П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 травня 2019 року

м. Київ

Справа № 750/5785/18

Провадження № 14-182цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М. , Прокопенка О. Б. , Рогач Л. І. , Саприкіної І. В. , Ситнік О. М. , Уркевича В. Ю. , Яновської О. Г .,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_8 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року (судді Губар В. С., Вінгаль В. М., Кузюра Л. В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_8 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» Кадирова В. В., третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про захист прав споживача,

УСТАНОВИЛА:

У червні 2018 року ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» Кадирова В. В., третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), про захист прав споживача.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 21 січня 2015 року між ОСОБА_8 та ПАТ «Дельта Банк» був укладений договір банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» № 006-24504-210115, відповідно до умов якого банк залучив від ОСОБА_8 як вкладника кошти у сумі 190 тис. грн зі строком повернення 20 липня 2015 року.

Умови договору банком виконувались шляхом нарахування та виплати відсотків, проте натепер основна частина вкладу не повернута ні банком, ні Фондом, враховуючи, що розпочато процедуру ліквідації банку.

ОСОБА_8. посилалася на те, що відповідач не визнає її вкладником банку і не визнає її права на вклад, оскільки зараховані на її депозитний рахунок кошти були перераховані з поточного рахунку іншої фізичної особи. Тому відповідач вважав, що укладення договору депозиту 21 січня 2015 року фактично є наданням пріоритету третій особі як основному вкладнику з метою отримання нею всією суми її вкладу шляхом дроблення на підставних вкладників. Тому, на думку відповідача, договір вкладу є нікчемним правочином.

Позивачка вказувала, що ні закон, ні договір депозиту не містили заборони на відкриття депозитного вкладу шляхом безготівкового перерахування коштів з поточного рахунку однієї фізичної особи резидента на рахунок іншої фізичної особи, що відкриті в одному банку. Умови договору банківського вкладу на момент його укладення були публічними та однаковими для всіх споживачів. Договір був укладений на оголошених банком умовах.

З урахуванням викладеного ОСОБА_8 просила суд:визнати її вкладником банку за договором банківського вкладу № 006-24504-210115 від 21 січня 2015 року; визнати право власності на вклад; зобов`язати уповноважену особу Фондуподати до Фонду додаткову інформацію щодо неї як вкладника, яка має право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ «Дельта Банк» за рахунок Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) № 006-24504-210115 від 21 січня 2015 року.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 19 вересня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_8 задоволено: визнано її вкладником ПАТ «Дельта Банк» на підставі договору банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» № 006-24504-210115 від 21 січня 2015 року; визнано за ОСОБА_8 право власності на вклад за договором банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» від 21 січня 2015 року № 006-24504-210115; зобов`язано уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_8 як вкладника, яка має право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ «Дельта Банк» за рахунок коштів Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» від 21 січня 2015 року № 006-24504-210115.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладений договір банківського вкладу є правомірним, його недійсність законом або судом не встановлена, у відповідача не було законних підстав відносити вказаний договір до категорії нікчемних правочинів та відмовляти позивачу у відшкодуванні депозитних коштів за цим договором за рахунок коштів третьої особи.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року апеляційну скаргу уповноваженої особи задоволено частково,рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенняапеляційного суду мотивовано тим, що договір банківського вкладу не може вважатися нікчемним, він є оспорюваним з огляду на його невизнання відповідачем. Оскільки цей договір є дійсним, то позивач вважається вкладником за цим договором. У зв`язку з цим відсутні підстави для ухвалення судом рішення про визнання ОСОБА_8 вкладником за цим договором та визнання її права власності на вклад. Тому апеляційний суд зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у частині зобов`язання уповноваженої особи Фондуподати до Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_8 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок коштів Фонду.

У січні 2019 року ОСОБА_8 подала касаційну скаргу на постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувану постанову у частині відмови в зобов`язанні уповноваженої особи Фонду подати до Фонду додаткову інформацію щодо неїяк вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ «Дельта Банк» за рахунок коштів Фонду за договором банківського вкладу від 21 січня 2015 року, та закрити провадження у справів цій частині вимог. При цьому посилається на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов`язання уповноваженої особи Фондуподати до Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_8 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок коштів Фонду, є помилковим. Вказує, що ця вимога про зобов`язання уповноважену особу Фондувчинити певні дії не є похідною від вимог у приватноправовому спорі і повинна розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Тому апеляційний суд мав закрити провадження у цій частині вимог на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та роз`яснити право ОСОБА_8 на звернення із позовом у порядку адміністративного судочинства. Вказує, що рішення суду апеляційної інстанції не відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, які викладено у постанові від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15 щодо правил юрисдикції в таких спорах.

Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 березня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення апеляційним судом правил предметної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону Українивід 2 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Частиною першою статті 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Разом з тим відповідно допункту 1частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Публічно-правовий спір- це спір,у якому хоча бодна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставізаконодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 вказаного Кодексу).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

ОСОБА_8 оскаржується постанова апеляційного суду в частині відмови в задоволенні її позовних вимог до ПАТ «Дельта Банк»в особі уповноваженої особи Фонду про зобов`язання подати до Фонду додаткову інформацію щодо неї як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду відповідно до вимог Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).

Цей Закон установлює правові, фінансові й організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, НБУ, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

З аналізу статті 4 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд здійснює як владні повноваження відносно банків, здійснюючи регуляторну діяльність, перебравши на себе частину повноважень НБУ, передбачених статтями 99, 100 Конституції України та статтями 6, 7 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України», так і повноваження, які не можна віднести до владних, оскільки здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків та організація відчуження всіх або частини активів і зобов`язань неплатоспроможного банку (пункт 8 частини 2 статті 4 Закону № 4452-VI).

Зазначений висновок підтверджується положеннями частини третьої та частини п`ятої статті 34 та частини 1 статті 36 Закону № 4452-VI, відповідно до яких з початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку, а Фонд набуває усі права органів управління та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Такі повноваження Фонд делегує уповноваженій особі Фонду.

Аналогічні повноваження Фонду та його уповноваженої особи зазначені у статтях 47?48 Закону № 4452-VI.

Отже, функції Фонду при тимчасовій адміністрації полягають у здійсненні повноважень з управління банком як органів управління цього банку та власних функцій як ліквідатора банку і гаранта за цивільно-правовими зобов`язаннями банку відповідно до статті 26 Закону № 4452-VI.

Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку.

У статті 47 Закону № 4452-VI зазначено, що уповноважена особа Фонду визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов`язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Відповідно до частини першої статті 35 Закону № 4452-VI Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду.

Уповноважена особа Фонду у своїй діяльності підзвітна Фонду, який несе відповідальність за дії уповноваженої особи Фонду щодо процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку (частина восьма статті 35 Закону № 4452-VI).

Уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду (частина третя статті 37 Закону № 4452-VI).

Частиною третьою статті 34Закону № 4452-VI визначено, що здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі.

Разом з тим у частині першій статті 27 Закону № 4452-VI передбачені повноваження Фонду, які він може делегувати уповноваженій особі.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду за рішенням останнього виконує повноваження органу управління Банку, у якому введено тимчасову адміністрацію чи який перебуває у стадії ліквідації. Уповноважена особа Фонду здійснює і повноваження Фонду при реалізації повноважень Фонду, пов`язаних з ліквідацією неплатоспроможного банку, одним з яких є формування реєстру акцептованих вимог кредиторів та формування реєстру вкладників.

Оскільки уповноважена особа Фонду у правовідносинах з іншими особами виступає або як представник Фонду, або як представник банку, то вона як самостійна особа не може бути стороною у справі.

Спір у справі, що розглядається, є спором про наявність чи відсутність цивільного права визнаватися вкладником банку і отримати відшкодування за вкладом. Однак відповідачем у спорі зазначено ПАТ «Дельта Банк», який є юридичною особою приватного права і не наділений владними повноваженнями, а тому спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстрів вкладників, які мають право на таке відшкодування, складаються без участі банку ? боржника.

Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов`язки.

Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону № 4452-VI вирішує виключно Фонд.

З початком процедури ліквідації банку його зобов`язання перед вкладниками припинено, а вимога позивача стосується виплати, здійснення якої належить до компетенції Фонду.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача.

З огляду на те, що позивачка пред`явила позов до неналежного відповідача, висновки апеляційного суду про відмову в позові в цій частині вимог є правильними.

При цьому мотиви суду щодо відмови є помилковими, у зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе їх змінити.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Ураховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції прийняв правильне рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ПАТ «Дельта Банк» в особі уповноваженої особи Фонду, при цьому неправильно застосував норми права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши мотивувальну частину постанови Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року, виклавши її в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 402-404, 406, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 до ПАТ «Дельта Банк» в особіуповноваженої особи Фонду подати до Фонду додаткову інформацію щодо неї як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду змінити в мотивувальній частині, виклавши в редакції цієї постанови. В іншій частині цих вимог постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В . В. Британчук Л . І. Рогач Д . А . Гудима І. В . Саприкіна О. С . Золотніков О. М . Ситнік В. С . Князєв В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська