РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

01 квітня 2019 року

м. Рівне

№817/831/18

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щербакова В.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій,

В С Т А Н О В И В:

До Рівненського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі іменується - позивач) до Головного управління Національної поліції в Рівненській області (далі іменується - відповідач), в якому позивач просить суд:

визнати протиправною бездіяльність відповідача при прийнятті наказу № 33о/с від 09.03.2016 «По особовому складу», про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1, у частині не зарахування йому до вислуги років (у календарному та пільговому обчисленні) часу його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, в межах до п’яти років із розрахунку – один рік за шість місяців, та не виплату йому одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби;

визнати протиправною бездіяльність відповідача пов’язану із не внесенням відповідних змін в наказ № 33о/с від 09.03.2016 «По особовому складу», про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1, у частині додаткового зарахування йому до вислуги років (у календарному та пільговому обчисленні) часу його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України, виплати йому одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, в порядку встановленому Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також, щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку із дня звільнення по день вирішення спору на користь працівника;

зобов’язати відповідача внести відповідні зміни в наказ № 33о/с від 09.03.2016 «По особовому складу», про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1, додатково зарахувавши йому до вислуги років (у календарному та пільговому обчисленні) час його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України, виплативши йому одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, в порядку встановленому Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»;

стягнути з відповідача на користь позивача одноразову (вихідну) грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожні повні 11 календарних років служби позивача;

стягнути відповідача на користь позивача, середній заробіток за весь час затримки розрахунку із дня звільнення по день вирішення спору на користь працівника.

В обґрунтування позову зазначає, що 09.03.2016 наказом ГУНП в Рівненській області за № 33 о/с, відповідно до ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» позивач був звільнений зі служби в поліції у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік) за п. 7 (за власним бажанням), на підставі власного письмового рапорту від 23.02.2016. Позивач 29.06.2016 звернувся до відповідача із заявою про внесення змін в наказ № 33о/с від 09.03.2016, зокрема, просив зарахувати йому до вислуги років час його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, а також виплатити йому одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби та середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги. 12.08.2016 позивач отримав від ГУНП в Рівненській області лист про відмову у зарахуванні вищевказаного стажу та виплаті грошової допомоги. У зв’язку з чим, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Відповідач позов не визнав, у встановлений судом строк подав відзив на позовну заяву. В обґрунтування свого заперечення відповідач зазначає, що позивач пропустив строки звернення до суду із даним позовом, а підстави для поновлення такого строку. 03.12.2015 наказом ГУНП в Рівненській області за №48 о/с, позивачу встановлено стаж служби в поліції для виплати надбавки за вислугу років відповідно до ст.78 Закону України «Про Національну поліцію» – 08 років 09 місяців 10 днів. Наказом ГУНП в Рівненській області від 09.03.2016 № 33 о/с позивача звільнено з органів Національної поліції за власним бажанням. Вислуга на день звільнення – 09 років 01 місяць 11 днів, обчислена відповідно до ст. 78 Закону України «Про Національну поліцію». Виплата одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, що установлена ч. 2 ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», не була проведена позивачу, оскільки останній на день звільнення мав вислугу менше 10 років. Відповідач вказує, що при звільненні зі служби за власним бажанням, особам, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, а не навчання. Крім того, додатково до вислуги років особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ і поліцейським, може бути зарахований час навчання у цивільних вищих навчальних закладах, лише якщо після їх закінчення присвоюється офіцерське звання, при цьому позивачу після закінчення навчання у цивільному вищому навчальному закладі таке офіцерське звання не присвоювалося. Також відсутні будь-які підстави для застосування до спірних правових відносин норм трудового законодавства, зокрема статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, так як спірна виплата хоча й підпадає під ознаки одноразової грошової допомоги, але має інше правове значення, оскільки відноситься до разових платежів і має характер гарантій держави щодо соціального захисту населення громадян, зокрема поліцейських. На підставі викладеного відповідач просив відмовити в задоволенні позову.

Позивач у відповіді на відзив підтримав позицію викладену в адміністративному позові та просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою суду від 24.01.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи та призначено розгляд справи по суті на 21.02.2019.

В судовому засіданні 21.02.2019 оголошено перерву до 12.03.2019.

12.03.2019 розгляд справи відкладено до 26.03.2019.

Ухвалою від 25.03.2019 суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.

Ухвалою суду від 01.04.2019 позивачу поновлено строк звернення до адміністративного суду з позовною заявою.

За приписами частини четвертої статті 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

ОСОБА_1 у період з 2000 по 2005 роки навчався у Національному університеті водного господарства та природокористування де здобув повну вищу освіту (а.с.105-106 т.1).

У період з 12.10.2007 по 06.11.2015 ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ на різних посадах (а.с.107-109 т.1).

Відповідно до витягу з наказу УМВС за № 353 о/с від 06.11.2015 ОСОБА_1 був звільнений з органів внутрішніх справ, у запас за пунктом 64 «з» (у зв’язку з переходом у встановленому порядку на службу в іншу установу). При звільненні з органів внутрішніх справ позивачу ОСОБА_1 було обраховано вислугу років, яка станом на 06.11.2015, у календарному обчисленні становила 11 років 01 місяць 23 дні, у пільговому обчисленні – 11 років 04 місяці 24 дні, що підтверджується письмовою відповіддю ГУНП в Рівненській області за №11/77 від 01.06.2016 (а.с.208 т.2).

Відповідно до витягу з наказу ГУНП в Рівненській області за № 3 о/с від 07.11.2015, позивач був призначений на службу в органи Національної поліції, на посаду старшого слідчого Рівненського відділу поліції ГУНП в Рівненській області, з присвоєнням спеціального звання капітан поліції (а.с.210 т.2).

Згідно з витягом з наказу ГУНП в Рівненській області за № 48 о/с від 03.12.2015, позивачу було установлено стаж служби в поліції для виплати надбавки за вислугу років та надання додаткової оплачуваної відпустки – 08 років 09 місяців 10 днів, станом на 07.11.2015 (а.с.211 т.2).

23.02.2016 ОСОБА_1, через канцелярію ГУНП в Рівненській області за вх. №1178 від 26.02.2016, було подано письмовий рапорт про звільнення зі служби в Національній поліції України за власним бажанням із виплатою одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в порядку та на умовах визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (а.с.111 т.1).

Відповідно до витягу з наказу ГУНП в Рівненській області за № 33 о/с від 09.03.2016, ОСОБА_1 був звільнений зі служби в поліції у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік) за п. 7 (за власним бажанням), із виплатою компенсації за 6 календарних днів пропорційно відпрацьованому часу у 2016 році. При звільненні з Національної поліції позивачу ОСОБА_1 було обраховано вислугу років у календарному обчисленні – 09 років 01 місяць 11 дні, у пільговому обчисленні – 09 років 04 місяці 12 днів, до якої не було зараховано час навчання позивача ОСОБА_1 у цивільному вищому навчальному закладі (а.с.212 т.2).

29.06.2016 на адресу відповідача позивачем було подано заяву з вимогою внесення відповідних змін в наказ Головного управління Національної поліції в Рівненській області № ЗЗо/с від 09.03.2016 «По особовому складу», про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1, а саме: додатково зарахувати йому до вислуги років (у календарному та пільговому обчисленні) час його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України, та виплатити йому одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, в порядку встановленому Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також з вимогою виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги з 09.03.2016 по день фактичного розрахунку (а.с.118 т.1).

За результатами розгляду вищевказаної заяви, позивачем отримано письмову відповідь ГУНП в Рівненській області за № 11/П-1156 від 14.07.2016, якою йому фактично відмовлено у задоволенні вищевказаної заяви (а.с.119 т.1).

Вважаючи таку відмову протиправною позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Вирішуючи адміністративний спір по суті суд зазначає наступне.

Згідно з частинами першою та другою статті 59 Закону України «Про Національну поліцію», служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Трудовий стаж – це час трудової або іншої суспільно корисної діяльності працівника, що включає час роботи і час відпочинку та відповідно оплачується у визначеній формі. Трудовий стаж буває таких видів: загальний, безперервний та спеціальний.

Спеціальний трудовий стаж – це сумарна тривалість трудової та іншої суспільно корисної діяльності, яка виокремлена із загального стажу за її змістом або за умовами праці.

Вислуга років – це особливий вид спеціального трудового стажу окремих категорій працівників, з яким законодавець пов’язує пільгове (або за особливими правилами) пенсійне забезпечення. Це період виконання особливого роду трудової діяльності або державної служби, коли до особи, яка її здійснює, пред’являють особливі вікові, а також підвищені психічні та фізичні вимоги, при тривалому виконанні якої особа втрачає відповідну професійну працездатність. У такому випадку пенсія призначається як компенсація втраченої працездатності за професією.

Таким чином, поняття «стажу служби в поліції» та «вислуги років у поліції» відрізняються одне від одного, не тільки за своїм правовим змістом, але й за безпосереднім порядком їхнього обчислення, так як, до «стажу служби в поліції» зараховуються періоди зазначені у ч. 2 ст. 78 Закону України «Про Національну поліцію», а до «вислуги років у поліції» зараховуються періоди зазначені, зокрема, у пунктах 1, 2 та 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 за № 393, що прямо передбачено у частині 4 статті 78 Закону України «Про Національну поліцію».

Згідно з пунктами 1, 2 та 10 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей» за № 393 від 17.07.1992, до вислуги років, зокрема, особам зазначеним у постанові, додатково зараховується час їхнього навчання (у тому числі заочно) у цивільних вищих навчальних закладах, в межах до п’яти років із розрахунку – один рік за шість місяців, а також, особам, які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, додатково виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Водночас, суд не бере до уваги покликання відповідача, про те, що пункти 1, 2 та 10 Постанови Кабінет Міністрів України від 17.07.1992 за № 393, до 12.03.2016 не стосувалися поліцейських і відповідно не діяли відносно поліцейських, у день звільнення ОСОБА_1 з поліції, станом на день 09.03.2016, оскільки, як правильно зазначає позивач, не з його вини, а з вини держави, вказані норми не були приведені у відповідність до чинного законодавства, у строк до 07.09.2015, як це прямо вимагалося у підпункті 4 пункту 7 розділу ХІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про Національну поліцію».

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 3 Конституції України зазначається, що держава визнала, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави в особі її органів, до яких належать і органи судової влади.

Статтею 22 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Отже, органи державної влади повинні керуватися нормами Конституції України і законів України виходячи з мінімальних соціальних гарантій, встановлених законами України, і не можуть порушувати норми ст. 22 Конституції України, які є нормами прямої дії. Інакше при наявності конституційного права на соціальний захист невикористання мінімальних гарантій, визначених законом, є порушенням державою своїх конституційних зобов’язань перед громадянами України.

Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Таким чином, суд вважає за необхідне застосувати у даній справі рішення Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Кечко проти України», «Жовнер проти України», «Васильєв проти України», «Бурдов проти Росії», № 59498/00, пар. 35, ECHR 2002-III (mutatis mutandis), YvonnevanDuynvHomeOffice (VanDuynvHomeOffice (1974) Case 41/74 (C-41/74)), у яких чітко указано, що принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов’язана з іншим принципом – відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов’язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалив певну концепцію, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Крім того, суд не бере до уваги покликання відповідача на те, що згідно з положеннями п. 2 Постанови Кабінет Міністрів України від 17.07.1992 за №393, обов’язковими умовами зарахування часу навчання в цивільному вищому навчальному закладі до вислуги років особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ і поліцейським, є призначення пенсії, згідно з пунктом «а» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також присвоєння таким особам офіцерського звання після закінчення ними цивільного вищого навчального закладу (постанова Верховного Суду України від 10.03.2015 за № 21-411а14), вважаючи їх помилковими з огляду на таке.

Як встановлено судом та не заперечувалося представником відповідача, ОСОБА_1, який закінчив цивільний вищий навчальний заклад, як особі начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, який не мав права на призначення пенсії, згідно з пунктом «а» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та який був звільнений з органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (у зв’язку з переходом у встановленому порядку на службу в іншу установу), без призначення пенсії, зараховувався час його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, до вислуги років, яка станом на 06.11.2015, при звільненні з органів внутрішніх справ, становила у календарному обчисленні – 11 років 01 місяць 23 дні, у пільговому обчисленні 11 років 04 місяці 24 дні.

Суд зазначає, що на позивача, як на особу, яка навчалася у цивільному вищому навчальному закладі, розповсюджується порядок присвоєння офіцерського звання, після здобуття вищої освіти у цивільному вищому навчальному закладі, який установлений, зокрема, статтями 2 та 5 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», пунктами 52 та 53 Положення про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 за № 1153/2008, а також пунктами 3 та 7 Порядку проведення військової підготовки громадян України за програмою підготовки офіцерів запасу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.02.2012 за №48.

Із системного аналізу вищевказаного законодавства, вбачається, що для присвоєння особі офіцерського звання є такі юридично значимі обставини, як наявність у особи цивільної вищої освіти та факт успішного закінчення такою особою спеціального курсу військової підготовки у військовому навчальному підрозділі, зокрема, військовій кафедрі, який не являється цивільним вищим навчальним закладом.

При цьому, здобуття особою цивільної вищої освіти повинно передувати факту успішного закінчення такою особою спеціального курсу військової підготовки у військовому навчальному підрозділі, зокрема, військовій кафедрі, який не являється цивільним вищим навчальним закладом.

Указане вище, дає підстави зазначити, що офіцерське звання присвоюється особі не після закінчення навчання у цивільному вищому навчальному закладі, а після успішного проходження особою спеціального курсу військової підготовки, зокрема, у військовому навчальному підрозділі, військовій кафедрі, при вже наявній у особи вищій освіті, отримання якої повинно передувати закінченню спеціальної підготовки на військовій кафедрі.

З наявних в матеріалах справи висновків експерта від 26.02.2018 за № 056/78-2 та від 12.03.2019 за № 056/63, встановлено, що:

- «У текстовому сегменті «… додатково зараховується час їхнього навчання (у тому числі заочно) у цивільних вищих навчальних закладах, а також у інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське звання, до вступу на військову службу або призначення на відповідну посаду…» між синтаксемою 1: у цивільних вищих навчальних закладах і синтаксемою 2: в інших навчальних закладах реалізується приєднувальний зв’язок – різновид синтаксичного зв’язку, який співвідносить дві синтаксеми на основі семантико-граматичної незалежності однієї з них (опорної) та смислового і граматичного тяжіння до неї іншої (приєднувальної), яка передає додаткове повідомлення. Граматичним маркером приєднувального зв’язку виступає спеціалізований приєднувальний сполучник а також, який передає значення доповнення. Між синтаксемами, поєднаними на основі приєднувального зв’язку, реалізується окремий, специфічний різновид семантико-синтаксичних відношень, який вказує на інформативну нерівноцінність цих синтаксем: другий компонент, приєднаний сполучником а також, містить додаткову, уточнюючу інформацію. Таким чином, у досліджуваному сегменті синтаксема а також в інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське звання, є приєднувальною синтаксичною конструкцією, яка передає повідомлення, що граматично позиціонується як додаткове щодо основної частини тексту: додатково зараховується час їхнього навчання (у тому числі заочно) у цивільних вищих навчальних закладах, …., до вступу на військову службу або призначення на відповідну посаду.

Специфіка синтаксеми, яка вводиться в текст на основі приєднувального зв’язку, не допускає поширення внутрішніх граматичних зв’язків цієї синтаксеми за її межі. Це виключає граматичне підпорядкування підрядного речення після закінчення яких присвоюється офіцерське звання будь-яким синтаксичним одиницям поза межами приєднувальної синтаксеми а також в інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське звання».

З урахуванням усього зазначеного вище є лінгвістичні підстави стверджувати, що формально-синтаксичні текстові елементи, а саме приєднувальний сполучник а також між синтаксемою 1: у цивільних вищих навчальних закладах і синтаксемою 2: а також у інших навчальних закладах виключає граматичне підпорядкування підрядного речення після закінчення яких присвоюється офіцерське звання будь-яким синтаксичним одиницям крім синтаксеми 2 в інших навчальних закладах»;

- «Інтерпретація 1, згідно з якою підрядне речення після закінчення яких присвоюється офіцерське звання пов’язане водночас з двома синтаксемами: синтаксемою 1: у цивільних вищих навчальних закладах і синтаксемою 2: у інших навчальних закладах, призводить до висновку про змістову суперечність і надлишковість висловлення у цивільних вищих навчальних закладах, а також у інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське звання. Тобто, якщо припустити, що підрядне речення після закінчення яких присвоюється офіцерське звання пов’язане з обома попередніми синтаксемами водночас, з’являються підстави констатувати змістову надлишковість синтаксеми 1: у цивільних вищих навчальних закладах, адже в у такому випадку немає підстав розмежовувати «цивільні вищі навчальні заклади» та «інші навчальні заклади», оскільки висловлення *у навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське звання є гіперонімічним (більш широким за значенням) порівняно з висловленням *у цивільних вищих навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське звання й включає в себе його зміст. Підсумовуючи, є підстави стверджувати, що вихідне припущення, на якому ґрунтується інтерпретація 1 (згідно з якою граматичний зв’язок підрядного речення після закінчення яких присвоюється офіцерське звання поширюється і на попередню синтаксему 1: у цивільних вищих навчальних закладах), призводить до хибного висновку про змістову надлишковість досліджуваного сегмента тексту абзацу 1 пункту 2 Постанови. Таке припущення суперечить вихідній експертній презумпції про неаномальність тексту документа, який передбачає юридичні наслідки, і дає лінгвістичні підстави спростувати інтерпретацію 1, яка на ньому ґрунтується. Інтерпретація 2, згідно з якою підрядне речення після закінчення яких присвоюється офіцерське звання пов’язане лише з однією синтаксемою (2) в інших навчальних закладах, не веде до висновку про змістову надлишковість аналізованого текстового сегмента. При такій інтерпретації розмежування двох типів навчальних закладів: 1) усіх цивільних вищих навчальних закладів (незалежно від того, чи присвоюється випускникам офіцерське звання)і 2) усіх інших навчальних закладів, після закінчення яких присвоюється офіцерське звання, - є вмотивованим».

Отже, за результатами лінгвістичних експертиз писемного мовлення проведених на замовлення учасника справи, лінгвістичні висновки яких, по своїй суті, не оспорювалися представником відповідача, установлено, що відповідно до пунктів 1, 2 та 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 за № 393, час навчання в цивільних вищих навчальних закладах зараховується додатково до вислуги років незалежно від того чи присвоюється після їх закінчення офіцерське звання, у тому числі особам, які звільняються зі служби за власним бажанням, зокрема, без призначення пенсії за вислугу років, при визначенні розміру одноразової грошової допомоги.

Крім цього, згідно з письмовими записами в особовій справі позивача, останньому, наказом УМВС за № 217 о/с від 23.11.2010, станом на 01.11.2010, було зараховано час його навчання у вищому навчальному закладі та установлено вислугу років для нарахування відсоткової надбавки, яка склала – 06 років 00 місяців 18 днів, а також відповідно до грошового атестату за № 77 виданим УМВС, вислуга років позивача в ОВС, станом на 14.09.2014 складає – 10 років 00 місяців 1 день, а надбавка за вислугу років становить 25 %, що складає 255,00 грн. на місяць (а.с.43-45 т.1).

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України викладеної у рішеннях за № 8-рп/99, № 5-рп/2002, № 7-рп/2004, 1-9/2015 та 7-рп/2016, розуміння сутності соціальних гарантій військовослужбовців, а також працівників правоохоронних органів, зокрема працівників органів внутрішніх справ та поліцейських, полягає у тому, що зміст та обсяг уже досягнутих ними соціальних гарантій, існуючих прав і свобод, не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства або скасовано, оскільки це суперечить Конституції України.

Таким чином, суд враховує, що вислуга років на день звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ становила більше 11 років, що не заперечувалося сторонами, а тому позивачем, навіть до вступу у Національну поліцію, уже було досягнуто право на виплату одноразової грошової допомоги, тобто на установлену державою відповідну соціальну гарантію, що не підлягає обмеженню чи скасуванню відповідно до указаних вище рішень Конституційного Суду України.

Вирішуючи адміністративний спір в частині виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, суд враховує наступне.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту б) частини першої статті 1-2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби (крім випадків призначення пенсії в разі втрати годувальника дружині (чоловіку) з урахуванням вимог частини п’ятої статті 30 цього Закону, яка призначається незалежно від звільнення зі служби) особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, поліцейські.

Разом з тим, у вказаній нормі прямо зазначено, що право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби: особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, поліцейські, при цьому жодного твердження чи обмеження щодо віку Законодавцем не встановлено, як і не встановлено обов’язкової умови набуття особою права на пенсію, що як наслідок передбачає саму процедуру призначення пенсії.

Відповідно до частини 2 статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Абзацом 4 пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 за №393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби: які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Наведені положення не пов’язують виплату одноразової грошової допомоги з набуттям права на пенсію.

Окрім цього, у частині 2 сатті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» прямо зазначено, що право на цю допомогу мають особи при звільненні за власним бажанням та при умові вислуги 10 років і більше.

Вказана норма не пов’язує виплату одноразової грошової допомоги з призначенням пенсії, а лише обмежує розповсюдження цієї соціальної гарантії на тих осіб, які зазначені у статті 1-2 цього Закону та взагалі мають право на набуття такої пенсії.

Не набуття права на пенсію осіб, визначених в частині 2 статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», не може нівелювати їх право на отримання зазначеної грошової допомоги за умови наявності 10 років вислуги.

Таким чином, оскільки позивач був капітаном поліції, тобто особою, визначеною у статті 1-2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та мав право на зарахування до вислуги років часу його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, тобто мав вислугу більше 10 років, а також звільнився зі служби в поліції за власним бажанням, він має право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні відповідно до вимог частини 2 статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та абзаців 4, 8 пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 за №393, в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

З висновку експерта про проведення лінгвістичної експертизи писемного мовлення на замовлення учасника справи від 12.03.2019 за № 056/63, встановлено наступне:

- «Текст частини другої статті 9 Закону України від 09 квітня 1992 року за № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» дає лінгвістичні підстави стверджувати, що підрядне речення «які мають вислугу 10 років і більше» пов’язане лише з такою частиною цього тексту, а саме: «особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам». З іншими частинами цього тексту підрядне речення «які мають вислугу 10 років і більше» не пов’язане.

На це вказують такі параметри досліджуваного тексту:

по-перше, кожна з підрядних означальних частин має свій граматичний центр «які мають», а отже є синтаксично завершеною;

по-друге, порядок слідування компонентів аналізованого речення: на відсутність зв’язку між підрядними означальними реченнями «які мають право на пенсію за цим Законом» і «які мають вислугу 10 років і більше» вказує те, що між цими означеннями є обставинна частина «при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України».

Передбачена цим текстом Закону виплата одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, стосується двох різних категорій осіб:

І) «які мають право на пенсію за цим Законом, (з додатковою умовою) при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України»;

ІІ) «які мають вислугу 10 років і більше».

На це вказує граматичне оформлення синтаксичних компонентів у цьому реченні та порядок їхнього слідування.

Набуття особами права на пенсію за цим Законом є обов’язковою умовою виплати одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби лише для першої з зазначених вище категорій осіб: «які мають право на пенсію за цим Законом, (з додатковою умовою) при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України».

Для другої з зазначених вище категорій осіб: «які мають вислугу 10 років і більше» набуття цими особами права на пенсію за цим Законом не є обов’язковою умовою виплати одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби».

Отже, за результатами лінгвістичної експертизи писемного мовлення проведеної на замовлення учасника справи, лінгвістичні висновки яких, по своїй суті, не оспорювалися представником відповідача, установлено, що відповідно до вимог частини 2 статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», особам, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова (вихідна) грошова допомога при звільненні, незалежно від того чи набули такі особи право на пенсію за цим Законом.

Департамент фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку Міністерства внутрішніх справ України в листі №15/2-6289 від 14.11.2011 «Про порядок нарахування одноразової грошової допомоги при звільненні» зазначив, що з 01.10.2011 у зв’язку із набуттям чинності Закону України «Про заходи, щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні мають в тому числі особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, які звільняються за власним бажанням, у розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за наявності вислуги років 10 років і більше, при цьому, право на пенсію, яке було обов’язковою умовою виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, з 01.10.2011 та нарахуванні цієї допомоги не має значення.

Вказана правова позиція Міністерства внутрішніх справ України, щодо виплати особам одноразової (вихідної) грошової допомоги, при звільненні зі служби, за наявної у таких осіб вислуги 10 років і більше, підлягала застосуванню відповідачем для нарахування та виплати такої допомоги позивачу.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідач протиправно відмовив позивачу у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не виплати позивачу вихідної допомоги при звільненні; зобов’язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу одноразову (вихідну) грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожні повні календарні роки служби.

Вирішуючи адміністративний спір в частині позовних вимог щодо виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати йому одноразової (вихідної) грошової допомоги із дня звільнення по день вирішення спору на користь працівника, суд дійшов висновку, що до вказаних спірних правовідносин слід застосовувати норми Кодексу законів про працю України, які регулюють трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, зважаючи на таке.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію».

Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення поліцейських врегульовано Постановами Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 за №988, та від 17.07.1992 за № 393.

Зазначені правові норми є нормами спеціального законодавства і підлягають до застосування при визначенні структури, порядку та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів поліції та у випадку виникнення спорів з цього приводу, що узгоджується з положеннями, що містяться у пункті 2 частини другої Постанови Пленуму Верхового Суду України «Про практику застосування судами законодавства про працю» від 24.12.1999 за №13, якими визначено, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/поліції, тощо).

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно з приписами статей 1 та 2 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 за № 108/95-ВР, заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Основна заробітна плата – винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Відповідно до пункту 3 Наказу Міністерства внутрішніх справ України від 31.12.2007 за № 499 «Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ», грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Відповідно до пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 за № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Вищенаведені норми законодавства дають суду підстави для висновку, що нерозповсюдження на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ/поліції норм Кодексу законів про працю України стосується виключно норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати.

Таким чином, ані Законом України «Про Національну поліцію», ані Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, чи іншим спеціальним законодавством, не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника з органів внутрішніх справ/поліції. В той же час такі питання повністю врегульовані Кодексом законів про працю України.

Згідно з частиною 6 статті 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, згідно рішення Європейського Суду з прав людини від 10.03.2011, у справі «Сук проти України» заява № 10972/05, відмова у проведенні відповідних виплат розцінюється Європейським Судом з прав людини як свавільна, така, що не ґрунтується на законі, та порушує ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Отже, згідно з частинами 1 та 2 статті 59 Закону України «Про Національну поліцію», служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень, час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Згідно з пунктом 17 статті 4 КАС України, публічна служба – діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Тобто служба в поліції є публічною.

Враховуючи, що перебування особи на публічній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю, що узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі № 21-389а13, суд обґрунтовано вирішив, що до вищевказаних спірних правовідносин необхідно застосовувати норми Кодексу законів про працю України.

Таким чином, положеннями частини першої статті 116 КЗпП, установлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до частини другої статті 117 Кодексу законів про працю України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Додатково суд вважає за необхідне зазначити, що аналізуючи вище згадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Крім того, у пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначається, що: - установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи – по день постановлення рішення; - у разі не проведення розрахунку у зв’язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що виходячи з наведених вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, а в разі ж невиконання такого обов’язку наступає передбачена нормами Кодексу законів про працю України відповідальність, тобто у разі наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку із дня звільнення по день вирішення спору на користь працівника, тобто по день постановлення відповідного рішення суду.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07.02.2018 та від 01.03.2018 у справах № 806/535/16 та № 806/1899/17 та від 23.05.2018 у справі №803/1212/16, а тому зазначене вище має враховуватися під час прийняття рішень, в силу положень частини 5 статті 242 КАС України.

Суд не бере до уваги покликання відповідача на правову позицію Верховного Суду України від 12.09.2017 у справі № 812/6733/13-а, оскільки спірні правовідносини, яким надав правову оцінку Верховний Суд України у вказаному рішенні, відрізняються від тих спірних правовідносин, що є безпосереднім предметом судового розгляду у даній справі.

Щодо покликань відповідача на рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 у справі № 1-5/2012, суд зазначає, що позивачу до цього часу не проведено виплату усіх необхідних йому до сплати сум, а саме: одноразової грошової допомоги при звільненні з поліції за власним бажанням, водночас, таке правопорушення, як зазначає у своєму рішенні Конституційний Суд України, є триваючим та до цього часу взагалі не припинено, тобто, день фактичного (факт остаточного) розрахунку для позивача ОСОБА_1 на даний час взагалі не настав. Таким чином, вказана правова позиція Конституційного Суду України від 22.02.2012 у справі № 1-5/2012, не підлягає застосуванню у даній справі, оскільки у ній надано правову оцінку іншим правовідносинам, ніж ті, що є безпосереднім предметом судового розгляду у даній справі.

Відповідно до пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України за №13 від 24.12.1999, задовольняючи вимоги про оплату праці суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

Таким чином, Постановою Кабінету Міністрів України за №100 від 08.02.1995 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (місячного грошового забезпечення), що застосовується при виплаті вихідної допомоги (одноразової грошової допомоги при звільненні), та середньоденного заробітку за час затримки розрахунку.

Згідно з довідкою про доходи виданої ГУНП в Рівненській області за №354 від 11.03.2016, середня заробітна плата позивача ОСОБА_1 обчислюється виходячи із виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують звільненню позивача та становить 5160,00 грн.

З урахуванням зазначеного суд визначає суму виплати одноразової (вихідної) грошової допомоги, в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожні повні 11 календарних років служби позивача, яка обчислюється із розрахунку: 1290,00 грн., що становить 25 відсотків від суми 5160,00 грн. – місячного грошового забезпечення, помножити на 11 років (повні календарні роки служби), та становить 14190,00 грн.

Крім того, згідно з довідкою про доходи виданої ГУНП в Рівненській області за №354 від 11.03.2016, середньоденний заробіток позивача ОСОБА_1, який, за два місяці, що передують звільненню обчислюється із розрахунку: 10320,00 грн., що відповідає грошовому забезпеченню за січень 2016 року – лютий 2016 року, поділити на 40 днів, що складає кількість фактично відпрацьованого часу за січень 2016 року – лютий 2016 року, та становить 258,00 грн.

З урахуванням того, що відповідач ГУНП в Рівненській області фактично затримав розрахунок при звільненні ОСОБА_1 із 09.03.2016 по день вирішення спору на користь працівника, тобто по 01.04.2019, зокрема, на 1118 днів, суд визначає суму середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, яка обчислюється із розрахунку: 1118 днів затримки розрахунку при звільненні помножити на середньоденний заробіток, у розмірі 258,00 грн., та становить 288 444,00 грн.

Згідно з положеннями частин 1 та 2 статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а також застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до частин 1, 2 та 7 статті 7 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, при цьому, застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, а у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із положеннями частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Враховуючи вищевикладене, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 є обґрунтований та підлягає задоволенню в повному обсязі.

При вирішенні питання, щодо розподілу судових витрат, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частини 1 статті 143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові, ухвалі.

Відповідно до частини 1 статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.

Відповідно до частини 3 статті 132 КАС України, до витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов’язані із прибуттям до суду; 3) пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов’язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Згідно з положеннями частини 1 статті 134 КАС України, витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Згідно із частиною 4 статті 134 КАС України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З урахуванням зазначеного, суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката у даній справі є спів-мірним із: - складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); - часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); - обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; - ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Розмір витрат на правничу допомогу адвоката повністю підтверджується на підставі наданими позивачем та його представником доказів, у тому числі, щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, а також на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат, у тому числі, договорів, рахунків, актів виконаних робіт та інших доказів.

Крім цього, відповідно до частини 1 статті 137 КАС України спеціаліст, перекладач, експерт отримують винагороду за виконані роботи (надані послуги), пов’язані із справою, якщо це не входить до їхніх службових обов’язків.

Відповідно до частини 5 статті 137 КАС України, розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, перекладача чи експерта встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

Суд вважає, що розмір витрат на підготовку експертних висновків на замовлення сторони повністю підтверджується на підставі наданими позивачем та його представником доказів, у тому числі, клопотань, договорів, рахунків, актів виконаних робіт та інших доказів.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про необхідність стягнення із відповідача ГУНП в Рівненській області на користь позивача ОСОБА_1, за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, всіх понесених судових витрат, зокрема, судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи, у тому числі, на професійну правничу допомогу та залучення експерта для проведення експертиз.

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, 33002; РНОКПП НОМЕР_1) до Головного управління Національної поліції в Рівненській області (вул. Хвильового, 2, м. Рівне, 33028; код ЄДРПОУ 40108761), про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій - задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Рівненській області, при прийнятті наказу № 33о/с від 09.03.2016 «По особовому складу», про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 (М-222401), у частині не зарахування йому до вислуги років (у календарному та пільговому обчисленні) часу його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, в межах до п’яти років із розрахунку – один рік за шість місяців, та не виплату йому одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Рівненській області, пов’язану із не внесенням відповідних змін в наказ № 33о/с від 09.03.2016 «По особовому складу», про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 (М-222401), у частині додаткового зарахування йому до вислуги років (у календарному та пільговому обчисленні) часу його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України, виплати йому одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, в порядку встановленому Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також, щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку із дня звільнення по день вирішення спору на користь працівника.

Зобов’язати Головне управління Національної поліції в Рівненській області, внести відповідні зміни в наказ № 33о/с від 09.03.2016 «По особовому складу», про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 (М-222401), додатково зарахувавши йому до вислуги років (у календарному та пільговому обчисленні) час його навчання у цивільному вищому навчальному закладі, в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України, виплативши йому одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, в порядку встановленому Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Стягнути із Головного управління Національної поліції в Рівненській області, на користь ОСОБА_1, одноразову (вихідну) грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожні повні 11 календарних років служби позивача, у розмірі 14190,00 грн. (чотирнадцять тисяч сто дев'яносто гривень 00 коп.).

Стягнути із Головного управління Національної поліції в Рівненській області, на користь ОСОБА_1, середній заробіток за весь час затримки розрахунку із дня звільнення по день вирішення спору на користь працівника, тобто із 09.03.2016 по 01.04.2019, у розмірі 288 444,00 грн. (двісті вісімдесят вісім тисяч чотириста сорок чотири гривні 00 коп.).

Стягнути на користь позивача ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень Головного управління Національної поліції в Рівненській області судові витрати в розмірі 53762,00грн., в тому числі: судовий збір, у розмірі 1762,00 грн., витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 28000,00 грн. та витрати на залучення експерта в розмірі 24000,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 01 квітня 2019 року.

Суддя Щербаков В.В.