Справа № 161/19468/18
Провадження № 2/161/164/19
ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
12 червня 2019 року Луцький міськрайонний суд Волинської області
в складі:
головуючого - судді Рудської С.М.
при секретарі – Ярмолюк В.С.
за участі:
представника відповідача - ОСОБА_1 .
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання кредитного договору недійсним
В С Т А Н О В И В:
04.12.2018 року позивач звернувся до суду з вищевказаною позовною заявою на обґрунтування якої вказав, що 01.08.2006 року між сторонами був укладений кредитний договір за умовами якого, позивач отримав позику у розмірі 56 000,00 швейцарських франків зі сплатою процентів. Позивач вважає цей кредитний договір недійсним з тих підстав, що ні він, ні банк не мали індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютою, а також єдиним засобом платежу в Україні є гривня. Крім того, позивач зазначає, що умови договору є несправедливими та такими, що значно погіршили його майновий стан. На підставі вказаного, а також з урахуванням положення ст. 215 ЦК України та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», позивач просить суд визнати недійсним кредитний договір від 01.08.2006 року №86706С24, а також стягнути з відповідача на свою корись судові витрати по справі.
04.01.2019 року від ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» надійшов відзив на позовну заяву, у якій зазначено, що сторона відповідача вважає доводи позивача необґрунтованими та такими, суперечать нормам матеріального та процесуального права. Так, у банку наявна ліцензія та відповідного письмово дозволу на здійснення валютних операцій, отриманих у встановленому порядку. Крім того, позивач був вільний у виборі контрагента при отриманні банківських послуг, у нього й був вибір у валюті отримання кредитування. Таким чином, жодні доводи наведені позивачем не підтверджують факт порушення його прав та інтересів і не можуть бути як підстава для визнання договору недійсним. Крім того відповідач заявив вимогу про застосування строку позовної давності. (а.с. 23-26).
14.01.2019 року від позивача надійшла відповідь на відзив у якій останній вказав, що умови договору, який є предметом розгляду справи, є несправедливим, оскільки порушений принцип добросовісності та існує дисбаланс Договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу. Заявлені позовні вимоги підтримав із зазначених у позові підстав (а.с. 39-41).
07.02.2019 року від відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив, обґрунтування якого зводиться до наведених у відзиві підстав (а.с. 49).
Позивач, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання повторно не з`явився. У своїй заяві від 22.05.2019 року просив відкласти судове засідання, призначене на 23.05.2019 року у зв`язку з службовими обставинами, а також через неможливість прибуття в судове засідання його представника.
Представник відповідача в судовому засіданні просила відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог із зазначених у відзиві на позов підстав.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причини неявки.
Суд вважає за можливе проводити розгляд у відсутності сторони позивача, відповідно до приписів п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, оскільки будучи належним чином повідомленим про дату розгляду справи, ані ОСОБА_2 , ані його представник, в судове засідання не з`явилися, причин неявки суду не повідомили, докази поважності неявки в судове засідання суду не надали.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що 01.08.2006 року між ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України (правонаступник - ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України») та позивачем у справі був укладений кредитний договір №86706С14, за умовами якого відповідач надав позивачу кредиту у сумі 56 000,00 швейцарських франків з кінцевою датою повернення 14.07.2026 року, для придбання нерухомості, а саме: квартири за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 6-18).
Надаючи правову оцінку доводам позивача про недійсність цього договору з підстав коливання курсу валют, відсутності у банку ліцензії на здійснення валютних операцій, а також несправедливості умов кредитного договору, суд зазначає наступне..
Частиною 1 ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 ст. 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:
«валютні цінності»:
валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;
іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.
Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;
«іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;
«валютні операції»: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
«резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;
«нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.
У ст. 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.
У ст. 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ.
У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:
вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;
вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;
платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;
платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;
вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;
платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів;
переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції;
б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету;
в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України;
д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком:
відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;
відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;
відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету;
відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції;
е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.
У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Крім того, як слідує з матеріалів справи, відповідач має банківську ліцензію № 2 від 25.12.2001 року та дозвіл НБУ № 2-2 від 21.03.2002 року та додаток до неї, в якому визначено, що відповідач на час укладення спірного договору мав право здійснювати операції з валютними цінностями (а.с. 27-30).
Наведене, на переконання суду, повністю спростовує доводи позивача про те, що відповідач не мав права надавати кредит в іноземній валюті.
Щодо посилань позивача на несправедливість умов кредитного договору, в розумінні ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Частинами першою-третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на момент укладення спірного договору) визначено, що Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.
Несправедливими є, зокрема, умови договору про:
1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров`я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника);
2) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника);
3) встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця;
4) надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору;
5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором;
6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається;
7) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника);
8) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір, укладений на невизначений строк із споживачем без повідомлення його про це, крім випадків, установлених законом;
9) установлення невиправдано малого строку для надання споживачем згоди на продовження дії договору, укладеного на визначений строк, з автоматичним продовженням такого договору, якщо споживач не висловить відповідного наміру;
10) установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору;
11) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі;
12) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору;
13) визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору;
14) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору;
15) обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей;
16) встановлення обов`язку споживача виконати всі зобов`язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх;
17) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов`язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди.
Проаналізувавши зміст спірного кредитного договору суд дійшов висновку, що його положення не суперечать вимогам ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», а його умови повністю відповідають засадам добровільності та свободи договору.
Посилання позивача на погіршення його майнового стану через курсові коливання не є підставою для визнання кредитного договору недійсним, а також не свідчить про несправедливість умов кредитного договору, оскільки позивач самостійно погодився на кредитування в іноземній валюті, і ним не надано доказів того, що на ринку банківських послуг у той час була відсутня можливість кредитування в національній валюті України – гривні.
З наведених вище мотивів та підстав суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та у їх задоволенні слід відмовити.
Оскільки суд відмовляє у позові у зв`язку з його необґрунтованістю, питання про застосування строків позовної давності не вирішується.
На підставі ст. ст. 15, 16, 203, 215, 236, 524, 548 ЦК України, ст. ст. 19, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», керуючись ст. ст. 10, 12, 27, 77-81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -
В И Р І Ш И В:
У задоволенні позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання кредитного договору недійсним – відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі складення рішення відповідно до ч. 6 ст. 259 ЦПК України - з дня складення рішення в повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги на рішення суду всіма учасниками справи. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Рішення у повному обсязі складено 21 червня 2019 року.
Суддя Луцького міськрайонного
суду Волинської області С.М. Рудська
