ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.04.2019

Справа № 910/14522/18

Господарський суд міста Києва в складі:

головуючого судді Привалова А.І.

при секретарі Мазур В.М.

розглянувши справу № 910/14522/18

За позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний

технічний центр";

до державного підприємства "Київський автомобільний ремонтний завод";

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову на стороні відповідача - державного концерну "Укроборонпром";

за участю Військового прокурора Київського гарнізону

про стягнення 2 502 437,33 грн.

За участю представників сторін:

від позивача: Бурносов Є.В., довіреність № 215 від 26.01.2018р.;

від відповідача: Шуліма Д.В., довіреність № 5 від 14.01.2019р.;

від третьої особи: Прудь О.В., довіреність № Д-3770/2018 від 11.12.2018р.;

Голубєва О.О., довіреність № Д-819/2019 від 25.03.2019р.;

від прокуратури: Килівник Я.О., посвідчення № 049137 від 23.01.2018р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний центр" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Київський автомобільний ремонтний завод" про стягнення 2 502 437,33 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивача ухвалою Господарського суду міста Києва попереднього засідання від 26.08.2011р. у справі № 43/122 про банкрутство ДП "Краз" визнано кредитором на суму 1 522 306,77 грн. Однак, на даний час відповідач перебуває в стані санації, тому позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 2 175 590,53 грн. інфляційних втрат та 326 846,80 грн. 3% річних, нарахованих за час прострочення платежу на суму кредиторської заборгованості, визнаної в межах справи про банкрутство.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.11.2018р. відкрито провадження у справі № 910/14522/18 та ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження з огляду на складність справи. Підготовче засідання призначено у справі на 06.12.2018р.

29.11.2018р. через загальний відділ Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про залучення до участі у справі третьої особи та відзив на позов.

06.12.2018р. через загальний відділ Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про поновлення строку на подання заяв, клопотань та доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень; відповідь на відзив; клопотання про приєднання доказі до матеріалів справи.

Представник позивача в судовому засіданні 06.12.2018р. підтримав позовні вимоги, просив суд задовольнити подані ним клопотання, проти залучення до участі у справі третьої особи заперечив.

Представник відповідача проти позову заперечив, підтримав раніше подане ним клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, клопотання позивача залишив на розсуд суду.

Розглянувши клопотання позивача про долучення документів до матеріалів справи, суд його задовольнив та зважаючи на наведені позивачем причини неможливості виконання ним вимог ухвали у визначений строк, суд визнав їх поважними та об'єктивними, а відтак задовольнив клопотання товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" та продовжив йому процесуальний строк на подання заяв, клопотань та доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень.

Враховуючи, що предмет і підстави позову в даній справі мають майновий характер, та, у випадку задоволення позовних вимог, рішення у даній справі буде мати фінансовий вплив на реалізацію санаційних заходів, відтак суд дійшов висновку, що рішення господарського суду в даній справі може вплинути на права та обов'язки Державного концерну "Укроборонпром".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.12.2018р., на підставі ст. 50 Господарського процесуального кодексу України, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - державний концерн "Укроборонпром", продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання у справі №910/14522/18 на 17.01.2019р.

14.01.2019р. на адресу Господарського суду міста Києва від третьої особи надійшли письмові пояснення по справі, в яких остання проти позову заперечує.

15.01.2019р. через канцелярію суду від Військового прокурора Київського гарнізону надійшла заява про вступ у справу.

Присутній у підготовчому засіданні 17.01.2019р. представник позивача заперечив проти вступу прокурора у справу, а також зазначив про неотримання від третьої особи письмових пояснень та просив суд надати час для ознайомлення з вказаними поясненнями.

Інші учасники судового процесу не заперечували щодо відкладення підготовчого засідання.

Відповідно до ч. 5 ст. 183 ГПК України, в підготовчому засіданні оголошено перерву до 31.01.2019р. та встановлено строк для подання заяв, клопотань, пояснень до 30.01.2019р.

30.01.2019р. через канцелярію суду від представника позивача надійшли письмові пояснення щодо обставин, викладених у письмових поясненнях ДК «Укроборонпром».

Присутній у підготовчому засіданні 31.01.2019р. представник позивача позовні вимоги підтримав та просив призначити справу до судового розгляду.

Представники відповідача позов не визнали та не заперечували проти призначення справи до судового розгляду.

Представники третьої особи та прокуратури також не заперечували проти призначення справи до судового розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.01.2019р. закрито підготовче провадження у справі. Судове засідання для розгляду справи по суті призначено на 21.02.2019р.

20.02.2019р. через канцелярію суду від представника позивача надійшла заява (клопотання) про приєднання доказів до матеріалів справи та вирішення питання про розподіл судових витрат .

Присутній у судовому засіданні 21.02.2019р. представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі.

Представники відповідача та третьої особи заперечили проти позову з підстав, викладених у відзиві та поясненнях, а також не погодились з розміром заявлених позивачем витрат на правничу допомогу.

На підставі ст. 216 ГПК України, суд оголосив перерву до 28.02.2019р.

26.02.2019р. через канцелярію суду від представника відповідача надійшли клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з неможливістю з'явитись у судове засідання, та клопотання про зупинення провадження у справі № 910/14533/18 до розгляду справи № 910/12604/18, яка розглядаються Північним апеляційним господарським судом та стосується тих же самих правовідносин.

27.02.2019р. через канцелярію суду від позивача надійшло нормативно-правове обґрунтування правильності визначення предметної, суб'єктної та територіальної юрисдикції у справі.

Присутній у судовому засіданні 28.02.2019р. представник позивача підтримав позовні вимоги та заперечив щодо клопотань відповідача про відкладення розгляду справи і зупинення провадження у справі.

Представник третьої особи просив задовольнити клопотання відповідача про відкладення розгляду справи та не розглядати клопотання відповідача про зупинення провадження у справі за відсутності представника відповідача.

Представник прокуратури підтримав позицію третьої особи.

З метою повного та об'єктивного вирішення спору по суті, а також створення всім учасниками справи рівних умов у доступі до правосуддя, суд відклав розгляд справи на 28.03.2019р.

28.03.2019р. через канцелярію суду від представника відповідача надійшло клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу.

В судовому засіданні 28.03.2019р. представник позивача позов підтримав, а також просив стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу в сумі 85 000,00 грн. згідно з актом № 1 від 19.02.2019р., підписаного з позивачем.

Представники відповідача позов не визнали, підтримали клопотання про зупинення провадження у справі та заперечили щодо розміру витрат на правничу допомогу.

Також, представники відповідача повідомили про часткову сплату 27.03.2019р. коштів позивачу, зокрема, конкурсної заборгованості на підставі ухвали Господарського суду міста Києва від 26.08.2011р. у справі № 43/122 та коштів на виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015р. у справі № 43/122. Проте, відповідні банківські документи на підтвердження даних обставин, суду не надав.

Представники третьої особи та прокуратури підтримали позицію відповідача.

Суд, розглянувши клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, дійшов висновку про відмову в його задоволенні з огляду на наступне.

Відповідно до п. 5 ст. 227 ГПК України, суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадках об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Отже, метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, що не можуть бути з'ясовані та встановлені у даному процесі, проте які мають значення для справи, провадження у якій зупиняється, а неможливість розгляду даної справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі. Тобто, господарський суд не може розглядати певну справу через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, певної черговості вимог.

Дослідивши подане відповідачем клопотання, суд встановив, що розгляд господарської справи №910/12604/18 жодним чином не впливає на розгляд справи №910/14522/18, оскільки як позивачі, так і предмет зазначених справ є різними.

Водночас, під час судового засідання представник позивача не зміг підтвердити суду інформацію щодо часткової сплати відповідачем коштів, які входять до ціни позову.

На підставі ст. 216 ГПК України, суд оголосив перерву до 04.04.2019р.

02.04.2019р. через канцелярію суду від відповідача надійшла заява про долучення документів до матеріалів справи.

04.04.2019р. через канцелярію суду від представника позивача надійшли письмові пояснення з приводу часткового погашення відповідачем заборгованостей, включених до предмету позову.

Присутній у судовому засіданні 04.04.2019р. представник позивача наполягав на задоволенні позовних вимог та зазначив, що на підтвердження понесених витратна правничу допомогу достатньо підписаного між сторонами акту виконаних робіт.

Представники відповідача та третьої особи просили в позові відмовити та відповідно відмовити у стягненні судових витрат, заявлених позивачем.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 04.04.2019р., відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.03.2011р. порушено провадження у справі № 43/122 за позовною заявою товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "ІТЕМ" про банкрутство державного підприємства "Київський автомобільний ремонтний завод".

Ухвалою попереднього засідання від 26.08.2011р. визнано кредитором державного підприємства "Київський автомобільний ремонтний завод", серед інших, товариство з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" на суму 1 522 306,77 грн.

Постановою Господарського суду міста Києва від 13.02.2014р. у справі № 43/122, зокрема, визнано Державне підприємство "Київський автомобільний ремонтний завод" (код ЄДРПОУ 07790672) банкрутом; відкрито ліквідаційну процедуру; постановлено, що строк виконання всіх грошових зобов'язань є таким, що настав 13.02.2014р.; припинено нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута з 13.02.2014р.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015р. у справі № 43/122 встановлено наступне.

Грошові вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" ґрунтуються на укладених ним з державним підприємством "Київський автомобільний ремонтний завод" договорах від 04.03.2008 № 01/03-08, від 14.12.2008 №15-1, від 14.01.2009 № 01/09-1, від 03.06.2009 № 9/6, від 01.07.2009 № 9/4 та угодах від 02.07.2010, від 04.01.2011.

Згідно статей 14, 15 Закону про банкрутство, зазначені обставини перевірялись у попередньому засіданні, за результатами проведення якого у даній справі винесено ухвалу від 26.08.2011р., якою визнано грошові вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" в сумі 1 522 306,77 грн.

Згідно доданого до заяви від 12.12.2014р. розрахунку поточних вимог товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр", останнім ставиться питання про визнання грошових вимог в сумі 289 448,83 грн., в тому числі 163 026,85 грн. у вигляді трьох процентів річних, 126 421,98 грн. нарахованих внаслідок інфляції за весь період прострочення виплати боргу, тобто з 25.05.2006р. по 13.02.2014р.

Згідно частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів на встановлений договором або законом.

Перевіривши правильність розрахунку додаткових вимог товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" наданого ліквідатором - арбітражним керуючим Гусаком Ю.М., колегія суддів приймає його як вірний в частині нарахування на суму боргу 128 410,13 грн. трьох процентів річних та 10 355,43 грн. внаслідок інфляції за час, що тривало провадження у даній справі до визнання боржника банкрутом, тобто з 28.03.2011р. по 13.02.2014р.

Відхиляючи відповідні грошові вимоги на загальну суму 138 765,56 грн., місцевий господарський суд не врахував, що на передбачені статтями 536 та 625 Цивільного кодексу України проценти та індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання заборона на їх нарахування в період провадження справи про банкрутство не поширюється, у зв'язку з чим кредитор не позбавлений був права подати додаткові вимоги щодо стягнення процентів та інфляційних втрат.

Так, постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015р. у справі № 43/122, визнано грошові вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" до державного підприємства "Київський автомобільний ремонтний завод" в сумі 138 765,56 грн., з яких 128 410,13 грн. 3% річних, 10 355,43 грн. - інфляційні нарахування, які включити до шостої черги задоволення.

В подальшому, постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2017р., залишеною без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.03.2018р., постанову Господарського суду міста Києва від 13.02.2014р. у справі № 43/122 про визнання державне підприємство "Київський автомобільний ремонтний завод" банкрутом скасовано; справу № 43/122 повернуто до Господарського суду міста Києва на стадію, яка передувала винесенню оскаржуваної постанови.

30.10.2018р. позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з даним позовом до державного підприємства "Київський автомобільний ремонтний завод" про стягнення 2 502 437,33 грн., з яких: 2 175 590,53грн. - інфляційні втрати, нараховані за період з 28.03.2011р. по 30.09.2018р. та 326 846,80 грн. - 3% річних за період з 28.03.2011р. по 30.09.2018р.. Вказані суми позивачем нараховано на визнані ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.08.2011р. у справі №43/122 грошові вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" в сумі 1 522 306,77 грн.

Позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" ґрунтуються на укладених ним з державним підприємством "Київський автомобільний ремонтний завод" договорах від 04.03.2008 № 01/03-08, від 15.12.2008 №15-1, від 14.01.2009 № 01/09-1, від 03.06.2009 № 9/6, від 01.07.2009 № 9/4, від 28.09.2009 №28/09-10 та простим векселем серії АА № 1565539 від 02.07.2010р.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76-77 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При постановленні рішення в даній справі судом враховано, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Даний принцип тісно пов'язаний з приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України, відповідно до якої, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.

Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 Цивільного кодексу України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові № 48/23 від 18.10.2011 р. та Верховний Суд України у постанові № 3-12г10 від 08.11.2010 р.).

Згідно з пунктом 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно з Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті "Урядовий кур'єр". Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно з статтями 17, 18 Закону України "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

При цьому в п. 5.4 вказаної постанови Пленум Вищого господарського суду України наголосив на тому, що за приписом частини п'ятої статті 11 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання може виникати з рішення суду. Відтак якщо певне зобов'язання згідно з рішенням господарського суду є грошовим (наприклад, у зв'язку з прийняттям судового рішення про стягнення суми попередньої оплати в зв'язку з недопоставкою продукції), відповідальність за невиконання такого зобов'язання, яке виникло з рішення суду, настає на загальних підставах згідно з частиною другою статті 625 названого Кодексу.

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання (п. 7.1 зазначеної Постанови).

Отже, дії відповідача є підставою для здійснення захисту майнових прав та інтересів позивача відповідно до норм статті 625 Цивільного кодексу України.

Водночас, у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях, відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, обґрунтовуючи приписами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», в редакції Закону України від 22.12.2011 року №4212-VІ, в тому числі, але не виключно, статті 19, що набрав чинності з 19.01.2013р., нормами якого встановлено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, три проценти річних тощо.

Такі заперечення відповідача судом відхиляються, з огляду на нижчевикладене.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції Закону від 19.01.2013р.) (надалі - Закон про банкрутство), банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Пунктом 1-1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України від 22.12.2011 року №4212-VI, що набрав чинності з 19.01.2013 року) встановлено, що положення цього Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Отже, враховуючи те, що провадження у справі про банкрутство ДП «Київський автомобільний ремонтний завод» порушено до набуття чинності Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України від 22.12.2011 року № 4212-УІ), то правові підстави прийняття постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури визначаються відповідно до раніше чинної редакції Закону, а правові наслідки введення ліквідації процедури - за його новою редакцією.

Справу №43/122 було порушено 28.03.2011р., отже розгляд конкурсних грошових вимог здійснюється за правилами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції до набрання чинності внесених змін з 19.01.2013 (Далі - Закон про банкрутство).

Відповідно до абз. 6 ст. 1 Закону про банкрутство, грошові зобов'язання, які виникають після порушення справи про банкрутство, під час проведення процедур банкрутства, є поточними вимогами.

На такі вимоги не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів (абзаци 6 та 24 ст. 1 та ст. 12 Закону про банкрутство), тому вони погашаються в процедурі банкрутства до визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури без будь-яких обмежень.

З огляду на те, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2017р., залишеною без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.03.2018р., постанову Господарського суду міста Києва від 13.02.2014р. у справі № 43/122, якою, серед іншого, визнано державне підприємство "Київський автомобільний ремонтний завод" банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, скасовано, а справу № 43/122 повернуто до Господарського суду міста Києва на стадію, яка передувала винесенню оскаржуваної постанови, суд приходить до висновку, що, в даному випадку, на позовні вимоги щодо стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних не поширюються норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України від 22.12.2011 року № 4212-VІ), оскільки ліквідаційна процедура у справі № 43/122 скасована, а положення вказаного закону поширюються лише під час ведення ліквідаційної процедури.

Так, нарахування 326 846,80 грн. 3% річних та 2 175 590,53 грн. інфляційних втрат здійснено позивачем за період з 28.03.2011р. по 30.09.2018р.

При цьому, як встановлено судом вище, та не підлягає доказуванню, постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015р. у справі № 43/122, визнано грошові вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" до державного підприємства "Київський автомобільний ремонтний завод" в сумі 138 765,56 грн., з яких 128 410,13 грн. 3% річних, 10 355,43 грн. - інфляційні нарахування, нараховані за період 28.03.2011р. по 13.02.2014р., які включені до шостої черги задоволення.

Вказана постанова Київського апеляційного господарського суду набрала законної сили та скасована не була. Матеріали справи доказів протилежного не містять.

При цьому, зміст постанови Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2017р. у справі №43/122 не свідчить про одночасне скасування постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015р. у справі № 43/122.

Господарським процесуальним кодексом України не передбачено можливості одночасного перегляду в апеляційному порядку різних за своєю правовою природою процесуальних актів по одній справі, у зв'язку з чим заявлені в апеляційній скарзі вимоги не могли бути предметом розгляду в одному апеляційному провадженні. Тобто, перегляд конкретного судового рішення здійснюється в окремому апеляційному провадженні на підставі окремо поданої апеляційної скарги за умови її відповідності вимогам Глави 1 Розділу IV ГПК України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.08.2018р. у справі №908/2189/17.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги щодо стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих за період з 28.03.2011р. по 13.02.2014р., є необґрунтованими, безпідставними та такими, що суперечать нормам статті 61 Конституції України, за якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, відтак задоволенню не підлягають, оскільки такі вимоги уже розглянуті судом і є обов'язковими для виконання на всій території України.

Водночас, під розгляду даної справи відповідач надав суду докази виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 26.08.2011р. у справі №43/122, якою грошові вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний технічний центр" були визнані в сумі 1 522 306,77 грн., та докази виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015р. у справі № 43/122 на суму 138 765,56 грн. шляхом перерахування вказаних коштів позивачу.

Однак, враховуючи, що суд дійшов висновку про безпідставність заявлених вимог в цій частині, тому відсутні підстави для закриття провадження у справі, у зв'язку з відсутністю предмету спору, оскільки кредиторські вимоги позивача на суму 1 522 306,77 грн. та 138 765,56 грн. задоволені відповідачем саме у межах справи про банкрутство №43/122.

Згідно частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів на встановлений договором або законом.

Перевіривши правильність розрахунку вимог позивача, суд приймає його як обґрунтований в частині нарахування на суму боргу за договорами від 04.03.2008 № 01/03-08, від 15.12.2008 №15-1, від 14.01.2009 № 01/09-1, від 03.06.2009 № 9/6, від 01.07.2009 № 9/4, від 28.09.2009 №28/09-10 та простим векселем серії АА № 1565539 від 02.07.2010р. трьох процентів річних та інфляційних втрат за час, що триває провадження у справі №43/122 до прийняття постанови про визнання боржника банкрутом, тобто з 14.02.2014р. по 30.09.2018р.

При цьому, відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 2.1 постанови № 10 від 29.05.13. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 223 Господарського кодексу України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст.175 Господарського кодексу України.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3 та 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 2.1 Постанови № 10 від 29.05.13. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак, її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

За приписами п. 2.2 зазначеної Постанови, за змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.07. Верховного Суду України у справі № П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Відповідно до п. 4.2 постанови № 10 від 29.05.13. Пленуму Вищого господарського суду України, у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. Якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (наприклад, у зв'язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов'язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

Водночас, судом враховано, що у період з 13.02.2014р. (дата винесення постанови про визнання відповідача банкрутом) та до 30.11.2017р. (дата винесення постанови Київським апеляційним господарським судом постанови про скасування постанови про визнання боржника банкрутом у справі № 43/122) у позивача була відсутня об'єктивна можливість звернення до суду з заявою про визнання кредиторських вимог на суми 3% річних та інфляційних нарахувань, які можливо було донарахувати за цей період, оскільки у спірний період діяло рішення суду про визнання відповідача банкрутом, винесене на підставі положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України від 22.12.2011 року № 4212-VІ).

Відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України від 22.12.2011 року №4212-VІ) (зі змінами), протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, три проценти річних тощо.

Отже, вказана норма закону встановлює пряму заборону на нарахування 3% річних та індексу інфляції в період дії мораторію.

За змістом положень ст. 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд, здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами 1 - 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Як вказано у рішенні Конституційного Суду України №15-рп/2004 від 02.11.2004, верховенство права - це панування права в суспільстві. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.

Крім того, частиною 1 статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Отже, у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право на справедливий суд.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини про справедливість процесу щодо прав та обов'язків цивільного характеру свідчать такі гарантії: 1) дотримання принципів змагальності та рівності сторін, 2) належне представлення доказів перед судом, 3) публічність розгляду справи судом 4) належне мотивування рішення суду, 5) розгляд справи незалежним і безстороннім судом.

Ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Принцип рівності сторін вимагає "справедливого балансу між сторонами", і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом. Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини у справі Мала проти України, no. 4436/07, від 03.07.2014).

Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому, такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Kraska v. Switzerland" від 19.04.1993.

Отже, з урахуванням закріплених у п. 6 ст. 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, що спонукають суд під час вирішення спорів до врахування інтересів всіх сторін, суд дійшов висновку про неможливість застосування до відповідача відповідальності у період дії постанови Господарського суду міста Києва від 13.02.2014р. у справі № 43/122 про визнання боржника банкрутом, оскільки суд не може враховувати тільки майнові інтереси позивача, який під час дії вказаного судового рішення не міг звертатись до суду з додатковими кредиторськими вимогами, але має взяти до уваги й аргументи відповідача, на якого розповсюджувалась дія мораторію під час дії постанови про визнання боржника банкрутом.

З огляду на вказані вище обставини, суд вважає правомірним нарахування позивачем 3% річних та інфляційних втрат, починаючи з 01.12.2017р. до 30.09.2018р. (дата визначення позивачем у розрахунках, доданих до позовної заяви).

При цьому, твердження позивача щодо переривання строку позовної давності судом відхиляються, оскільки останнім не подано доказів вчинення відповідачем дій, що свідчать про визнання ним боргу в розумінні положень частини першої статті 264 Цивільного кодексу України. Натомість пред'явлення позивачем кредиторських вимог в межах справи № 43/122, які були визнані постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015р. у справі № 43/122, та підписання ліквідатором ДП «КАРЗ» арбітражним керуючим Гусаком Ю.М. Звіту про результати розгляду грошових вимог кредиторів від 03.02.2015р. №0308/15/1, а також визнання ліквідатором ДП «КАРЗ» арбітражним керуючим Гусаком Ю.М. інфляційних втрат та 3% річних згідно письмових пояснень ДП «КАРЗ» від 23.10.2015р. №23-10/15/1 щодо визначених ліквідатором грошових вимог кредиторів, заявлених в ліквідаційні процедурі, не є підставами переривання строку позовної давності.

Також, позивачем не надано інших належних доказів вчинення відповідачем дій, які б свідчили про визнання ним боргу в розумінні положень частини першої статті 264 Цивільного кодексу України.

Судом здійснено перерахунок 3% річних та інфляційних втрат в межах встановленого судом періоду з 01.12.2017р. по 30.09.2018р. і встановлено, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 101 327,28 грн. - інфляційних втрат та 12 665,98 грн. - 3% річних, з огляду на що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

При цьому, суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Судові витрати позивача по сплаті судового збору відповідно до положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Крім того, позивачем заявлено вимоги щодо відшкодування витрат на правничу допомогу в сумі 85 000,00 грн.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать зокрема, витрати на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи (ч.1 ст. 124 Господарського процесуального кодексу України).

Норми статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачають, зокрема, розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до ч. 1 ст. 221 Господарського процесуального кодексу України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, 25.05.2018р. між ТОВ "Кременчуцький регіональний центр" та адвокатом Бурносовим Євгенієм В'ячеславовичем (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 215 від 24.01.2018р.) було укладено Договір про надання адвокатом правової допомоги, за умовами якого адвокат бере на себе зобов'язання надати правому допомогу клієнту, зокрема здійснювати представництво інтересів клієнта в судах України усіх інстанцій та юрисдикцій.

Також, до матеріалів справи на підтвердження повноважень адвоката залучені: копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ВН № 000215 від 24.01.2018р., витяг з реєстру адвокатів України, ордер серії ВН № 065512 від 24.10.2018р., довіреність б/н від 25.05.2018р.

До закінчення судових дебатів представником позивача на підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу було залучено Акт № 1 від 19.02.2019р. приймання-передачі виконаних адвокатом робіт (надання послуг) за Договором про надання адвокатом правової допомоги б/н від 25.05.2018р.

Згідно з вказаним актом, вартість виконаних адвокатом робіт/наданих послуг (правової допомоги у справі № 910/14522/18) становить 85 000,00 грн.

Умовами п. 3 акту № 1 від 19.02.2019р. приймання-передачі виконаних адвокатом робіт (надання послуг) за Договором про надання адвокатом правової допомоги б/н від 25.05.2018р. передбачено, що вартість виконаних адвокатом робіт/наданих послуг (правової допомоги у справі № 910/14522/18), які були передані за даним актом, підлягає оплаті клієнтом на користь адвоката шляхом перерахування суми грошових коштів протягом 10 банківським днів з моменту стягнення з ДП «КАРЗ» грошових коштів у сумі 2 502 437,33 грн.

До закінчення судових дебатів представник позивача не надав суду доказів сплати витрат на правничу допомогу, а також не зробив заяви щодо надання таких доказів протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.

Таким чином, з огляду на положення ч. 8 ст. 129, ч. 1 ст.221 ГПК України, а також відсутності доказів сплати коштів адвокату за надані послуги з правової допомогу, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні вимог позивача щодо відшкодування витрат на правничу допомогу.

Керуючись ст.ст. 126, 127, 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з державного підприємства "Київський автомобільний ремонтний завод" (03113, м. Київ, вул. Миколи Василенка, 1; ідентифікаційний код 07790672) на користь Товариство з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький регіональний центр" (39600, м. Кременчук, вул. Першотравнева, 51-А; ідентифікаційний код 24394713) 101 327 грн. 28 коп. - інфляційних втрат та 12 665 грн. 98 коп. - 3% річних та витрати по сплаті судового збору в сумі 1709 грн. 90 коп.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

4. В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано: 17.04.2019р.

Суддя А.І. Привалов