пункту 6 частини шостої статті 40 Закону України «Про вищу освіту» щодо погодження з органами студентського самоврядування.

В обґрунтування другої позовної вимоги позивач посилається на те, що за умов протиправності пункту 13.12 Правил, керівництво університету не мало будь-яких інших нормативно-правових підстав для видання оскаржуваного наказу. Окрім того, на думку позивача притягнення його до дисциплінарної відповідальності суперечить вимогам правової визначності, а також є порушенням статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Просив позов задовольнити у повному обсязі.

01.11.2018 згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, вищезазначену справу було передано до провадження головуючому судді Букіній О.М.

Ухвалою суду від 02.11.2018 у справі відкрито спрощене позовне провадження.

Сторонам було направлено копію ухвали від 02.11.2018, також відповідачу було направлено копію позовної заяви із додатками.

14.03.2019 на адресу суду представником відповідача ОСОБА_3 подано відзив на позов. У своєму відзиві відповідач просить відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. На думку відповідача, НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» жодним чином не порушив права позивача, а відтак у справі відсутній безпосередній об`єкт судового захисту.

На спростування доводів позивача щодо протиправності пункту 13.12 Правил відповідач послався на норми Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 15 липня 1996 р. № 245, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 7 серпня 1996 р. за № 427/1452, яке передбачає таку підставу для відрахування студентів, як порушення навчальної дисципліни та правил внутрішнього розпорядку.

Більш того, відповідач вважає, що спірні Правила, у тому числі в частині їх пункту 13.12, були погоджені з органом студентського самоврядування, оскільки вищим органом студентського самоврядування - конференцією студентів університету - обрано та делеговано представників студентів до складу конференції трудового колективу, яка безпосередньо прийняла ці Правила. Також університет посилається на те, що наказ про введення в дію Правил було завізовано головою Студентської ради на підставі пункту 4.25.8 Положення про студентське самоврядування, затвердженого конференцією студентів 26 березня 2015 р.

Насамкінець, відповідач стверджує, що втручання у право на свободу слова позивача відповідало вимогам статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, своїм правом подати письмові пояснення по суті спору не скористалися.

28.03.2019 позивач подав до суду відповідь на відзив.

19.04.2019 відповідачем подано до суду заперечення на відзив позивача.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши подані сторонами докази, суд вважає, що заявлені позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Як було встановлено судом, наказом по НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» від 19 лютого 2018 р. № 755-с позивачеві було оголошено догану за порушення підпункту 11.1.10 пункту 11.1 Правил.

Підставою для видання цього наказу став лист Солом`янського УП ГУНП у м. Києві від 26 січня 2018 р. № 342/125/55/01-18, витяг з протоколу засідання кафедри прикладної гідроаеромеханіки та механотроніки Механіко-машинобудівного інституту від 7 лютого 2018 р. № 7, витяг з протоколу розширеного засідання Комісії з профілактики правопорушень серед осіб, які навчаються в НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» від 8 лютого 2018 р. № 8, подання директора Механіко-машинобудівного інституту.

Зокрема, у листі Солом`янського УП ГУНП у м. Києві від 26 січня 2018 р. № 342/125/55/01-18 зазначено, що «під час проведення моніторингу соціальних мереж, а саме сторінок соціальної групи «КПІ live» виявлено непоодинокі випадки висловлення власних думок з приводу заохочення вживання наркотичних засобів студентами». У цьому ж листі було вказано, що позивач у своїх повідомленнях на сторінці «КПІ live» неодноразово висловлював особисту позицію з приводу легалізації наркотичних засобів, мотивуючи це тим, що «декриминализация легких наркотиков, особенно в научных целях, нужна».

Зазначений лист було розглянуто на засіданні кафедри прикладної гідроаеромеханіки та механотроніки Механіко-машинобудівного інституту НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського», на якому було прийнято рішення рекомендувати компетентному органу - Комісії з профілактики правопорушень серед студентів університету розглянути випадок на своєму засіданні і оголосити позивачу догану (витяг з протоколу від 7 лютого 2018 р. № 7, пункт 3).

Рішенням розширеного засідання Комісії з профілактики правопорушень серед осіб, які навчаються в НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» від 8 лютого 2018 р. (протокол № 8), було рекомендовано дирекції Механіко-машинобудівного інституту оголосити позивачу догану за порушення підпункту 11.1.10 пункту 11.1 Правил.

Відповідно до цих рішень директор ММІ ОСОБА_4 подав на ім`я проректора університету подання про оголошення догани, на підставі чого було видано оскаржуваний наказ від 19 лютого 2018 р. № 755-с, підписаний проректором з науково-педагогічної роботи (навчально-виховний напрям) ОСОБА_2

Позивач звернувся до суду із позовом, у якому порушує питання про незаконність як безпосередньо наказу, яким йому було оголошено догану, так і пункту 13.12 Правил, який слугував підставою для його прийняття.

Аналізуючи посилання відповідача на те, що ні оскаржуваним наказом, ні пунктом 13.12 Правил не були порушені жодні права позивача, суд враховує наступне.

Наказ по університету від 19 лютого 2018 р. № 755-с за своєю правовою природою є індивідуально-правовим (правозастосовчим) актом, оскільки він стосується конкретної особи - позивача.

Зміст цього наказу свідчить про те, що ним було оформлене рішення про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани, що позивач вважає протиправним.

З огляду на норму частини першої статті 19 Конституції України, за якою правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, суд погоджується з доводами позивача про те, що позивач має право не бути притягнутим до юридичної відповідальності інакше як на підставах і в порядку, визначених законодавством, і що це право може бути об`єктом судового захисту.

Позивач також посилається на те, що він звернувся до суду за захистом свого права на свободу вираження поглядів і переконань.

Виходячи із встановлених фактичних обставин справи, суд вважає, що дане твердження позивача також заслуговує на увагу, адже підставою для притягнення позивача до юридичної відповідальності стало його публічне висловлювання у мережі Інтернет.

При цьому, відрахування позивача з університету наказом від 25 травня 2018 р. № 1405-с не є свідченням про втрату права на судовий захист, оскільки у зв`язку із таким відрахуванням, позивач не позбавляться правом вимоги до відповідача, зокрема, дотримання вимог чинного законодавства під час притягнення до юридичної відповідальності.

З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що позивач має право на оскарження наказу відповідача від 19 лютого 2018 р. № 755-с.

Щодо наявності у позивача права на оскарження пункту 13.12 Правил, суд виходить з наступного.

Згідно із пунктом 13.12 Правил, який є предметом оскарження, «за порушення цих Правил до здобувачів вищої освіти можуть застосовуватися заходи громадського впливу - зауваження про недопустимість порушення цих Правил або один із заходів стягнення: догана; відрахування».

Проаналізувавши зміст наказу від 19 лютого 2018 р. № 755-с, суд дійшов висновку, що його було видано на підставі пункту 13.12 Правил.

Суд ураховує посилання сторони позивача на частину другу статті 264 КАС України, за якою право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, та вважає, що ця норма може бути застосовано за аналогією згідно із частиною десятою статті 10 ЦПК України.

Таким чином, у розумінні вимог ст.ст.2,4 ЦПК України позивач як особа, до якої було застосовано норму пункту 13.12 Правил, має право на його оскарження з метою захисту своїх порушених прав.

Вирішуючи заявлені позовні вимоги по суті, суд приходить до наступного висновку.

За змістом пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Як вказав Конституційний Суд України у Рішенні від 30 травня 2001 р. № 7 рп/2001, за положенням пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності, та відповідальність за такі діяння; зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами (підпункт 1.1 пункту 1 резолютивної частини).

Чинними законами України, зокрема Законами України «Про освіту» та «Про вищу освіту», не встановлено діянь, які є дисциплінарними правопорушеннями здобувачів вищої освіти, і відповідальність за них.

Відповідач у заявах по суті справи не навів посилання на будь-яку норму цих або інших законів України, яка б визначала діяння, що є дисциплінарними правопорушеннями здобувачів вищої освіти. Відповідач також не надав відповіді на відповідне запитання, яке було включене позивачем у перелік запитань для письмового опитування відповідача на підставі статті 93 ЦПК України.

Разом з цим, чинне законодавство України не передбачає дисциплінарної відповідальність здобувачів вищої освіти.

За своєю правовою природою та місцем в ієрархії нормативно-правових актів, Правила є локальним (внутрішнім) підзаконним нормативно-правовим актом, а тому враховуючи рішення Конституційного Суду України, не можуть самостійно встановлювати дисциплінарну відповідальність здобувачів вищої освіти.

Водночас, аналіз пункту 13.12 Правил у взаємозв`язку із підпунктом 1.2.4 пункту 1.2, пунктами 13.16-13.19, 13.21, 13.22 Правил свідчить про те, що пункт 13.12 безпосередньо встановлює дисциплінарну відповідальність здобувачів вищої освіти за порушення Правил, яка у будь-якому законі України відсутня.

Виходячи із викладеного, суд погоджується із доводами позивача про те, що пункт 13.12 Правил суперечить пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України.

При чому посилання позивача на аналогічну позицію Апеляційного суду м. Києва у справі № 761/40048/16-ц щодо Правил внутрішнього трудового розпорядку Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (ухвала від 5 липня 2017 р., яка набрала законної сили), а також роз`яснення Міністерства освіти і науки України, викладені в листі від 18 жовтня 2017 р. № 1/11-10794, ураховуються на підтвердження викладеної вище позиції.

Аналізуючи посилання на невідповідність пункту 13.12 Правил нормі частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту», суд звертає увагу на таке.

Частиною першою статті 46 Закону України «Про вищу освіту» визначені підстави для відрахування здобувачів вищої освіти, а саме:

1) завершення навчання за відповідною освітньою (науковою) програмою;

2) власне бажання;

3) переведення до іншого навчального закладу;

4) невиконання індивідуального навчального плану;

5) порушення умов договору (контракту), укладеного між закладом вищої освіти та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання;

6) інші випадки, передбачені законом.

За змістом пункту 6 частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту», інші (крім зазначених у пунктах 1-5 цієї частини) підстави для відрахування можуть встановлюватися винятково законом.

Це підтверджується також правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 5 квітня 2018 р. у справі № 760/14405/16-ц (№ 61-1350св18) та від 16 травня 2018 р. у справі № 522/16718/16-ц (№ 61-18321св18), за якою будь-який інший випадок, покладений в основу наказу про відрахування студента, має бути передбачений саме законом.

Суд так само бере до уваги посилання позивача на законодавчу історію цієї норми, яка свідчить, що під час підготовки проекту Закону України «Про вищу освіту» до другого читання суб`єктами права законодавчої ініціативи було внесено пропозиції щодо доповнення частини першої статті 46 Закону нормами, за якими підставою для відрахування може бути також порушення правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу (поправки №№ 706, 707), однак ці пропозиції були відхилені.

Водночас, пункт 13.12 Правил дійсно передбачає можливість відрахування здобувачів вищої освіти як захід дисциплінарної відповідальності за порушення Правил, що не передбачено частиною першою статті 46 Закону України «Про вищу освіту» або будь-яким іншим законом України.

Університет у заперечення доводів позивача у цій частині посилається на норми Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 15 липня 1996 р. № 245, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 7 серпня 1996 р. за № 427/1452 (далі - Положення № 245).

Зокрема, відповідач зазначає, що згідно із пунктом 14 Положення № 245, студент може бути відрахований з вищого закладу освіти за порушення навчальної дисципліни і правил внутрішнього розпорядку вищого закладу освіти.

Більш того, на думку відповідача, той факт, що Положення № 245 було зареєстровано Міністерством юстиції України, свідчить, що перевірка вказаних правил на відповідність Конституції України була здійснена уповноваженим на те державою органом.

Абзацом шостим пункту 14 Положення № 245 дійсно передбачено, що студент може бути відрахований з вищого закладу освіти за порушення навчальної дисципліни і правил внутрішнього розпорядку.

Разом з тим, частиною сьомою статті 10 ЦПК України передбачено, що у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

Оцінюючи норму Положення № 245, на яку посилається відповідач, суд вважає, що вона, встановлюючи не передбачені Законом України «Про вищу освіту» підстави для відрахування, суперечить цьому Закону, який щодо Положення № 245 є правовим актом вищої юридичної сили. Отож, ця норма не підлягає застосуванню.

Суд відхиляє посилання відповідача на те, що Положення № 245 пройшло державну реєстрацію у Міністерстві юстиції України, в обґрунтування щодо його правомірності.

Так, частиною першою статті 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

За змістом частин першої, третьої статті 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, а їх юрисдикція поширюється на будь-який юридичний спір.

Формулювання «будь-який юридичний спір», згадане у Конституції, означає, що суди мають право вирішувати будь-яке правове питання, яке постає під час розгляду конкретних справ (здійснення правосуддя). Правові позиції виконавчої гілки влади при цьому не можуть мати вирішального значення для суду, адже таке підпорядкування суперечило б ролі судів у конституційній системі «стримувань і противаг».

Отож, під час вирішення питання щодо застосування Положення № 245, суд не пов`язаний висновками Міністерства юстиції України, яких воно дійшло під час здійснення державної реєстрації цього нормативно-правового акта.

Таким чином, доводи щодо невідповідності пункту 13.12 Правил Закону України «Про вищу освіту» також знайшли своє підтвердження під час розгляду справи.

В обґрунтування своїх вимог позивач також посилається на те, що Правила у частині пункту 13.12 не були погоджені із органом студентського самоврядування університету.

Пунктом 6 частини шостої статті 40 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що за погодженням з органом студентського самоврядування закладу вищої освіти приймаються рішення про затвердження правил внутрішнього розпорядку закладу вищої освіти в частині, що стосується осіб, які навчаються.

Пункт 13.12 Правил безпосередньо стосується осіб, які навчаються в університеті, оскільки встановлює їх дисциплінарну відповідальність, а тому, на думку суду, підпадає під указану норму Закону України «Про вищу освіту».

За пунктом 1 частини третьої статті 40 Закону України «Про вищу освіту», органи студентського самоврядування діють на принципах, зокрема, колегіальності.

Позивачем на підтвердження своїх доводів було надано як доказ копію довідки Студентської ради НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» від 30 жовтня 2018 р. № 487, із якої вбачається, що Студентською радою та іншими органами студентського самоврядування університету не приймалося жодних колегіальних рішень про погодження Правил, у т. ч. в частині їх пункту 13.12.

Відповідач будь-яких доказів на спростування цього не навів, як і не надав відповіді на відповідне запитання, включене позивачем до переліку запитань для письмового опитування відповідача у справі згідно із статтею 93 ЦПК України.

Водночас, університет на спростування доводів позивача наводить два аргументи: щодо участі представників студентів у конференції трудового колективу, яка затвердила Правила, та щодо візування відповідного наказу головою Студентської ради.

Проаналізувавши доводи відповідача у цій частині, суд відхиляє їх з наступних мотивів.

Згідно із пунктом 5 частини п`ятої статті 39 Закону України «Про вищу освіту», затвердження правил внутрішнього розпорядку закладу вищої освіти і колективного договору віднесено до компетенції вищого колегіального органу громадського самоврядування.

За частиною третьою статті 39 Закону України «Про вищу освіту», у вищому колегіальному органі громадського самоврядування повинні бути представлені всі категорії учасників освітнього процесу закладу вищої освіти; при цьому не менш як 75 відсотків складу делегатів (членів) виборного органу повинні становити наукові, науково-педагогічні та педагогічні працівники закладу вищої освіти, які працюють у цьому закладі на постійній основі, і не менш як 15 відсотків - виборні представники з числа студентів (курсантів), які обираються студентами (курсантами) шляхом прямих таємних виборів.

Таким чином, до складу конференції трудового колективу, яка є вищим колегіальним органом громадського самоврядування університету, дійсно мають входити представники студентів (курсантів).

Абз. 1, 3 ч. 1 ст. 40 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що у закладах вищої освіти та їх структурних підрозділах діє студентське самоврядування, яке є невід`ємною частиною громадського самоврядування відповідних навчальних закладів. Студентське самоврядування - це право і можливість студентів (курсантів, крім курсантів-військовослужбовців) вирішувати питання навчання і побуту, захисту прав та інтересів студентів, а також брати участь в управлінні закладом вищої освіти. Студентське самоврядування здійснюється студентами (курсантами) безпосередньо і через органи студентського самоврядування, які обираються шляхом прямого таємного голосування студентів (курсантів).

Виходячи із системного аналізу указаних норм, студенти дійсно мають право брати участь в управлінні закладом вищої освіти як через своїх представників у вищому колегіальному органі громадського самоврядування, так і через органи студентського самоврядування, що є двома окремими формами такої участі.

Разом з тим, ч.6 ст. 40 Закону України «Про вищу освіту» вимагає погодження певних визначених нею рішень саме з органом студентського самоврядування.

Отже, прийняття рішення органом, який не є органом студентського самоврядування, але частина членів якого становлять представники студентів, не може вважатися погодженням такого рішення саме із органом студентського самоврядування.

Посилаючись на візування наказу про введення в дію Правил головою Студентської ради, університет стверджує, що таке право було надано йому пунктом 4.25.8 Положення про студентське самоврядування, затвердженого конференцією студентів університету 26 березня 2015 р.

Однак, суду відповідного Положення відповідачем не було надано.

У запереченнях представник відповідача посилається на те, що указане Положення було оприлюднене у вільному доступі в мережі Інтернет.

Разом з тим, суд не бере до уваги це посилання, оскільки текст відповідного Положення у порядку, визначеному ЦПК України для подання електронних доказів, сторона відповідача не подавала, а клопотання про його огляд відповідно до частини сьомої статті 85 ЦПК України не заявляла.

Згідно до ч.1,3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Оскільки стороною відповідача не доведено, що Положенням про студентське самоврядування університету було делеговано повноваження погоджувати Правила від імені органу студентського самоврядування його голові, суд не приймає до уваги відповідні доводи і не знаходить підстав для відхилення від загального принципу, визначеного п.1 ч.3 ст. 40 Закону України «Про вищу освіту», щодо діяльності органів студентського самоврядування на засадах колегіальності.

Таким чином, оцінюючи доводи сторін і докази наявні у матеріалах справи, суд вважає, що позов в частині визнання незаконним п. 13.12 Правил внутрішнього трудового розпорядку Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», затверджених конференцією трудового колективу 13 квітня 2017 р підлягає задоволенню.

Суд також вважає, що вимоги позивача про визнання незаконним наказу від 19 лютого 2018 р. № 755-с підлягає задоволенню виходячи з наступного.

По-перше, позивач стверджує, що цей наказ було видано за відсутності будь-яких нормативно-правових підстав.

Зокрема, окрім пункту 13.12 Правил, повноваження ректора університету або його заступників (проректорів) щодо видання подібних наказів не передбачені ні частиною третьою статті 34 Закону України «Про вищу освіту», ні підпунктом 6.6.4 пункту 6.6 Статуту НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського», затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 2 листопада 2016 р. № 1308.

Ураховуючи висновок суду щодо протиправності пункту 13.12 Правил, суд погоджується із тим, що були відсутні будь-які інші нормативно-правові підстави для видання цього наказу.

По-друге, позивач посилається на те, що під час притягнення його до дисциплінарної відповідальності були порушені вимоги правової визначеності.

За частиною першою статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 29 червня 2010 р. № 17-рп/2010, одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Зміст принципу правової визначеності також розкритий у доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської Комісії) «Верховенство права», схваленій на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 р.

Так, за цією доповіддю, передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку (пункт 44); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними (пункт 46).

У практиці Європейського суду з прав людини, яка підлягає застосуванню в Україні як джерело права, вимога правової визначеності трактується через концепт «якості закону». Зокрема, ЄСПЛ вказував, що жодна норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій (рішення у справі «The Sunday Times проти Об`єднаного Королівства (№ 1)», § 49).

Як вбачається із змісту наказу від 19 лютого 2018 р. № 755-с, позивача було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за порушення підпункту 11.1.10 пункту 11.1 Правил.

Цей підпункт передбачає, зокрема, 11.1. Під час перебування в приміщеннях і на території КПІ ім. Ігоря Сікорського здобувачі вищої освіти, працівники КПІ ім. Ігоря Сікорського та сторонні особи (орендарі та відвідувачі тощо) повинні дотримуватися таких правил поведінки; 11.1.10. Дбати про честь та авторитет КПІ ім. Ігоря Сікорського, не допускати протиправних та аморальних вчинків, поводитися гідно в стінах КПІ ім. Ігоря Сікорського та в інших громадських місцях.

Проаналізувавши зміст підпункту 11.1.10 пункту 11.1 Правил, суд погоджується із доводами позивача щодо того, що його формулювання не є чіткими і зрозумілими настільки, аби будь-яка особа, до якої спрямовані його вимоги, могла відокремити свою правомірну поведінку від протиправної.

Суд звертає увагу також на ту обставину, що обов`язок «не допускати … аморальних вчинків» не надає чіткого визначення стосовно того, які вчинки слід вважати «аморальними».

Суд констатує, що у вільному демократичному суспільстві, яке сповідує ідеї свободи совісті та світоглядного плюралізму, уявлення про «моральність» можуть значно різнитися у залежності від культурних, соціальних та особистих чинників.

За таких обставин суд вважає, що однозначна оцінка вчинку як «аморального» не може бути здійснена із достатнім ступенем передбачуваності.

Такі ж міркування стосуються і обов`язку «поводитися гідно в стінах КПІ ім. Ігоря Сікорського та в інших громадських місцях», що оперує поняттям «гідного поводження», яке також неминуче залежить від етичних міркувань.

Не відкидаючи загалом значення моральних норм у регулюванні суспільних відносин, суд менше з тим звертає увагу, що таким нормам у силу їх властивостей притаманний нижчий ступінь формалізованості і визначеності, що унеможливлює їх застосування у той самий спосіб, що і юридичних норм, зокрема як підставу для притягнення особи до юридичної відповідальності із дотриманням вимог верховенства права.

Враховуючи наведене вище, суд погоджується із доводами позивача про те, що притягнення його до юридичної відповідальності за порушення підпункту 11.1.10 пункту 11.1 Правил не відповідало вимогам правової визначеності, а тому суперечить частині першій статті 8 Конституції України.

По-третє, позивач посилається на те, що оскаржуваним наказом було порушено його право на свободу вираження поглядів і переконань, гарантоване статтею 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).

Цією статтею передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів; це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Як вбачається із матеріалів справи, на позивача було притягнуто до дисциплінарної відповідальності саме за висловлювання у соціальних медіа, зокрема, у дописі, що був оприлюднений у Telegram-каналі «KPI live», стосовно необхідності декриміналізації вживання «легких наркотиків».

Суд погоджується із тим, що дії відповідача слід розцінювати як втручанням у свободу вираження поглядів позивача, гарантовану статтею 10 Конвенції, що зумовлює необхідність аналізу цього втручання у контексті допустимих обмежень за частиною другою статті 10 Конвенції.

Згідно із частиною другою статті 10 Конвенції, здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Таким чином, обмеження права, визначеного статтею 10 Конвенції, можливе лише за одночасного існування трьох умов: воно є встановленим законом; воно є необхідним у демократичному суспільстві (є пропорційним); воно переслідує одну із легітимних цілей, визначених Конвенцією.

Водночас, втручання у право на свободу вираження поглядів і переконань позивача не переслідувало будь-якої з цілей, визначених частиною другою статті 10 Конвенції.

Зокрема, хоч право на свободу вираження поглядів може бути обмежене «для охорони здоров`я чи моралі», висловлювання, за яке позивача було притягнуто до юридичної відповідальності, на думку суду не містило будь-яких загроз для публічного здоров`я чи моралі. Разом з цим, воно не містило пропаганди (заохочення) вживання наркотиків у вигляді закликів до нього, а стосувалося лише необхідності декриміналізації вживання «легких наркотиків» (тобто стосувалося публічної політики з цього питання) і було частиною дискусії з цього приводу, яка велася у неформальних студентських медіа.

Суд також вважає, що це втручання не було «встановленим законом», адже у світлі аргументів, викладених вище, це втручання не мало будь-якої правової основи у національній правовій системі, а Правила у відповідній частині визнані судом такими, що не узгоджуються з вимогами чинного законодавства та є незаконними.

Окрім цього, незалежно від висновків щодо неправомірності пункту 13.12 Правил, суд також встановив, що підпункт 11.1.10 пункту 11.1 Правил, порушення якого безпосередньо інкримінується позивачеві, не відповідає вимогам правової визначеності, а тому не може вважатися «законом» для цілей Конвенції.

Водночас, посилання відповідача на правову позицію ЄСПЛ у справі «"Новая газета" та Бородянський проти РФ» судом відхиляються, оскільки ця позиція стосувалася особливостей застування статті 10 Конвенції до реалізації права на вираження поглядів журналістами під час здійснення ними своїх професійних функцій і не є релевантною для даної справи.

У відзиві на позовну заяву відповідач в обґрунтування рішення про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності посилався на те, що «в умовах, коли проблема наркозалежності серед української молоді набуває загрозливих масштабів, подібні публікації на сторінці голови студради студмістечка викликали, як мінімум, занепокоєння», а «своїм висловленнями позивач схиляє студентів до лояльного ставлення до такої проблеми, як наркотики».

Проаналізувавши ці аргументи, суд не вбачає причин відступити від свого попереднього висновку про те, що висловлювання позивача (принаймні у тій формі, як його викладено у листі Солом`янського УП ГУНП у м. Києві від 26 січня 2018 р. № 342/125/55/01-18) та яке не заперечувалося сторонами не містило пропаганди вживання наркотиків, а стосувалося лише доцільності криміналізації чи декриміналізації «легких наркотиків».

Як зазначив Європейський суд з прав людини, свобода слова, гарантована статтею 10(1) Конвенції, складає одну із основоположних підвалин демократичного суспільства і одну із базових умов для його прогресу та самореалізації кожної особистості; із умовами, визначеними статтею 10(2) Конвенції, ця свобода застосовується не лише до «інформації» або «ідей», які сприймаються схвально, але також до тих, які можуть образити, шокувати або непокоїти (those which offend, shock or disturb); такі вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких не може бути «демократичного суспільства» (рішення у справі «Швидка проти України», § 31).

Із цього випливає, що сам факт контраверсійності і неоднозначного сприйняття суспільством висловленої позивачем ідеї, за відсутності загрози більш суттєвого суспільного зла, аніж просте неприйняття або незручність для тих, хто дотримується інших поглядів, не може складати достатніх підстав для обмеження здійснення свободи висловлювання.

На думку суду, в університетському середовищі можливість вільної дискусії набуває навіть ще більшої важливості, адже вона має сприяти критичному ставленню студентів до усталених позицій і догм та усвідомленню цінності плюралізму, без чого неможливе досягнення однієї з цілей вищої освіти - підготовка до життя як активних громадян у демократичному суспільстві і особистісний розвиток здобувачів освіти (див. пункт 5 додатку до рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 16 травня 2007 р. CM/Rec(2007)6 про публічну відповідальність за вищу освіту та науку).

Суд також ураховує правову позицію Верховного Суду щодо необґрунтованості притягнення особи до дисциплінарної відповідальності за висловлені нею погляди, які можуть сприйматися частиною суспільства як неприйнятні, у зв`язку із невідповідністю Конституції України та Конвенції (постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14 березня 2018 р. у справі № 826/23545/15 (№ К/9901/5932/18)).

Виходячи із викладеного, доводи позивача щодо незаконності наказу від 19 лютого 2018 р. № 755-с є обґрунтованими.

У відзиві на позовну заяву відповідач стверджує, що позов було подано з метою тиску на адміністрацію НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського», а єдиною діяльністю позивача є намагання заплямувати ділову репутацію відповідача. На підтвердження цих тверджень відповідач додав два скрін-шоти сторінок із соціальної мережі Facebook із дописами від імені користувача «ОСОБА_1».

На думку суду, цей аргумент не заслуговує на увагу, оскільки жодним чином не впливає на встановлені у справі обставини і їх правову оцінку.

Суд вважає, що звернення до суду з метою захисту своїх прав не може вважатися тиском на іншу сторону, адже є гарантованим правом будь-якої особи передати юридичний спір на розгляд суду.

Суд також вважає, що за наслідками вирішення спору може бути застосований той спосіб захисту прав позивача, про який останній просить у позовній заяві.

Так, за частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Водночас, за частиною другою цієї статті, у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13) (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини).

Аналогічно, Верховний Суд України у своїй постанові від 12 червня 2013 р. у справі № 6-32цс13 сформулював правову позицію, за якою законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Як зазначає Верховний Суд України, оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Чинне законодавство України не містить прямої вказівки на спосіб захисту права або інтересу, який слід застосовувати у разі встановлення в ході судового розгляду порушення прав позивача локальними нормативно-правовими та індивідуально-правовими актами підприємств, установ, організацій.

Водночас, за частиною десятою статті 10 ЦПК України, забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Згідно із частиною дев`ятою статті 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України визначено такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із статтею 21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша); суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина друга).

Відтак, застосовуючи норми пункту 10 частини другої статті 16, статті 21 ЦК України за аналогією, та з урахуванням частини другої статті 5 ЦПК України, визнання оскаржуваних Правил в окремій частині та оскаржуваного наказу незаконними та їх скасування буде належним та ефективним способом захисту оспорюваного права та порушеного інтересу позивача, який не суперечить закону.

Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі, судові витрати, які складаються із сплаченого позивачем судового збору у розмірі 1409, 60, підлягають стягненню з відповідача на підставі ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 55, 92,124 Конституції України, ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст.ст. 39, 40, 46 Закону України «Про вищу освіту», ст.ст. 6, 16, 21 ЦК України, ст.ст. 2, 5, 10, 12, 76-81, 141, 258, 259, 263-265, 273, 279, 354 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» - задовольнити.

Визнати незаконним і скасувати пункт 13.12 Правил внутрішнього розпорядку Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», затверджених конференцією трудового колективу 13 квітня 2017 р.

Визнати незаконним і скасувати наказ по Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» від 19 лютого 2018 р. № 755-с про оголошення догани ОСОБА_1 .

Стягнути з Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» (пр. Перемоги, 37, м. Київ, 03056, Україна; ідентифікаційний код 02070921) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНКОПП НОМЕР_1 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 1409, 60 грн.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя О.М. Букіна