ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 757/17776/18-а Суддя (судді) першої інстанції: Остапчук Т.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 квітня 2019 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Ганечко О.М.,

суддів Федотова І.В.,

Коротких А.Ю.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 14.02.2019 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Інспектора роти № 3, батальйону № 4, полку № 2 Управління патрульної поліції в м. Києві Департаменту патрульної поліції лейтенанта поліції Тимченка Антона Юрійовича, третя особа - Департамент патрульної поліції, про накладання адміністративного стягнення,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА _3 звернувся до суду з позовом до Інспектора роти № 3, батальйону № 4, полку № 2 Управління патрульної поліції в м. Києві Департаменту патрульної поліції лейтенанта поліції Тимченка Антона Юрійовича, третя особа - Департамент патрульної поліції, у якому просив скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі від 23.03.2018 (серія ВР № 271291), інспектора роти № 3, батальйону № 4, полку № 2 УПП в м. Києві ДПП лейтенанта поліції Тимченко Антона Юрійовича, а провадження по справі у відношенні ОСОБА_3 про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КУпАП, закрити.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14.02.2019 відмовлено у задоволенні адміністративного позову.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ОСОБА_3, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Сторони у судове засідання не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 23.03.2018 відповідачем, стосовно ОСОБА_3, прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення серії ВР № 271291, якою позивача визнано винним за ч. 1 ст. 122 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255,00 грн.

У постанові зазначено, що, керуючи транспортним засобом «Volkswagen Passat», д.н.з. НОМЕР_1 за адресою: 21 км а/д М06 в напрямку міста Житомир, позивач здійснив стоянку транспортного засобу, у місці, де заборонено зупинку, а саме, ближче 30 метрів від посадкових майданчиків для зупинки маршрутних транспортних засобів, (п. 15.9 (е), чим порушив п. 15.10 (а) ПДР, за шо передбачена адміністративна відповідальність ч. 1 ст. 122 КУпАП.

У свою чергу, ОСОБА_3 зазначає таке.

23.03.2018, приблизно о 16:50, рухаючись по трасі М-06, в сторону м. Житомир, на власному легковому автомобілі марки Фольксваген, раптово відчувши пульсацію в області скронь голови, а також біль в потиличній частині голови, він вирішив здійснити вимушену зупинку керованого автомобіля, увімкнувши при цьому аварійні вогні, за зупинкою для громадського транспорту, яка знаходиться на 21 км. траси М-06, в сторону м. Житомир, з метою забезпечення безпеки власного руху та руху інших учасників дорожнього руху по трасі М-06.

Так, зупинившись за зупинкою для громадського транспорту, він залишив автомобіль щоб пройтись та подихати повітрям, з'ясувати для себе, чи зможе обійтись без медичної допомоги та надалі продовжити свій безпечний дорожній рух.

Через деякій час, відчувши покращення свого фізичного стану від знаходження на повітрі та дійшовши висновку про усунення обставин, що на його думку, перешкоджали безпечному керуванню автомобілем, позивач повернувся до свого автомобіля щоб продовжити свій рух по трасі М-06, проте до автомобіля підійшов інспектор поліції та повідомив, що позивач здійснив стоянку автомобіля у місці де заборонено зупинку транспортним засобам (п. 15.9 (е) Правил дорожнього руху, чим порушив п. 15.10 (а) Правил дорожнього руху, з огляду на що, було прийнято постанову серії ВР № 271291 про накладення адміністративного стягнення за скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у вигляді накладення штрафу в розмірі 255,00 грн.

На думку позивача, інспектор поліції, зобов'язаний був лише скласти відповідний протокол на місці зупинки автомобіля і як доказ, що встановлює наявність адміністративного правопорушення, передати його відповідному органу Національної поліції, уповноваженому законом вирішувати цю справу, проте інспектор поліції, не маючи необхідної компетенції розглядати справу про скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КУпАП, на місці його вчинення, розглянув дану справу на місці, що знаходиться на 21 км. траси М-06, у с. Стоянка, Києво-Святошинського району, Київської області, чим грубо порушив вимоги ч. 1 ст. 276 КУпАП.

Інспектором поліції не проводились дії, що відповідають вимогам ст. 247, 268, 278, 279, 280 КУпАП та підтверджують проведення безпосереднього розгляду даної справи, а саме, постанова про накладення адміністративного стягнення приймалась без проведення розгляду справи про адміністративне правопорушення, інспектор попередньо не складав протокол про адміністративне правопорушення, зобов'язаний був особисто перевірити наявність обставин крайньої необхідності, чого в свою чергу, не було здійснено, будь-яких вимірювань на дорозі інспектор поліції не здійснював, що свідчить про те, що на момент розгляду справи та адміністративного стягнення у інспектора поліції були відсутні будь-які фактичні дані, що підтверджують порушення п. 15.10 (а) Правил дорожнього руху, а тому, на переконання позивача, зазначена постанова про накладення адміністративного стягнення є незаконною та підлягає скасуванню, що й зумовило звернення до суду за захистом своїх прав.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що позивачем не доведено здійснення порушення Правил дорожнього руху з крайньої необхідності, а тому ураховуючи не заперечення позивачем обставин самого порушення та показів свідка ОСОБА_6, що не підтвердила покази позивача про здійснення зупинки в стані крайньої необхідності, судом встановлено правомірність прийняття постанови про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності.

Посилання позивача на те, що працівниками поліції протиправно не складався протокол про адміністративне правопорушення, що не дає підстав для складання відповідної постанови, суд першої інстанції відхилив, зважаючи на їх необгрунтованість.

Крім того, під час розгляду справи, судом досліджувалось відео з нагрудної камери поліцейського, яким підтверджується порушення позивачем Правил дорожнього руху.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про Національну поліцію», визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: 1) забезпечення публічної безпеки і порядку; 2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; 3) протидії злочинності; 4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги. (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про Національну поліцію»)

Так, згідно з п. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію», поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі.

Відповідно до положень ст. 14 Закону України «Про дорожній рух», учасники дорожнього руху зобов'язані: знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху; створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам; виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Згідно з приписами ст. 222 Кодексу України про адміністративні правопорушення, органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення громадського порядку, правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів (статті 80 і 81 (в частині перевищення нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах транспортних засобів), частина перша статті 44, стаття 44-1, частина друга статті 106-1, частини перша, друга, третя, четверта і шоста статті 109, стаття 110, частина третя статті 114, частина перша статті 115, стаття 116-2, частина друга статті 117, частини перша і друга статті 119, частини перша, друга, третя, п'ята і шоста статті 121, статті 121-1, 121-2, частини перша, друга і третя статті 122, частина перша статті 123, статті 124-1 - 126, частини перша, друга і третя статті 127, статті 128-129, стаття 132-1, частини перша, друга та п'ята статті 133, частини третя, шоста, восьма, дев'ята, десята і одинадцята статті 133-1, частина друга статті 135, стаття 136 (за винятком порушень на автомобільному транспорті), стаття 137, частини перша, друга і третя статті 140, статті 148, 151, статті 161, 164-4, статтею 175-1 (за винятком порушень, вчинених у місцях, заборонених рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради), статтями 176, 177, частини перша і друга статті 178, статті 180, 181-1, частина перша статті 182, статті 183, 184, 189-2, 192, 194, 195).

Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.

Відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Закону України «Про національну поліцію», з метою встановлення нормативно-правового регулювання здійснення проваджень уповноваженими особами Національної поліції України у справах про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, наказом Міністерства внутрішніх справ України № 1395 від 07 листопада 2015 року затверджено Інструкцію з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі,

Відповідно до п. 4 розділу І Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, у разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, розгляд якого віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський виносить постанову у справі про адміністративне правопорушення без складання відповідного протоколу.

Постанова виноситься у разі виявлення адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, передбачених статтями 80 і 81 (в частині перевищення нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах транспортних засобів), частинами першою, другою, третьою, п'ятою і шостою статті 121, статтями 121-1, 121-2, частинами першою, другою і третьою статті 122, частиною першою статті 123, статтею 124-1, статтями 125, 126, частинами першою, другою і третьою статті 127,статтями 128, 129, статтею 132-1, частинами шостою і одинадцятою статті 133-1, частинами першою, другою і третьою статті 140 КУпАП.

Згідно з п. 2 розділу ІІІ Інструкції, постанова у справі про адміністративні правопорушення, передбачене ст. 122 КУпАП, виноситься на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Відповідно до п. 5 розділу ІІІ Інструкції, поліцейський під час підготовки до розгляду справи про адміністративне правопорушення вирішує такі питання: 1) чи належить до її компетенції розгляд цієї справи; 2) чи правильно складено протокол (якщо складання протоколу передбачено КУпАП) та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; 3) чи повідомлено належним чином осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду (якщо справа не розглядається на місці); 4) чи витребувано необхідні додаткові матеріали, які потрібні для вирішення справи; 5) чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

Згідно з п. 9-10 розділу ІІІ Інструкції, розгляд справи розпочинається з представлення поліцейського, який розглядає цю справу. Поліцейський, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз'яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права і обов'язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення (якщо складення протоколу передбачається КУпАП), заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і вирішуються клопотання. Під час розгляду справи потерпілого може бути опитано як свідка.

Поліцейський оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Відповідно до п. 1 розділу IV Інструкції, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, поліцейський виносить постанову по справі про адміністративне правопорушення.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Варто врахувати, що, згідно з п. 15.9 Правил дорожнього руху, зупинка забороняється: а) на залізничних переїздах; б) на трамвайних коліях (крім випадків, обумовлених пунктом 15.8 цих Правил); в) на естакадах, мостах, шляхопроводах і під ними, а також у тунелях; г) на пішохідних переходах і ближче 10 м від них з обох боків, крім випадків надання переваги в русі; ґ) на перехрестях та ближче 10 м від краю перехрещуваної проїзної частини за відсутності на них пішохідного переходу, за винятком зупинки для надання переваги в русі та зупинки проти бокового проїзду на Т-подібних перехрестях, де є суцільна лінія розмітки або розділювальна смуга; д) у місцях, де відстань між суцільною лінією розмітки, розділювальною смугою чи протилежним краєм проїзної частини і транспортним засобом, що зупинився, менше 3 м; е) ближче 30 м від посадкових майданчиків для зупинки маршрутних транспортних засобів, а коли їх немає - ближче 30 м від дорожнього знака такої зупинки з обох боків; є) ближче 10 м від позначеного місця виконання дорожніх робіт і в зоні їх виконання, де це створить перешкоди технологічним транспортним засобам, що працюють; ж) у місцях, де буде неможливим зустрічний роз'їзд або об'їзд транспортного засобу, що зупинився; з) у місцях, де транспортний засіб закриває від інших водіїв сигнали світлофора або дорожні знаки; и) ближче 10 м від виїздів з прилеглих територій і безпосередньо в місці виїзду.

У свою чергу, п. 15.10 Правил дорожнього руху визначає, що стоянка забороняється: а) у місцях, де заборонена зупинка; б) на тротуарах (крім місць, позначених відповідними дорожніми знаками, встановленими з табличками); в) на тротуарах, за винятком легкових автомобілів та мотоциклів, які можуть бути поставлені на краю тротуарів, де для руху пішоходів залишається щонайменше 2 м; г) ближче 50 м від залізничних переїздів; ґ) поза населеними пунктами в зоні небезпечних поворотів і випуклих переломів поздовжнього профілю дороги з видимістю або оглядовістю менше 100 м хоча б в одному напрямку руху; д) у місцях, де транспортний засіб, що стоїть, зробить неможливим рух інших транспортних засобів або створить перешкоду для руху пішоходів; е) ближче 5 м від контейнерних майданчиків та/або контейнерів для збирання побутових відходів, місце розміщення або облаштування яких відповідає вимогам законодавства; є) на газонах.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 122 КУпАП, перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками, тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.

Відповідно до приписів ст. 251 КпАП України, доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що, керуючи транспортним засобом «Volkswagen Passat», за адресою: 21 км а/д М06 в напрямку міста Житомир, позивач здійснив стоянку транспортного засобу, у місці, де заборонено зупинку, а саме ближче 30 м від посадкових майданчиків для зупинки маршрутних транспортних засобів, (п. 15.9 (е), чим порушив п. 15.10 (а) ПДР, за що притягнутий до відповідальності за ч. 1 ст. 122 КУпАП.

Проте, позивач, як при розгляді справи про адміністративне правопорушення, так і в суді першої інстанції, вказував на те, що він не може бути притягнутий до відповідальності за ч. 1 ст. 122 КУпАП, оскільки здійснив зупинку автомобіля, у зв'язку з різким погіршенням стану здоров'я та для забезпечення безпеки дорожнього руху, тобто, в стані крайньої необхідності, що у свою чергу виключає можливість застосування відповідного адміністративного стягнення.

Дійсно, норми ст. 17 КУпАП, визначають, що особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності, а ст. 18 цього Кодексу передбачає, що не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

У чинному законодавстві, інститут крайньої необхідності покликаний сприяти підвищенню соціальної активності учасників суспільних відносин, є гарантією правового захисту людини, що бере участь у запобіганні шкоди правам громадян, інтересам держави й суспільства.

Стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам. Якщо загроза охоронюваним інтересам може виникнути в майбутньому, діяння не може вважатися таким, що вчинено у стані крайньої необхідності. На це прямо вказують слова тексту статті «для усунення небезпеки, яка загрожує».

Однією з найважливіших умов правомірності акта крайньої необхідності є те, що за таких обставин небезпека не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам.

Також, стан крайньої необхідності повинен відповідати критеріям своєчасності. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана «передчасна» і «спізніла» крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах.

Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов'язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях. Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається. Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об'єктивний, так і суб'єктивний критерії, проте визначальним має бути об'єктивний критерій.

Тож, саме посилання особи, стосовно якого здійснюється розгляд справи про адміністративне правопорушення, на існування крайньої необхідності у вигляді поганого самопочуття, не може беззаперечно свідчити про необхідність застосування положень ст. ст. 17, 18 КУпАП, а має відповідати фактичним обставинам справи та не викликати сумнівів щодо наявності крайньої необхідності, що повинно бути співставлено з наявними в матеріалах справи доказами, показами свідків, іншими обставинами, що зумовили крайню необхідність.

В судовому засіданні в суді першої інстанції свідок ОСОБА_6 не підтвердила твердження позивача про здійснення зупинки в стані крайньої необхідності. (а. с. 76-79)

Таким чином, з урахуванням обставин справи, судом першої інстанції обгрунтовано зазначено про правомірність прийняття оскаржуваної постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, оскільки не було встановлено, що дії позивача були вчинені ним у стані крайньої необхідності, які відповідачем кваліфіковано як адміністративне правопорушення.

Більш того, позивач, вважаючи що має погане самопочуття та здійснивши зупинку керованого автомобіля у забороненому місці, не звертався за медичною допомогою, а з копії відеозапису з нагрудної камери поліцейського на DVD-диску вбачається, що позивач не заперечує, що відходив в магазин, проте відчувши полегшення стану здоров'я не здійснив переміщення транспортного засобу у дозволене для зупинки/стоянки місце, згідно Правил дорожнього руху.

Крім того, ч. 1 ст. 268 КУпАП, визначено, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Стосовно посилань апелянта на те, що розгляд справи про адміністративне правопорушення проведено з порушеннями вимог законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що під час розгляду справи № 757/17776/18-а не встановлено порушень/обмежень прав позивача з боку суб'єкта владних повноважень. Також, здійснивши аналіз відеозапису з нагрудної камери поліцейського, колегія суддів встановила, що поліцейським було роз'яснено права особи, що притягається до адміністративної відповідальності, запропоновано скористатись правовою допомогою та надати докази/заслухати свідків, на що позивач відповів, що на даний момент він не може сказати чи потрібна йому правова допомога та не виявив бажання надавати пояснення, докази.

Колегія суддів також зазначає, що в ході розгляду справи про адміністративне правопорушення, відповідач не перешкоджав реалізації права на отримання правової допомоги на місці розгляду справи чи в телефонному режимі, про що роз'яснено порушнику.

Посилання позивача на окремі недоліки оформлення оскаржуваної постанови, а саме, відсутність вказівки в ньому на технічний засіб, яким здійснено фото/відео запис, колегія суддів не бере до уваги та зазначає, що окремі дефекти рішення контролюючого органу не повинні сприйматися як безумовні підстави для висновку щодо протиправності спірного рішення і, як наслідок, про його скасування.

Якщо спірне рішення прийнято контролюючим органом у межах своєї компетенції та з його змісту можна чітко встановити зміст цього рішення (зокрема, порушення законодавства, за які застосовуються відповідні санкції, та розмір останніх), таке рішення може бути визнане правомірним навіть у разі, коли не дотримано окремих елементів форми спірного рішення.

Вказані позивачем недоліки оформлення оскаржуваної постанови не можуть бути самостійною підставою для визнання протиправним такого рішення за умови, якщо позивачем вчинено порушення вимог Правил дорожнього руху, оскільки при розгляді спорів перевага надається змісту документа порівняно з його зовнішньою формою.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 11.09.2018 по справі № 826/11623/16 (провадження № К/9901/50453/18) та в постанові Верховного Суду від 14.08.2018 по справі № 826/15341/15 (провадження № К/9901/19896/18).

Щодо твердження позивача стосовно відеозапису, наданого відповідачем, як недопустимого доказу по справі, колегія суддів зазначає, що сукупний аналіз усіх наявних у справі доказів, в тому числі відеофіксації, з урахуванням дати та часу зафіксованої на відеозйомці, яка співпадає з зазначеною датою та часом в оскаржуваній постанові, дає підстави стверджувати, що наданий відповідачем до суду відеозапис з нагрудної камери поліцейського є належним та допустимим доказом, у розумінні ст. ст. 73 - 74 КАС України, та не викликає сумнівів у його справжності (автентичності).

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 12.03.2018 по справі № 751/6165/17 (провадження №К/9901/1457/17).

Доводи позивача про те, що працівниками поліції протиправно не складався протокол про адміністративне правопорушення, що не дає підстав для складення постанови, колегією суддів сприймаються критично, оскільки такі не відповідають нормам чинного законодавства та спростовуються вищавикладеним.

Отже, колегія суддів вважає обгрунтованим висновок Печерського районного суду м. Києва про те, що відповідачем доведено законність прийняття постанови у справі про адміністративне правопорушення серії ВР № 271291 від 23.03.2018 та правомірність дій щодо її складення.

Решта тверджень та посилань в апеляційній скарзі колегією суддів не приймається до уваги через їх необгрунтованість та непідтвердженість матеріалами справи.

Європейським судом з прав людини у рішенні у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010, № 4241/03 (п. 54) зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1).

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32), зокрема у п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, 4909/04 зазначив, що згідно з його усталеною практикою, що відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та прийнято судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи та обгрунтування апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, з огляду на що, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 243, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 14.02.2019 - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Ганечко О.М.

Судді Федотов І.В.

Коротких А.Ю.