ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №320/9130/18 Головуючий у 1 інстанції Юрлагіна Т.В.

Провадження № 22-ц/807/1768/19 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2019 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.,

Кухаря С.В.

розглянувши в порядку спрощеного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 15 лютого 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Мелітопольський психіатричний диспансер» про визнання незаконним та необґрунтованим діагнозу та його скасування,-

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до судe з позовом до Комунального закладу «Мелітопольський психіатричний диспансер» про визнання незаконним та необґрунтованим діагнозу та його скасування.

В обґрунтування позову зазначала, що 07.01.2017 року її працівниками швидкої допомоги було доставлено до Комунальної установи «Мелітопольський психіатричний диспансер», протягом часу її перебування в лікарні їй було встановлено діагноз, «Гострий поліморфний психотичний розлад з симптомами шизофренії», на підставі висновку комісії лікарів, але в наявних медичних документах відсутні докази, які підтверджують її агресивну поведінку, а навпаки зазначено що агресивної поведінки не спостерігалось, також відсутні докази того, що вона не мала можливості задовольнити свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. Зазначає про те що відповіді на запитання, які містяться в епікрізі, нею не надавались.

Відомості про наявність у неї спадкового захворювання не підтверджено, оскільки її батько потрапляв до лікарні у 1981 року з нервовим зривом, який не є хворобою. Також неправильно зазначено те, що вона не працює, хоча вона є засновником та керівником власної юридичної компанії. Також при встановленні діагнозу не застосовувались психо-діагностичні методики, тестування. Під час перебування в лікарні протиправно було вилучено мобільний телефон.

В медичній документації було зазначено про те, що вона чула голоси невинно засуджених, але, на думку позивача, про ці обставини, крім неї хто міг дізнатись, оскільки з нею з цього приводу не спілкувались. Не згодна з викладеними в історії хвороби відомостями щодо наявності в неї екстрасенсорних можливостей, оскільки затримання злочинців відбулось завдяки тому, що вона повідомила куди вони побігли.

Не згодна з зафіксованими відомостями, які містяться в історії хвороби стосовно її відповідей на питання, а також пояснень щодо викрадення думок. З твердженням в епікрізі щодо частого відвідування туалету, застигання в різноманітних позах та часте змивання води, пояснюючи, що таким чином вона звільняється від демонів також не згодна, тому що вона займається практикою цигун, яка дозволяє перерозподілити енергію. Застигання в різноманітних позах є насправді динамічною вправою. А їй доводилась робити ці вправи в туалеті, щоб не заважали спостерігачі. Зазначає, що підписана нею усвідомлена згода особи на лікування, але при цьому в медичній картці зазначено, що вона в недоступному для контакту стані. І в дійсності всі відомості записано зі слів її матері, також її мамою записано її прізвище, ім`я та по батькові в усвідомленій згоді особи на її лікування у психіатричному закладі. Також зазначила що підписувала документи в кінці лікування.

Просила суд визнати незаконним та необґрунтованим висновок лікарів про встановлення діагнозу «Гострий поліморфний психотичний розлад з симптомами шизофренії».

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 15 лютого 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що висновок ЛКК від 17.01.17р., прийнятий без усвідомленої письмової згоди позивача, є доказом, одержаним з порушенням порядку, встановленого законом, а відтак не може бути взятий до уваги судом при ухваленні рішення.

КУ «мелітопольський психіатричний диспансер» Запорізької міської ради надала суду відзив на апеляційну скаргу. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.

Зважаючи на те, що ціна позову у справі становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа є малозначною, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності та необґрунтованості встановленого комісією діагнозу.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 07.01.2017 року о 04 годині 40 хвилин за викликом № 13 прийнятим о 03 годині 28 хвилин ОСОБА_1 у супроводі родичів (матері) каретою швидкої допомоги було доставлено до Комунальної установи «Мелітопольський психіатричний диспансер», попередній діагноз швидкої допомоги - гострий поліморфний психічний розлад. Відображено відомості зі слів її матері, що її донька прийшла до неї 31.12.2016 року не спала, відчувала страх, стверджувала, що в неї вселився демон, ходила по церквах, була занепокоєна. Звертались до психіатричного диспансеру за допомогою 03.01.2017 року, але від госпіталізації відмовились. Вона продовжувала бути стурбованою, погіршився апетит, порушився розпорядок дня. Вночі викликала карету швидкої допомоги для матері, яку самостійно без одягу зустріла на АДРЕСА_1 до квартири, продовжувала знімати та одягати одяг, лягала на підлогу, після чого її було госпіталізовано до психіатричної лікарні добровільно.

ОСОБА_1 та її мамою ОСОБА_2 підписано усвідомлену згоду на лікування у психіатричному закладі, про що позивачем зазначено також в позові.

Згідно записів лікаря приймального відділення 07.01.2017 року, ОСОБА_1 оглянуто, описано її об`єктивний стан. Працівники швидкої після зустрічі ОСОБА_1 в оголеному стані та з ознаками психомоторного збудження, викликали психоневрологічну бригаду швидкої допомоги. Була доставлена до лікарні. Оглянута лікарем, який встановив діагноз на підставі огляду особи.

За наслідками лікування та спостереження за станом здоров`я позивача 17 січня 2017 року встановлено, що на підставі відомостей зазначених в анамнезі щодо стану хворої, вбачається гострий початок протягом двох днів, коли хвора змінювалась в поведінці, з`явились афективні і галюцинаторні розлади, незрозумілі дії.

Враховуючи наявність в клінічній картині поліморфних симптомів і синдрому зміненої свідомості, у вигляді субступора, враховуючи наявність якісних розладів мислення на час огляду у виді паралогічності, різноплановості, непослідовності, наявністю бердових ідей, що можливо розглядати як симптоми першого рангу, наявність галюцинаторних розладів наявність психічного автоматизму та визначено діагноз.

На підставі заяви ОСОБА_1 , заяви її матері, а також відсутності підстав для примусового продовження лікування виписано зі стаціонарного відділення, з постановкою на облік до психіатра за місцем проживання.

За приписами статті 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначено, що психіатрична допомога це комплекс заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров`я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медичну та психологічну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Законодавство України виділяє декілька видів психіатричної допомоги, кожний з яких характеризується організаційно-правовими особливостями і відмінностями у порядку надання і розрізняються такі види психіатричної допомоги: психіатричний огляд, амбулаторна психіатрична допомога і стаціонарна психіатрична допомога.

З копії витягу з медичної картки стаціонарного хворого, показів сторін по справі, вбачається, що позивача 07.01.2017 року вперше було доставлено до приймального відділення КУ «Мелітопольський психіатричний диспансер» ЗОР спеціалізованою психоневрологічною бригадою екстреної швидкої медичної допомоги у супроводі матері у зв`язку з погіршенням психічного стану. За згодою позивача на лікування у психіатричному закладі обстежено лікарем приймального відділення та встановлено діагноз: галюцінаторно-пароноїдальний синдром, визначено план обстеження, та лікування.

Положеннями ч. 2 ст. 27 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що виключно компетенцією лікаря-психіатра або комісії лікарів-психіатрів є встановлення діагнозу психічного розладу, прийняття рішення про необхідність надання психіатричної допомоги в примусовому порядку або надання висновку для розгляду питання, пов`язаного з наданням психіатричної допомоги в примусовому порядку.

Відповідно до п.п. 4.1, 4.3, 4.8, 5.6 наказу Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження Інструкції з організації диспансерного та консультативного нагляду осіб, які страждають на психічні розлади, при наданні амбулаторної психіатричної допомоги» №20 від 22.01.2002 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.04.2007року за №314/13581, диспансерному нагляду підлягають особи, які страждають на психічні розлади та у зв`язку з формою та характером перебігу наявного розладу потребують систематичного спостереження за їх психічним станом лікарем-психіатром (або іншими фахівцями психіатричного закладу) для здійснення відповідних своєчасних профілактичних, діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Питання про необхідність установлення диспансерного нагляду вирішується після психіатричного огляду лікарем-психіатром (комісією лікарів-психіатрів) особи, яка страждає на психічний розлад, у порядку, передбаченому статтею 11 Закону.

Припинення диспансерного нагляду за особою, яка страждає на психічний розлад, з переведенням її медичної документації до групи консультативного нагляду або до архіву відбувається на підставі рішення лікаря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів) у разі: видужання особи або такої зміни стану її психічного здоров`я, що не потребує систематичного спостереження лікарем-психіатром (іншими фахівцями психіатричного закладу); зміни місця постійної реєстрації особи чи її смерті; прийняття судом рішення про відмову в продовженні надання особі (у тому числі неповнолітній особі віком до 15 років) амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, якщо вона сама чи її законний представник не згодні з продовженням диспансерного нагляду; відмови особи чи її законного представника від продовження диспансерного нагляду та відсутності підстав для надання психіатричної допомоги в примусовому порядку.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України «Про психіатричну допомогу» діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я для застосування в Україні.

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено ст. 16 ЦК України.

Статтею 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» кожен громадянин України має право на охорону здоров`я, що передбачає оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров`я.

Можливість проведення незалежної медичної експертизи відповідного типу у разі незгоди громадянина з висновком державної медичної експертизи, застосування до нього запобіжного заходу як до особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, примусових заходів медичного характеру, примусового лікування, примусової госпіталізації та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров`я порушуються права громадянина України на охорону здоров`я.

Згідно ч.1 ст. 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права, свободи та законні інтереси громадян при наданні їм психіатричної допомоги, здійсненні їх соціального захисту, наданні їм соціальних послуг або проходженні ними спеціального навчання, можуть бути оскаржені, за вибором таких громадян, до власника закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, спеціального навчального закладу або уповноваженого ними органу, або у порядку підлеглості до вищого органу чи посадової особи, або безпосередньо до суду.

За приписами ст. 11 ЗУ «Про психіатричну допомогу» дані психіатричного огляду з висновком про стан психічного здоров`я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації.

Психіатричний огляд проводиться з метою з`ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.

Психіатричний огляд особи, обстеження та її лікування було проведено за її усвідомленої згоди, оскільки одержані відомості про її поведінку давали достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи психічного розладу.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що перебування позивача на лікуванні було у відповідності до вимог Закону України «Про психіатричну допомогу» та з дотриманням порядку надано психіатричну допомогу за її усвідомленої згоди.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем в порушення вимог статей 76,81 ЦПК України позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності та необґрунтованості встановленого комісією лікарів діагнозу, на підставі обставин, які на її думку, не відповідають дійсності.

Крім того, як судом встановлено, що висновку незалежної медичної експертизи відповідного типу у разі незгоди з висновком державної медичної експертизи, та клопотання про призначення експертизи позивачем не надавалося. Такі ж клопотання не подавалися й до суду апеляційної інстанції..

Встановлено, що в медичній картці позивача, зазначено, що з`ясувати причини її хвилювань неможливо у зв`язку з відсутністю продуктивного контакту, на який вона не йде, на постановлені запитання не відповідає.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що діагноз встановлювався за повного обстеження особи.

Доводи апеляційної скарги щодо перебування на лікуванні без підписання її усвідомленої згоди є безпідставними, оскільки анкетні дані записані в усвідомленій згоді рукою матері позивача, а підпис виконаний позивачем. На спростування зазначеного позивачем не надано належних та допустимих доказів.

Усвідомлена згода особи на лікування у психіатричному закладі та усвідомлена згода особи на госпіталізацію до психіатричного закладу оформлена у відповідності до ст.. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу».

Клопотаннь від позивача про призначення експертного дослідження що в усвідомленій згоді на лікування у психіатричному закладі та усвідомленій згоді особи на госпіталізацію до психіатричного закладу підпис не її, не надходило.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

Відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Випадки для звільнення від доказування, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідно ж до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 15 лютого 2019 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 06 червня 2019 року.

Головуючий

Судді :