Справа № 754/6091/18

Номер провадження № 2/699/154/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.03.2019 року м. Корсунь-Шевченківський

Корсунь -Шевченківський районний суд Черкаської області в складі:

головуючого судді Линдюка В.С.,

секретарі судового засідання Сміян А.В., Могильна І.В.,

за участю:

представника відповідача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» про визнання недійсним кредитного договору,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з даним цивільним позовом у якому просить визнати недійсним кредитний договір від 29.10.2017 року № 0012-0708.

Вказану позовну вимогу мотивувала тим, що п.п. 1.6, 7.5 оспрюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 є недійсними через невідповідність вимогам законодавства, а також порушенням відповідачем її прав як споживача під час укладення оспорюваного кредитного договору, оскільки кредит їй надано за допомогою електронних пристроїв та мережі інтернет, в межах 15 хвилин, без надання представником відповідача їй Правил надання грошових коштів у кредит ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС», який відповідно до п. 7.1 кредитного договору є його невід’ємною частиною, та без детального інформування у письмовій формі щодо умов кредитування та ризиками, що свідчить про порушення вимог, передбачених ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Також вважає, що відповідачем порушено п. 2. ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки під час пропонування їй послуг кредитування супутню інформацію, а також час для ознайомленні з умовами договору кредитування, їй не надано. При цьому, оспорюваний договір містить безліч умов та регулюється законодавством з якими вона ніколи в житті не зустрічалась, та, як наслідок, його укладено на невигідних для неї умовах.

Вказала, що недотримання відповідачем цих імперативних вимог законодавства є підставою згідно ст. 215 ЦК України для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним, у зв’язку з недотриманням відповідачем норм законодавства щодо істотних умов договору, які є необхідними для його укладення.

Крім цього, позовна вимога мотивована тим, що наявні підстави для визнання недійсним п. 1.6 оспорюваного договору, оскільки сума компенсації за невиконання нею зобов’язання є несправедливою, так як відповідач має право нараховувати їй до 2% від неповерненої суми кредиту за кожен день прострочення зобов’язання, що свідчить про порушення вимог, передбачених п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Також вказала, що відповідачем порушено положення ст. 32 Конституції України, ст. 11 Закону України «Про інформацію» оскільки за змістом п. 7.5 оспорюваного договору його підписанням вона підтверджує, що їй повідомлено про права, передбачені ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних», та надає згоду на передачу та обробку відповідачем її персональних даних з метою оцінки її фінансового стану та спроможності виконати зобов’язання за договором, а також на передачу її персональних даних третім особам для захисту ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» своїх інтересів та стягнення заборгованості за цим договором. При цьому, відповідачем не повідомлялось її про умови та строки обробки її персональних даних, а згідно змісту умов п. 7.5 оспорюваного договору вбачається, що її згода є безстроковою та безвідкличною.

Реалізуючи своє право, передбачене абз. 5, 11 п. 2 ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних», вона звернулася з листом до відповідача про відкликання згоди на обробку та використання її персональних даних, однак листом від 02.04.2018 року вих. № 338 їй повідомлено, що ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» фактично залишає за собою право на обробку її персональних даних до моменту виконання обов’язків, передбачених договором, тобто до остаточного погашення заборгованості.

Таким чином, вважає, що наявні достатні підстави для визнання судом кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 недійсним.

Відповідач, у строки, передбачені в ухвалі про відкриття провадження від 12.10.2018 року, з дотримання вимог ст. 178 ЦПК України, надіслано до суду відзив у якому виклав заперечення щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та просив відмовити у їх задоволенні.

Відзив відповідача мотивований тим, що оспорюваний ОСОБА_2 кредитний договір від 29.10.2017 року № 0012-0708 на суму 5 700 грн. зі строком повернення 14 днів, є вже четвертим договором кредитування, укладеним між сторонами, оскільки йому передували договори від 20.09.2017 року № 0008-3515 на суму 2 000 грн., від 08.10.2017 року № 0010-0899 на суму 3 000 грн., від 14.10.2017 року № 0010-6651 на суму 3 000 грн., які укладались у такий же спосіб та на тих же умов, що і оспорюваний, та були належним чином виконані позивачем. Крім того, оспорюваний договір ОСОБА_2 був тричі пролонгований за її заявою.

Також вказано, що на веб-сайті http://creditkasa.com.ua у вільному доступі розміщено офіційні документи ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС», а також наявна повна інформація про послуги, які надаються товариством, та умови їх надання, що свідчить про дотримання вимог ч. 2 ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Крім того, відповідачем зазначено, що до оспорюваного договору не застосовуються вимоги Закону України «Про споживче кредитування», оскільки він укладений на строк до одного місяця, про що свідчить його п. 1.3.

В обґрунтування позиції щодо відповідності п. 1.6 оспорюваного договору вимогам п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» відповідачем вказано, що за його зміст передбачає можливість нарахування процентів за прострочення строку повернення кредиту, однак він не визначає чітке визначення розміру процентів, а лише їх верхню межу у розмірі 2% від неповерненої суми кредиту за кожен день прострочення.

Додатково відповідачем зазначено, що відповідно до змісту п. 3 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист персональних даних» самостійною підставою для обробки персональних даних особи є укладення та виконання правочину, стороною якого є суб’єкт персональних даних, що свідчить про відсутність порушень прав відповідача, які нею викладено у позові.

Позивач у позовній заяві вказала, що просить справу розглядати за її відсутності, та судові засідання не з’являлась.

Представник відповідача, повноваження якої підтверджено довіреностями від 17.10.2018 року та від 17.01.2019 року, беручи участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції, заперечувала проти задоволення позовних вимог ОСОБА_2 з підстав, вказаних у відзиві. Додатково вказала, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов, а ОСОБА_2С добровільно здійснивши акцепт оспорюваного кредитного договору, погодила розмір процентів (п.1.3), неустойки (п. 1.6) та інші істотні умови договору, тож доводи позивача про порушення її прав споживача є безпідставними.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно положень ст.ст. 12, 13 ЦПК України суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності. Суди розглядають справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення обов’язком суду, крім іншого, є вирішення питання про характер спірних правовідносин і про те, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Заслухавши пояснення представника відповідача, вивчивши доводи учасників справи, викладені ними у заявах по суті справи, всебічно, повно та об’єктивно дослідивши наявні у справі докази, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, судом встановлено характер спірних правовідносин та фактичні обставини справи.

Між сторонами 29.10.2017 року, за допомогою веб-сайту ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» шляхом ідентифікації ОСОБА_2 та використання нею електронного цифрового підпису одноразовим ідентифікатором (п. 1.2), укладено оспорюваних кредитний договір № 0012-0708, строк дії якого 14 днів (п. 1.3.), за змістом якого відповідач надає позивачу грошові кошти у якості кредиту у сумі 5 700,00 грн. на умовах строковості, зворотності, платності, а ОСОБА_2 зобов’язується повернути кредит та сплатити нараховані проценти за користування ним (п. 1.1.), з розрахунку 2% від суми кредиту за кожен день користування ним упродовж строку, передбаченого п. 1.3 (п. 1.5).

Відповідно до графіку платежів, який є додатком № 1 до оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708, та його невід’ємною частиною (п. 4), передбачено, що сукупна вартість кредиту становить 128% від його суми (у процентному виразі) або 7 296,00 грн. та включає у себе проценти за користування кредитом – 28% від його суми або 1 596 грн. (п. 2), річна відсоткова ставка становить 730% річних (п. 3).

Згідно п. 1.7. оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 у разі, якщо позичальник не повернув суму кредиту у строк встановлений п. 1.3 договору, за весь час прострочення, включаючи день погашення кредиту, кредитодавець має право нарахувати, а позичальник зобов’язаний сплатити включно до 2% від неповерненої суми кредиту за кожен день прострочення.

Встановленим судом фактам відповідають правовідносини, які регулюються положеннями Цивільного кодексу України, законів України «Про захист прав споживачів», «Про захист персональних даних», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про електронну комерцію».

При укладенні кредитного договору сторони керувались ч. 1 ст. 634 ЦПК України. Згідно цієї статті договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формуляторах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

За змістом положень ч.ч. 1, 2 ст. 207, п. 2 ч. 1 ст. 208 ЦК України передбачено, що правочини між фізичною та юридичною особою належить вчиняти у письмовій формі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо, крім іншого, воля сторін виражена за допомогою електронного засобу зв’язку, та якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно ч. 4 ст.8 Закону України «Про електронну комерцію» фізична особа повинна надати інформацію про себе, необхідну для вчинення електронного правочину, створення електронного підпису, ідентифікації в інформаційній системі суб’єкта електронної комерції, шляхом введення (створення) особою спеціального набору електронних даних, а також вчинення інших дій у такій системі.

Відповідно до змісту ст.ст. 11, 12 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції, яка може бути надана шляхом надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, або заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що можуть підписуватися, у тому числі, шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному ст. 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним ст. 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Електронні документи (повідомлення), пов’язані з електронним правочином, можуть бути подані як докази сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи. Докази, подані в електронній формі та/або у формі паперових копій електронних повідомлень, вважаються письмовими доказами згідно із ЦПК України.

За змістом оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 його умови передбачають можливість використання позивальником електронного цифрового підпису одноразовим ідентифікатором на підтвердження акцепту публічної оферти щодо отримання кредитних коштів на умовах відповідача.

Положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Водночас судом не встановлено наявності підстав для визнання вцілому оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 недійсним з підстав, передбачених ст. 215 ЦК України.

Доводи позивача про необізнаність її з усіма умовами кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 через їх ненадання відповідачем та у зв’язку з укладенням цього договору у короткий проміжок часу (в межах 15 хв.) суд оцінює критично, оскільки відповідачем доведено неодноразовість укладення з позивачем ще трьох договорів аналогічного характеру упродовж короткого періоду часу (вересень 2017 року – жовтень 2017 року), а також позивач не підтвердила доказами відсутність у неї можливості ознайомитися з правилами надання кредиту, договору оферти щодо отримання кредиту та іншою інформацією, розміщеною на сайті відповідача, задовго до безпосереднього укладення оспорюваного договору, а не під час процедури отримання одноразового ідентифікатору електронного цифрового підпису та його виконанням.

Також суд критично оцінює доводи позивача щодо недотримання вимог ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» під час укладення оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708, оскільки станом на дату виникнення спірних правовідносин ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» викладено у новій редакції, яка набрала чинності з 10.06.2017 року, та містить лише одну частину, яка передбачає, що цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

При цьому, згідно п. 1 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про споживче кредитування» цей Закон не поширюється на договори, що містять умову про споживчий кредит у формі кредитування рахунку зі строком погашення кредиту до одного місяця, та кредитні договори, що укладаються на строк до одного місяця.

Доводи ОСОБА_2 на порушення норм Закону України «Про захист персональних даних» під час укладення оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708, зокрема його п. 7.5, зводяться до невірного розуміння позивачем вимог чинного законодавства та власного тлумачення їх норм, оскільки не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до змісту п. 3 ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст.ст. 12, 14 Закону України «Про захист персональних даних» самостійною підставою для обробки персональних даних, складовою процесу якого є їх збирання, є укладення та виконання правочину, стороною якого є суб’єкт персональних даних. Поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб'єкта персональних даних.

За змістом п. 7.5. оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708, крім іншого, передбачає виключно факт підтвердження позивачем згоди на вчинення з її персональними даними комплексу дій зумовлених укладенням даного договору. Враховуючи добровільність укладення ОСОБА_2 даного договору, оскільки вказане нею не заперечується, суд вважає, що відсутні підстави для визнання недійсним п. 7.5 оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708.

Вирішуючи питання щодо дійсності п. 1.6 оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708, суд враховує положення ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.ст. 3, 203, 215, 509, 546, 549 ЦК України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п’ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов’язань за договором.

Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» інформація, що надається клієнту, повинна забезпечувати правильне розуміння суті фінансової послуги без нав’язування її придбання. Фінансова установа під час надання інформації клієнту зобов’язана дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до змісту п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України зобов’язання має ґрунтуватися на загальних засадах цивільного законодавства – добросовісності, розумності та справедливості.

Положеннями ч. 1 ст. 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

З огляду на вказане, суд вважає, що за своїм змістом п. 1.6 оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 регулює питання забезпечення виконання зобов’язання шляхом встановлення пені за несвоєчасне виконання ОСОБА_2 зобов’язань відповідно до даного договору, розмір якої не є конкретним, оскільки передбачає величину до 2% від неповерненої суми кредиту.

Таким чином, відповідач може самостійно та на власний розсуд застосовувати будь-який відсоток пені, оскільки жодних умов чи критеріїв його застосування, окрім визначення її верхньої межі, умовами оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 не передбачено.

З огляду на вказане, суд вважає, що наявні достатні підстави для визнання недійсним п. 1.6 оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708, оскільки відповідач не обмежений жодними умовами цього договору від застосування пені у максимальному розмірі – 2% від неповерненої суми кредиту за кожен день прострочення, що у сукупності становить 730% на рік, тобто перевищує розумну межу відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання, є явно завищеною, не відповідає вимогам п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та засадам справедливості, добросовісності, розумності, як наслідок, свідчить про непропорційність великої суми компенсації у разі невиконання позивачем зобов’язань за цим договором.

Вказане узгоджується із правовими позиціями, викладеними в рішеннях Конституційного Суду України від 10.11.2011 року № 15-рп/2011, від 11.07.2013 року № 7-рп/2013 та постановах Верховного Суду України від 16.09.2015 року у справі № 6-12674св15, від 16.11.2016 року у справі № 6-1746цс16, постановах Верховного Суду від 15.03.2018 року у справі № 752/18046/14-ц, від 11.04.2018 року у справі № 127/18820/15-ц.

При цьому, суд критично оцінює доводи сторони відповідача про те, що за умовами оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 позивач повинна була до 11.11.2017 року сплатити 7 296 грн., але фактично сплатила лише 4 788 грн., при цьому за заявою ОСОБА_2 цей договір був тричі пролонгований, що передбачає не нарахування процентів за прострочення, але передбачає сплату процентів за користування кредитом, як наслідок станом на 08.11.2018 року загальний розмір заборгованості позивача становить 10 111,80 грн., що не перевищує 50% від вартості послуги.

Вказане зумовлено тим, що відповідачем та його представником не надано суду доказів, у розумінні ст. 76 ЦПК України, пролонгації договору на нових умовах, які є справедливими, та припиняють дію п. 1.6 оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708.

Крім того, сума заборгованості позивача у розмірі 10 111,80 грн. зазначена відповідачем без надання жодних обґрунтованих розрахунків, які б містили відомості про розмір неповерненого кредиту, строк заборгованості станом на 08.11.2018 року, а також розмір відсотку, який застосовується відповідачем при розрахунку процентів за користування кредитом чи неустойки у вигляді пені.

Зазначення відповідачем у відзиві без належного обґрунтування загальної суми заборгованості позивача станом 08.11.2018 року, фактично не створює юридичних наслідків, оскільки не позбавляє відповідача права у подальшому пред’явити ОСОБА_2 вимогу та звернутися до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості з урахуванням пені, розрахованої по верхній межі, передбаченій п. 1.6 оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708, тобто у розмірі 2% від неповерненої суми кредиту за кожен день прострочення (730% на рік).

Доводи представника відповідача про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708 вцілому, у тому числі його п. 1.6, у зв'язку з тим, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов і позивач, підписавши кредитний договір, погодила розмір неустойки, є необґрунтованими, оскільки свобода договору, право споживача відмовитися від укладення договору про надання споживчого кредиту або відкликати згоду на укладення такого договору, а також право суду зменшити розмір неустойки, не звільняє фінансову установу, яка надає послуги у сфері кредитування, від обов’язку укладати правочин відповідно до вимог актів та засад цивільного законодавства, а також з урахуванням вимог законодавства про захист прав споживачів.

Таким чином, наявність у кредитора можливості стягувати зі споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов’язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Відповідно до ч. 1 ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

З огляду на вказане, визнання судом недійсним п. 1.6 оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708, не має наслідком визнання недійсним такого договору вцілому.

Враховуючи вказане, судом встановлено підстави для часткового задоволення позовних вимог, зокрема щодо визнання недійсним п. 1.6 оспорюваного кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 7-11, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354-355, пп. 15.5 п. 1 розділу ХІІІ «Перехідних положень» ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити частково.

Визнати недійсним п. 1.6 кредитного договору від 29.10.2017 року № 0012-0708, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» та ОСОБА_2.

У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Апеляційного суду Черкаської області через Корсунь-Шевченківський районний суд Черкаської області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складено 07.03.2019 року.

Суддя

ОСОБА_3