ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2019 року

м.Суми

Справа №591/2183/18

Номер провадження 22-ц/816/1926/19

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Ткачук С. С. (суддя-доповідач),

суддів - Кононенко О. Ю. , Криворотенко В. І.

за участю секретаря судового засідання - Назарової О.М.,

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 18 січня 2019 року в складі судді Кривцової Г.В., ухваленого у м. Суми, повне судове рішення складено - 23 січня 2019 року,

в с т а н о в и в:

Звернувшись до суду із позовом у квітні 2018 року, ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь завдану моральну шкоду у розмірі 30 000,00 грн.

Свої вимоги мотивувала тим, що вона є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1. З кінця 2015 року вона залишилась без холодного водопостачання внаслідок неправомірних дій свого сусіда ОСОБА_2, який при проведенні ремонту у власній квартирі встановив заглушку на трубу холодного водопостачання. Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12.12.2016 року було зобов'язано відповідача за власний рахунок відновити водопостачання до квартири, а рішенням Апеляційного суду Сумської області від 06.02.2017 року вказане рішення суду першої інстанції скасоване в частині відмови в задоволенні позовних вимог та визнано дії ОСОБА_2 протиправними, стягнуто з ОСОБА_2 на її користь 1000 грн на відшкодування моральної шкоди. Вказане рішення відповідач добровільно не виконував, тому було відкрито виконавче провадження. Державним виконавцем неодноразово направлялись виклики та попередження, здійснювались виходи за місце проживання, крім того, позивач зверталась до відповідача, як усно так і письмово, однак відповідач рішення суду ігнорував, як і приписи ЖЕО. Вказує, що такими протиправними діями відповідача їй завдано значної моральної шкоди, яка полягає в тому, що вона будучи особою з інвалідністю, вимушена проживати у квартирі без холодного водопостачання, це спричиняє їй моральні страждання, порушений нормальний уклад її життя, вона вимушена додавати зусиль для організації свого побуту, обмежена в отриманні елементарних побутових зручностей.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 18.01.2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в сумі 704,80 грн.

Не погоджуючись із вказаним рішенням в частині визнання розміру моральної шкоди, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить змінити оскаржуване рішення та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги мотивує тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для стягнення моральної шкоди у повному обсязі, яка була заявлена позивачем, оскільки під час розгляду справи було встановлено належними доказами про порушення прав позивача з боку відповідача та ігнорування останнім рішення суду щодо відновлення її прав на протязі тривалого часу, що спричинило їй значні душевні страждання, незручності, враховуючи стан здоров'я.

Відзиву на апеляційну скаргу стороною відповідача не направлено.

Представник позивача апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити. В судовому засіданні представник пояснив, що через протиправні дії відповідача, а саме, невиконання ним добровільно судового рішення про відновлення холодного водопостачання до квартири позивача, останній були завдані моральні страждання, які вона оцінює з урахуванням її стану здоров'я та обмеження у пересуванні у розмірі 30000грн, бо такі незручності вимагали від неї додаткових зусиль в організації свого життя, що тривало більш 2- років до відновлення водопостачання.

Відповідач та його представник проти скарги заперечили та просили рішення залишити без змін. Вони пояснювали, що відновлення водопостачання тривало у зв'язку із неможливим проведення ремонтних робіт у квартирі позивача, так як остання в цій квартирі не проживає, і сам відповідач постійно від'їжджає до міста Києва на заробітки.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що неправомірними діями відповідача ОСОБА_1 спричинено моральну шкоду, яка полягає у її душевних стражданнях з приводу того, що вона захистивши свої порушені права в суді, не змогла своєчасно отримати належне виконання рішення суду, та була тривалий час обмежена в належному користуванні своєю квартирою у зв'язку з відсутністю в ній водопостачання холодної води. У зв'язку з цим змінився звичний уклад її життя, вона вимушена неодноразово звертатися до відповідача, до державної виконавчої служби, до обслуговуючої організації з приводу відновлення її порушеного права. Визначаючи розмір моральної шкоди, суд враховував конкретні обставини справи, стан здоров'я позивача, тривалість її порушеного права та обсяг, перенесених нею душевних страждань.

Колегія суддів не може погодитися з таким висновком місцевого суду виходячи з наступного.

Як вбачається із цивільної справи, рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 12.12.2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій протиправними, зобов'язання усунути перешкоди та відновити водопостачання, стягнення моральної шкоди задоволені частково. Зобов'язано ОСОБА_2 за власний рахунок відновити водопостачання до квартири за адресою: АДРЕСА_1. В задоволенні решти вимог відмовлено (а.с. 41-43).

Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 06.02.2017 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково. Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання дій протиправними та відшкодування моральної шкоди скасоване з ухваленням в цій частині нового рішення про часткове задоволення цих позовних вимог. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 1000 грн (а.с. 44-46).

Рішення апеляційного суду позивачем не оскаржено, що свідчить про її згоду з сумою відшкодування завданої моральної шкоди, присудженої на її користь.

16.03.2017 року постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження по виконанню рішення суду в частині зобов'язання ОСОБА_2 відновити водопостачання до квартири позивачки (а.с. 47).

11.09.2017 року постановою державного виконавця накладено штраф на боржника ОСОБА_2 у сумі 1700 грн за невиконання рішення суду (а.с. 48).

18.01.2018 року постановою державного виконавця закінчено виконавче провадження та в зв'язку з невиконанням боржником рішення суду надіслано до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення (а.с. 49).

Позивач також порушила питання про притягнення відповідача до кримінальної відповідальності і за заявою ОСОБА_1 24.10.2018 року до ЄРДР внесено відомості про кримінальне правопорушення відносно ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 382 КК України (невиконання судового рішення), але до цього часу кримінальне розслідування цієї справи ще не завершено (а.с. 99).

10.02.2017 року, 05.07.2017 року, 04.10.2017 року ОСОБА_1 зверталась на адресу КП «Сумитеплоенергоцентраль» із заявами про вжиття заходів для відновлення стояка холодної води та вплинути на ОСОБА_2, щоб він відновив водопостачання (а.с. 50, 51, 52).

На звернення позивача від 04.10.2017 року їй було надано відповідь з КП «Сумитеплоенергоцентраль», що їй слід звернутися для примусового виконання рішення до Зарічного відділу ДВС. Також повідомлено, що мешканець квартири № 103 до КП «Сумитеплоенергоцентраль» з питання відновлення стояка холодного водопостачання не звертався (а.с. 53).

05.07.2017 року ОСОБА_1 зверталась з листом до ОСОБА_2 з вимогою відновити стояк холодної води та просила повідомити її та КП «Сумитеплоенергоцентраль», коли він має намір це зробити (а.с. 54).

20.07.2018 року ОСОБА_1 зверталась до КП «Сумитеплоенергоцентраль» з заявою про повідомлення їй причин відсутності гарячого водопостачання (а.с. 89).

01.02.2018 року ОСОБА_2 звернувся до КП «Сумитеплоенергоцентраль» із заявою з проханням провести роботи по відновленню водопостачання до кв. АДРЕСА_2, за його рахунок Оплату (а.с. 104).

Роботи по відновленню холодного водопостачання до кв. АДРЕСА_1, власником якої є ОСОБА_1, виконані фахівцем КП «Сумитеплоенергоцентраль» (за рахунок відповідача ОСОБА_2) 15.01.2019 року, про що складено відповідний акт (а.с. 96).

Таким чином після набрання законної сили судового рішення апеляційного суду, дане рішення суду позивачем було направлено на примусове виконання і у період з 16.03.2017 по 18.01.2018 проводилися виконавчі дії щодо відновлення холодного водопостачання до квартири позивача за кошти ОСОБА_2, у зв'язку із відмовою останнього від виконання рішення добровільно.

Але судовими рішеннями було встановлено, що внаслідок встановлення заглушки на внутрішньо будинковому трубопроводі холодного водопостачання в межах приміщення квартири відповідача без узгодження з КП "Сумитеплоенергоцентраль", подача холодної води до туалетної кімнати в квартирі позивача була припинена, і саме через такі неправомірні дії позивач, як власниця квартири, була змушена докладати додаткові зусиль в організації свого проживання у квартирі внаслідок чого їй було завдало моральних страждань, які тривали 2 роки до відновлення водопостачання у січні 2019 року.

За судовим рішенням апеляційного суду на користь позивача стягнуто у відшкодування моральної шкоди 1000 грн.

З даним рішення сторони погодилися.

Під час проведення примусового виконання судового рішення місцевим органом виконавчої служби обласного управління юстиції, упорядкованого державою на здійснення таких функцій, дане рішення не було виконано, що свідчить про не вжиття ефективних примусових заходів, які б сприяли його виконанню. Самим відповідачем було вжито заходів відновлення холодного водопостачання в квартиру позивача вже після спливу майже 2- років після набрання рішенням законної сили.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

В силу ст. 10 цього Закону заходами примусового виконання рішень є: звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Відповідно до положень ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню в порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

За змістом ст. 27 цього Закону, по закінченню проведення виконавчих дій з боржника стягується виконавчий збір - це грошова сума, що підлягає стягненню з боржника у разі невиконання ним рішення самостійно в межах встановленого державним виконавцем строку та витратами виконавчого провадження пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень. Про стягнення з боржника витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, державний виконавець виносить постанову.

Відповідно до ст. 1 Цивільного кодексу України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ст. 11 цього Кодексу цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

За таких підстав, норми Цивільного кодексу України, зокрема, ті, що регулюють наслідки порушення зобов'язань, до спірних правовідносин, що виникли у зв'язку з виконанням судового рішення, не застосовуються.

Відповідно до чіткої й усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (див. рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", п.40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi" проти Італії", заява N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

Питання невиконання остаточних рішень проти держави розглядалось в пілотному рішенні ЄСПЛ проти України по справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року, заява N 40450/04), де у п. 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції.

У справі "Войтенко проти України" від 29 червня 2004 року N 18966/02, в якій ЄСПЛ розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, Суд нагадав свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу N 1 .

При цьому, беручи до уваги свою усталену практику (рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України"), ЄСПЛ неодноразово постановляв, що в зв'язку з тривалим невиконанням рішень, винесених на користь заявників, мало місце також порушення ст. 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.

У п. 1 ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що "Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції", а ст.ст. 13 і 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23.02.2006 року передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права" та змінюють практику застосування національного закону відповідно до рішення цього Суду.

Отже, забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов'язковим держави. При цьому, держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презумується.

Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 01.11.1996 року N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" роз'яснив, що суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Як приведено у п. 10 постанови від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави.

Таким чином, Конституція України та Закон України "Про державну виконавчу службу" гарантує, що шкода, заподіяна незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню за рахунок держави.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Статтею 3 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно з ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частиною другою цієї статті визначений перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 цієї статті передбачає наявність інших випадків, передбачених законом.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, АР Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (ст. 1174 ЦК України).

Вказані статті є спеціальними, тобто в них передбачені особливості, які відрізняють її від загальних правил деліктної відповідальності. До таких особливостей можна віднести суб'єктний склад завдавачів шкоди.

Суб'єктами завдання шкоди є органи державної влади, яка відповідно до ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Поряд із діями, тобто активною поведінкою державних органів, шкода у зазначеній сфері може бути заподіяна і шляхом протиправної бездіяльності, оскільки в площині владно-адміністративних відносин та організаційно-розпорядчих функцій вимагається активність, і неприйняття необхідних мір чи заходів, передбачених законами або іншими правовими актами, може призвести до завдання шкоди.

У п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у принижені честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, відповідач, ухиляючись від добровільного виконання судового рішення, вчиняє протиправні дії, якими була завдано моральну шкоду позивачу, і саме на цьому наполягав представник позивача в судовому засіданні, оскільки на відповідача було покладено обов'язок за власний рахунок відновити водопостачання.

Але за неправомірні дій припинення водопостачання у квартиру позивача, з останнього вище вказаним судовим рішенням вже стягнута сума у розмірі 1000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, з якою позивач погодилася.

Проте, у разі відмови боржником добровільного виконання судового рішення, держава, через утворенні органи виконавчої служби, взяла на себе зобов'язання вжиття дійсних засобів примусу до боржника, які б сприяли виконанню ним судового рішення, а уразі його невиконання застосувати ефективний національний засіб юридичного захисту, за допомогою якого сторона, якої права порушені, могла б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.

Положення частини 1 ст. 1167 ЦК України застосовується до деліктних правовідносин, які виникають у сфері цивільних відносин наведених у частині 2 ст. 11 цього Кодексу.

Цивільні права та обов'язки, що можуть виникати з рішення суду, визначаються актами цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконання на всій території України. невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Частиною 1 ст. 382 КК України передбачена кримінальна відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню.

Аналіз викладених норм матеріального, процесуального і міжнародного права свідчить проте, що у разі відмови боржником від добровільного виконання рішення, до нього можуть застосовуватись визначені державною законодавчі засоби примусового виконання рішення з метою забезпечити потерпілій стороні права буди захищеною від неправомірних дій винної особи та відновлення порушеного або не визнаного її цивільного права чи інтересу, шляхом притягнення винної особи до кримінальної відповідальності, покладення на неї обов'язків відшкодувати державі понесені витрати через сплату виконавчого збору понесених витрат на стадії проведення виконавчого провадження.

Цивільної відповідальності для боржника за невиконання покладеного на нього судовим рішенням обов'язку вчинити дії, які б сприяли відновленню права, за захистом якого сторона звернулась до суду, у спосіб відшкодування їй моральної шкоди, закон не передбачає.

Обираючи такий спосіб захисту, позивач фактично мала на меті піддати відповідача цивільній відповідальності за ті ж самі дії, за які з нього на її користь вже стягнуто моральну шкоду.

Оскільки за неправомірні дії відповідача з приводу відключення туалетної кімнати у квартирі позивача від холодного водопостачання, на користь заявника вже присуджена грошова компенсація моральної шкоди, то у разі знецінення присудженої судом грошової суми під час виконання рішення, стягувач може ставити питання про застосування відповідальність за порушення грошового зобов'язання, яке виникло у відповідача за рішенням суду на підставі ст. 625 ЦК України.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає, бо вищевикладене залишилось поза увагою місцевого суду, що призвело до неправильних висновків про законність та обґрунтованість вимоги позивача.

Через те, що доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки наданих доказів щодо неспівмірності присудженого судом суми грошової компенсації моральної шкоди, а апеляційний суд приходить до висновку про необґрунтованість вимог позивача заявлених до ОСОБА_2 і як наслідок незаконність оскарженого рішення, тому апеляційний суд, встановивши неправильне застосування норм матеріального права і керуючись ч. 4 ст. 367 ЦПК України, виходить за межі доводів апеляційної скарги і визнає, за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а дане рішення скасувати і ухвалити нове про відмову у задоволені позову.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-382 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 18 січня 2019 року скасувати і ухвалити нове, яким у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і не підлягає касаційному оскарженню.

Повне судове рішення складено 21 березня 2019 року

Головуючий - С.С. Ткачук

Судді: О.Ю. Кононенко

В.І. Криворотенко