П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 9901/627/18

Провадження № 11-1020заі18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_7.

представники позивача - ОСОБА_4, ОСОБА_5,

представник відповідача - ОСОБА_6,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7 до Верховної Ради України (далі - ВРУ) про визнання незаконною та нечинною Постанови ВРУ від 17 червня 1992 року № 2471-XII «Про право власності на окремі види майна» (далі - Постанова № 2471-XII)

за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 серпня 2018 року (судді Олендер І. Я., Бившева Л. І., Гончарова І. А., Шипуліна Т. М., Ханова Р. Ф.),

УСТАНОВИЛА:

У червні 2018 року ОСОБА_7 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому просив визнати незаконною Постанову № 2471-XII.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_7 посилається на те, що слідчий, обґрунтовуючи йому повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України, на його думку, незаконно послався на порушення вимог Постанови № 2471-ХІІ. Вважає, що оскаржуваний правовий акт є підзаконним нормативно-правовим актом, таким, що не відповідає статті 41, пункту 7 статті 92 Конституції України. Постанова № 2471-ХІІ була прийнята на підставі статей 13, 28, 45 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність», який втратив чинність 20 червня 2007 року, а тому не є законом і не може встановлювати правовий режим власності на певні види майна. Крім того, стверджує, що Постанова № 2471-ХІІ суперечить чинному Цивільному кодексу України. Вважає, що зброя як річ може вільно перебувати в цивільному обороті, а обмеження підзаконними нормативно-правовими актами оборотоздатності речей є незаконним.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 серпня 2018 року на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС)провадження у справі закрив.

За правовим висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним у спірному рішенні, вирішення питання про відповідність Конституції Україниактів ВРУ є повноваженням Конституційного Суду України. ВРУ під час розгляду та прийняття законів (законодавчих актів) не виконує владних управлінських функцій, а реалізовує свої повноваження щодо законотворчої діяльності, і це дає підстави для висновку, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори про невідповідність окремих положень законодавчих актів нормам Конституції України.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_7з підстави неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права подав апеляційну скаргу, в якій порушує питання про скасування незаконної, на його думку, ухвали суду першої інстанції та просить ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, позивач зазначає, що оскаржувана ухвала позбавляє його конституційного права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та прямо суперечить приписам статті 3 Конституції України.

У відзиві на апеляційну скаргу ВРУ просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Вказує на законність ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі, оскільки суд першої інстанції, встановивши обставини справи, прийняв законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У судовому засіданні позивач та його представники, представник ВРУ підтримали, відповідно, апеляційну скаргу та відзив на неї, надали пояснення, аналогічні наведеним у зазначених процесуальних документах доводам.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, аргументи відзиву ВРУ, заслухавши в судовому засіданні учасників справи, Велика Палата Верховного Суду, перевіривши обґрунтованість рішення суду попередньої інстанції в межах наведених в апеляційні скарзі доводів, дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких міркувань.

Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визначені у статті 266 КАС. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема законності, (крім конституційності) постанов ВРУ, указів і розпоряджень Президента України (пункт 1 частини першої); щодо законності дій чи бездіяльності ВРУ, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (пункт 2 частини першої).

Згідно із пунктом 2 частиною четвертою статті 266 цього Кодексу Верховний Суд за наслідками розгляду справи може, зокрема, визнати дії чи бездіяльність ВРУ, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів протиправними, зобов'язати ВРУ, Президента України, Вищу раду правосуддя, Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів вчинити певні дії.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС).

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

За пунктом 4 частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Вичерпний перелік публічно-правових спорів, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині другій статті 19 КАС.

Пунктом 1 цієї частини статті 19 КАС передбачено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.

З наведеного вбачається, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

За принципом поділу державної влади в України, закріпленому у статті 6 Основного Закону, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах відповідно до законів України.

За статтею 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВРУ. Згідно з пунктом 3 статті 85 Основного Закону до повноважень ВРУ належить прийняття законів.

Відповідно до частини другої статті 1 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI, цей Регламент визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до повноважень ВРУ, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ. Саме згідно з нормами зазначеного Регламенту створені нею з числа народних депутатів України комітети ВРУ, обрані нею Голова ВРУ та його заступники, народні депутати України в порядку і строки, визначені цим Регламентом, реалізують дії з розгляду законопроектів, які за змістом, способами, прийомами, завданнями і юридичною природою є проявами (вираженням, властивостями) функції законотворення.

Такі дії ВРУ не вважаються управлінськими, а тому не підпадають під контроль суду адміністративної юрисдикції. До них мають застосовуватися положення, що дозволяють вдатися до інших юрисдикційних форм захисту від порушень прав чи інтересів.

Відповідно до частини першої статті 147 Основного Закону Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

Статтею 150 Конституції України визначено повноваження Конституційного Суду України, до яких, зокрема, належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів ВРУ.

Згідно із частиною першою статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів ВРУ, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

У Рішенні від 27 березня 2002 року № 7-рп/2002 Конституційний Суд України також зазначив, що за змістом положень статей 85, 91 Конституції України ВРУ приймає закони, постанови та інші правові акти. Вони є юридичною формою реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні та відповідно до частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції України є об'єктом судового конституційного контролю.

У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про те, що вирішення позовних вимог ОСОБА_7 про визнання незаконною та нечинною Постанови № 2471-ХІІ у зв'язку з її невідповідністю, на думку позивача, Конституції України та Цивільному кодексу України, належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Аналогічну правову позицію висловлено, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 9901/503/18.

Також у своїй апеляційній скарзі ОСОБА_7 як на підставу для скасування ухвали суду першої інстанції вказує на порушення норм процесуального права, оскільки, на його думку, в оскаржуваній ухвалі не наведено мотивів відхилення доказів, на які посилався позивач у позові, у відповіді на відзив та в судовому засіданні; не зазначено мотиваційної оцінки кожного його аргументу.

Наведені доводи скаржника не заслуговують на увагу, оскільки жодним чином не спростовують обґрунтованості висновку суду попередньої інстанції про закриття провадження у справі, яка розглядається.

Велика Палата Верховного Суду акцентує увагу на тому, що положеннями абзацу другого частини другої статті 317 КАС передбачено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Наразі висновок суду першої інстанції про закриття провадження у справі є правильним, водночас порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цього питання Великою Палатою Верховного Суду під час розгляду апеляційної скарги позивача, встановлено не було.

Міркування і твердження позивача в апеляційній скарзі не спростовують правильності правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених в оскаржуваній ухвалі.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд прийняв правильне процесуальне рішення, тому немає підстав для скасування ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 серпня 2018 року.

Керуючись статтями 250, 266, 292, 311, 315, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 серпня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко О.Г. Яновська