Постанова

Іменем України

20 лютого 2019 року

місто Київ

справа № 757/32525/14-ц

провадження № 61-9836св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укоопспілка»,

третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укоопспілка» на рішення Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Крижанівської Г. В., Немировської О. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У листопаді 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укоопспілка»

(далі - ПАТ «АБ «Укоопспілка», банк), третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд гарантування вкладів, Фонд), в якому з урахуванням зміни предмета та підстав позову просив визнати незаконним його звільнення з посади голови правління банку за рішенням Спостережної ради банку від 14 листопада 2014 року за прогули на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, скасувавши зазначене рішення та наказ від 17 листопада 2014 року № 141к/тр про його звільнення, стягнути з відповідача на його користь не менше 638 082, 23 грн, з яких: 144 886, 85 грн заробітної плати за час відпустки, 67 750, 16 грн лікарняних, 38 779, 96 грн компенсації за невикористану відпустку, 447 665, 26 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

В обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначив, що 12 квітня 2012 року був призначений на посаду голови правління Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укоопспілка». З 18 липня 2014 року відповідно до наказу від 17 липня 2014 року № 111 к/тм вибув у чергову оплачувану відпустку терміном на 84 календарних дні (з урахуванням днів невикористаних попередніх відпусток), тобто до 10 жовтня 2014 року включно, що узгоджено із головою Спостережної ради ОСОБА_5 Проте, відповідачем не виплачено йому відпускні, які повинні були перераховані на картковий рахунок №2625000211794, відкритий у ПАТ АБ «Укоопспілка», і на який щомісячно перераховувалася його заробітна плата.

У липні 2014 року під час отримання готівки з карткового рахунку у банкоматі він отримав відмову у здійсненні операції. Йому також не було здійснено виплату державної соціальної допомоги з тимчасової втрати працездатності протягом 10 днів під час перебування у відпустці з 23 липня 2014 року до 01 серпня 2014 року. Після виходу 10 жовтня 2014 року на роботу він подав заяву про звільнення з займаної посади з 13 жовтня 2014 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, тобто з підстав невиконання відповідачем законодавства про працю. Цього дня йому стало відомо про рішення Спостережної ради банку від 17 липня 2014 року щодо відсторонення його від виконання обов'язків голови правління банку з 18 липня 2014 року.

Посилаючись на те, що відсторонення від посади відбулося без його відома та присутності, без наведення будь-якої правомірної підстави, позивач просив позов задовольнити.

Стислий виклад заперечень відповідача

Представник відповідача позов не визнав, просив відмовити у їх задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що факт відсутності позивача на робочому місці з 21 липня 2014 року до 10 жовтня 2014 року доведений актами, складеними відповідачем у цей період та витягом із табелю обліку робочого часу і не оспорюється представником позивача. Оскільки в табелі обліку робочого часу за зазначений період відсутні дані про перебування позивача у відпустці, відсутній запис про це й у особовій картці позивача та наказ про його відпустку, суд дійшов висновку про те, що позивач не з'являвся на роботу протягом 84 календарних днів без поважних причин. Також відсутні підстави для задоволення його вимог в частині стягнення з відповідача належних йому сум при звільненні.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення вимог позову. Змінено формулювання звільнення ОСОБА_4 з посади голови правління ПАТ «АБ «Укоопспілка» та зазначено вважати його звільненим за частино третьою статті 38 КЗпП України з 17 листопада 2014 року. Стягнуто з ПАТ «АБ «Укоопспілка» на користь ОСОБА_4 компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 18 118, 81 грн, суми невиплачених лікарняних в розмірі 67 750, 16 грн, 447 665, 26 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку. Стягнуто з ПАТ «АБ «Укоопспілка» в дохід держави судовий збір у розмірі 8 696, 52 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вважав встановленими ті обставини, що відповідач був обізнаний про перебування позивача у відпустці протягом 84 календарних днів у зазначений період та погоджувався з їх законністю і будь-яких дій щодо оспорювання цього в установленому законом порядку не здійснював. Апеляційний суд зазначив, що надані відповідачем акти про відсутність позивача на роботі у зазначений період, відсутність даних про відпустку позивача у табелі виходу на роботу працівників банку, також запису у особовій картці позивача про перебування його у відпустці оцінюються судом як штучно створені докази на підтвердження намірів відповідача вважати зазначену відсутність позивача на роботі прогулами, а тому не можуть розцінюватися як належні та допустимі докази, як це передбачено статтями 58, 59 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року). Апеляційний суд врахував, що відповідач звільнив позивача за прогули після того, як останній зажадав звільнення у зв'язку з невиконанням відповідачем трудового законодавства, а саме: невиплатою заробітної плати та інших належних йому сум, подавши заяву 10 жовтня 2014 року, та після звернення до суду з цих підстав, чому дано оцінку як ухилення відповідача від відповідальності за недотримання вимог чинного трудового законодавства в період знаходження позивача у відпустці.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, банк просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, допустив порушення норм процесуального права, внаслідок чого скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідало вимогам закону. На переконання заявника, апеляційний суд, визнаючи належними доказами перебування позивача у відпустці наказ від 17 липня 2014 року № 111к/тм «Про відпустку», покази позивача та свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, невмотивовано відхилив інші наявні в матеріалах справи та досліджені судом першої інстанції докази того, що ОСОБА_4 у відпустці не перебував. Заявник зазначає, що позивач під час розгляду справи у суді першої інстанції не заявляв клопотання про допит будь-яких свідків, апеляційним судом не досліджувалась поважність причин нездійснення допиту свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8 в суді першої інстанції, а відтак апеляційним судом неправомірно застосовано положення частини другої статті 303 ЦПК України 2004 року. Висновок апеляційного суду про те, що відповідач не повідомив позивача про відсторонення від виконання обов'язків голови правління за рішенням Спостережної ради банку від 17 липня 2014 року базується виключно на припущеннях позивача, що суперечить частині четвертій статті 60 ЦПК України 2004 року. Заявник зазначає, що згідно з видатковим касовим ордером від 06 березня 2015 року № 1(#5452461) та розрахунковим листком ОСОБА_4 06 березня 2015 року отримав компенсацію за невикористану відпустку тривалістю 84 дні у сумі 165 547, 24 грн, про що свідчить його підпис у цьому видатковому касовому ордері.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що, на його переконання, рішення апеляційного суду ухвалено на підставі норм матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, при повному дотриманні норм процесуального права.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2016 року у справі відкрито касаційне провадження; ухвалою від 01 березня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Щодо дотримання меж розгляду справи апеляційним судом

Доводи касаційної скарги ґрунтуються на порушенні судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо меж розгляду справи апеляційним судом (стаття 303 ЦПК України 2004 року), а відтак Верховний Суд передовсім здійснює перевірку рішення суду апеляційної інстанції в цій частині.

Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція,

25-26 березня 2011 року).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України 2004 року суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно зі статтею 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Верховний Суд вважає, що рішенням суду апеляційної інстанції у цій справі порушені принципи рівності учасників цивільного процесу та змагальності сторін, які є складовими права на справедливий суд як частини верховенства права.

Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).

У вирішенні питання розподілу тягаря доведення судом підлягають до застосування правила статей 10, 60 ЦПК України 2004 року, згідно з якими кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилом статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з приписами статті 59 ЦПК України 2004 року суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (стаття 63 ЦПК України 2004 року).

За приписами частини першої статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Верховний Суд враховує, що розгляд справи в апеляційному суді відбувається за правилами, встановленими для розгляду справи в суді першої інстанції. Проте, необхідно також враховувати, що розгляд справи в апеляційному суді підпорядковується також особливостям правил розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Ці особливості полягають у особливостях дослідження й оцінки доказів апеляційним судом, розгляд справи в межах доводів, заявлених в суді першої інстанції.

Висновки про доведеність або недоведеність обставин, що мають значення для справи, суд апеляційної інстанції робить у випадках, коли в нього є сумніви у достовірності доказів, їх повноті, правильності наданої ним оцінки судом першої інстанції. Висновок про доведеність чи недоведеність обставин, що мають значення для справи, можливий лише на підставі оцінки доказів.

Призначення оцінки доказів судом апеляційної інстанції складається з перевірки правильності їх оцінки судом першої інстанції.

За імперативними правилами частини другої статті 303 ЦПК України 2004 року, апеляційний суд вправі досліджувати лише ті докази, які: судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку; докази, в дослідженні яких судом першої інстанції було неправомірно відмовлено; нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник).

Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.

Таким чином, суд апеляційної інстанції досліджує нові докази, якщо визнає, що вони не могли бути надані суду першої інстанції або відмова в їх прийнятті визнана необґрунтованою. Висновок про визнання чи невизнання цих обставин такими, що мають значення для розгляду справи, має бути викладений в ухвалі (рішенні) суду. Свій висновок про прийняття та дослідження нових доказів, як і про відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання (частина друга статті 208, частина перша статті 212, частина перша статті 304 ЦПК України 2004 року).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд за клопотанням сторони позивача допитав як свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8, вважав їх показання правдивими та достовірними.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції зі сторони позивача клопотання про допит цих свідків не надходило та відповідно їх показання не були предметом дослідження у цьому суді.

Позивач, подаючи апеляційну скаргу, не мотивував причини незвернення із клопотанням про допит згаданих свідків до суду першої інстанції, а апеляційний суд, допитавши та взявши їх показання до уваги, не мотивував свого висновку про це в установленому ЦПК України 2004 року порядку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд усупереч приписам частини другої статті 303 ЦПК України 2004 року здійснив переоцінку доказів у справі без зазначення (мотивування), в чому полягало порушення судом першої інстанції встановленого порядку їх дослідження чи неправомірно відмовлено у їх дослідженні, а відтак апеляційний суд не дотримався норм процесуального права.

Обставини, встановлені в рішенні суду першої інстанції

12 квітня 2012 року ОСОБА_4 прийнято на роботу на посаду голови Правління банку на умовах безстрокового трудового договору.

17 липня 2014 року на засіданні Спостережної ради ПАТ «АБ Укоопспілка» ОСОБА_4 з 18 липня 2014 року відсторонено від виконання обов'язків голови Правління, призначено т.в.о. голови Правління ОСОБА_10

18 липня 2014 року ОСОБА_10 приступив до тимчасового виконання обов'язків голови Правління ПАТ «АБ «Укоопспілка».

Згідно з показаннями свідка ОСОБА_10, які узгоджуються з відомостями табеля обліку робочого часу, 17 липня 2014 року ОСОБА_4 був присутній на робочому місці, а тому суд першої інстанції критично оцінив твердження про те, що останньому не було відомо про прийняте рішення щодо його відсторонення.

Допитаний як свідок ОСОБА_10 показав у суді, що після відсторонення від посади згідно з рішенням Спостережної ради від 17 липня 2014 року ОСОБА_4 категорично відмовився передавати речі та цінності, які зберігались в сейфі в кабінеті, підписувати акти прийому-передачі, як і будь-які інші документи, 18 липня 2014 року зачинив свій робочий кабінет, ключ від кабінету забрав з собою, після чого з 21 липня 2014 року до 10 жовтня 2014 року на роботі не з'являвся.

Судом першої інстанції з витягу із табелю обліку робочого часу та відповідних актів встановлено відсутність ОСОБА_4 на робочому місці в період з 21 липня 2014 року до 10 жовтня 2014 року.

Факт відсутності позивача на роботі в період з 21 липня 2014 року до 10 жовтня 2014 року не оспорювався представником позивача під час розгляду справи судом першої інстанції.

Для вирішення питання про накладення дисциплінарного стягнення на позивача ПАТ «АБ «Укоопспілка» направило лист ОСОБА_4 від 17 жовтня 2014 року щодо надання інформації з приводу відсутності на робочому місці, зокрема і у зазначений період, відповідно до положень статті 149 КЗпП України.

Згідно з власноручними поясненнями ОСОБА_4 від 17 жовтня 2014 року він у період з 18 липня 2014 року до 10 жовтня 2014 року перебував у відпустці, а 10 жовтня 2014 року подав заяву про звільнення, про відсторонення від посади рішенням Спостережної ради йому не відомо, з 13 жовтня 2014 року він знаходився на робочому місці.

Судом встановлено, що в реєстрі наказів тимчасового строку зберігання за період з 01 січня 2014 року до 30 вересня 2014 року відсутній наказ «Про відпустку голови Правління ОСОБА_4», а під порядковим номером наказів № 111 к/тм, на який посилається позивач, значиться інший наказ від 21 липня 2014 року «Про надання відпустки ОСОБА_1, головному економісту відділу банківських послуг та операцій з цінними паперами».

Також в особовій картці працівника ОСОБА_4 відсутній запис про відпустку на підставі наказу від 17 липня 2014 року № 111 к/тм.

Згідно із службовою запискою заступника головного бухгалтера банку ОСОБА_11 від 22 жовтня 2014 року відділ внутрішньобанківських операцій, податкового обліку та звітності не отримував наказу про щорічну відпустку ОСОБА_4 і відпускні в 2014 році йому не нараховувались.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 після звільнення отримав компенсацію за невикористану відпустку тривалістю 84 дні у сумі 165 547, 24 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд виходить з їх системного аналізу.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 4 статі 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від особи, яка допустила порушення трудової дисципліни, письмові пояснення.

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, спрямованих на недопущення безпідставного застосування стягнення. Правова оцінка дисциплінарного проступку здійснюється на підставі з'ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов'язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано врахував тривалість часу відсутності ОСОБА_4 на робочому місці без поважних причин. Належних доказів поважності причин відсутності на роботі він не надав, тобто позивач допустив прогул без поважних причин, а тому у ПАТ «АБ «Укоопспілка» були правові підстави припинити з ним трудові відносини та звільнити з посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України. При цьому судом враховано, що в день звільнення позивач на лікарняному не перебував.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги позову, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд першої інстанції свої процесуальні дії належним чином обґрунтував, врахувавши при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях.

Отже, суд першої інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, на підставі належним чином оцінених доказів та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Суд першої інстанції аргументовано відхилив наданий стороною позивача наказ від 17 липня 2014 року № 111к/тм про відпустку з 21 липня 2014 року до 10 жовтня 2014 року (84 календарні дні) за підписом ОСОБА_4 як голови Правління банку, оскільки його автентичність спростовується встановленими під час розгляду справи обставинами, не узгоджується із рішенням Спостережної ради ПАТ «АБ «Укоопспілка» від 17 липня 2014 року про відсторонення від виконання обов'язків голови Правління ОСОБА_4, що відбулося того самого дня, коли позивач підписав наказ про надання собі відпустки.

Таким чином, апеляційний суд помилково послався на наявність підстав, визначених частиною третьою статті 38 КЗпП України, та змінив формулювання причини звільнення ОСОБА_4

Згідно із пунктом 1 розділу ІІ Положення про організацію внутрішнього контролю в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2014 року № 867, внутрішні документи банку - це положення, інструкції, методики, правила, розпорядження, рішення, накази, посадові інструкції, опис процедур та операційних процесів, інші документи, що регламентують діяльність банку, у тому числі порядок здійснення внутрішнього контролю в банку.

Мінімальні вимоги до переліку внутрішніх документів щодо організаційної структури банку та опису процесів його діяльності визначені у розділі IV цього Положення, згідно із підпунктом 6 пункту 3 якого внутрішні документи банку щодо управління персоналом, зокрема мають містити порядок надання відпусток.

Верховний Суд враховує те, що під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій позивач не подав будь-яких доказів на підтвердження тієї обставини, що наданий ним наказ від 17 липня 2014 року № 111к/тм відповідає вимогам, встановленим внутрішніми документами банку щодо управління персоналом, і його передано до виконання кадровим та бухгалтерським службам банку.

Верховним Судом враховано, що зазначений наказ не погоджено зі спостережною радою банку, не зареєстровано як внутрішній документа банку, не передано для виконання службами банку.

У ситуації, коли позивач займав особливо відповідальну посаду в організації відповідача, мав право першого підпису від імені цієї юридичної особи, оцінка обставин справи, зроблена судом першої інстанції, є переконливою та об'єктивною.

З огляду на зазначене Верховний Суд дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Рішення суду першої інстанції містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі належних та допустимих доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

За правилами пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Згідно із частиною першою статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки судом апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, то касаційна скарга ПАТ «АБ «Укоопспілка» підлягає задоволенню.

За правилами частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укоопспілка» задовольнити.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2016 року скасувати.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 березня 2016 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик