Постанова
Іменем України
24 квітня 2019 року
м. Київ
справа № 163/754/17
провадження № 61-14555св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В.В.,
Штелик С. П.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Волинської області від 08 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Бовчалю З. А., Здрилюк О. І.,
Карпук А. К.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
У березні 2017 року позивач ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання права власності на нерухоме майно.
Позовна заява мотивована тим, щопозивач з вересня 1998 року до 07 серпня 2001 року перебувала з ОСОБА_8 у фактичних шлюбних відносинах, зокрема: вони спільно проживали, вели спільне господарство та мали спільний сімейний бюджет. У період проживання однією сім'єю позивач разом з ОСОБА_8 побудували житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований на АДРЕСА_1. При будівництві докладалися спільні трудові зусилля, в той час коли вона ходила роботу та отримувала заробітну плату, ОСОБА_8 спільно з робочими та родичами виконував будівельні роботи. 05 березня 2001 року ОСОБА_8 оформив на себе право власності на вказаний житловий будинок, а 08 серпня 2001 року вони зареєстрували шлюб. На її думку, зазначені нею обставини, є достатніми підставими вважати, що вказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами є об'єктом їх спільної сумісної власності, а її частка, виходячи з принципу рівності частин, становить
1/2 частину цього домоволодіння. ІНФОРМАЦІЯ_2 її чоловік ОСОБА_8 помер. Після його смерті відкрилась спадщина на 1/2 частину зазначеного домоволодіння. Спадкоємцями першої черги за законом є вона, як дружина, дочка -ОСОБА_6 та син - ОСОБА_7 Однак останній, на відміну від неї та дочки, спадщину не прийняв, оскільки з заявою про прийняття спадщини звернувся з пропущенням встановленого законом шестимісячного строку, а вона згоди на прийняття ним спадщини не давала, тому спадкоємцями майна померго є вона та ОСОБА_6 Інших спадкоємців немає.
У зв'язку з викладеним та з урахуванням остаточних уточнених позовних вимог ОСОБА_4 просила встановити факт їх спільного з ОСОБА_8 проживання, як чоловіка і дружини без реєстрації шлюбу з вересня 1998 року до 07 серпня 2001 року; встановити факт, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 є об'єктом їх з ОСОБА_8 спільної сумісної власності, як такий, що побудований внаслідок спільної праці, шляхом ведення спільного господарства, побуту та бюджету; визнати за нею право власності на
1/2 частину спірного житлового будинку як на частку в спільній сумісні власності та на 1/4 частину житлового будинку в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_8
КОРОТКИЙ ЗМІСТ СУДОВИХ РІШЕНЬ
Рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 22 листопада 2017 року позов задоволено.
Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, як чоловіка і дружини без реєстрації шлюбу з вересня 1998 року до 07 серпня 2001 року.
Встановлено факт, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_8 та ОСОБА_4, як такий, що побудований внаслідок їх спільної праці, шляхом ведення спільного господарства, побуту та бюджету.
Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 як на частку в спільній сумісній власності.
Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем належними та допустимими доказами доведено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу її та ОСОБА_8 в період з вересня 1998 року до 07 серпня 2001 року та факт набуття ними за спільні кошти у спільну сумісну власність житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Відкриття після смерті ОСОБА_8 спадщини на 1/2 частину спірного будинку, яку у передбачений строк та спосіб прийняли по 1/4 частині відповідач ОСОБА_6, як дочка спадкоємця та ОСОБА_4 - дружина спадкодавця.
Постановою Апеляційного суду Волинської області від 08 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7 задоволено, рішення суду першої інстанції від 22 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання права власності на нерухоме майно відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції не в повній мірі ґрунтуються на вимогах закону та обставинах справи, тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню.Зокрема, чинним на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачалося можливості набуття у спільну власність майна жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою, а виникнення такого права стало можливим лише з 01 січня 2004 року, коли набрав чинності Сімейний кодекс України. За таких обставин вимоги позовної заяви про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу
ОСОБА_4 та ОСОБА_8 та ведення спільного господарства з вересня 1998 року до 07 серпня 2001 року включно не ґрунтуються на вимогах закону, не мають правового значення для визначення статусу спірного домоволодіння, як спільної сумісної власності. Позивач не надала до суду належних та допустимих доказів ведення спільного господарства, побуту, наявність спільного бюджету, взаємних прав та обов'язків ОСОБА_8 та ОСОБА_4 в період, який передував офіційній реєстрації їх шлюбу та періоду реєстрації права власності на спірний житловий будинок.
КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
У касаційній скарзі ОСОБА_4 посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуальногоправа, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції скасовуючи законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції дійшов неправильного висновку про відмову у задоволенні її всіх позовних вимог з тих підстав, що вони не доведені належними та допустимими доказами. Суд апеляційної інстанції в порушення вимог статті 1272 ЦК України зазначив, що ОСОБА_7 є спадкоємцем першої черги залишивши поза увагою той факт, що він пропустив встановлений законом шестимісячний строк звернення до суду, а вона своєї згоди на подання ним заяви про прийняття спадщини не надавала. Зазначає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що діючими у період з вересня 1998 року до 07 серпня 2001 року нормами законодавства не передбачалося заборони на встановлення факту проживання однією сім'єю у разі знаходження будь-кого з проживаючих у іншому зареєстрованому шлюбі. Вказувала, що факт її спільного проживання та перебування у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_8 підтверджується й рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 23 квітня 1999 року, яким було розірвано шлюб спадкодавця ОСОБА_8 з його першої дружиною ОСОБА_9 та встановлено, що він фактично до моменту подання позову, тобто до листопада 1998 року протягом двох років не проживав з дружиною. Також зазначала проте, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми статті 17 Закону України «Про власність» та відмовив їй у визнанні спірного домоволодіння об'єктом спільної сумісної власності, як такого, що побудований внаслідок спільної праці, шляхом ведення спільного господарства, побуту та бюджету та визнанні за нею права власності на 1/2 частину цього домоволодіння. Вказує, що нею було надано до суду довідку про отриману в період будування спірного будинку заробітну плату, яка за період з 1998 року до 2002 року становила 6 742,41 грн. Також судом апеляційної інстанції не було взято до уваги показів свідків, які підтвердили той факт, що вона допомагала померлому ОСОБА_8 під час будівництва спірного домоволодіння, зокрема, вона особисто виконувала роботи при будівництві будинку, готувала обіди для робітників, виконувала внутрішні роботи в будинку: поклейка шпалер, фарбування підлоги, лакування дверей та інше. Таким чином ОСОБА_4 вважає, що вона довела в суді той факт, що спірне домоволодіння було побудоване нею та померлим ОСОБА_8 внаслідок їх спільних заощаджень та їх спільної праці. Вказувала, що суд апеляційної інстанції не з'ясував, на підставі яких доходів спадкодавець міг сам побудувати спірний об'єкт нерухомості, відповідачі на підтвердження цього факту доказів не надали.
АРГУМЕНТИ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
У травні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на касаційну скаргу ОСОБА_4, у якому вказано, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують та задоволенню не підлягають.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Суд першої інстанції встановив, що 08 серпня 2001 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 позивач перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 (а. с. 8).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 (а. с. 9).
Згідно свідоцтва про право власності серії НОМЕР_3 за ОСОБА_8
05 березня 2001 року було зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1
(а. с. 7).
ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 є спадкоємцями першої черги, як дружина та діти померлого.
З заявами до нотаріальної контори про прийняття спадщини звернулись ОСОБА_4, ОСОБА_6, а ОСОБА_7 було включено до кола спадкоємців за згодою ОСОБА_6 (а. с. 27-33).
26 червня 2017 року ОСОБА_4 звернулась до приватного нотаріуса з заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, зокрема на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1.
Постановою приватного нотаріуса Любомльського нотаріального округу Волинської області Семенюк Н. М. відмовлено у вчинені нотаріальних дій - видачі свідоцтва ОСОБА_4 про право власності на частку у спільному майні подружжя, після смерті чоловіка ОСОБА_8, оскільки право власності на цей житловий будинок спадкодавцем було набуто до шлюбу з нею.
Судом апеляційної інстанції також було встановлено, що спадкодавець
ОСОБА_8 перебував в зареєстрованому шлюбі з першою дружиною ОСОБА_9 з 28 серпня 1976 року до 05 листопада 1999 року. Шлюб було розірвано відповідно до рішення Любомльського районного суду Волинської області від 23 квітня 1999 року та видано свідоцтво про розірвання шлюбу НОМЕР_4 від 05 листопада 1999 року (а. с. 55, 198).
Відповідно до рішення Любомльської міської ради Волинської області від
25 червня 1999 року № 6/44 ОСОБА_8 було надано земельну ділянку площею 1000 кв. м за адресою АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку (а. с. 86).
Рішенням виконавчого комітету Любомльської міської ради № 30 від 27 лютого 2001 року затверджено акт прийому в експлуатацію державною приймальною комісією закінченого будівництвом індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 який належав ОСОБА_8, оформлено право власності на житловий будинок (а. с. 7).
05 березня 2001 року ОСОБА_8 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1.
Шлюб позивач зі спадкодавцем ОСОБА_8 було укладено 08 серпня
2001 року.
ОСОБА_4, звертаючись до суду з позовом вказувала, що вона проживала з спадкодавцем ОСОБА_8 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 1998 року до 07 серпня 2001 року, тому спірний будинок, який належав йому на праві власності з 05 березня 2001 року є їх спільною сумісною власністю та їй належить 1/2 частина цього будинку.
Вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення Кодексу про шлюб та сім`ю України та Закону України «Про власність».
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правовіакти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотньої дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від
15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
Відповідно до статті 13 КпШС України права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.
У статті 44 КпШС України вказано, що шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.
Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що норми діючого на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачали можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у зазначений ОСОБА_4 період.
Також суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що висновки суду першої інстанції про те, що діючим на той час законодавством не передбачалось заборони встановлення факту проживання однією сім'єю у разі знаходження будь-кого в іншому шлюбі, є безпідставними та суперечать принципам, встановленим КпШС України, оскільки жінка та чоловік можуть одночасно бути лише в одному шлюбі. Право на повторний шлюб у них виникає лише після припинення попереднього шлюбу.
Судами було встановлено та це вбачається з матеріалів справи, що у період, який охоплюється позовними вимогами ОСОБА_4 про встановлення факту проживання із ОСОБА_8 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, останній перебував у зареєстрованому шлюбі з першою дружиною ОСОБА_9 до
05 листопада 1999 року, що само по собі виключає можливість встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з вересня
1998 року до 05 листопада 1999 року.
З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_8, як чоловіка та жінки у період з вересня 1998 року до 07 серпня 2001 року, а доводи касаційної скарги позивача в цій частині висновків апеляційного суду не спростовують.
Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність».
Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року
№ 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
Отже, розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті
17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.
Вказаний висновок узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року № 6-135цс13 та від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.
Відповідно до частин першої, п'ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За вимогами статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже на підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірного домоволодіння, позивач мала надати докази, з яких можливо б було встановити факт внесення нею певних коштів на будівництво спірного домоволодіння чи придбання нею будь-яких будівельних матеріалів необхідних для його будівництва.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог статті 89 ЦПК України, врахувавши обставини справи, обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_4 щодо визнання за нею права власності на Ѕ частину будинку розташованого за адресою АДРЕСА_1, оскільки нею не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірний будинок був набутий ОСОБА_8 та позивачем внаслідок їх спільної праці, а відтак відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.
Сам факт отримання за позивачем за 1998 рік та за 2000 - 2002 рок заробітної плати у розмірі 6 742,41 грн не може бути доказом участі у будівництві спірного будинку, а покази свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у будівництві цього нерухомого майна, зокрема розмір цієї участі.
Зважаючи на вищевикладене та дослідивши докази у справі й надавши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_4, оскільки факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року, а КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу, і позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірне домоволодіння було набуте нею та спадкодавцем ОСОБА_8 внаслідок їх спільної праці, а відтак дійшов правильного висновку стосовно того, що відсутні правові підстави для задоволення її позову в цій частині.
Щодо позовної вимоги ОСОБА_4 про визнання за нею права власності на 1/4 частину спірного домоволодіння в порядку спадкування за законом необхідно зазначити таке.
Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статтею 1218 ЦК України).
Частиною п'ятою статті 1268 ЦК України визначено, що спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини.
Статтею 1261 ЦК України передбачено, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. При цьому, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Судом апеляційної інстанції було зазначено, що позивач є спадкоємцем за законом першої черги, на час відкриття спадщини вона проживала із спадкодавцем, тому не позбавлена можливості оформити свої спадкові права на спадщину, яка залишилася після смерті ОСОБА_8, шляхом отримання свідоцтва про право власності на спадкове майно у нотаріальній конторі.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами її позовних вимог
Суд апеляційної інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про порушення цим судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, вони були предметом судового розгляду та додаткового правового аналізу не потребують.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновком апеляційного суду. Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
Згідно частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову Апеляційного суду Волинської області від 08 лютого 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий СуддіВ. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. В. Пророк С. П. Штелик
