КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

вул. Солом'янська, 2-а, м. Київ, 03110

факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Унікальний номер справи 752/8150/16-ц Апеляційне провадження № 22-ц/824/6156/2019

Головуючий у суді першої інстанції - Хоменко О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2019 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач ОніщукМ.І.,

судді Шебуєва В.А., Крижанівська Г.В.,

секретар Горбачова І.В.,

за участю:

представника заявника ОСОБА_3,

представників скаржника ОСОБА_4,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_8, подану від його імені та в його інтересах адвокатами Тетерським Віталієм Юрійовичем та Шмарьовою Тетяною Олександрівною, на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва 06 грудня 2016 року у справі за клопотанням ОСОБА_5 про визнання рішення іноземного суду, заінтересована особа ОСОБА_2,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2016 року ОСОБА_5 звернулася до суду з клопотанням, заінтересована особа - ОСОБА_6, про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.

Клопотання мотивоване тим, що рішенням Суду з сімейних справ міста Престона Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії від 13.12.2013 розірвано шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, а 09 та 10 листопада 2014 року суд ухвалив рішення про поділ майна між ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Рішення суду про розлучення та поділ майна набрало законної сили 26.11.2014, про що Суд з сімейних справ міста Престона Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії видав постанову про задоволення додаткових вимог, з якого вбачається, що його рішення безумовно і остаточно набуло чинності. У частині поділу майна, яке перебуває в Україні, а також майнових прав та обов'язків, Суд з сімейних справ міста Престона Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії ухвалив, що ОСОБА_6 передає ОСОБА_5 належну йому нерухомість та майнові права, які випливають з об'єкту, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, або з документів щодо цього майна і/або будь-якого судового провадження, що пов'язані з вказаним об'єктом. Цим же рішенням визначено, що стосовно власності за адресою: АДРЕСА_1, усі спори повинні здійснюватись тепер ОСОБА_5 від її власного імені і за її рахунок. Вказана власність або майнові права, якщо такі існують, передаються ОСОБА_5

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 17.06.2013 (справа № 2-20/12, провадження № 2/752/5/13) визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 29.10.2003. Стороною у справі, зокрема, був ОСОБА_6

Також зазначила, що 03.11.2015 Апеляційним судом міста Києва в цій справі ухвалено нове рішення. Справа перебуває у провадженні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Таким чином, для захисту прав та законних інтересів ОСОБА_5 як правонаступника у правовідносинах, що пов'язані з об'єктом на АДРЕСА_1, та реалізації її права на участь у зазначеній цивільній справі як сторони, виникає необхідність надання рішенню Суду з сімейних справ міста Престона Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії про розлучення та поділ майна, правового значення рішення українського суду без застосування механізму його примусового виконання.

Враховуючи, що між Україною та Сполученим Королівством Великобританії та Північної Ірландії немає укладених міжнародних договорів, які б регулювали питання визнання іноземних судових рішень, ОСОБА_5 просила суд визнати на території України рішення від 13.12.2013 та постанову від 09 та 10 листопада 2014 року у справі PR12D00876 Суду з сімейних справ міста Престона Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії про розірвання шлюбу та поділ майна між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із застосуванням принципу взаємності.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 06.12.2016 клопотання ОСОБА_5 задоволено - визнано на території України рішення від 13.12.2013 та постанову від 09 та 10 листопада 2014 року Суду з сімейних справ міста Престона Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії у справі PR12D00876 про розірвання шлюбу та поділ майна між ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що частиною 2 статті 11 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплена презумпція існування взаємності за умови недоведеності іншого. Заявник як приклад підтвердження існування принципу взаємності між Україною та Сполученим Королівством стосовно визнання рішень іноземних судів надав копію ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 03.04.2013 (справа № 2610/26776/2012, провадження № 2-К/761 /3/2013), в якій зазначається, що на території Сполученого Королівства була визнана та приведена до виконання постанова Вищого господарського суду України від 29.06.2006 (справа № 14/142-14/615) за позовом компанії Мерчант Інтернешнл Компані ЛТД до НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Северстудстрой». Отже, між Україною та Сполученим Королівством існує взаємність щодо визнання іноземних судових рішень, тому є підстави для задоволення клопотання.

Не погоджуючись з вищевказаною ухвалою суду першої інстанції, громадянин Греції ОСОБА_8, в інтересах якого діють представники ОСОБА_4 та ОСОБА_9, оскаржив її в апеляційному порядку. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, заявник зазначив, що оскаржувана ухвала є актом втручання у права та обов'язки цивільного характеру ОСОБА_8 щодо будинку АДРЕСА_1, ефективний захист яких неможливо здійснити інакше як через апеляційне оскарження вище вказаної ухвали.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12.07.2018 у прийнятті апеляційної скарги громадянина Греції ОСОБА_8, в інтересах якого діють представники ОСОБА_4 та ОСОБА_9, на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 06.12.2016 відмовлено на підставі статті 352 ЦПК України.

Постановою Верховного Суду від 30.01.2019 задоволено касаційну скаргу ОСОБА_8 Ухвалу Апеляційного суду м. Києва скасовано, а справу передано до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 27.03.2019 відкрито апеляційне провадження та надано учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 03.04.2019 справу призначено до апеляційного розгляду.

У судовому засіданні представник скаржника підтримав апеляційну скаргу з викладених в ній підстав та просив її задовольнити.

Представник заявника в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував та просив ухвалу суду залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників справи, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції не може погодитись з ухвалою суду, з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 звернулася до суду з клопотанням, заінтересована особа - ОСОБА_6, про визнання рішення Суду з сімейних справ міста Престона Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії від 13.12.2013, що не підлягає примусовому виконанню.

Оскаржуваною ухвалою клопотання задоволено.

ОСОБА_8, в інтересах якого діють представники ОСОБА_4 та ОСОБА_9, який не брав участі у справі, оскаржив ухвалу в апеляційному порядку, посилаючись на те, що судом вирішено питання про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, який на підставі рішення Апеляційного суду міста Києва від 03.11.2015 належить скаржнику на праві власності, тому судом вирішено питання про право особи, яка не брала участі у справі.

Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановления ухвали суду першої інстанції) сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналогічна норма міститься у частині першій статті 352 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою), відповідно до якої учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, ОСОБА_8 вказує, що будинок АДРЕСА_1 належав йому на підставі договору купівлі-продажу від 23.09.2002.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 17.06.2013 у задоволенні позову ОСОБА_10 до ОСОБА_8 про розірвання договору купівлі-продажу відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_8 до ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 23.09.2002, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 29.10.2003, укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_11, визнання за ним права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 задоволено.

Визнано недійсними абзац 4 пункту 5, пункти 6, 8 договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 23.09.2002, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Хоружик І.Г.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 29.10.2003, укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_11, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Прокудіною Л.Д.

Визнано за ОСОБА_8 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 з відповідними господарчими та побутовими будівлями та спорудами: сарай (2 поверхи) під літерою «Б», басейн під літерою «В» та іншими спорудами згідно з договором купівлі-продажу від 23.09.2002, посвідченим приватним нотаріусом КМНО Хоружик І.Г., з моменту укладання цього договору, з усіма поліпшеннями (перебудовами, прибудовами, надбудовами), разом загальною площею 1 385 кв.м.

Визнано недійсним пункт 8.2 договору позики від 21.10.2003, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_11

Визнано недійсним договір оренди від 01.12.2006, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_11

Зобов'язано ОСОБА_11 не чинити перешкоди ОСОБА_14 у здійсненні права власності будинком АДРЕСА_1.

У задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_11 про визнання права власності відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_15 до ОСОБА_6 про визнання недійним договору позики від 21.10.2003 відмовлено.

Додатковим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14.08.2013 позов ОСОБА_8 до ОСОБА_11 про усунення перешкод у здійсненні права власності задоволено.

Позов ОСОБА_8 до ОСОБА_11, ОСОБА_6 про визнання правочину частково недійсним задоволено.

Позов ОСОБА_8 до ОСОБА_11, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору оренди від 01.12.2006 задоволено.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 03.11.2015 рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17.06.2013 в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_14 про визнання права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_14 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_8 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 23.09.2002, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Хоружик І.Г., з моменту його укладення.

В іншій частині рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.04.2016 рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17.06.2013, додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14.08.2013 в частині, що не скасована апеляційний судом, та рішення Апеляційного суду міста Києва від 03.11.2013 залишено без змін.

Указані судові рішення наявні у матеріалах справи і встановлені ними обставини свідчать, що дана справа є справою щодо прав та обов'язків цивільного характеру ОСОБА_8 на будинок АДРЕСА_1 або «його справою» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, частин першої, п'ятої статті 4 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою).

Відтак, оскаржувана ухвала суду першої інстанції є актом втручання у права та обов'язки цивільного характеру ОСОБА_8 щодо вказаного будинку, ефективний захист яких неможливо здійснити інакше як через апеляційне оскарження вище вказаної ухвали.

ОСОБА_8 не був залучений до участі у справі про розлучення і поділ майна у місті Престон (Великобританія), оскільки цей процес проводився виключно за участю подружжя ОСОБА_6.

Після розлучення ОСОБА_5 взяла прізвище ОСОБА_5.

Відповідно, ОСОБА_8 не було залучено до участі у справі з розгляду клопотання ОСОБА_5 щодо визнання в Україні рішення Суду з сімейних справ міста Престона Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, оскільки відповідно до постанови суду ОСОБА_8 не є боржником і не міг визнаватися заінтересованою особою, попри те, що Голосіївському районному суду міста Києва на момент винесення оскаржуваної ухвали було достеменно відомо, що відносно будинку АДРЕСА_1 існує судовий спір у іншій цивільній справі, зокрема, і за участю ОСОБА_8, та подружжя ОСОБА_5.

Отже, вищевикладене вказує на наявність інтересу ОСОБА_8 у зазначеній справі як особи, прав якої стосується оскаржувана ухвала суду як така, що стала юридичною підставою виникнення права власності у ОСОБА_5 та припинення права власності ОСОБА_8 на будинок, який належить йому на підставі рішення українського суду, що набуло статусу остаточного та обов'язкового до виконання, що підлягало перевірці судом.

Щодо наявності у суду першої інстанції законних підстав для задоволення клопотання про визнання рішення іноземного суду, слід вказати наступне.

Оскаржувана ухвала постановлена при невідповідності висновків суду обставинам справи, а також із порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права, які призвели до помилковості судового рішення

Так, в оскаржуваній ухвалі суд посилається на рішення Голосіївського районного суду м. Києва у справі № 2-20 від 17.06.2013, яким було визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 29.10.2003, а також на факт ухвалення Апеляційним судом м. Києва 03.11.2015 нового рішення у справі. Стороною у справі був Вілл ОСОБА_5, колишній чоловік ОСОБА_5 Суд також вказує, що справа перебуває у провадженні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (а.с.62).

Разом із тим, у матеріалах даної справи наявна ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.04.2016, якою касаційні скарги ОСОБА_11, ОСОБА_10, до якої приєдналась ОСОБА_11, ОСОБА_8 відхилено, рішення Голосіївського районного суду від 17.06.2013 та додаткове рішення від 14.08.2013 в частині, що не скасована Апеляційним судом м. Києва, залишено без змін (а.с.46-56).

Тобто, висновок суду стосовно перебування справи в суді касаційної інстанції, а відтак й незавершеності судового провадження, не відповідає обставинам справи. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справа остаточно визнав ОСОБА_8 власником житлового будинку.

Також судом залишено поза увагою положення постанови Престонського суду з сімейних справ щодо обов'язку ОСОБА_6 передати ОСОБА_5 до 16:00 год. 10.12.2014 оригінальні документи, пов'язані із власністю щодо будинку АДРЕСА_1 (а.с.25)

Доказів передачі таких документів заявником до суду не подано.

В ухвалі Апеляційного суду м. Києва від 03.11.2015 зазначено, що за текстом постанови суду м. Престон, для введення в дію цього пункту відповідач повинен доставити позивачу до 16 години 10.12.2014 року усі оригінальні документи, які знаходяться у його власності, на його збереженні чи під його контролем, які пов'язані з цією власністю, і (або) такого судового спору. Враховуючи те, що подана до суду заява не містить у собі доказів на виконання сторонами зобов'язань щодо введення в дію зазначеного вище пункту, за яким до заявника могли перейти права визначені судовим рішенням, то колегія суддів вважає, що підстав для задоволення заяви немає.

Отже, обставини щодо вступу чи не вступу в дію положень постанови суду м. Престон в частині передачі майнових прав та інтересів на будинок ОСОБА_5 мали бути перевірені судом у контексті встановлення факту набрання рішенням іноземного суду чинності (пункт 1 частини 2 статті 396 ЦПК України, в редакції Закону, що діяла на момент винесення судом оскаржуваної ухвали), проте такі обставини судом першої інстанції не встановлювалися.

Аналіз інституту визнання в Україні рішення іноземного суду, яке не підлягає примусовому виконанню дозволяє стверджувати, що визнанню підлягає саме рішення - остаточний вердикт у справі. Таке рішення стосується прав сторони у справі - заявника щодо його визнання і боржника. Воно не може стосуватись прав і обов'язків третіх осіб, не залучених до участі у справі в іноземній країні, з якого таке рішення походить.

Судове рішення створює правову преюдицію, яка не тотожна простій заміні сторони у зобов'язанні позики, як це мало місце у даному разі. Судова прерогатива не розповсюджується на втручання у зобов'язальні правовідносини сторін, віднесені до галузі договірного приватного права. При цьому укладення договору позики за українською правозастосовною практикою не вважається підставою для виникнення права власності, тобто є недопустимим змішання зобов'язальних і речових способів захисту.

Постановляючи оскаржувану ухвалу суд не надав оцінку тому факту, що постанова Престонського суду з сімейних справ не містила остаточного вердикту щодо права власності на житловий будинок. Натомість, вказувала на наявність спору про право цивільне - право власності, оскільки за рішенням Престонського суду заявниці передавались виключно вимоги та інтерес щодо майна, якщо такі існують, а не саме майно чи право власності на нього, до того ж належне на момент передачі таких прав третій особі.

Відтак з наведеного слід дійти висновків, що рішення Престонського суду частково (у частині поділу майна в Україні) стосується об'єкта нерухомого майна; таке майно на праві власності належить іншій особі, не пов'язаній із родиною ОСОБА_5; рішення суду, що виступає об'єктом визнання, суперечитиме діючому в Україні порядку набуття, здійснення і захисту права власності; розгляд справи в рамках визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, порушує права власника майна, який набув його в рамках української юрисдикційної системи, - через його не залучення до участі у справі про визнання рішення іноземного суду; процедура визнання рішення іноземного суду в Україні не передбачає вирішення спору про право власності на нерухомість.

Окрім означеного вище, судом не застосовано норми статті 401 ЦПК України (в редакції Закону, що діяла на момент винесення судом оскаржуваної ухвали), якими передбачено підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.

Так, відповідно до частини 7 статті 401 ЦПК України (в редакції Закону, що діяла на момент винесення судом оскаржуваної ухвали) у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, встановлених статтею 396 цього Кодексу.

Відповідно до статті 396 ЦПК України (в редакції Закону, що діяла на момент винесення судом оскаржуваної ухвали) клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено:

1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;

3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;

4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;

5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;

6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;

7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;

8) в інших випадках, встановлених законами України.

Аналогічного змісту положення містяться в чинній редакції статті 468 ЦПК України.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України (ухвала від 24.11.2010 у справі за клопотанням Росукренерго АГ про визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню), визнання та примусове виконання рішення іноземного суду - це поширення законної сили такого рішення на територію України й застосування засобів примусового виконання в порядку, встановленому ЦПК України.

Процес визнання не передбачає юрисдикційну перевірку такого рішення по суті спору, але має пройти процедуру визнання і перевірку відповідності рішення інтересам України (у широкому розумінні): правовий порядок, відповідність застосовуваному праву тощо.

Згідно із пунктом 7 частини 2 статті 396 ЦПК України (в редакції Закону, що діяла на момент винесення судом оскаржуваної ухвали) та статті 468 чинної редакції ЦПК України у задоволенні клопотання має бути відмовлено, якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України.

Верховний Суд у вказаній ухвалі зазначив також, що, як правило, під публічним порядком розуміється правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо). Також згідно зі статтею 12 Закону України «Про міжнародне приватне право» норма права іноземної держави не застосовується тоді, коли її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основами правопорядку (публічним порядком) України.

Статтею 41 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, передбачена гарантія непорушності права власності. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності надувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Закріплення вищевказаних прав, гарантій поваги до них та їх захисту на рівні Основного Закону, вказує на те, що право власності є складовою публічного порядку України.

Таким чином, поширення законної сили судового рішення іноземної держави яким порушується правило гарантування непорушності права власності, правило набуття права власності тільки відповідно до закону, процедура вирішення спору про право власності через ухвалення судового рішення в іншій юрисдикції без дотримання колізійних прив'язок стосовно матеріального і процесуального права - суперечить публічному порядку в частині дотримання конституційних гарантій і прав третіх осіб.

Згідно із пунктом 8 частини 2 статті 396 ЦПК України (в редакції Закону, що діяла на момент винесення судом оскаржуваної ухвали) у задоволенні клопотання може бути відмовлено у інших випадках, встановлених законами України.

Щодо цього слід зауважити, що в Україні жодним законодавчим актом не передбачено право особи розпоряджатись майном, належним на праві власності іншій особі, від свого імені і в своїх інтересах. У цьому зв'язку постанова Престонського суду прямо суперечить законодавству України.

Більш того, системний аналіз норм ЦПК України засвідчує неодмінне і незмінне правило розгляду справи у суді за участю всіх зацікавлених осіб (винятків з цього правила закон не містить). Визнання рішення іноземного суду в Україні проводиться в рамках судової процедури, завданням якої є, в межах дотримання процесу, перевірити рішення не на предмет правильності вирішення справи по суті, а на предмет відповідності вимогам ЦПК.

Звісно, не маючи права оцінювати рішення іноземного суду по суті спору, суд мав би надати оцінку рішення з точки зору його відповідності законодавству України і нормам міжнародного приватного права, чого зроблено не було.

Згідно із пунктом 3 частини 2 статті 396 ЦПК України (в редакції Закону, що діяла на момент винесення судом оскаржуваної ухвали) у задоволенні клопотання може бути відмовлено, якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України.

Судом не встановлено, що в рамках справи про розлучення і поділ майна родини ОСОБА_5 у Престоні (АДРЕСА_2) відбулась передача у власність розташованого в Україні об'єкта нерухомості від неволодіючого не власника до особи, яка мала аналогічний статус. По суті, визнаним оскаржуваною ухвалою судовим рішенням породжено новий спір про право цивільне, який вже був остаточно вирішений українськими судами.

Питання власності щодо суб'єктного складу з іноземним елементом вирішуються судом у відповідності до Закону України «Про міжнародне приватне право» (далі Закон), у відповідності до якого:

- відповідно до статті 10 Закону правочин та інші дії учасників приватноправових відносин, спрямовані на підпорядкування цих відносин праву іншому, ніж те, що визначається згідно із цим Законом, в обхід його положень, є нікчемними. У цьому разі застосовується право, яке підлягає застосуванню відповідно до норм цього Закону. При цьому (пункт 9 статті 1 Закону) «обхід закону» - то застосування до правовідносин з іноземним елементом права іншого, ніж право, передбачене відповідним законодавством;

- згідно із частиною 1 статті 38 Закону право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом;

- відповідно до статті 40 Закону право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано;

- згідно із частиною 3 статті 42 Закону захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України.

Тобто, спір про право власності на об'єкти нерухомого майна в Україні, яке підлягає державній реєстрації, має здійснюватись в Україні і за законодавством України, а тому рішення іноземного суду щодо цього питання визнаним в Україні бути не може.

Усупереч вище наведеним положенням Закону, суд вирішивши клопотання про визнання рішення іноземного суду щодо нерухомого майна, яке зареєстровано та знаходиться в Україні, на користь заявника, припустився суттєвої помилки.

Застосування правового механізму, передбаченого Розділом VIII ЦПК України «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні» (в редакції Закону, що діяла на момент винесення судом оскаржуваної ухвали) для визнання за особою права власності на нерухоме майно, що зареєстровано в Україні за іншою особою, яка не була притягнута до участі в справі, є явною помилкою, яка порушую справедливість провадження та, як наголошує у своїх рішеннях Європейський суд («Бочан проти України», «Дюлоран проти Франції»), становить «відмову у правосудді», у даному випадку для колишнього власника будинку - громадянина Греції ОСОБА_8.

Підсумовуючи все вищеозначене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що у суду першої інстанції, з урахуванням фактичних обставин справи у їх сукупності, змісту рішення іноземного суду, положень міжнародного та національного законодавства, були відсутні законні підстави для задоволення клопотання ОСОБА_5 про визнання рішення іноземного суду.

Пунктом 2 частини 1 статті 374 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частини 1, 2 статті 376 ЦПК України).

Отже, ухвалене судом першої інстанції судове рішення, у зв'язку з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушенням норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права, підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні клопотання.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 352, 367, 368, 374, 376, 381-384, 390, 468, 471-473 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_8, подану від його імені та в його інтересах адвокатами ОСОБА_4 та ОСОБА_9 - задовольнити.

Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва 06 грудня 2016 року у справі за клопотанням ОСОБА_5 про визнання рішення іноземного суду, заінтересована особа ОСОБА_5 - скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні клопотання ОСОБА_5 про визнання рішення іноземного суду, заінтересована особа ОСОБА_5 - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного суду.

Повний текст постанови складений 25 квітня 2019 року.

Суддя-доповідач М.І. Оніщук

Судді В.А. Шебуєва

Г.В.Крижанівська