Постанова
Іменем України
15 травня 2019 року
м. Київ
справа № 375/1325/16-ц
провадження № 61-38348св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - заступник керівника Кагарлицької місцевої прокуратури Київської області,
відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1 , державний реєстратор Рокитнянської районної державної адміністрації Київської області,
представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Таращанського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року у складі судді Василенка О. М. та постанову Апеляційного суду Київської області від 24 травня 2018 року у складі колегії суддів: Волохова Л. А., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року заступник керівника Кагарлицької місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Київськійобласті (далі - ГУ Держгеокадастру у Київській області), ОСОБА_1 , державного реєстратора Рокитнянської районної державної адміністрації Київської області про визнання наказу про передачу у приватну власність земельної ділянки недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень.
Позов мотивовано тим, що наказом ГУ Держземагенства у Київській області від 20 березня 2014 року ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,7620 га для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області. На підставі указаного наказу ОСОБА_1 оформлено свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,7620 га за № НОМЕР_1 , зареєстроване 25 квітня 2014 року за № 1266013, для ведення особистого селянського господарства. Прийняття ГУ Держземагенства у Київській області зазначеного наказу та подальша видача свідоцтва на право власності на земельну ділянку здійснено з порушенням вимог чинного законодавства. Крім того, зазначав, що відповідачем вчинені незаконні дії щодо поділу спірної земельної ділянки площею 0,7620 га на дві окремі земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області: кадастровий номер земельної ділянки площею 0,7082 га - НОМЕР_2 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (права власності) від 09 грудня 2016 року за № 32818999), кадастровий номер земельної ділянки площею 0,0538 га НОМЕР_3 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (права власності) від 09 грудня 2016 рокуза № 32815912).
За таких обставин, з урахуванням уточнених позовних вимог, заступник керівника Кагарлицької місцевої прокуратури Київської області просив суд: визнати наказ ГУ Держземагентства у Київській області від 20 березня 2014 року про передачу ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 0,7620 га для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області недійсним; скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень: від 09 грудня 2016 року № 32818999 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області, площею 0,7082 га, за ОСОБА_1 та від 09 грудня 2016 року № 32815912 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області, площею 0,0538 га, за ОСОБА_1
Короткий змістрішення суду першої інстанції
Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року позов заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури Київської області задоволено. Визнано наказ Головного управління Держземагентства у Київській області від 20 березня 2014 року про передачу ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 0,7620 га для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області недійсним. Скасовано рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень: від 09 грудня 2016 року № 32818999 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області, площею 0,7082 га, за ОСОБА_1 ; від 09 грудня 2016 року № 32815912 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області, площею 0,0538 га, за ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення районного суду мотивовано тим, що наказ ГУ Держземагентства у Київській області від 20 березня 2014 року суперечить вимогам статей 58, 60, 61 ЗК України, статей 86, 88, 89 ВК України, тому визнано недійсним. При наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об`єктів необхідно ураховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації. Законно набути право приватної власності на спірні земельні ділянки водного фонду загальною площею 0,7620 га із земель державної власності не могла ні юридична, ні фізична особа, у тому числі й відповідачка ОСОБА_1 . Остання у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для земель водного фонду (статті 1, 3, 4 ВК України) природних ознак (наявності р. Рось, її берегових ліній, прибережно-захисних смуг) спірної земельної ділянки знала або, проявивши розумну обачність, могла знати про те, що земля водного фонду вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Таким чином, виходячи зі змісту статті 216 ЦК України, також скасовано рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень на земельні ділянки, оскільки вказані позовні вимоги є похідними від визнання недійсним наказу ГУ Держземагенства у Київській області, яке стало підставою для вибуття земельної ділянки із державної власності.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Апеляційного суду Київської області від 24 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Таращанського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, щосуд першої інстанції дійшов вірних та обґрунтованих висновків, що зазначений вище наказ щодо передачі безкоштовно у приватну власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, подальша видача свідоцтва про право власності на земельну ділянку здійснено з порушенням вимог чинного законодавства. Таким чином, при наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об`єктів необхідно ураховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації. Також є законним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про скасування рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень на земельні ділянки, оскільки вказані позовні вимоги є похідними від визнання недійсним наказу ГУ Держземагенства у Київській області, яке стало підставою для вибуття земельної ділянки із державної власності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати указані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованим й такими, що ухвалені з неправильнимзастосуванням норм чинного законодавства. Посилалась на те, що судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних рішень не враховані положення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також правозастосовчу практику Європейського суду з прав людини, що призвело до непропорційного втручання органів державної влади у її право власності. Зазначала, що порушень законодавства, які б свідчили про її недобросовісність при набутті права власності на земельну ділянку, або при володінні чи розпорядженні нею вона не вчиняла, а навпаки, як тільки дізналась про можливі порушення - вчинила дії, які свідчать про бажання добровільно їх усунути. Крім того, вказувала на те, що прокурором не обґрунтовано наявність підстав для представництва інтересів держави в суді, неправильно визначено орган державної влади, в особі якого прокурор виступає у суді, а також не повідомлено зазначений орган про звернення до суду в порядку, передбаченому частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 липня 2018 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано з Таращанського районного суду Київської області вищезазначену цивільну справу. У задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Таращанського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року відмовлено.
У вересні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
УхвалоюКасаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 травня 2019 року справу за позовом заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури Київської області до ГУ Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1 , державного реєстратора Рокитнянської районної державної адміністрації Київської області про визнання наказу про передачу у приватну власність земельної ділянки недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень призначено до розгляду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури Київської області, у якому заявник посилався на те, що мотиви та підстави, зазначені у касаційній скарзі щодо скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду є безпідставними та необґрунтованими. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам чинного законодавства, є законними та обґрунтованими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що наказом ГУ Держземагенства у Київській області від 20 березня 2014 року ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,7620 га (кадастровий номер НОМЕР_4 ) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Рокитнянської селищної ради Київської області.
На підставі зазначеного наказу ОСОБА_1 оформлено свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,7620 га за № НОМЕР_1 , видане 25 квітня 2014 року реєстраційною службою Рокитнянського районного управління юстиції Київської області, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_4 .
На підставі свідоцтва про право власності на земельну ділянку було здійснено реєстрацію прав на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_1 за № НОМЕР_5.
Відповідно до інформації землевпорядної організації товариства з обмеженою відповідальністю «Кагарлицький земельно-кадастровий центр» від 25 серпня 2016 року за № 67, а також відповідних картографічних матеріалів (схеми накладення земельних ділянок) земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_4 передана у власність частково (4,14 метрів) за рахунок земель водного фонду, а саме за рахунок п`ятдесяти метрової прибережної захисної смуги р. Рось, та згідно інформації Басейнового управління водних ресурсів р. Рось від 22 серпня 2016 року за № 238/02.1, у 2008-2016 роках меженний період був стабільним, тобто рівні води підтримувалися на сьогоднішніх значеннях, а тому станом на 2013 рік (на момент розроблення документації із землеустрою та прийняття наказу) та 2016 рік передана у власність земельна ділянка частково є землями водного фонду.
Відповідач ОСОБА_1 не заперечувала, що оспорювана земельна ділянка частково накладається на землі водного фонду.
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна встановлено, що ОСОБА_1 вчинено дії щодо поділу спірної земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_4 площею 0,7620 га на дві окремі земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Рокитнянської селищної ради Київської області:
кадастровий номер земельної ділянки площею 0,7082 га - НОМЕР_2 . Підставою виникнення права власності стали: заява про поділ земельної ділянки ОСОБА_1 , посвідчена 25 листопада 2016 року приватним нотаріусом Рокитнянського районного нотаріального округу Київської області Скоробагатько В. Д., зареєстрована у реєстрі за № 1207; витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-3207903002016, виданий 08 грудня 2016 року відділом Держгеокадастру у Рокитнянському районі Київської області; свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 , видане 25 квітня 2014 року реєстраційною службою Рокитнянського районного управління юстиції Київської області. На підставі вказаних документів, державним реєстратором Рокитнянської районної державної адміністрації Київської області 01 грудня 2016 року до Реєстру внесені відомості щодо рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (права власності) від 09 грудня 2016 року за № 32818999 за ОСОБА_1 ;
кадастровий номер земельної ділянки площею 0,0538 га - НОМЕР_3 . Підставою виникнення права власності стали: заява про поділ земельної ділянки ОСОБА_1 , посвідчена 25 листопада 2016 року приватним нотаріусом Рокитнянського районного нотаріального округу Київської області Скоробагатько В. Д., зареєстрована у реєстрі за № 1207; витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-3207903002016, виданий 08 грудня 2016 року відділом Держгеокадастру у Рокитнянському районі Київської області; свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 , видане 25 квітня 2014 року реєстраційною службою Рокитнянського районного управління юстиції Київської області. На підставі вказаних документів, державним реєстратором Рокитнянської районної державної адміністрації Київської області 01 грудня 2016 року до Реєстру внесені відомості щодо рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (права власності) від 09 грудня 2016 року за № 32815912 за ОСОБА_1
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Стаття 14 Конституції України встановлює, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до статті 3 ВК України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки).
Частиною першою статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України зазначено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, островами, а також прибережні захисні смуги вздовж цих річок.
Статтею 84 ЗК України встановлено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Пунктом 4 вказаної статті визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду.
Згідно зі статтею 60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.
Зі змісту вказаних положень законодавства вбачається, що віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об`єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об`єктом.
Згідно зі статтею 86 ВК України визначено вичерпний перелік робіт, що можуть проводитися на земельних ділянках дна річок. До цих робіт віднесено будівництво гідротехнічних споруд, поглиблення дна для судноплавства, видобуванням корисних копалин, прокладанням комунікацій, а також бурові та геологорозвідувальні роботи.
Крім того, до складу земель водного фонду України віднесено землі прибережної захисної смуги, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню.
Так, згідно з приписами статей 1, 88, 89 ВК України, статей 60, 61 ЗК України прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. На земельних ділянках такої категорії, зокрема, заборонено розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив.
Ширина прибережних захисних смуг визначена частиною другою статті 88 ВК України, частини другої статті 60 ЗК України та становить для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 га - 50 метрів від урізу води.
Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту.
Частинами сьомою, восьмою статті 88 ВК України, частиною третьою статті 60 ЗК України передбачено, що розміри і межі природоохоронних зон встановлюються за окремими проектами землеустрою.
За статтями 1, 20, 50, 54 Закону України «Про землеустрій» проект землеустрою це сукупність нормативно-правових, економічних, технічних документів щодо обґрунтування заходів із використання та охорони земель, яким встановлюються межі об`єктів землеустрою.
Крім того, відповідно до пункту 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства природи України 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.
Аналіз наведених вище норм законодавства свідчить про те, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу у розмірі й межах, встановлених законодавством.
Водночас, відсутність цього проекту та невизначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може розцінюватись як відсутність самої прибережної захисної смуги та можливість до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, що підпадає під нормативно визначену п`ятдесяти метрову зону від урізу води.
Статтею 59 ЗК України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Цією ж статтею установлено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади.
Зокрема, землі водного фонду можуть передаватись в користування лише для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт.
Відповідно до статті 60 ЗК України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється розорювання земель, садівництво та городництво.
Задовольняючи позов заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури Київської області, суди першої та апеляційної інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, виходили з того, що наказ ГУ Держземагентства у Київській області від 20 березня 2014 року суперечить вимогам статей 58, 60, 61 ЗК України, статей 86, 88, 89 ВК України, тому його правомірно визнано недійсним. При наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об`єктів необхідно ураховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації. Законно набути право приватної власності на спірні земельні ділянки водного фонду загальною площею 0,7620 га із земель державної власності не могла ні юридична, ні фізична особа, у тому числі й відповідачка ОСОБА_1 . Остання у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для земель водного фонду (статті 1, 3, 4 ВК України) природних ознак (наявності р. Рось, її берегових ліній, прибережно-захисних смуг) спірної земельної ділянки знала або, проявивши розумну обачність, могла знати про те, що земля водного фонду вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Таким чином, виходячи зі змісту статті 216 ЦК України, обґрунтовано скасовано рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень на земельні ділянки, оскільки вказані позовні вимоги є похідними від визнання недійсним наказу ГУ Держземагенства у Київській області, яке стало підставою для вибуття земельної ділянки із державної власності.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що прокурором не обґрунтовано наявність підстав для представництва інтересів держави в суді, неправильно визначено орган державної влади, в особі якого прокурор виступає у суді, а також не повідомлено зазначений орган про звернення до суду в порядку, передбаченому частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», спростовується наступним.
Відповідно до статті 131-1 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно з частиною першою статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів.
З метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Відповідно до частини першої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійснення процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Указу Президента України від 13 квітня 2011року № 459/2011 (станом на час звернення до суду з указаним позовом) є Державна інспекція сільського господарства України та її територіальні органи.
Однак, статтями 6, 9, 10 зазначеного Закону, якими передбачено повноваження вказаного органу, визначено способи здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, а також встановлено повноваження державних інспекторів у сфері державного контролю за використання та охороною земель, не передбачено повноважень щодо звернення центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, до суду про визнання незаконними (недійсними) рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної і комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння.
Положенням про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженим Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 459/2011, також не передбачено таких повноважень.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 року № 910-р «Питання Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру» Уряд погодився з пропозицією Міністерства аграрної політики та продовольства щодо можливості забезпечення здійснення покладених на Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 «Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру» функцій і повноважень Державної інспекції сільського господарства, що припиняється, із здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Саме з моменту прийняття Урядом цього розпорядження слід вважати, що Держгеокадастр отримав всі функції та повноваження із здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів, передбачені Законом України від 19 лютого 2003 року «Про державний контроль за використанням та охороною земель, які раніше здійснювалаДержавна інспекція сільського господарства України.
Ураховуючи зазначене, посилання позивача у позовній заяві на такий орган як Державна інспекція сільського господарства України є законним, оскільки цей орган влади був уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель до 30 листопада 2016 року, а позов пред`явлено 04 листопада 2016 року.
Спірна земельна ділянка перебуває під особливою охороною держави, а передача її у власність регламентується нормами законодавства, які в такому випадку порушені та враховуючи, що чинним законодавством визначено орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель, однак у вказаного державного органу були відсутні повноваження щодо звернення до суду, а тому прокурор пред`явив указаний позов до суду в інтересах держави як позивач.
Посилання на те, що судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних рішень не враховані положення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також правозастосовча практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що призвело до непропорційного втручання органів державної влади у її право власності є безпідставними, оскільки предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Перший Протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого Протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого Протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого Протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.
З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель з державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки мають ознаки земель водного фонду, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідачів під час набуття ними земельних ділянок у власність.
За таких обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого Протоколу.
Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, провадження № 14-460цс18 та від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18.
Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Таращанського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 24 травня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: О. В. Білоконь
Б. І. Гулько
Є. В. Синельников
С. Ф. Хопта
