ПОСТАНОВА

Іменем України

28 березня 2019 року

м. Київ

Провадження № 11-585сап18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю

секретаря судового засідання Сергійчук Л. Ю.,

скаржниці ОСОБА_3,

представника скаржниці ОСОБА_4,

представника Вищої ради правосуддя РусаковоїІ.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_3 на рішення Вищої ради правосуддя від 17 квітня 2018 року, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Першої Дисциплінарної палати від 16 листопада 2017 року,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою (позовом) на рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 17 квітня 2018 року «Про залишення без змін рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 16 листопада 2017 року № 3692/1дп/15-17 про притягнення судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності».

Згідно із ч. 7 ст. 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) на рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховного Суду. Така скарга розглядається за правилами касаційного провадження, встановленими цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 травня 2018 року відкрила провадження у справі за скаргою ОСОБА_3 до ВРП про визнання протиправним та скасування рішення в порядку ч. 7 ст. 266 КАС України.

Свою скаргу ОСОБА_3 мотивувала тим, що оскаржуване рішення ВРП, яким залишено без змін рішення її Першої Дисциплінарної палати від 16 листопада 2017 року про притягнення судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності, є протиправним, оскільки постановлене всупереч наданим відповідачу повноваженням; у спосіб, який не передбачено Конституцією й законами України; містить оцінку дій судді під час прийняття нею рішень та оцінку самих рішень. Також, на думку скаржниці, це рішення є необґрунтованим, тому що постановлене без урахування всіх доказів, які були важливими для його прийняття, без дотримання принципу пропорційності та з порушенням строків притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

ВРП у своєму відзиві просить відмовити ОСОБА_3 у задоволенні скарги, оскільки рішення ВРП від 17 квітня 2018 року прийнято в межах наданих повноважень, обґрунтоване та законне. Рішення містить посилання на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків. Відповідач дотримався всіх вимог законодавства та застосував до судді дисциплінарне стягнення в межах передбаченого законодавством строку.

Перевіривши матеріали справи, усебічно й повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке.

Президент України Указом від 19 серпня 1997 року призначив ОСОБА_3 на посаду судді Дарницького районного суду м. Києва, а Верховна Рада України Постановою від 11 липня 2002 року обрала її суддею цього ж суду безстроково.

08 грудня 2014 року до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - ТСК) надійшла заява ОСОБА_7 про проведення спеціальної перевірки стосовно судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 у зв'язку з розглядом нею 25 січня 2014 року справи

№ 753/1705/14-к.

Зі змісту цієї заяви вбачається, що 25 січня 2014 року суддя ОСОБА_3 постановила ухвалу у справі № 753/1705/14-к про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів стосовно ОСОБА_7, який був учасником масових акцій протесту в період із 21 листопада 2013 року до кінця лютого 2014 року.

Відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII) заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) для продовження їх розгляду за загальною процедурою.

У зв'язку із закінченням повноважень ТСК зазначена вище заява про проведення перевірки стосовно судді ОСОБА_3 та пов'язані з її розглядом документи були надіслані для розгляду за загальною процедурою до ВРЮ (правонаступником якої є ВРП).

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року

№ 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), згідно з яким органом, уповноваженим здійснювати дисциплінарне провадження щодо суддів всіх інстанцій, є ВРП та її дисциплінарні палати.

Пунктом 33 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII передбачено, що заяви, передані ТСК до ВРЮ відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону № 1188-VII, дисциплінарні органи ВРП розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.

Перша Дисциплінарна палата ВРП ухвалою від 27 квітня 2017 року відкрила дисциплінарну справу стосовно судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3, а рішенням від 16 листопада 2017 року притягнула суддю до дисциплінарної відповідальності та застосувала до неї дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення її з посади.

Мотивуючи таке рішення, дисциплінарний орган ВРП зазначив, що під час прийняття ухвали від 25 січня 2014 року про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів щодо ОСОБА_7 суддя ОСОБА_3 допустила порушення закону, які порочать звання судді та підривають авторитет правосуддя і які є очевидними та грубими, а їх наслідки негативно вплинули як на права окремих осіб, так і на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому, у зв'язку із чим дисциплінарний проступок є істотним. Беручи до уваги істотність проступку та його наслідки, Перша Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку про те, що позитивна характеристика судді та відсутність дисциплінарних стягнень, багаторічний досвід роботи на посаді судді не можуть бути підставою застосування більш м'якого виду дисциплінарного стягнення, ніж подання про її звільнення з посади судді.

17 квітня 2018 року ВРП розглянула скаргу судді ОСОБА_3 на рішення її Першої Дисциплінарної палати від 16 листопада 2017 року і, керуючись п. 4 ч. 10 ст. 51 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), залишила його без змін.

Не погодившись із таким рішенням ВРП, ОСОБА_3 звернулася до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою на рішення ВРП від 17 квітня 2018 року «Про залишення без змін рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 16 листопада 2017 року № 3692/1дп/15-17 про притягнення судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності», що є предметом цього судового розгляду.

У судовому засіданні скаржниця та її представник ОСОБА_4 підтримали скаргу та просили її задовольнити з викладених у ній підстав та наведених у судовому засіданні аргументів.

Представник ВРП РусаковаІ.Г. проти задоволення скарги заперечила з мотивів, що викладені у відзиві та були наведені під час слухання справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи скаржниці та її представника, надані на противагу їм аргументи ВРП, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

З метою усунення прогалин національного законодавства, на які звернув увагу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», Верховна Рада України прийняла Закон № 1798-VIII, глава 4 якого визначає нову процедуру та порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.

Порядок розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді встановлено ст. 51 Закону № 1798-VIII, відповідно до ч. 1 якої право оскаржити таке рішення до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення.

Статтею 52 Закону № 1798-VIII передбачено порядок оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, та визначено вичерпний перелік підстав для його скасування, зокрема:

1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні;

3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених п. 2-5 ч. 10 ст. 51 цього Закону;

4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що підстави для скасування рішення ВРП від 16 листопада 2018 року, передбачені п. 1-3 ч. 1 ст. 52 Закону

№ 1798-VIII, відсутні. Зокрема, оскаржуване рішення ухвалено повноважним складом ВРП: на засіданні 17 квітня 2018 року були присутні 15 її членів, «за» прийняття оскаржуваного рішення проголосувало 14 членів, «проти» - 1; рішення підписано всіма членами ВРП, які були присутні на засіданні. ОСОБА_3 була належним чином повідомлена про засідання. При розгляді цієї дисциплінарної справи були присутні скаржниця та її представник, які відповідали на питання членів ВРП і надавали свої пояснення.

Як убачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення ВРП та її дисциплінарний орган дійшли висновку, що суддя ОСОБА_3 завдала істотної шкоди правосуддю у вигляді підриву його авторитету та суспільної довіри до суду, внаслідок чого суддю притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення її з посади судді, тобто надано достатнє обґрунтування мотивів, з яких відповідач дійшов відповідних висновків.

Як зазначає Консультативна рада європейських суддів (далі - КРЄС), «дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду» (пункт 77 (v) Висновку № 3 (2002) КРЄС про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та неупередженості).

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ, навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов'язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії п. 1 ст. 6 Конвенції». У межах скарги за ст. 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд Першої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, у який його було винесено, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (п. 123 рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року у справі «ОлександрВолков проти України»).

Можливість оскаржити рішення по суті є гарантією суддівської незалежності та незалежності судової системи в цілому. ВеликаПалата Верховного Суду забезпечує гарантії п. 1 ст. 6 Конвенції та є визначеним ст. 266 КАС України судовим органом, який має повну юрисдикцію щодо розгляду скарг на рішення ВРП, зокрема, на рішення про залишення без змін рішень її дисциплінарних палат щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності у виді подання про звільнення з посади.

Велика Палата Верховного Суду переглядає ухвалене у спосіб, передбачений Законом № 1798-VIII, рішення ВРП від 17 квітня 2018 року, яким залишено без змін рішення її Першої Дисциплінарної палати від 16 листопада 2017 року. Крім того, підстави для оскарження зазначеного рішення ВРП, наведені в скарзі ОСОБА_3, а також у виступі скаржниці та її представника у судовому засіданні, свідчать про наявність у ВеликоїПалати Верховного Суду повної юрисдикції щодо розгляду скарг на рішення ВРП.

Таким чином, законодавство України надає необхідні гарантії справедливого судового розгляду справ про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, зокрема при розгляді скарг на рішення ВРП, поданих до Великої Палати Верховного Суду згідно зі ст. 266 КАС України. Якщо суд може повністю вивчити суть справи, що призвела до застосування дисциплінарного стягнення, тоді вважається, що суддя, стосовно якого ухвалено таке рішення, отримав доступ до суду (п. 113 Спільного висновку ОБСЄ/БДІПЛ і Венеціанської комісії від 16 червня 2014 року щодо проекту змін до нормативно-правової бази у сфері дисциплінарної відповідальності суддів у Киргизькій Республіці).

Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе розглянути скаргу ОСОБА_3, ретельно дослідивши дотримання ВРП під час прийняття спірного рішення положень п. 4 ч. 1 ст. 52 Закону № 1798-VIII, тобто наявність обґрунтованих посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

У своїй скарзі суддя ОСОБА_3 посилається на ті обставини, що дисциплінарну справу щодо неї відкрито з порушенням норм законодавства, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 94 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції, що діяла на час постановлення суддею ухвали від 25 січня 2014 року), такі повноваження належали до компетенції Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС).

Проте, ці доводи є неприйнятними з огляду на таке.

Законом № 1188-VІІ визначено правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв'язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону № 1188-VІІ заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно зі ст. 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення. Таке повідомлення було опубліковано 12 червня 2014 року.

Заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою (ч. 5 ст. 2 Закону № 1188-VІІ). На підставі цієї норми заява ОСОБА_7 про проведення спеціальної перевірки стосовно судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 була передана саме до ВРЮ для продовження її розгляду за загальною процедурою.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року

№ 1401-VІІІ «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та Закон № 1402-VІІІ, а 05 січня 2017 року набрав чинності Закон № 1798-VІІІ.

За змістом п. 21 розд. ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIIІ дисциплінарні справи, відкриті ВРЮ до набрання чинності Законом № 1402-VІІІ, дисциплінарні палати ВРП розглядають у порядку, передбаченому п. 32 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, з урахуванням особливостей, визначених регламентом ВРП.

Рішенням ВРП від 02 лютого 2017 року № 184/0/15-17 у ВРП утворено три дисциплінарні палати, визначено кількісний та персональний склад кожної Дисциплінарної палати.

Разом з тим, п. 33 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 1402-VIII передбачено, що заяви, які передані ТСК до ВРЮ відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону № 1188-VІІ, дисциплінарні органи ВРП розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.

Аналізуючи наведені вище норми законів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ВРП є органом, який уповноважений розглядати заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів), які ТСК передала до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою, однак не були нею розглянуті до створення ВРП.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 3913/0/15-17 (провадження

№ 11-52сап18) та від 07 червня 2018 року у справі (провадження № 11-272сап18).

Таким чином, посилання скаржниці на те, що дисциплінарне провадження щодо неї здійснено ВРП, яка не мала відповідних повноважень, спростовуються вказаними нормами законодавства.

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_3 також зазначає, що підстави для застосування до неї стягнення у виді подання про звільнення з посади судді відсутні, оскільки в її діях не було умислу або грубої недбалості, а ухвала від 25 січня 2014 року у справі № 753/1705/14-к постановлена в межах дискреційних повноважень судді.

Однак суд не підтримує таку позицію скаржниці, адже ВРП та її дисциплінарний орган в оскаржуваному рішенні детально обґрунтували, у чому виражено допущення суддею низки істотних порушень норм процесуального права під час вирішення справи № 753/1705/14-к про застосування запобіжного заходу ОСОБА_7 у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів.

Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути підставою для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного умислу або грубої необережності (п. 66 Рекомендації від 17 листопада 2010 року CM/Rec(2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки). Згідно з п. 69 цієї Рекомендації дисциплінарне провадження може бути ініційоване, якщо суддя не виконав своїх обов'язків ефективно та належним чином.

Крім того, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) і Директорат з прав людини Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи вважають, що дії чи бездіяльність судді можуть бути підставою для дисциплінарної відповідальності, якщо вони вчинені умисно або з грубою необережністю (п. 19 Спільного висновку щодо проекту Закону «Про дисциплінарну відповідальність суддів Республіки Молдова»), а дисциплінарне провадження, як правило, має порушуватися в разі грубої і неприпустимої професійної поведінки судді (п. 35 цього Спільного висновку).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками ВРП, що дії судді ОСОБА_3 під час розгляду справи № 753/1705/14-к і постановлення ухвали від 25 січня 2014 року про застосування запобіжного заходу щодо ОСОБА_7 у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів викликають сумнів у її неупередженості та дотриманні нею вимог щодо всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин і вирішення цієї справи відповідно до закону.

ВРП та її Перша Дисциплінарна палата встановили, що в ухвалі від 25 січня 2014 року у справі № 753/1705/14-к суддя ОСОБА_3 дійшла висновку про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 296 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Суддя вказала на доведеність у клопотанні слідчого існування обставин, передбачених ч. 1 ст. 177 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), які обумовлюють обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, тобто, що підозрюваний може переховуватися від слідства та суду, незаконно впливати на свідків, перешкоджати кримінальному провадженню в інший спосіб та/або продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється. Також суддя вказала, що вважає недостатнім застосування більш м'якого запобіжного заходу для запобігання ризикам, які зазначені у клопотанні та наведені в судовому засіданні. При цьому в судовому рішенні не конкретизовано, які саме ризики існували під час обрання ОСОБА_7 запобіжного заходу, про наявність таких ризиків ОСОБА_3 не змогла надати ніяких пояснень й у судовому засіданні Великої Палати Верховного Суду при розгляді її скарги на рішення ВРП від 17 квітня 2018 року.

Також суддя ОСОБА_3, оцінюючи в сукупності обставини справи під час обрання ОСОБА_7 запобіжного заходу, не вказала, на яких належних, допустимих та достовірних доказах ґрунтується її переконання щодо винуватості підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення на момент вирішення питання про тримання його під вартою, а обмежилась лише переліком законодавчих підстав для застосування такого виду запобіжного заходу.

Вона не взяла до уваги й не надала жодної оцінки оцінки та належного обґрунтування й тій обставині, що у клопотанні слідчого не зазначено, якими доказами підтверджується підозра у вчиненні ОСОБА_7 кримінального правопорушення.

У матеріалах дисциплінарної справи міститься копія рапорта командира роти «Беркут» на ім'я начальника Дарницького РУ ГУ МВС України у м. Києві, у якому зазначено про затримання шести осіб, включаючи ОСОБА_7, у зв'язку з бійкою, влаштованою ним та іншими особами біля лікарні № 17 у пров. Лабораторному, 12 у м. Києві, під час якої було помічено ножі та предмет, схожий на пістолет. При цьому предметами, що були вилучені у затриманих, у рапорті значаться: документи, мобільні телефони, ключі (у тому числі від автомобілів), фотоапарат.

У ОСОБА_7 при затриманні не було вилучено нічого.

Зазначене свідчить про суперечливість доводів, якими обґрунтовувалось клопотання слідчого, та вказує на їх невідповідність матеріалам, доданим до клопотання, чому суддя ОСОБА_3 також не надала належної оцінки.

Окремою підставою для висновку про наявність умислу в діях ОСОБА_3 ВРП та її дисциплінарний орган визначили факт недотримання суддею приписів ст. 206 КПК України. Зокрема, на час вирішення клопотання про застосування до ОСОБА_7 запобіжного заходу суддя володіла інформацією, яка свідчила про можливе застосування до підозрюваного надмірної сили працівниками міліції, а його тілесні ушкодження мали очевидний характер, що визнала ОСОБА_3 у судовому засіданні Великої Палати Верховного Суду.

Водночас необхідно зазначити, що в матеріалах дисциплінарної справи міститься копія медичної довідки від 23 січня 2014 року, виданої Київською міською клінічною лікарнею швидкої медичної допомоги, згідно з якою ОСОБА_7 з указаної дати перебував на стаціонарному лікуванні з діагнозом повторної черепно-мозкової травми, струсу головного мозку, забою м'яких тканин голови, нижніх кінцівок, грудної клітки. Стан хворого оцінювався як середнього ступеня важкості. При цьому ОСОБА_7 у судовому засіданні при обранні міри запобіжного заходу, маючи явні ознаки побиття, серед іншого, на обличчі, зазначав про поганий стан здоров'я і необхідність тривалого лікування, стверджував, що тілесні ушкодження йому були заподіяні працівниками міліції. Проте вказаних обставин суддя ОСОБА_3 не взяла до уваги, зазначивши в ухвалі лише про врахування стану здоров'я підозрюваного.

Крім того, суддя ОСОБА_3 при розгляді клопотання про обрання ОСОБА_7 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не врахувала та не оцінила в сукупності з іншими обставинами наявність у підозрюваного постійного місця проживання; міцність соціальних зв'язків, що він раніше до кримінальної відповідальності не притягувався та постійно заперечував свою вину.

крім зазначеного, з матеріалів дисциплінарної справи, а саме з клопотання слідчого про обрання ОСОБА_7 міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вбачається, що його вина у вчинені інкримінованого злочину нібито підтверджувалася показаннями потерпілих і свідків, якими були співробітники міліції. Слідчий суддя ОСОБА_3 була зобов?язана оцінити ці обставини і той факт, що потерпілі були працівниками ПМОП «Беркут», на стан здоров?я не скаржилися, тілесних ушкоджень не мали, на відміну від підозрюваного з явними ознаками побиття.

Висновки судді про доведеність обґрунтованої підозри заподіяння ОСОБА_7 тілесних ушкоджень потерпілим ОСОБА_10 та ОСОБА_11 (працівник міліції) мотивовані на припущеннях та не підтверджені жодними доказами.

Оскільки основним доказом у цій справі були показання свідків та потерпілих, серед яких практично всі були працівниками ПМОП «Беркут», і за відсутності будь-яких інших фактів на підтвердження отриманих доказів, слідчий суддя ОСОБА_3 зобов'язана була оцінити їх із точки зору їхньої достовірності.

Суддя також залишила поза увагою й те, що у клопотанні слідчого зазначено лише про можливість здійснення підозрюваним дій, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, без надання їм належного обґрунтування. Застосовуючи найбільш суворий запобіжний захід, суддя ОСОБА_3 не з'ясувала та не навела переконливих аргументів, чому застосування більш м'яких запобіжних заходів не зможе забезпечити належної процесуальної поведінки підозрюваного. Також суддею не доведено необхідності в обмеженні права особи на свободу, гарантованого кримінальним процесуальним законом України та ст. 5 Конвенції, у контексті зазначеного кримінального провадження.

Під час розгляду справи № 753/1705/14-к і постановлення ухвали від 25 січня 2014 року суддя ОСОБА_3 не взяла до уваги клопотання народних депутатів України ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17 про застосування запобіжного заходу до ОСОБА_7 у вигляді їхньої особистої поруки, які поручилися за належну процесуальну поведінку підозрюваного.

Частиною 2 ст. 29 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Згідно із ч. 2 ст. 177 КПК України підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді й суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно в разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України (ч. 1 ст. 183 цього Кодексу).

За змістом ч. 1 ст. 196 КПК України в ухвалі про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зазначає відомості про:

1) кримінальне правопорушення (його суть і правову кваліфікацію із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність), у якому підозрюється, обвинувачується особа;

2) обставини, які свідчать про існування ризиків, передбачених ст. 177 цього Кодексу;

3) обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризикам, передбаченим ст. 177 цього Кодексу;

4) посилання на докази, які обґрунтовують ці обставини;

5) запобіжний захід, який застосовується.

ВРП та її дисциплінарний орган правильно встановили, що суддя ОСОБА_3, застосовуючи винятковий запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, порушила принципи, закріплені в положеннях ст. 177, 178, 183 КПК України, та безпідставно обмежила право особи на свободу, гарантоване законодавством України та ст. 5 Конвенції.

Зокрема, відповідно до вимог п. 3, 4 ст. 5 Конвенції та практики ЄСПЛ обмеження права особи на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може слугувати підставою для запобіжного заходу у виді ув'язнення. Питання про те, чи є тримання під вартою обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні потреби публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи (рішення ЄСПЛ у справах «Лабіта проти Італії», «Харченко проти України»).

Проаналізувавши наведені норми процесуального закону, враховуючи практику ЄСПЛ та положення Конвенції, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком ВРП, що 25 січня 2014 року при постановленні вказаної ухвали про застосування запобіжного заходу слідчий суддя ОСОБА_3 не вчинила дій, які сприяють виконанню завдань кримінального провадження, а саме: не забезпечила належної охорони прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, а також повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не піддавалася необґрунтованому процесуальному примусу.

За змістом ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Велика Палата Верховного Суду визнає непідтвердженими й доводи ОСОБА_3, наведені у судовому засіданні Великої Палати Верховного Суду, що спірна ухвала від 25 січня 2014 року є законною та обґрунтованою, оскільки не була скасована апеляційним судом у встановленому КПК України порядку.

При цьому суд зазначає:

З матеріалів дисциплінарної справи вбачається, що 29 січня 2014 року захисник ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_18 подав до Апеляційного суду м. Києва апеляційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 25 січня 2014 року про обрання запобіжного заходу ОСОБА_7 у вигляді тримання під вартою до 23 березня 2014 року та постановити нову ухвалу про відмову в застосуванні такого заходу до підозрюваного.

У подальшому, 11 лютого 2014 року захисник ОСОБА_7 подав до суду апеляційної інстанції заяву про залишення апеляційної скарги без розгляду у зв?язку постановленням 07 лютого 2014 року слідчим суддею Шевченківського районного суду м. Києва ухвали про задоволення клопотання про зміну запобіжного заходу ОСОБА_7 на підставі ст. 201 КПК України на домашній арешт.

При цьому, підставою для зміни обраного суддею ОСОБА_3 запобіжного заходу слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва в ухвалі від 07 лютого 2014 року зазначив стан здоров?я підозрюваного, який потребував тривалого стаціонарного лікування, та інші зазначені вище пом?якшуючі обставини.

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 11 лютого 2014 року закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_18 в інтересах підозрюваного ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 від 25 січня 2014 року.

Отже, ОСОБА_7 та його захисник відмовилися від оскарження ухвали слідчого судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 від 25 січня 2014 року не тому, що погодилися з її висновками, а у зв?язку зі звільненням ОСОБА_7

з-під арешту 07 лютого 2014 року за рішенням Шевченківського районного суду м. Києва.

У п. 3 Висновку № 11 (2008) КРЄС зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

Рішенням ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» визначено, що в судових рішеннях мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя. В умовах дії такого принципу, суди не повинні обмежуватися заявленими сторонами доводами та поданими ними доказами, а мають здійснювати активну роль у встановленні об'єктивної істини, вживаючи усіх можливих заходів для перевірки та встановлення усіх фактичних даних зі спору.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок ВРП, що необґрунтоване застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою порушує право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, і дає підстави вважати, що суддя ОСОБА_3 вчинила дії, які порочать звання судді і викликають сумнів у її об'єктивності, неупередженості та незалежності. Зазначені обставини свідчать про несумлінне ставлення до покладених на неї обов'язків слідчого судді, зокрема щодо об'єктивного розгляду справи та загального захисту прав людини.

Стосовно доводів судді ОСОБА_3 про неможливість притягнення її до відповідальності за фактичну реалізацію нею дискреційних повноважень судді та оцінку судового рішення Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

Декларацією щодо принципів незалежності судової влади, прийнятою 14 жовтня 2015 року Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи (о. Бріоні, Хорватія), закріплено принципи, які встановлюють стандарти незалежності судової влади як однієї з трьох гілок державної влади, згідно з якими жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за винесені ним судові рішення, окрім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону.

Орган, що здійснює дисциплінарне провадження щодо судді, не уповноважений перевіряти законність судового рішення, а зобов'язаний перевірити дії судді під час ухвалення такого рішення в частині наявності порушень, які є підставою для застосування дисциплінарної відповідальності.

Розглянувши доводи сторін та аргументи щодо їх обґрунтування, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ВРП не втручалась у суть постановлених судових рішення, а лише констатувала факт свавільних дій судді, зокрема невстановлення обставин, які підлягали обов'язковому з'ясуванню при розгляді справи та порушення прав осіб, які притягувалися до відповідальності.

Така правова позиція зазначена також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 травня 2018 року в провадженні № 11-233сап18.

Крім того, у своїй скарзі ОСОБА_3 посилається на ті обставини, що ВРП помилково застосувала трирічний строк для притягнення її до дисциплінарної відповідальності згідно з ч. 11 ст. 109 Закону № 1402-VIII (у редакції від 02 червня 2016 року). На її думку, ВРП повинна була застосувати строк притягнення до дисциплінарної відповідальності в один рік з дня вчинення проступку, визначений ч. 4 ст. 87 Закону № 2453-VI (у редакції, яка діяла з 27 лютого по 28 березня 2015 року).

Проте, такі доводи не можуть бути враховані судом з огляду на таке.

Норми Закону № 2453-VI та Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) у редакціях, чинних на час постановлення суддею ОСОБА_3 ухвали від 25 січня 2014 року, не передбачали жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) внесено зміни до Закону № 22/98-ВР, які набрали чинності 27 лютого 2015 року, та викладено Закон № 2453-VI у новій редакції, що набула чинності 28 березня 2015 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону № 192-VIII) провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами й у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

За приписами ч. 4 ст. 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що правила і строки для здійснення дисциплінарного провадження, які повинні були застосовуватися при проведенні провадження щодо звільнення за порушення присяги судді, були передбачені саме положеннями Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), які набрали чинності з 28 березня 2015 року.

Тобто положення ч. 2 ст. 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону № 192-VIII) нерозривно пов'язані з розд. VI Закону № 2453-VI, що регламентує підстави та порядок застосування до судді дисциплінарної відповідальності, а тому використання цієї норми стало можливим лише після набрання чинності Законом № 2453-VI у редакції від 28 березня 2015 року.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № П/800/310/17 (№ 11-2сап18) та від 05 квітня 2018 року у справі № 800/523/17 (№ 11-19сап18).

При цьому ч. 11 ст. 109 Закону № 1402-VIII (у редакції від 02 червня 2016 року), яка діяла на час розгляду Першою Дисциплінарною палатою ВРП дисциплінарної справи стосовно судді ОСОБА_3, також передбачала трирічний строк для застосування до судді дисциплінарного стягнення.

Отже, суд вважає, що відповідач у силу положень ст. 58 Конституції України правильно застосував трирічний строк давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, оскільки його застосування є заходом, який покращує становище судді порівняно з нормою, яка діяла на час постановлення суддею ОСОБА_3 ухвали від 25 січня 2014 року і не встановлювала строк для вирішення питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

З матеріалів дисциплінарної справи вбачається, що суддя ОСОБА_3 з дати вчинення дисциплінарного проступку (25 січня 2014 року) перебувала у відпустках 210 днів та 144 дні - на лікарняному, а тому рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 16 листопада 2017 року прийнято в межах трирічного строку давності притягнення її до дисциплінарної відповідальності.

Обґрунтовуючи свою скаргу, ОСОБА_3 також зазначає, що підстави для застосування стягнення у виді звільнення з посади судді відсутні, адже відповідач не врахував, що справа № 753/1705/14-к за участю ОСОБА_7 була предметом перевірки ВККС.

Суд не підтримує такої позиції, оскільки в матеріалах дисциплінарної справи міститься копія рішення ВККС від 01 грудня 2015 року № 3601/дп-15, з якого вбачається, що Комісія не ухвалювала рішень за результатами розгляду скарг щодо неналежної поведінки судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 під час розгляду справи № 753/1705/14-к за участю ОСОБА_7

Разом з цим, дисциплінарним органом ВРП визначено, що дії судді ОСОБА_3 під час постановлення нею ухвали від 25 січня 2014 року про застосування до ОСОБА_7 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, повинні кваліфікуватись як порушення присяги судді.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Закону № 2453-VI суддя звільнявся з посади в разі порушення ним присяги судді на підставі положень п. 5 ч. 5 ст. 126 Конституції України.

Натомість ч. 2 ст. 97 цього Закону подання про звільнення судді з посади у зв'язку з порушенням присяги може бути внесено, зокрема, у разі, якщо суддя вчинив дії, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя.

З набранням чинності 30 вересня 2016 року Закону України № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року ст. 126 Конституції України, яка визначає перелік підстав для звільнення судді, викладена в новій редакції.

Пунктом 3 ч. 5 ст. 126 Конституції України та ст. 115 Закону № 1402-VIII установлено, що підставою для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, і такою підставою може бути визнаний, зокрема, факт допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя (п. 1 ч. 9 ст. 109 Закону № 1402-VIII).

З огляду на викладене, дії, які на час постановлення суддею ОСОБА_3 ухвали від 25 січня 2014 року розцінювались як порушення присяги, згідно із чинним законодавством охоплюються ознаками складу істотного дисциплінарного проступку, що є несумісним зі статусом судді.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ВРП та її дисциплінарний орган правильно застосували до скаржниці дисциплінарне стягнення у виді подання про її звільнення з посади судді саме за вчинення нею істотного дисциплінарного проступку.

За змістом п. 1 ч. 9 ст. 109 Закону № 1402-VIII істотним дисциплінарним проступком, що є несумісним зі статусом судді може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі дотримання етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 106 Закону № 1402-VIII під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.

Не є підставою для скасування оскаржуваного рішення ВРП й доводи судді ОСОБА_3 про нібито неправомірне застосування до неї положень Закону № 1188-VII, який, на її думку, не відповідає принципу верховенства права й суперечить Конституції України.

ВеликаПалата Верховного Суду наголошує, що повноваження стосовно визнання конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 422/96-ВР; у редакції, чинній на час прийняття Закону № 1188-VII) є виключною компетенцією Конституційного Суду України.

Статтею 15 Закону № 422/96-ВР визначені підстави, за яких правові акти могли бути визнані повністю або в частині неконституційними, а саме: невідповідність Конституції України; порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

Будь-яких рішень стосовно визнання неконституційним Закону № 1188-VII у цілому або окремих його положень Конституційний Суд України станом на час притягнення судді ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності та розгляду Великою Палатою Верховного Суду її скарги на рішення ВРП від 17 квітня 2018 року не приймалив, а тому твердження скаржниці про невідповідність положень цього Закону нормам Основного Закону України є необґрунтованими.

Крім того, слід зазначити, що спірні правовідносини регулюються не лише Законом № 1188-VII, а й іншими нормативно-правовими актами, законність і конституційність яких ОСОБА_3 під сумнів не ставить.

Таким чином, оцінивши у сукупності встановлені обставини, зваживши на всі аргументи і доводи сторін, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ВРП, приймаючи спірне рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом № 1798-VIII, з дотриманням принципу пропорційності в застосуванні дисциплінарного стягнення, оспорюване рішення містить достатні мотиви, з яких відповідач дійшов висновку про необхідність застосування до судді ОСОБА_3 дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення її з посади.

Робота дисциплінарного органу не характеризувалася недоліками, які б могли поставити під сумнів принципи незалежності та неупередженості, як це було встановлено ЄСПЛ у рішеннях у справах «Олександр Волков проти України»

(п. 109-131) і «Куликов та інші проти України» (п. 135-137), а подальший перегляд справи Великою Палатою Верхового Суду з урахуванням усіх ключових аргументів ОСОБА_3 гарантує відсутність впливу будь-яких недоліків на результат дисциплінарного провадження.

Отже, оскаржуване рішення ВРП повністю відповідає ч. 1 ст. 52 Закону № 1798-VIII, а тому не підлягає скасуванню.

З огляду на встановлені обставини Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення скарги (позову) ОСОБА_3 на рішення ВРП від 17 квітня 2018 року «Про залишення без змін рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 16 листопада 2017 року № 3692/1дп/15-17 про притягнення судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності».

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 250, 266, 341, 342, 344, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Вищої ради правосуддя від 17 квітня 2018 року «Про залишення без змін рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 16 листопада 2017 року № 3692/1дп/15-17 про притягнення судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності» залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв

Суддя-доповідач І.В. Саприкіна

Судді:

С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л.І. Рогач

Д. А. Гудима О.М. Ситнік

О. Р. Кібенко О.С. Ткачук

Л. М. Лобойко В.Ю. Уркевич

Н. П. Лященко О.Г. Яновська