ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.04.2019

Справа № 910/15161/18

За позовом Приватного акціонерного товариства «Шахтоуправління «Покровське», м. Покровськ, Донецька область

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Везерфорд Україна», м. Київ

про тлумачення умов договору та визнання недійсним арбітражного застереження, -

Суддя Морозов С.М.

За участю представників сторін:

від позивача: Сухацький А.В. (адвокат за довіреністю №9 від 16.01.2019);

від відповідача: Сорока Л.М. (адвокат за довіреністю №02/07/2018 від 02.07.2018).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство "Шахтоуправління "Покровське" (позивач) звернулось до суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Везерфорд Україна" (відповідач) про тлумачення змісту п. 9.3. Договору на дослідження, розробку та видобуток газу метану вугільного родовища ПАТ ШУ "Покровське" від 05.07.2011 року та визнання недійсним арбітражного застереження, викладеного у п. 9.3. названого договору, укладеного з відповідачем, посилаючись на те, що відповідач в силу закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" не є суб'єктом права на звернення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, у зв'язку з чим позивач вказує на те, що спірний пункт договору є таким, що порушує публічний порядок, а саме порушує конституційне право позивача на розгляд його справи у господарському суді.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.11.2018 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк та спосіб для усунення її недоліків.

04.12.2018 року до суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.12.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 22.01.2019 року.

27.12.2018 року до суду надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді міста Києва, в яких відповідач зазначає, що даний спір відноситься до компетенції Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, оскільки сторони уклали угоду про передачу будь-якого спору, розбіжностей або вимог, що випливають із Договору на дослідження, розробку та видобуток газу метану вугільного родовища ПАТ ШУ «Покровське» від 05.07.2011 на розгляд Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України. Крім того, з 03.07.2018 у Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України розглядається справа №146/2018 за позовом ТОВ «Везерфорд Україна» до ПАТ «Шахтоуправління «Покровське» про стягнення заборгованості за Договором. ПАТ «Шахтоуправління «Покровське» 28 серпня 2018 року призначило арбітром по даній справі Суржикову-Гібнер В.І. та направило до МКАС при ТПП України заяву про відсутність компетенції. За приписами частини першої ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. Відповідач також звернув увагу суду на те, що згідно статті 2 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 10.06.1958) кожна Договірна Держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов'язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв'язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Відповідач також посилався на практику зазначену в постанові Верховного суду у справі №904/4384/17 від 19.04.2018. Окрім того, відповідач на підставі ст. 226 ГПК України просив суд залишити позовну заяву в даній справі без розгляду.

В підготовчому засіданні 22.01.2019 року судом продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, оголошено перерву до 26.02.2019 року, окрім того, протокольною ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання від 22.01.2019, відхилено заперечення відповідача та відмовлено в задоволенні заяви про залишення позову без розгляду.

05.02.2019 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву. Відповідно вказаного відзиву, стороною зазначено, що відповідно до пункту 2 Положення про МКАС при ТПП України (Додаток №1 до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 №4002-ХІІ), до Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за згодою сторін передаватись на вирішення:

- спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном, а також:

- спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. Враховуючи положення ст. 3 Регламенту МКАС, затвердженого Рішенням Президії ТПП України №25(6) від 27.07.2017 року та статті 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», а також, укладеної сторонами угоди, на думку відповідача, сторони однозначно у письмовій формі визначили арбітражне застереження, відповідно до якого будь-який спір, розбіжності або вимога підлягають розгляду у МКАС при ТПП України у відповідності з його регламентом. Окрім того, відповідачем зазначено, згідно практики Європейського суду з прав людини, звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду відбулась за вільним волевиявленням сторін спору (Рішення у справі «Девір проти Бельгії» від 27 лютого 1980). Таким чином, на думку відповідача, не порушується припис статті 124 Конституції України про здійснення правосуддя виключно судами, оскільки третейський суд не є правосуддям. Окрім того, ТОВ «Везерфорд Україна» створено та зареєстровано 12.12.2007 року із статутним капіталом у розмірі 46 000,00 грн, що еквівалентно 9 110,00 доларам США, який розподілений між двома учасниками («Везерфорд глобал продактс лімітед» (Кіпр) із розміром статутного капіталу в 99% та «Лінкбірд лімітед» (Кіпр) із розміром статутного капіталу в 1%), статутний капітал сформований повністю, таким чином, іноземна інвестиція у статутному капіталі відповідача становить 100%, а тому, ТОВ «Везерфорд Україна» є підприємством з іноземними інвестиціями. Вирішальною ознакою іноземного підприємства є здійснення своєї діяльності виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або придбання ними діючого підприємства, ТОВ «Везерфорд Україна» цим ознакам не відповідає та здійснює свою господарську діяльність на підставі як власного майна, грошових коштів так на підставі орендованого майна у різних суб'єктів господарювання. Таким чином посилання позивача на ту обставину, що відповідач є іноземним підприємством, необґрунтовані. Також відповідачем зазначено, що чинне законодавство України не передбачає будь-якої реєстрації іноземних інвестицій. Отже, не можна погодитись із твердженнями позивача, що набуття статусу підприємства з іноземними інвестиціями законом пов'язане із державною реєстрацією такої інвестиції.

Окрім викладеного, відповідач у своєму відзиві просив суд застосувати строк позовної давності до позовних вимог в даній справі.

В підготовчому засіданні 26.02.2019 року судом оголошено перерву до 26.03.2019 року.

В засіданні 26.03.2019 судом було ухвалено закрити підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 16.04.2019.

У судовому засіданні 16.04.2019 представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити, а представник відповідача проти задоволення вимог позивача заперечував та вказував на їх необґрунтованість, з підстав викладених ним у своїх заявах по суті.

В судовому засіданні 16 квітня 2019 року судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

05.07.2011 року між Публічним акціонерним товариством «Шахтоуправління «Покровське» (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Везерфорд Україна» (виконавець) укладено Договір на дослідження, розробку та видобуток газу метану вугільного родовища ПАТ «ШУ «Покровське» (надалі - Договір, Оспорюваний Договір).

Вказаний Договір укладено російською та англійською мовами.

Пунктом 2.1. Договору сторонами викладено його предмет.

2.1. Исполнитель обязуется в соответствии с заданим заказника выполнить и обеспечить выполнение работ и услуг по реализации проекта, а заказник обязуется принять и оплатить работы и услуги по реализации проекта согласно условиям даного договора.

2.1. Contractor shall perform and arrange performance of works and services in order to implement the project in accordance with the customer`s instruction, and customer shall pay and accept services and works in accordance with the terms and conditions hereof.

Так , пунктом 9.3 Договору сторони передбачили:

9.3. Любой спор, разногласие или требование, вытекающие из Договора должны передавать на рассмотрение в и подлежат разрешению Международным Коммерческим Арбитражным Судом при Торгово-Промышленной Палате Украины («Арбитраж») в соответствии с его Регламентом. Арбитражное рассмотрение споров осуществляется в составе трех арбитров, назначаемых согласно Регламенту. Место проведения суда - город Киев, Украина. Язык арбитражного разбирательства - украинский.

9.3. Any dispute, controversy or claim arising out of or relating to this Contract shall be referred to and finally settled by International Commercial Arbitration Court at the Chamber of Commerce and Industry of Ukraine (the "Arbitration") in accordance with its Rules. The Parties agree that the Arbitration shall be held by three (3) arbitrators to be appointed in accordance with the Rules. The place of arbitration shall be Kiev, Ukraine. The language of the arbitration shall be Ukrainian.

Спір між сторонами виник на підставі того, що на думку позивача, відповідач є іноземним підприємством, а нормами Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» не передбачено можливості передачі на розгляд МКАС спорів, в яких стороною є іноземне підприємство.

Статтею 20 Господарського процесуального кодексу України визначено справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; 3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; 4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; 5) справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов'язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов'язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах; 6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов'язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов'язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності; 8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; 9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство; 10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; 11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; 12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах; 13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; 14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою; 15) інші справи у спорах між суб'єктами господарювання; 16) справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець.

Статтею 22 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, крім: 1) спорів про визнання недійсними актів, спорів про державну реєстрацію або облік прав на нерухоме майно, прав інтелектуальної власності, прав на цінні папери, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі з урахуванням частини другої цієї статті; 2) спорів, передбачених пунктами 2, 3, 7 - 13 частини першої, пунктами 2, 3, 6 частини другої статті 20 цього Кодексу, з урахуванням частини другої цієї статті; 3) інших спорів, які відповідно до закону не можуть бути передані на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу. Спори, передбачені пунктом 3 частини першої статті 20 цього Кодексу, що виникають з договору, можуть бути передані на вирішення міжнародного комерційного арбітражу лише на підставі арбітражної угоди, укладеної між юридичною особою та всіма її учасниками. Цивільно-правові аспекти спорів, зазначених у пунктах 2, 7 частини першої, пункті 6 частини другої статті 20 цього Кодексу, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі, можуть бути передані на вирішення міжнародного комерційного арбітражу. Будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення до третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності.

Угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) допускається. До міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що відповідає вимогам, визначеним законодавством України про міжнародний комерційний арбітраж, крім випадків, визначених законом. (ч. 5 ст. 4 Господарського процесуального кодексу).

Порядок вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку передбачений Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, зокрема, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Згідно із статтею 7 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі.

Як зазначено вище, сторонами укладено арбітражне застереження, виклавши його в п. 9.3. Договору, де зазначено, що будь-який спір, розбіжність чи вимога, що витікає з цього Договору повинні передаватись на розгляд в та підлягають вирішенню Міжнародним Комерційним Арбітражним Судом при Торгово-Промисловій Палаті України.

Водночас Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 у справі №15-рп/2002 визначено, що частина друга статті 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Положеннями статей 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ГПК України передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Тобто арбітражна угода про передання спору на розгляд арбітражного суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв'язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок звертатися для вирішення спору в арбітражному порядку. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається.

Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом.

Зазначена позиція викладена в Постанові Верховного суду від 15.01.2019 №910/17566/17.

Таким чином, згідно вимог чинного в Україні законодавства, в разі наявності спору щодо оформленої відповідним арбітражним застереженням угоди, сторони можуть звертатися до відповідного господарського суду за встановленою підсудністю, оскільки ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді.

Отже, звернення позивача до суду з даним позовом не суперечить нормам чинного процесуального законодавства, оскільки забезпечує право сторони на судовий захист передбаченого Основним законом.

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

В свою чергу відповідно до 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Відповідно до ст. 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Правила тлумачення змісту правочину визначені в частинах 3, 4 ст. 213 ЦК України, згідно з якими при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими ч. 3 цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.

Підставою для тлумачення судом угоди є наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змогу з'ясувати дійсним зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір.

Тобто, на вимогу однієї або двох сторін договору суд може постановити рішення про тлумачення змісту цього договору без зміни його умов. При цьому, зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з'ясування змісту його окремих частин, який складає права та обов'язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину, тому тлумачення договору можливе до початку виконання сторонами його умов.

За змістом положень частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Аналогічні висновки викладені в п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 року № 01-8/344, зокрема, що відповідно до частини 2 статті 213 Цивільного кодексу України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. Вичерпний перелік справ, підвідомчих господарським судам, визначено у частині 1 статті 12 ГПК. Згідно з пунктом 1 цієї норми до підвідомчості господарських судів віднесено, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, та на інших підставах. Отже, тлумачення змісту правочину господарським судом можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину.

Верховний Суд у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18.04.2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначив, що відповідно до частини першої статті 637 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

Аналіз змісту Договору від 05.07.2011 свідчить, що правила встановленні статтею 213 ЦК України не дозволяють визначити зміст відповідної умови договору, а саме п. 9.3. Договору.

Оскільки ці правила не дають можливості визначити справжній зміст відповідної умови Договору щодо порядку передачі на розгляд і вирішення будь-яких спорів, розбіжностей або вимог, що випливають із Договору, Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України відповідно до його Регламенту, тому потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem.

Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Позивач зазначає, що відповідно до норм Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» статус відповідача віднесено до іноземних підприємств, оскільки згідно інформації, що міститься в ЄДР підприємств, установ, організацій та громадських формувань ТОВ «Везерфорд Україна» є юридичною особою, яку створено за законодавством України, засновниками цієї юридичної особи є виключно підприємства, яких створено за законодавством Кіпру. Окрім того, державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції відповідного номера. Перший примірник інформаційного повідомлення повертається заявникові як підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвестиції, другий - надсилається Міністерству фінансів України, третій - залишається в органі, що здійснив її реєстрацію. А тому, підтвердженням статусу підприємства з іноземними інвестиціями з боку відповідача є інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції з присвоєнням йому номеру.

Щодо зазначених тверджень суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до пункту 2 статті 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» за угодою сторін до міжнародного комерційного арбітражу можуть передаватися на вирішення, зокрема, спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Згідно з пунктом 3 статті 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування» підприємство з іноземними інвестиціями - підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному капіталі якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

При цьому, судом не береться до уваги посилання позивача на те, що відповідачем не надано доказів державної реєстрації іноземних інвестицій, оскільки відповідно до абзацу 5 статті 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування» підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс (а не з дня державної реєстрації іноземної інвестиції).

Крім того, статтю 13 Закону України «Про режим іноземного інвестування», яка передбачала державну реєстрацію іноземних інвестицій та визначала, що незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передбачених цим Законом, виключено на підставі Закону № 13 90-VIII від 31 травня 2016 року.

Господарський кодекс України виділяє дві категорії підприємств за критерієм участі іноземного інвестора та його частки у статутному капіталі: підприємства з іноземними інвестиціями (стаття 116) та іноземні підприємства (стаття 117). В іноземному підприємстві, створеному за законодавством України, іноземна інвестиція дорівнює 100% статутного фонду, в той час як у підприємстві з іноземними інвестиціями іноземна інвестиція складає від 10 до 99,99% статутного фонду. Водночас, і стаття 116 (частина 6), і стаття 117 (частина 4) Господарського кодексу України передбачають, що діяльність як підприємств з іноземними інвестиціями, так і іноземних підприємств регулюється цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування та іншими законодавчими актами. Тим самим законодавець вказує на те, що ці підприємства є різними формами здійснення іноземних інвестицій, що передбачені статтею 3 Закону України «Про режим іноземного інвестування».

Відповідно до статті 3 Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестиції можуть здійснюватися, зокрема, у формі часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств (підприємства з іноземними інвестиціями у розумінні статті 116 Господарського кодексу України); та створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю (іноземні підприємства у розумінні статті 117 Господарського кодексу України).

Таким чином, із вищевказаних норм можна зробити висновок, іноземне підприємство, про яке йдеться у статті 117 Господарського кодексу України, у розумінні Закону України «Про режим іноземного інвестування», фактично є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями, визначальною ознакою якого є особливі вимоги до його учасників (ними можуть бути лише іноземні інвестори) та частки у статутному капіталі (в іноземному підприємстві іноземна інвестиція має становити 100%).

Згідно із статтею 17 Закону України «Про режим іноземного інвестування установчі документи підприємств з іноземними інвестиціями повинні містити відомості, передбачені законодавством України для відповідних організаційно- правових форм підприємств, а також відомості про державну належність їх засновників (учасників).

У Статуті ТОВ «Везерфорд Україна», затвердженому Загальними зборами засновників ТОВ «Везерфорд Україна» та зареєстрованому державним реєстратором 12 грудня 2007 року (копію якого позивач надав у матеріали справи), зазначено, що засновниками Товариства є компанія «Везерфорд Глобал Продактс Лімітед» (Кіпр), розмір внеску якої до статутного капіталу становить 45 540,00 гри. (що складає 99% від загального розміру статутного капіталу) та компанія «Лінкбірд Лімітед» (Кіпр), розмір внеску якої до статутного капіталу становить 460,00 грн. (що складає 1% від загального розміру статутного капіталу).

Відповідно до наданого позивачем Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань датою закінчення формування статутного капіталу ТОВ «Везерфорд Україна» є 12 грудня 2007 року.

У наявній в матеріалах справи Довідці про загальну інформацію ТОВ «Везерфорд Україна» (код ЄДРПОУ 35633533) та результати його діяльності за період з 01.10.2009 по 31.03.2012 (додаток № 2 до Акта перевірки Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва від 20 липня 2012 року №843/22- 90/35633533) зазначено, що станом на 31 березня 2012 року статутний капітал ТОВ «Везерфорд Україна» сформовано на 100%, і заборгованість засновників по внесках у статутний капітал відсутня. Дата внесення засновниками - компаніями «Везерфорд Глобал Продактс Лімітед» (Кіпр) та «Лінкбірд Лімітед» (Кіпр) своїх часток у статутний капітал - 11 грудня 2007 року.

Таким чином, відповідач - ТОВ «Везерфорд Україна», іноземна інвестиція в статутному капіталі якого становить 100%, у розумінні Закону України «Про режим іноземного інвестування» є підприємством з іноземними інвестиціями.

Отже, в силу пункту 2 статті 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» ТОВ «Везерфорд Україна» є суб'єктом права на звернення до МКАС при ТПП України для вирішення спорів по Договору.

З огляду на встановлені судом обставини, відсутні підстави для тлумачення п. 9.3. Договору на дослідження, розробку та видобуток газу метану вугільного родовища ПАТ «ШУ «Покровське» від 05.07.2011, оскільки обставина, на яку посилався позивач, як на підставу невідповідності вказаного пункту Оспорюваного Договору умовам Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», не підтверджена та є недоведеною.

Щодо вимоги позивача про визнання недійсним арбітражного застереження, яке викладене в п. 9.3. Оспорюваного Договору, з підстав, які викладались вище, то суд відзначає наступне.

У відповідності до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, виходячи із вимог частини першої вказаної статті правочин не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що угода (пункт угоди) може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Зважаючи на те, що позовні вимоги стосуються визнання недійсним договору на підставі ст. 215, ч. 1 ст. 203, 228 ЦК України, під час вирішення цієї справи судом мають досліджуватися лише обставини відповідності положень спірного договору вимогам законодавства, а не обставини подальшого його виконання.

Таким чином, враховуючи, що судом спростовано ту обставину, що відповідач не є суб'єктом права на звернення до МКАС при ТПП України у відповідності до положень Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», підстави для визнання положень пункту 9.3. Договору на дослідження, розробку та видобуток газу метану вугільного родовища ПАТ «ШУ «Покровське» від 05.07.2011, щодо арбітражного застереження, відсутні.

В той же час, відповідач у справі просив суд застосувати позовну давність до вимог позивача в даній справі.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно зі ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (стаття 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Як вбачається з матеріалів справи Договір на дослідження, розробку та видобуток газу метану вугільного родовища ПАТ «ШУ «Покровське» підписаний сторонами 05.07.2011, а тому, строк позовної давності повинен обчислюватись саме з цієї дати.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

З врахуванням вказаної норми, правом на звернення до суду з даною позовною заявою позивачем повинна була бути виконана в межах трирічного строку, починаючи з 05.07.2011 року. Проте, позивач звернувся до суду 12.11.2018, тобто з пропущенням строків, встановлених нормами цивільного законодавства.

Пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" встановлено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК).

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Зазначена позиція викладена у Постанові Верховного суду від 07.11.2018 року №575/476/16-ц.

У даному випадку позивачем не доведено існування підстав для тлумачення змісту п. 9.3. Договору на дослідження, розробку та видобуток газу метану вугільного родовища ПАТ ШУ "Покровське" від 05.07.2011 року та визнання недійсним арбітражного застереження, викладеного у п. 9.3. названого договору, оскільки судом не підтверджено існування обставин, на які позивач посилався як на підстави звернення до суду з даним позовом.

А тому, з урахуванням викладеного, підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності судом не вбачається.

Судові витрати, у зв'язку з відмовою в позові, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Відповідно до положень ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати зі сплати судового збору покласти на Приватне акціонерне товариство «Шахтоуправління «Покровське».

3. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

4. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 257 та п. 17.5. розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 26.04.2019 року.

Суддя С.М. Морозов