Постанова

Іменем України

17 квітня 2019 року

м. Черкаси

справа № 710/1018/18

провадження № 22-ц/793/552/19

категорія 301030300

Апеляційний суд Черкаської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого : Бородійчука В.Г.

суддів: Василенко Л.І., Нерушак Л.В.

секретаря: Анкудінова О.І.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1;

представник позивача ОСОБА_2;

відповідач: Журавська сільська рада Шполянського району Черкаської області;

представник відповідача: ОСОБА_3;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_4

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 16 січня 2019 року (постановлене в приміщенні Шполянського районного суду Черкаської області під головуванням судді Побережної Н.П. 16 січня 2019 року, повний текст якого виготовлено 24 січня 2019 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до Журавської сільської ради Шполянського району Черкаської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно.

в с т а н о в и в :

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

10 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Журавської сільської ради Шполянського району Черкаської області про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 13 серпня 1996 року вона та її батько ОСОБА_5 купили в ОСОБА_6 садибу по вул. Туріянській, 56 в с. Журавка Шполянського району Черкаської області, яка скаладається з: житлового будинку позначеного в поетажному плані літ. «А-1» , сараю літ. «Б», літньої кухні-зерносховища літ. «В», прибудови літ. «в», погреба літ. «Г», вбиральні літ. «Д», гаража літ. «Е», жомової ями літ. «є», колодязя «№ 1», огорожі «№ 21», воріт № 3».

Загальна інвентарна вартість зазначеної садиби станом на 15 серпня 2017 року складала 94 839 грн. У 1996 році сторони погодили ціну в 80 мільйонів купоно-карбованців та порядок розрахунків, про що склали відповідну розписку.

Після обміну розпискою, яка була складена на батька, позивач з батьком оплатила домовлену вартість садиби, а саму розписку засвідчили, як факт продажу в Журавській сільській раді Шполянського району Черкаської області. ОСОБА_6 передала позивачці садибу, в якій проживала та переїхала до сина в Херсонську область. Даний факт підтверджується показами свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, які є жителями с. Журавка Шполянського району.

В 2001 році Журавською сільською радою позивач була зареєстрована в даному домоволодінні з своїми дітьми, де проживає і по нині.

Пізніше позивач довідалась, що ОСОБА_6 померла, більше того в 2008 році помер і її батько, таким чином у неї не має змоги переоформити садибу на себе в установлений законом порядку. ОСОБА_1 вважає, що за її кошти придбано садибу і вона володіє нею правомірно більше 20 років, тому вимушена звернутися до суду за захистом своїх прав.

Просила визнати за нею право власності на садибу по вул. Туріянській 56 в с. Журавка, Шполянського району, Черкаської області, а саме: житловий будинок позначений в поетажному плані літ. «А-1», сарай літ. «Б», літню кухню-зерносховище літ. «В», прибудову літ. «в», погріб літ. «Г», вбиральню літ. «Д», гараж літ. «Е», жомову яму літ. «є», колодязь № 1, огорожа № 21, ворота № 3, загальна інвентарна вартість якої складає 94 839 грн., за набувальною давністю.

07 листопада 2018 року позивачем подано заяву про зменшення позовних вимог та залучення до справи третьої особи.

ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності на садибу по вул. Туріянська 56 в с. Журавка Шполянського району, а саме: на житловий будинок позначений в поетажному плані літ. «А-1», літню кухню-зерносховище літ. «В», прибудову літ. «в», погріб літ. «Г» , вбиральню літ. «Д» , гараж літ. «Е», колодязь «№1» огорожу «№ 21», ворота № 3». загальна інвентарна вартість якої складає 70974 грн. і, яка відповідно до погосподарської книги по Журавській сільській раді в с. Журавка Шполянського району належала ОСОБА_6 - за набувальною давністю.

Сарай літ. «Б» та жомова яма літ. «Є» були виключені позивачкою із списку майна, оскільки були збудовані з порушенням будівельних норм.

Крім того просила залучити до участі у справі третю особу, що не заявляє самостійних вимог на стороні позивача - ОСОБА_4, який являється сином померлої ОСОБА_6

Ухвалою Шполянського районного суду Черкаської області від 15 листопада 2018 року залучено до участі у справі третю особу, що не заявляє самостійних вимог на стороні позивача - ОСОБА_4, який являється сином померлої ОСОБА_6

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 16 січня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно, позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, безтитульність, відкритість та безперервність володіння; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10-ти років.

Суд зазначив, що встановлені обставини свідчать про те, що позивач на момент початку володіння майном був цілком і повністю обізнаний відносно того, що власником житлового будинку за адресою: вул. Туріянська, 56 с. Журавка Шполянського району Черкаської області на яку вона просить визнати право власності за наьбувальною давністю була ОСОБА_6, яка не втрачала свого права власності на це майно, отже не можна вважати добросовісним володіння позивачем садибою, яка на праві власності і досі належить іншій особі. Крім того, суд також зазначив, що сторонами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були фактично виконані умови договору купівлі-продажу житлового будинку, що виразилися у передачі коштів за будинок та передання будинку для користування, проте сторонами не було дотримано форми договору, тому в суду відсутні передбачені законом підстави для визнання за позивачем в судовому порядку права власності на зазначене майно: житловий будинок разом з господарськими спорудами на підставі ст. 344 ЦК України. Доказів заволодіння позивачем садибою, яка належить ОСОБА_6 на підставі договору з власником та відсутності пред’явлених вимог щодо його повернення з боку власника, позивачем також до суду не надано, а наявна розписка не є належним та допустимим доказом укладення договору, вона лише підтверджує факт надання покійним батьком позивачки коштів ОСОБА_9, а тому ч. 3 ст. 344 ЦК України до даних правовідносин також не може бути застосована.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

ОСОБА _1 звернулася до суду з апеляційною скаргою на рішення суду, в якій просила його скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд, при ухваленні рішення, необґрунтовано не взяв до уваги факт законного набуття позивачем садиби, тобто фактичного володіння, про що вказує безперервна реєстрація, сплата комунальних послуг та податків, що є підставою для визнання відкритого і добросовісного володіння.

Крім того, суд не звернув уваги на те, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовляється від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбано добросовісним набувачем і у витребуванні якого власнику було відмовлено. Таким чином, набувальна давність поширюється на випадки фактичного, без правової підстави володіння чужим майном.

Особа, що подає апеляційну скаргу вважає, що випадку даних спірних правовідносин не існує титульного володіння, тобто вона не володіє майном на певній правовій підставі, оскільки вважала, що розписка, сплата коштів, а в послідуючому і реєстрація у такому майні обумовили її володіння і не давали сумніву щодо правомірності такого володіння, оскільки таке володіння було відкритим і не прихованим.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2019 року було відкрито апеляційне провадження у справі, а ухвалою суду від 19 березня 2019 року справу призначено до розгляду на 03 квітня 2019 року на 10 год. 00 хв. в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників процесу про її розгляд та викликом їх в судове засідання.

Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції

Згідно технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок вулиця Туріянська, 56 село Журавка від 15 серпня 2017 року, виготовленого ФОП ОСОБА_10В, садиба за адресою: вул. Туріянська №56 с. Журавка, Шполянський район, Черкаської області, складається із житлового будинку позначеного літ. «А-1», площею 54,9 кв.м., 1929 року побудови, сараю, позначеного літ. «Б», площею 88,2 кв.м., 1989 року побудови, літньої кухні–зерносховища, позначеною літ. «В» площею 32,9 кв.м., 1989 року побудови, прибудови позначеної літ. «в» 1989 року побудови, площею 9,9 кв.м., погребу позначеного літ. «Г», площею 19,8 кв.м., 1980 року побудови, вбиральні позначеної літ. «Д», площею 1,3 кв.м., 1990 року побудови, гаражу позначеного літ. «Е» площею 46,8 кв.м., 1988 року побудови, жомової ями позначеної літ. «є», площею 9,7 кв.м., 1988 року побудови, колодязя позначеного цифрою «1» 1980 року побудови, огорожі позначеної цифрою «2», 1990 року побудови, воріт позначених цифрою «3», 1990 року побудови. (а.с.5-7).

У відповідності до довідки наданої ФОП ОСОБА_10 від 15 серпня 2017 року, інвентарна вартість садиби з надвірними будівлями та спорудами, розташована за адресою: Черкаська область, Шполянський район, село Журавка, вулиця Туріянська, 56 станом на 15 серпня 2017 року, складає 94 839 (а.с.8).

13 серпня 1996 року ОСОБА_1 та її батько ОСОБА_5 купили в ОСОБА_6 садибу по вул. Туріянській 56 в с. Журавка Шполянського району Черкаської області, погодивши ціну в 80 мільйонів купоно-карбованців та порядок розрахунків, про що склали відповідну розписку.

Дану розписку засвідчили, як факт продажу в Журавській сільській раді.

ОСОБА_6 передала позивачці садибу, в якій проживала та переїхала до сина в Херсонську область.

В 2001 році Журавською сільською радою ОСОБА_1 була зареєстрована в даному домоволодінні зі своїми дітьми, де проживає і по нині.

Право власності на житловий будинок розташований по вул. Туріянська, 56 (Котовського) с. Журавка, числиться згідно погосподарської книги №1, особовий рахунок № 65, за ОСОБА_6, даний факт підтверджується витягом з погосподарської книги наданий Журавською сільською радою від 30 серпня 2018 року № 721, довідкою виданою Журавською сільською радою, Шполянського району, Черкаської області від 11 серпня 17 року № 575, та довідкою виданою Журавською сільською радою, Шполянського району, Черкаської області від 30 серпня 18 року № 722 (а.с. 18, 32).

ОСОБА_6 померла, 01 липня 1997 року, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії І-КГ № 025667, виданого Білокриницькою селищною радою Великоолександрівського району, Херсонської області 03 липня 1997 року. (а.с. 38).

Після смерті ОСОБА_6, спадкова справа не відкривалася, та спадщину ніхто не прийняв, що підтверджується Витягом зі спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 53584280 від 08 жовтня 2018 року, виданого приватним нотаріусом ОСОБА_11 (а.с. 37).

ОСОБА_4, син померлої ОСОБА_6, в своїй заяві, яка була надіслана до суду першої інстанції та долучена до матеріалів справи зазначив, що не претендує на спадкове майно своєї матері, а також вказав, що житловий будинок в селі Журавка, Шполянського району, Черкаської області, покійна мати продала ОСОБА_5, розписка про продаж була засвідчена в Журавській сільській раді та передана ОСОБА_12 (а.с. 68).

В 2008 році помер батьком позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_5,таким чином у неї не має змоги переоформити садибу на себе в установлений законом порядку.

ОСОБА_1 вважає, що за її кошти придбано садибу і вона володіє даною садибою правомірно більше 20 років, тому вимушена звернутися до суду за захистом своїх прав.

2. Мотивувальна частина

Позиція Апеляційного суду

Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає до задоволення.

Мотиви , з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У пункті 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз’яснено, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. Отже, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати по відсутність у неї підстав для набуття права власності.

У частині першій статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Ухвалюючи рішення суду про відмову позовних вимог, суд першої інстанції мотивував свій висновок на тому, що відповідно до положень ст. 344 ЦПК України позов про право власності за давністю володіння чужим майном не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власник. Основний акцент у своїх висновках суд зробив на те, що ОСОБА_1 з моменту початку володіння майном була цілком і повністю обізнана відносно того, що власником нерухомого майна була ОСОБА_6. Позивачем не доведено факт безтитульного володіння майна, не доведено добросовісність його володіння та не надано будь-якого договору із власником майна, після закінчення строку якого власник не заявив вимогу про його повернення. В своїх висновках суд зазначив, що надана позивачем розписка не може бути визнана як факт укладення договору купівлі-продажу, оскільки сторони не дотримались форми укладення такого договору, яка існувала на момент його укладення. Вважаючи доводи позовної заяви недоведеними, в задоволенні позову було відмовлено.

Апеляційний суд вважає правильним висновок районного суду в частині того, що сторони не дотрималися форми укладення договору купівлі-продажу будинку в момент його укладення, тобто написання розписки.

Як вже зазначалося вище, розписка була складена в 1996 році.

Згідно ст. 227 ЦК УРСР 1963 року, в редакції станом на 13 серпня 1996 року, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

У відповідності до ст. 47 ЦК УРСР, нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Згідно ст. 54 Закону України «Про нотаріат» в редакції станом 02 вересня 1993 року, яка була чинною на дату написання розписки 13 серпня 1996 року, нотаріуси та посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди. У відповідності до ст. 55 даного закону, угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, які підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється. При посвідченні угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна.

Відповідно до п. 27 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» затверджено наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року № 18/5, яка була чинною на адату написання розписки 13 серпня 1996 року, нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов’язкову нотаріальну форму.

Згідно чинного законодавства обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягають зокрема: договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 ЦК).

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по справам про визнання угод недійсними з підстав недодержання нотаріальної форми» від 28 квітня 1978 року № 3, яка була чинною на дату написання розписки від 13 серпня 1996 року, визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб.

Однак, з матеріалів справи вбачається, що сторонами були фактично виконані умови договору купівлі-продажу житлового будинку, що виразилися у передачі коштів за будинок та передання будинку для користування, проте сторонами не було дотримано форми договору.

Крім того, згідно заяви сина власниці будинку ОСОБА_6 - ОСОБА_4 (а.с. 68) вбачається, що він визнає факт укладення його померлою матір’ю ОСОБА_6 з громадянином ОСОБА_5 договору купівлі-продажу будинку з надвірними спорудами по вул. Туріянській, 56 в с. Журавка Шполянського району Черкаської області. Зазначив, що факт купівлі-продажу був оформлений розпискою, яка була засвідчена в Журавській сільській раді Шполянського району та передана ОСОБА_1 Жодних претензій до позивача ОСОБА_4 не має та не претендує на спадкове майно своєї матері.

Дана обставина спростовує доводи відповідача по справі щодо того, що після смерті ОСОБА_6 у неї залишились спадкоємці, а саме син – ОСОБА_4, який може претендувати на спадкове майно.

Крім того, як вбачається з ОСОБА_11 зі спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 53584280 від 08 жовтня 2018 року, виданого приватним нотаріусом ОСОБА_11 (а.с. 37) після смерті ОСОБА_6 спадкова справа не відкривалася, спадщину ніхто не прийняв.

Журавська сільська рада Шполянського району Черкаської області не надала суду доказів того, що вона, як орган місцевого самоврядування зверталася до суду з позовом про визнання майна безхозним і по даному питанню судом було прийнято рішення суду.

Крім того, як вбачається з довідки № 662 від 18 серпня 2017 року, виданої Журавською сільською радою Шполянського р-ну Черкаської обл. у ОСОБА_1 у тимчасовому користуванні знаходиться присадибна земельна ділянка, площею 0,32 га (згідно рішення № 35 від 18 листопада 1999 року) та доділено 0,10 га земельної ділянки у тимчасове користування згідно рішення № 63 від 13 жовтня 2003 року (а.с. 11).

Тобто, з 1996 року і до моменту звернення позивача до суду з позовом, ніяких заперечень з боку володіння спірним майном ні в відповідача, ні в третьої особи не було. Факт добросовісного володіння ОСОБА_1 майном не оспорюється спадкоємцем померлої ОСОБА_6

При вирішенні законності та обгрунтованості позовних вимог ОСОБА_1 та перевірці правильності чи помилковості висновку суду першої інстанції щодо вирішення спору, колегія суддів виходить з наступного.

Предметом позовних вимог ОСОБА_1 являється визнання за нею права власності на майно за набувальною давністю. Запровадження інституту набувальної було новелою Цивільного кодексу України 2003 року і стало засобом закріплення майна за суб'єктами, які ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості внаслідок певних обставин підтвердити підстави виникнення прав. Поява інституту набувальної давності пов'язана з потребами цивільного обороту. До впровадження у дію ст.344 чинного Цивільного кодексу України, якщо майно опинялося у незаконного володільця, то воно більше не могло повернутися в цивільний оборот законними шляхами без порушення прав формального власника. У той же час і власник через пропуск позовної давності не міг повернути собі володіння.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі компанії «ДЖЕЙ. ЭЙ. ПАЙ (ОКСФОРД) ЛТД.» та компанії «ДЖЕЙ. ЭЙ. ПАЙ (ОКСФОРД) ЛЭНД ЛТД.» проти Сполученого Королівства обґрунтовано необхідність існування ефективного механізму набувальної давності наступними міркуваннями. Інститут набувальної давності сприяє попередженню невизначеності і несправедливості, до яких призводить подача позовів з порушенням встановлених строків (для континентальної системи права); уникненню небезпеки того, що майно втратить ринкову вартість у результаті відсутності визначеності щодо того, хто несе тягар утримання майна – володілець або власник; уникненню проблем, з котрими може зіткнутися особа, яка сумлінно помилялася при заволодінні майном і, яка, можливо, заволодівши майном вклала в нього свої кошти; а також полегшити встановлення власника майна.

Як передбачено пунктом 9 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Тобто, фактично особа має сприймати майно як своє і бути впевненою в тому, що має цілком обґрунтовані права на нього.

Добросовісність у контексті набувальної давності деякою мірою відрізняється від загальних правил добросовісності, яка згідно із загальними положеннями Цивільного кодексу України (ст.3, ч.5 ст.12 ЦК) розглядається як принцип цивільного права і як презумпція поведінки особи.

За змістом цих положень доказувати добросовісність давнісного володільця немає потреби, оскільки добросовісність і розумність його поведінки презюмується, якщо інше не встановлено судом (ч.5 ст.12 ЦК).

При набувальній давності тягар доказування добросовісності покладається на заінтересовану сторону, а саме на позивача. До того ж застосування до набувальної давності презумпції добросовісності не відповідає буквальному змісту ст. 344 ЦК України, оскільки в силу ч.5 ст.12 ЦК України презумпція добросовісності діє тоді, коли законом встановлені правові наслідки недобросовісного здійснення особою свого права, тоді як ст. 344 ЦК України вказує на правомірні дії добросовісного заволодіння чужим майном. Окрім того, поняття добросовісності наповнюється різним змістом у правовідносинах, пов’язаних з віндикацією, та набувальною давністю. У першому випадку набувач вважається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що відчужувач не мав права на відчуження речі. До моменту пред’явлення віндикаційного позову добросовісний володілець не усвідомлює та не повинен усвідомлювати свого дійсного правового статусу, вважаючи себе власником майна, придбаного за договором. Тому, лише доведення позивачем факту безвинної безпідставності (незаконності) набуття відповідачем майна, перетворює останнього на незаконного добросовісного володільця (набувача).

Так, згідно ст. 344 ЦК України зазначено, що для набуття права власності на майно за набувальною давністю по-перше, необхідно, щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Разом з тим факт обізнаності особи про те, що вона не є власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайство).

По-друге, таке володіння повинно бути відкритим, тобто очевидним для всіх інших осіб, при цьому володілець має ставитись до цього майна як до власного (експлуатувати, вживати необхідні заходи для утримання майна в належному стані тощо). Приховування володільцем свого володіння майном є порушенням цієї вимоги.

Таким чином, для визнання особи добросовісною необхідно встановити законність заволодіння майном. Крім того, із врахуванням позиції Верховного суду України приведеної в (Листі Верховного суду України «ОСОБА_7 деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ» від 01 липня 2013 року) вбачається, що сам факт обізнаності особи про те, що вона не є власником речі, не виключає добросовісності. Існування норми, що передбачена ст. 344 ЦК, засновується на тому факті, що тривале невикористання майна його попереднім власником та відсутність зацікавленості в нього вважати це майно своїм, відшукувати річ означає відмову власника від свого майна, і, відповідно, кореспондуюче право іншої особи його набути.

За системою римського права визначено, що володіння за загальним правилом є фактичним володарюванням особи над тілесною річчю, поєднане з волею особи мати річ для себе (animus possident, tenendi).

Фактичне володарювання випливає з відносин особи до речі, із відносин близькості. Тобто володілець не просто уповноважений, але зобов’язаний ставитися до об’єкта володіння як власник, якщо він бажає зберегти беззаперечний статус володільця за давністю, що дозволяє йому після спливу встановленого законом строку набувальної давності фактично перетворитися у власника.

Тому, з урахуванням вищевказаного, колегія суддів при постановленні свого рішення, враховує, що факт добросовісного володіння ОСОБА_1 підтверджується наступним.

Судом першої інстанції встановлено, що заволодіння майном відбулося на підставі укладеного згідно розписки договору купівлі-продажу (яка була укладена хоч і без дотримання встановленої форми), однак засвідчена в Журавській сільській раді Шполянського району, що дає підстави вважати, що сторони під час її укладення діяли добросовісно та бажали настання наслідків. Крім того, спадкоємець померлої ОСОБА_6 претензій до позивача щодо укладеної угоди не має та підтверджує факт, що він не претендує на спадкове майно своєї матері. Дана обставина дає підстави вважати суду, що позивач з моменту укладення розписки в 1996 році й передачі грошей за будинковолодіння вважала, що воно на правових підставах перейшло до її батька і підтверджує факт вибуття майна від ОСОБА_6 на законних підставах, а не внаслідок обману, викрадення чи шахрайства.

Факт фактичного володарювання особи над тілесною річчю, поєднане з волею особи мати річ для себе підтверджується встановленими обставинами по справі, а саме тим, що ОСОБА_1 відкрито користувалася, володіла річчю, сплачувала за неї податок та кошти за надані послуги по обслуговуванню будинковолодіння. Крім того, факт добросовісного володіння не оспорювався відповідачем і більше того, рішенням відповідача у користування позивача були надані присадибна земельна ділянка, площею 0,32 га (згідно рішення № 35 від 18 листопада 1999 року) та доділено 0,10 га земельної ділянки у тимчасове користування згідно рішення № 63 від 13 жовтня 2003 року. Відсутність зацікавленості щодо майна у відповідача доведено тією обставиною, що безхозним майно в установленому порядку не визнавалось. Спадкоємець, залучений судом в якості третьої особи надав суду заяву про відсутність в нього заперечень щодо законності прав на володіння майном ОСОБА_1

Припис ст. 344 ЦК України визначає ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на річ за набувальною давністю, а саме: володіння має бути добросовісним, тобто якщо володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю; обставини, у зв’язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали сумнівів стосовно правомірності набуття майна; володіння має бути відкритим та очевидним для всіх третіх осіб (якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні); володіння має бути безперервним протягом визначених законом строків.

Статтею 17 ЗУ від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права. За статтею 6 Європейської конвенції з прав людини визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 – на ефективний спосіб захисту прав, і не означає, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Стаття 1 протоколу № 1 до Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини гарантує право на вільне володіння своїм майном: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальним принципам міжнародного права».

У рішенні від 30 листопада 2004 року у справі «Саse of Oneryildis v. Turkey» (справа відкрита за заявою № 48939/99 та розглянута Великою палатою) Європейський суд визнав, що поняття «майно» охоплює певну річ, яка реально існує (матеріальна складова), але також стосується засобів праводомагання (юридична складова), включаючи право вимоги, відповідно до якого може стверджувати, що вона має принаймі «законне сподівання» стосовно ефективного здійснення права власності.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймі «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Статтею 41 ч.1, ч. 4 Конституції України передбачено: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю… Право приватної власності є непорушним».

Згідно з ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом.

На підставі вищевикладеного, чинним цивільним законодавством набувальна давність визначається як засіб закріплення майна за суб’єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості через певні обставини підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях. Право власності за набувальною давністю може бути набутим як на безхазяйні речі, так і на майно, яке належить за правом власності іншій особі.

Матеріали справи свідчать, що позивач добросовісно, відкрито та безперервно протягом більш як 20 років володіє об’єктом нерухомого майна садибою по вул. Туріянській 56 в с. Журавка, Шполянського району, Черкаської області.

За таких обставин, висновок суду про те, що позивач не надала суду доказів заволодіння садибою на підставі договору з власником є необгрунтованим, оскільки в матеріалах справи міститься розписка (а.с. 9), яка за своїм змістом та суттю є договором про правомірність заволодіння майном. Сторони, що уклали розписку усвідомлювали, що вона за змістом являється договором про передачу громадянкою ОСОБА_6 свого майна громадянину ОСОБА_5, який за таку передачу сплатив кошти у визначеному сторонами розмірі. Дана розписка була посвідчена органом місцевого самоврядування і сторони бажали реального настання наслідків укладеної угоди. Крім того, власник майна ОСОБА_6 померла. ЇЇ спадкоємцем являється син ОСОБА_4, який не оспорив правомірність заволодіння ОСОБА_1 майном, що належить його матері. Навпаки, як вбачається з матеріалів справи, а саме заяви ОСОБА_4 (а.с. 68) він визнає правомірність укладеної його матір’ю угоди з батьком позивача та визнає правомірність володіння ОСОБА_1 спірним нерухомим майном та вважає, що у 1996 році написанням розписки, яка посвідчена органом місцевого самоврядування сторони засвідчили, що відбувся договір продажі нерухомості, правомірність якого ним не заперечується.

Також, є не обгрунтованим висновок суду про те, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала хто є власник. Із встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи та наявних матеріалів справи вбачається, що власник нерухомого майна ОСОБА_6 фактично відмовилася від власності і передала її згідно договору ОСОБА_5, батьку позивача, тому, ОСОБА_1 в свою чергу, знаючи про платну передачу нерухомого майна, за яке згідно розписки, посвідченої органом місцевого самоврядування були передані кошти у визначеному сторонами розмірі, завжди усвідомлювала, що власником майна, після смерті батька є вона.

Тому, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини у справі компанії «ДЖЕЙ. ЭЙ. ПАЙ (ОКСФОРД) ЛТД.» та компанії «ДЖЕЙ. ЭЙ. ПАЙ (ОКСФОРД) ЛЭНД ЛТД.» проти Сполученого Королівства, яким обґрунтовано необхідність існування ефективного механізму набувальної давності та сприяння попередження невизначеності і несправедливості, апеляційний суд вважає, що відмова в задоволенні позовних вимог позбавить права позивача захистити свої інтереси, оскільки іншим шляхом ніж звернення до суду, вирішити питання щодо захисту прав позивача не вбачається можливим.

На думку суду, позивач використала всі можливі інструменти захисту своїх прав та надала суду докази свого «законного сподівання» стосовно ефективного захисту судом здійснення права власності.

Доводи відповідача щодо заперечення позовних вимог, які викладені у відзиві на позовну заяву (а.с. 28-30) зводяться лише до того, що Журавська сільська рада не може бути відповідачем по справі, оскільки факт смерті ОСОБА_6 не був належним чином доведений і це може призвести до порушення прав власності власника, а якщо факт смерті підтвердиться, то прийнятим рішенням у справі можуть бути порушені права спадкоємців щодо оформлення спадкових прав на спірне майно. Тому, вважаючи недоведеним факт смерті власника будинковолодіння та відсутності спадкоємців, які прийняли спадщину ОСОБА_6 Журавська сільська рада просила відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог. Аналогічні за змістом доводи надані відповідачем і в запереченні на відповідь на відзив ОСОБА_1 (а.с. 49-50).

Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 від відповідача не надходив, а будь-яких інших доводів щодо необґрунтованості звернення позивача до суду за захистом своїх прав Журавською сільською радою суду не надано.

Станом на час розгляду справи в апеляційному суді встановлено, що доводи відповідача, приведені вище повністю спростовуються наявними матеріалами справи, а саме свідоцтвом про смерть ОСОБА_6 (а.с. 38), яке підтверджує факт смерті останньої; Витягом зі спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 53584280 від 08 жовтня 2018 року, виданого приватним нотаріусом ОСОБА_11 (а.с. 37), який підтверджує обставину, що після смерті ОСОБА_6, спадкова справа не відкривалася, та спадщину ніхто не прийняв та заявою ОСОБА_4 (а.с. 68), сина померлої ОСОБА_6, який ствердив, що не претендує на спадкове майно своєї матері, а саме житловий будинок в селі Журавка, Шполянського району, Черкаської області, та не заперечив правомірність позивача щодо володіння майном покійної матері (а.с. 68).

Тому, враховуючи наявні матеріали справи та встановлені обставини, колегія суддів вважає, що висновок суду про відмову в задоволенні позову фактично позбавить можливості ОСОБА_1 будь-яким іншим шляхом захистити своє сподівання стосовно ефективного здійснення захисту своїх прав та унеможливить використати механізм визнання права власності на майно, яке на протязі більш як 20 років не було визнано безхозним та від якого відмовився спадкоємець, який при цьому ще й визнав правомірність володіння ОСОБА_1 таким майном.

З огляду на вищевикладене, апеляційний суд прийшов до висновку про скасування рішення суду та постановлення нового про задоволення позову.

У відповідності до ст. 7 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» до органів архітектурно-будівельного контролю належать, в тому числі і виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад. Відповідачем не надано доказів створення зазначеного органу та не надано жодного доказу, який би підтвердив факт притягнення позивача до відповідальності за виконання будівельних робіт без дозволу на їх виконання, чи за експлуатацію об’єктів, не прийнятих в експлуатацію.

Тому, вирішуючи питання про визнання права власності на нерухоме майно та задовольняючи позовну заяву, суд апеляційної інстанції вважає за можливе визнати право власності на майно, що визначене позивачем в остаточній заяві про зменшення позовних вимог від 07 листопада 2018 року.

Крім того, у відповідності ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме квитанції № 86 від 10 серпня 2018 року (а.с. 1) та квитанції № 0.0.1265791065.1 від 13 лютого 2018 року ОСОБА_1 сплатила за подачу позовної заяви 948 грн. 39 коп. та за подачу апеляційної скарги 1 057 грн. 20 коп., а разом 2 005 грн. 59 коп. судових витрат за розгляд справи.

Оскільки позовні вимоги задоволено повністю, тому суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про розподіл судових витрат вважає, що вони підлягають стягненню з Журавської сільської ради Шполянського району Черкаської області на користь позивача.

Тому, з урахуванням вищеприведених норм чинного законодавства, з врахуванням доводів апеляційної скарги колегія суддів дійшла висновку, що обгрунтування вимог апеляційної скарги є доведеними і дають підстави для скасування судового рішення з постановленням нового висновку суду про задоволення позовних вимог ОСОБА_1

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Апеляційний суд Черкаської області, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 16 січня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Журавської сільської ради Шполянського району Черкаської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на садибу по вул. Туріянській, 56 в с. Журавка, Шполянського району, Черкаської області, а саме: житловий будинок позначений в поетажному плані літ. «А-1», літню кухню-зерносховище літ. «В», прибудову літ. «в», погріб літ. «Г», вбиральню літ. «Д», гараж літ. «Е», колодязь № 1, огорожа № 21, ворота № 3, загальна інвентарна вартість якої складає 94 839 грн., за набувальною давністю.

Стягнути з Журавської сільської ради Шполянського району Черкаської області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2 005 грн. 59 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України.

Головуючий

Судді

Повний текст постанови виготовлено 18 квітня 2019 року.