ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

14.06.2019

Справа № 910/13266/18

За позовом

Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат»

до

1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Спіріт Фінанс» 2. Компанії «Мілнербей С.А.»

про

визнання недійсним договору

Суддя Босий В.П.

секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.

Представники сторін:

від позивача:

не з`явився

від відповідача 1:

Юхимено М.П.

від відповідача 2:

Трубаков Є.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» (надалі - ПАТ «ПГЗК») звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спіріт Фінанс» (надалі - ТОВ «Спіріт Фінанс») та Компанії «Мілнербей С.А.» про визнання договору недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання недійсним договору факторингу №5Ф від 30.05.2018, укладеного між відповідачами, оскільки був укладений всупереч приписам ст.ст. 228, 234, 515 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.10.2018 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 09.11.2018.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.11.2018, яка залишена без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.02.2019, позовну заяву Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» залишено без розгляду.

Постановою Верховного Суду від 11.04.2019 ухвалу Господарського суду міста Києва від 09.11.2018 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.02.2019 скасовано, справу передано на розгляд Господарського суду міста Києва.

Розпорядженням в.о керівника апарату Господарського суду міста Києва №05-23/876 від 16.04.2019 призначено повторний автоматизований розподіл справи №910/13266/18, у зв`язку із лікарняним судді Мельника В.І.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.04.2019 справу №910/13266/18 передано для розгляду судді Босому В.П.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.04.2019 прийнято до свого провадження справу №910/13266/18, призначено підготовче засідання.

Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача 2 у поданому до суду відзиві на позовну заяву вказує на те, що зобов`язання з виплати дивідендів є грошовим зобов`язанням, до якого застосовують загальні норми законодавства щодо його виконання та не є таким, що нерозривно пов`язане з особою кредитора. Крім того, відповідач 2 зазначає, що обставини справи передбачають здійснення позивачем на користь відповідача 1 виплати грошових коштів, право вимоги яких виникло на підставі договору факторингу, а тому оподаткування такої виплати має здійснюватися позивачем з урахуванням того, що виплата доходу нерезиденту не здійснюється та відсутні підстави для застосування п. 141.4 ст. 141 Податкового кодексу України.

З аналогічних підстав у відзиві на позовну заяву заперечує проти позовних вимог відповідач 1, а також зазначає, що позивач не виконав свого обов`язку з виплати дивідендів на користь відповідача 2, а наведені позивачем доводи про готовність сплатити таку виплату не підтверджені належними доказами.

Позивачем до суду були подані відповіді на відзиви відповідачів на позовну заяву, в яких позивач спростовував твердження відповідачів, а також наголошував на тому, що оспорюваний договір укладений з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства, а саме ухилення від сплати податків та проведення фінансового моніторингу операції з виплати дивідендів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.06.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14.06.2019.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, на адресу суду направив заяву, в якій просив суд перенести розгляд справи з огляду на неможливість забезпечити явку уповноваженого представника у зв`язку з відсутністю залізничних квитків.

Судом в задоволенні вказаного клопотання було відмолено з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1-3, 5 ст. 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.

Якщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи, тривалість якої визначається відповідно до обставин, що її викликали, з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.

Про відкладення розгляду справи або перерву в судовому засіданні, місце, дату і час нового судового засідання або продовження судового засідання суд повідомляє під розписку учасників справи, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, які були присутніми в судовому засіданні. Учасники справи, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, які не прибули або яких суд вперше залучає до участі в судовому процесі, повідомляються про судове засідання ухвалами.

У поданому клопотанні про перенесення розгляду справи представник позивача вказує на неможливість прибути в судове засідання у зв`язку з відсутністю залізничних квитків сполученням Кривий Ріг-Київ, та просить не розпочинати розгляд справи по суті без нього.

В той же час суд відзначає, що до вказаного клопотання представником позивача не додано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження викладених обставин неможливості придбання залізничних квитків.

Більш того суд враховує, що в попереднє судове засідання уповноважений представник позивача прибув на службовому автомобілі та з водієм, і після судового засідання суддею були проставлені відмітки в посвідченні про відрядження як представника, так і водія. При цьому, на пропозицію суду почати розгляд справи по суті в судовому засіданні 10.06.2019 представник позивача заперечив та просив призначити справу до розгляду на іншу дату.

При цьому, згідно з правовою позицією, викладеною Верховним Судом, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова Верховного Суду від 24.01.2018 у справі №907/425/16).

Таким чином суд вважає, що позивачем не було належним чином доведено факту неможливості направлення уповноваженого представника в судове засідання 14.06.2019, а також неможливості розгляду спору в такому судовому засіданні за його відсутності, у зв`язку з чим клопотання про перенесення розгляду справи задоволенню не підлягає.

Присутні в судовому засіданні представники відповідачів проти задоволення позовних вимог заперечували з огляду на викладені у відзивах на позовну заяву обставини.

В судовому засіданні 14.06.2019 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників відповідачів, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Компанія «Мілнербей С.А.» є власником 3 002 500 штук простих іменних акцій ПАТ «ПГЗК», номінальною вартістю 0,25 грн. за шт., загальною номінальною вартістю 750 625,00 грн., частка у статутному капіталі - 0,1401%, що підтверджується випискою про стан рахунку в цінних паперах на 20.09.2017.

30.05.2018 між Компанією «Мілнербей С.А.» (клієнт) та ТОВ «Спіріт Фінанс» (фактор) був укладений договір факторингу №5Ф (надалі - «Договір факторингу»), відповідно до п. 1.1 якого за цим договором фактор зобов`язується передати грошові кошти в сумі 87 407 000,00 грн. в розпорядження клієнта, а клієнт відступає факторові своє право грошової вимоги до ПАТ «ПГЗК» (боржник) щодо отримання грошових коштів (дивідендів/виплати прибутку у вигляді дивідендів) за результатами фінансово-господарської діяльності ПАТ «ПГЗК», що мають бути виплачені згідно з рішенням (протокол б/н від 05.09.2017) загальних зборів акціонерів ПАТ «ПГЗК», які відбулися 05.09.2017, в розмірі 88 311 891,88 грн. (сума відступленої грошової вимоги), а також всі інші права клієнта, пов`язані із таким правом грошової вимоги з моменту його виникнення.

Згідно з п.п. 1.1.3 Договору факторингу за цим договором допускається наступне відступлення права грошової вимоги.

За змістом пункту 1.2 Договору факторингу право грошової вимоги передається в розмірі заборгованості боржника перед клієнтом з виплати дивідендів, а також інших зобов`язань боржника, пов`язаних із таким правом грошової вимоги з моменту його виникнення.

Пунктом 1.4 вказаного договору передбачено, що право грошових вимоги переходить до фактора з моменту підписання цього договору, після чого фактор стає новим кредитором відносно боржника в зобов`язання з виплати дивідендів. Разом з правом грошової вимоги до фактора переходять всі інші пов`язані з цим права вимоги в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, включаючи ті, що виникли до моменту їх переходу.

Відповідно до п. 2.1 Договору факторингу після отримання від клієнта підтвердження наявності та дійсності права грошової вимоги, що відступається, фактор сплачує клієнтові кошти в розмірі 87 407 000,00 грн. у строк до 31.12.2019 шляхом перерахування на банківський рахунок клієнта, за умови отримання від клієнта інформації згідно з п. 3.2.2 цього договору.

Згідно з п. 3.1.2 Договору факторингу фактор зобов`язується письмово повідомити боржника про відступлення клієнтом фактору права грошової вимоги та надати боржнику копію цього договору протягом 10 робочих днів з дати отримання від клієнта документів згідно з п. 1.3 цього договору.

Пунктом 3.2.4 Договору факторингу визначено, що клієнт зобов`язується письмово повідомити боржника про відступлення клієнтом фактору права грошової вимоги та надати боржнику копію цього договору протягом 10 робочих днів з дати передання фактору документів згідно з п. 1.3 цього договору.

На виконання вказаних вимог Договору факторингу, відповідачі надали позивачу повідомлення про відступлення права вимоги.

Спір у справі виник у зв`язку з оспоренням позивачем дійсності Договору факторингу.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

У пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» роз`яснено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За змістом п. 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Як на підставу для недійсності спірного договору позивач посилається на те, що Договір факторингу:

- суперечить статті 515 Цивільного кодексу України, яка встановлює недопущення заміну кредитора у зобов`язаннях, нерозривно пов`язаних з особою кредитора;

- містить ознаки такого, що вчинений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства;

- є фіктивним правочином, тобто таким, що не створює правових наслідків.

Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Згідно з ч. 1 ст. 1078 Цивільного кодексу України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

При цьому, зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та передбачає, що відступлення права вимоги є лише наслідком та складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов`язання під фінансування.

За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів.

Предметом оспорюваного Договору факторингу є відступлення на користь відповідача 1 права вимоги щодо отримання дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності ПАТ «ПГЗК», які мали бути виплачені на користь відповідача 2 згідно з рішенням загальних зборів акціонерів ПАТ «ПГЗК» від 05.09.2017 в розмірі 88 311 891,88 грн.

Позивач вказує, що право на отримання частини прибутку акціонерного товариства закріплене виключно за акціонерами такого товариства, а обов`язок виплати дивідендів має бути реалізований виключно на користь його акціонерів.

Відповідно до ст. 515 Цивільного кодексу України заміна кредитора не допускається у зобов`язаннях, нерозривно пов`язаних з особою кредитора, зокрема у зобов`язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю.

З огляду на викладене, позивач вважає, що обов`язок ПАТ «ПГЗК» як боржника у зобов`язанні з виплати дивідендів нерозривно пов`язаний з особою кредитора - акціонера такого товариства, відтак відступлення права вимоги отримання дивідендів суперечить приписам ст. 515 Цивільного кодексу України.

За умовами п. 2 ч. 1 ст. 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди).

За змістом ст. ст. 524 та 533 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов`язання щодо сплати коштів.

Згідно з ч. 1 ст. 30 Закону України «Про акціонерні товариства» дивіденд - частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.

За положеннями ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Із вказаної статі випливає, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, можуть бути, у тому числі, і рішення загальних зборів про виплату дивідендів.

Таким чином, правовідносини, в яких товариство у разі прийняття рішення загальними зборами про виплату акціонеру дивідендів, зобов`язане здійснити таку виплату, є грошовим зобов`язанням.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №910/18015/17, від 20.06.2018 у справі №910/21812/17, від 31.01.2018 у справі №910/8399/17.

При цьому, як встановлено судом, предметом Договору факторингу є відступлення клієнтом (акціонером ПАТ «ПГЗК») права грошової вимоги щодо отримання дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності такого товариства, тобто виключно права вимоги за грошовим зобов`язанням.

В той же час, чинне законодавство не встановлює жодних обмежень стосовно складу осіб, щодо яких може здійснюватися відступлення права вимоги у грошових зобов`язаннях, а позивачем не наведено жодної норми, яка б встановлювала таку заборону.

Виплата дивідендів не має конкретного цільового призначення, яке нерозривно пов`язане виключно з особою кредитора, та внаслідок заміни кредитора в такому зобов`язання не змінюється характер такого грошового зобов`язання.

Твердження позивача, що виплата дивідендів на користь акціонерів відбувається виключно за заявою такого акціонера судом не приймається до уваги, оскільки ні в статті 117 Цивільного кодексу України, ні в статті 29 Закону України «Про акціонерні товариства» не закріплено такого обов`язку акціонера, як звернення до товариства з вимогою про виплату йому дивідендів після прийняття зборами рішення про виплату цих дивідендів.

Натомість, зі змісту частини 2 статті 30 Закону України «Про акціонерні товариства» вбачається, що з моменту прийняття рішення загальними зборами виплата дивідендів акціонеру стає обов`язком цього товариства, належне виконання якого покладається саме на це товариство і не залежить від будь-яких дій акціонера.

Враховуючи викладене, суд прийшов до висновку про необґрунтованість доводів позивача, що зобов`язання з виплати дивідендів пов`язані з особою кредитора (акціонера товариства), у зв`язку із чим, укладений між відповідачами Договір факторингу не суперечить приписам статті 515 Цивільного кодексу України.

Також однією із підстав для визнання недійсним Договору факторингу позивач вказує на те, що він містить ознаки такого, що вчинений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки при виплаті коштів на користь відповідача 2 у позивача не виникає обов`язку щодо утримання та перерахування податку з доходів нерезидента, що призводить до збитків державного бюджету.

Зі змісту ст. 228 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

У п. 3.7 Постанови №11 від 29.05.2013 Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вказано, що необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на: використання всупереч законові державної або комунальної власності; незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України); відчуження викраденого майна; виробництво і відчуження певних об`єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров`я громадян, тощо); виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу; приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків; виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів; незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей; використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За змістом ст. 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред`явлення таких роз`яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду.

В свою чергу, обов`язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Проте, всупереч наведеного вище, незважаючи на передбачений господарським процесуальним кодексом України обов`язок з доказування, позивачем не було доведено суду належними та допустимими доказами обставин того, що Договір факторингу було укладено відповідачами саме за наявності дійсного наміру до порушення інтересів держави і суспільства, його моральним засадам.

Тобто, у даному випадку, посилання позивача в якості обґрунтування позову на приписи ст. 228 Цивільного кодексу України є такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування.

Посилання ПАТ «ПГЗК» на можливі порушення податкового законодавства (статті 141 Податкового кодексу України), які, на його переконання, можуть виникнути під час здійснення виплати грошових коштів ТОВ «Спіріт Фінанс», є припущеннями позивача, на яких не може ґрунтуватися рішення суду.

До того ж питання щодо ведення податкового обліку, нарахування та сплати податків не відноситься до юрисдикції господарських судів, а позивач не є особою, яка в силу закону наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави.

Посилання позивача на те, що ТОВ «Спіріт Фінанс» та ТОВ «Спіріт Солюшнс» (один із засновників відповідача 1) зареєстровані за однією адресою, в однаковий період часу з метою отримання пільги (ухилення) зі сплати податків, всі договори укладені компаніями-нерезидентами з ТОВ «Спіріт Фінанс» в один день, за висновками суду є безпідставним, оскільки, відповідна реєстрація та укладення договорів в один день не заборонена чинним законодавством та не може свідчити про наявність підстав для визнання правочину недійсним.

Щодо твердження позивача про фіктивність укладеного Договору факторингу суд відзначає наступне.

Відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

У постанові Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі №6-197цс14 викладено правовий висновок про те, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (постанова Верховного Суду від 15.03.2018 №910/14757/17).

Суд відзначає, що позивачем не доведено наявності умислу обох сторін, зокрема відповідача, на вчинення фіктивного правочину, а також наявності у сторін свідомого наміру невиконання зобов`язань за Договором факторингу.

При цьому, визначення сторонами у Договорі факторингу умови про відстрочення моменту одержання грошових коштів у вигляді дивідендів, не свідчить про те, що Договір факторингу вчинено без наміру створення правових наслідків.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За приписами частин 1-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обов`язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 33 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» від 27.10.1993).

Частиною 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів) (ч.2 ст.164 Господарського процесуального кодексу України). Відтак, саме на позивача покладається обов`язок довести обґрунтованість заявлених ним позовних вимог.

Всупереч викладеним вимогам процесуального закону позивачем не будо доведено суду за допомогою належних та допустимих доказів на підтвердження обставин недійсності Договору факторингу, а саме того, що такий договір був укладений між відповідачами всупереч приписам ст.ст. 228, 234, 515 Цивільного кодексу України.

Більш того, суд відзначає, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України).

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Проте, позивачем не було надано суду жодних належних та допустимих доказів існування його порушених прав та законних інтересів внаслідок укладення оспорюваного Договору факторингу, на захист яких спрямований даний позов.

За таких обставин, у задоволенні позовних вимог ПАТ «ПГЗК» необхідно відмовити повністю.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 18.06.2019.

Суддя В.П. Босий