РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2019 року місто Львів

Галицький районний суд міста Львова в складі:

головуючого – судді Стрельбицького В.В.,

за участю секретаря Іваника Р.В.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідачів ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради про визнання права спільної сумісної власності та поділ майна,

встановив:

Позивач звернулася до суду з позовом, в якому після уточнення позовних вимог, просить визнати за нею право спільної сумісної власності на квартиру №14 а на пл. Ринок, 8 у м. Львові, загальною площею 71.4 кв.м.; вищевказану квартиру поділити, визнавши за позивачем право власності на 1/3 частини квартири. Також, просить визнати недійсним та скасувати свідоцтво №18275732, видане 26.02.2014 року про право спільної сумісної власності ОСОБА_4, ОСОБА_5 на вказану квартиру; визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції ОСОБА_6 індексний номер 11207375 від 26.02.2014 року про реєстрацію права власності на вказану квартиру №14 а на пл. Ринок, 8 у м. Львові загальною площею 71.4 кв.м.

Обґрунтовуючи позовні вимоги покликається на те, що 12.05.2005 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції між нею та відповідачем ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, про що вчинено актовий запис №648. У шлюбі у них народилося двоє дітей – ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2. У якості дружини відповідача позивач вселилася в спірну квартиру, а 27 квітня 2007 року за адресою цієї квартири за нею було зареєстровано місце проживання. Позивач зазначає, що до її вселення квартира перебувала у занедбаному стані. За кошти її батьків, які вони їй подарували, в квартирі проведено реконструкцію та ремонт, що призвело до збільшення загальної площі квартири. Право власності на реконструйовану квартиру зареєстровано за відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5. Відтак вважає, що майно перейшло з режиму особистої власності подружжя в режим спільної сумісної власності, а тому просить позов задоволити та визнати за нею право власності на 1/3 частину квартири.

Позивач та її представник в судовому засіданні позов підтримали, з мотивів наведених у ньому, відповіді на відзив та заяві про збільшення позовних вимог.

Позивач вказала, що коли вселилась у квартиру, така була в жахливому стані, після чого за кошти її батьків було зроблено ремонт. У 2008-2009 роках була здійснена реконструкція. У 2016 році вона дізналась про те, що її батьки домовились з відповідачем ОСОБА_4, що за рахунок того, що буде зроблено ремонт, він оформить на неї частку у цьому майні.

Представник відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5 - ОСОБА_2 в судовому засіданні позов заперечила, з мотивів наведених у письмовому відзиві та запереченнях. Просила відмовити у задоволенні позову, оскільки позивачем не доведено факту реконструкції спірної квартири за її особисті кошти, що могло би надати їй право претендувати на частку у праві власності на квартиру. Також, вказала, що підстави припинення права власності відсутні, оскільки збільшення площі квартири відбулося за кошти ОСОБА_4, а сам по собі факт оформлення права власності на новозабудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об?єктів спільної сумісної власності подружжя.

Відповідач ОСОБА_4 позов заперечив повністю, при цьому вказав, що житлові умови при вселенні позивача у квартиру були у нормальному стані. Позивач постійно конфліктувала з його матір’ю. Позивач до ремонтів не долучалась. Все робив він і його матір. Технічні умови та усі дозвільні документи також збирав він з матір’ю. Трубами та системою опалення займайся його друг ОСОБА_9 на його прохання. Також ремонтом займався ОСОБА_10, з яким розраховувалась його матір. Під час ремонту у в квартирі проживала його мати, а позивач там не проживала. Виготовленням нового технічного паспорта також займався він.

Крім цього, відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просили суд застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позову на цій підставі. Вказали, що після реконструкції спірної квартири, вона була зареєстрована на праві спільної сумісної власності за відповідачами 26.02.2014 року, а тому саме цей час слід вважати моментом виникнення права власності на квартиру. З цього приводу подали письмову заяву.

Представник Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради в судове засідання не з’явився, подав до суду письмовий відзвив на позов, в якому просить відмовити у задоволенні позову, у зв’язку з безпідставністю позовних вимог. Також подав заяву про розгляд справи за його відсутності.

Представник Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції в судове засідання не з’явився, подав письмові пояснення на позов, згідно яких просить розгляд справи проводити без його участі.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, оцінивши докази в їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заявлено вимогу про застосування позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальним правилом, закріпленим у ч.1 ст. 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Обов’язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Отже, перебіг позовної давності за вимогою про визнання права власності починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У даній справі, початок перебігу позовної давності для пред’явлення вимог про визнання права власності на спірну квартиру починається з часу, коли позивач довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як встановлено судом, підставою для звернення позивача до суду з даним позовом стало те, що 17.03.2018 року відповідач ОСОБА_4 поміняв у квартирі замки у вхідних дверей помешкання, зібрав її речі, після чого чинив перешкоди у доступі до житла. Такі дії вона сприймає як оспорення та не визнання відповідачами її права спільної сумісної власності на житло. Про те, що порушено її право власності вона дізналась після отримання довідки з ЛКП «Старий Львів» від 30.05.2018 року, де вона не була зазначена співвласником. Вказані пояснення та документи приймаються до уваги судом та свідчать про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до позовних вимог ОСОБА_3

Судом встановлено наступне.

Відповідачам ОСОБА_4 та ОСОБА_5, котрі явлюються між собою сином і матір?ю, на праві спільної сумісної власності належить квартира №14а на пл.Ринок, 8 в місті Львові, якувони приватизували, відповідно до Розпорядження Галицької районної адміністрації №1246 від 18 жовтня 2004 року, про що видано Свідоцтво про право власності на квартиру №І-26537 /а.с. 136/.

Розпорядженням Галицької районної адміністрації від 17.11.2006 року /а.с. 15/ за зверненням відповідачів, як співвласників квартири, надано дозвіл на проведення реконструкції горища.

Актом обстеження технічного стану квартири від 10 жовтня 2006 року /а.с.17/, підтверджено задовільний стан однокімнатної квартири загальною площею 38,7кв.м. та зроблено висновок про можливість її розширення за рахунок горища будинку з облаштуванням мансардних приміщень.

Як видно з технічного паспорту на приватизовану квартиру (будинок) за адресою: АДРЕСА_1 /а.с.135/, станом на 20.09.2004 року загальна площа квартири становила 38.7 кв.м.

Станом на 28.10.2010 року, загальна площа квартири становить 71.4 кв.м., що підтверджується технічним паспортом на приватизовану квартиру (будинок) за адресою: АДРЕСА_1 /а.с.152/.

Таким чином, в результаті проведення реконструкції та ремонтних робіт, загальна площа квартири збільшилась з 38.7 кв.м. до 71.4 кв.м.

Частиною 1 ст. 57 СК України визначено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Зокрема, таким є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Згідно з вимогами цієї статті 57 СК України, суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 62 СК України передбачені випадки виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, яке належало дружині, чоловікові. Так, згідно ч. 1 цієї статті, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до роз'яснень, наданих у пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох.

Конструкція норми ст. 60 СК України, свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до ст.63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Проаналізувавши вищевказані положення законодавства, з метою з’ясування юридичної природи відносин між сторонами, походження та збільшення вартості спірного нерухомого майна під час шлюбу, та його належності до спільної сумісної власності сторін чи особистої приватної власності, суд вважає за необхідне визначити джерела отримані для реконструкції та проведення ремонту нерухомого майна сторонами у справі.

Позивач посилається на те, що реконструкція квартири, внаслідок якої істотно зросла вартість останньої, проведена за кошти її батьків. Вказала на те, що під час здійснення ремонту перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 12 травня 2005 року ОСОБА_11 І-СГ №003943 /а.с.8/.

На підтвердження того факту, що під час перебування сторін у зареєстрованих шлюбних відносинах вартість та площа спірної квартири істотно збільшилась саме в результаті спільної праці подружжя та за кошти батьків позивача, реконструкція, поліпшення, проведення переобладнання та ремонтних робіт відбулись за допомогою її матеріальних вкладень, позивачем суду надано банківські виписки, накладні та чеки, з яких вбачається, що ОСОБА_3 сплачувала кошти, які використовувались для ремонту та реконструкції квартири №14А на пл. Ринок, у м. Львові /а.с.76-85/.

Також подала договори дарування /а.с.210-248/, згідно яких в період з 2008 року по 2009 роки матір’ю позивача ОСОБА_12 було подаровано ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 800,00 гривень за кожним договором. Призначенням грошових коштів вказано проведення ремотних та будівельних робіт, розширення площі квартири за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_4 вказали на те, що для виконання робіт з реконструкції відповідачем ОСОБА_5 було укладено Договір №1/12/2006 від 1 грудня 2006 року /а.с.178/, відповідно до умов якого відповідачем як замовником за договором Приватному підприємству "Львівтермобуд", як підряднику за договором, було доручено виконати роботи з реконструкції квартири за рахуно к горища за адресою м. Львів, пл. Ринок, 8/14а.

За цим договором було виконано роботи на загальну суму 8 444,61 гривень, що підтверджується актом прийому-передачі виконаних робіт №1 від 18 квітня 2007 року /а.с.180/.

Згодом між відповідачем та підрядником було укладено Договір №17/10/2008 від 17 жовтня 2008 року /а.с.182/. За цим договором було виконано роботи на загальну суму 36 257,83 гривень, факт про що підтверджується актом прийому-передачі виконаних робіт №1 від 18 квітня 2007 року /а.с.187/.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_12 вказала, що є матірю позивача. На початку спільного життя її доньки з відповідачем ОСОБА_4 спірна квартира знаходилась в жахливому стані. Були тріщини на стінах, жодних зручностей, була лише газова плита. Вони з чоловіком вирішили допомогти доньці з ремонтом цієї квартири. Наймали та запрошували майстрів. Вона (свідок) та її чоловік інженери. Вони замовили проект. Сваха (мати відповідача ОСОБА_4М.) жодної матеріальної участі в ремонті квартири не приймала. 01.10.2005 року закінчився ремонт та було зроблено перший поверх. Для продовження ремонту відповідач зареєстрував у квартирі позивача та їх дитину. Згідно усної домовленості відповідач зобов’язався приватизувати помешкання на всю сім’ю (на себе, дружину і дітей). Вона (свідок) оплачувала будівельні матеріали та ремонтні роботи. Інколи робила це через доньку. Зять купляв котел і труби. Також, в оплаті ремонту брав участь її чоловік, який помер у 2010 році. На ремонт квартири вони витратили приблизно 25 000 доларів США.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_13 показав, що є близьким другом родини позивача. Квартира перебувала у поганому стані, без жодних вигод. Він допомогав в ремонті квартири батькові позивача (надавав поради, консультації). Робив підлогу на першому поверсі. На другому поверсі займався демонтажем стяжки та підлоги, робив стіни та стелі. Фінансування ремонту здійснювала родина позивача. Свекруха ОСОБА_14 жодної участі в ремонті не приймала. Йому і його помічникам платила родина позивача.

Свідок ОСОБА_15 показав, що є хресним батьком відповідача. У 2008 році робив ремонтні роботи на другому поверсі будинку. Кошти надавала ОСОБА_5 Позивач йому грошей не передавала. Будівельні матеріали вже були придбані. Чого не було, те докупила мати відповідача.

Свідок ОСОБА_9 показав, що є другом дитинства відповідача. Займався опаленням в квартирі під час ремонту. Гроші за роботу не брав. Деякі дрібні розхідні матеріали купляли за гроші матері відповідача. Хто придбав такі матеріали він не знає.

Свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні показав, що являється знайомим відповідача. В час ремонту встановлював санвузол, умивальник та душову кабіну. Оплату проводила мати відповідача та відповідач. Хто купив санвузол, умивальник та душову кабіну він не знає.

Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні показав, що проводив роботи з дахом під час ремонту. Йому допомогав відповідач. Гроші на розхідні матеріали та оплату робіт проводила мати відповідача.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналізуючи надані позивачем договори дарування грошових коштів, як докази, на підтвердження своїх доводів, суд виходить з того, що відповідно до ч.1 ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. З урахуванням наведеного, засад цивільного законодавства щодо свободи договору, того, що форма договорів дарування відповідає вимогам, визначеним Цивільним кодексом України, такі договори не оспорені відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_4, суд визнає такі договори дарування, належними достовірними та допустимими доказами по справі, оскільки такі стосуються безпосередньо обставин, які підлягають доказуванню у даних спірних правовідносинах та отримані позивачем у порядку, визначеному законом. Беручи до уваги наведені договори, суд також зазначає, що відповідачами не надано суду жодних доказів з приводу підроблення вказаних договорів та їх недостовірності.

Окрім цього, доводи відповідачів щодо призначення коштів, зазначених у договорах дарування для ремонту квартири, яка належить їм (батькам ОСОБА_3Р.), суд не бере до уваги, оскільки такі не підкріплені жодними доказами по справі та спростовуються показами допитаних в судовому засіданні свідків та іншими письмовими доказами по справі.

Надані позивачем квитанції та чеки суд визнає належними доказами по справі, адже з таких вбачається, що товари, які були придбані позивачем за ці кошти стосуються ремонтих робіт та співставлені з іншими доказами по справі.

При цьому, надані відповідачами договори про виконання будівельних та ремонтних робіт за адресою знаходження спірної квартири, акти прийому-передачі виконаних робіт, кошториси на виконання робіт, виписані на ім’я відповідача ОСОБА_4І /а.с.178-188/ підтверджують факт участі відповідачів у реконструкції квартири, водночас не спростовують обставин, на які покликається позивач у позовній заяві, саме того, що такі ремонтні роботи були проведені також і за кошти позивача.

Суд вважає, що відповідачі не надали суду належних доказів щодо того, що реконструкція квартири була здійснена лише за їхні кошти, оскільки як встановлено в судовому засіданні матір відповідача ОСОБА_5 /а.с.261-269/ та сам відповідач ОСОБА_4 за час, коли проводились ремонтні роботи по реконструкції квартири, в період 2006-2009 років, не отримували офіційних матеріальних доходів, які б змогли самостійно забезпечити проведення такого ремонту. Більше того, відповідачі фактично не підтвердили наявності у них доходів у період ремонтних робіт та реконструкції квартири, які б за своїм розміром дозволяли б провести такі ремонтні роботи.

За оцінкою показів свідків в цілому, суд вважає, що такі підтвердили факт участі позивача у реконструкції квартири та того, що матеріальне забезпечення здійснювали також і батьки позивача, внаслідок чого збільшилась площа спірної квартири, її вартість та покращились якісні характеристики.

За наведених обставин, суд вважає доведеним, що вартість спірної квартири істотно збільшилась в результаті затрат та грошових вкладень позивача та коштів її батьків, отриманих як дарунок, здійснених за час шлюбу реконструкції, поліпшень, проведення переобладнання та ремонтних робіт. Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 62 СК України.

При цьому, вирішуючи питання про визначення за позивачем права власності на спірну квартиру, суд враховує висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року (справа № 129/2115/15-ц, провадження № 61-2080св18) та від 18 квітня 2018 року (справа № 619/5624/14-ц,провадження № 61-4712св), згідно яких, суд може визнати майно дружини (чоловіка) об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо воно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, але при цьому майно, що належало одному з подружжя в порядку статті 57 СК України, не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом, що свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкту.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Так, спірна квартира, враховуючи, що судом було встановлено обставини, які свідчать про її реконструкцію та збільшення площі і вартості за кошти позивача, є об’єктом права спільної власності позивача та відповідачів.

Відповідно до ч. 2 ст. 183 ЦК України, квартира є неподільною річчю, оскільки у разі її поділу буде втрачене її цільове призначення.

Згідно приписів ч.ч. 2,4,5 ст. 71 СК України, неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України, виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Отже, коли неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Таким чином, враховуючи те, що квартира є спільною сумісною власністю відповідачів, водночас, збільшена у свої вартості та площі за кошти позивача і є неподільною річчю, а тому не може бути реально поділена між сторонами; від позивача не надходило згоди на отримання такої компенсації відповідно до частки квартири, суд приходить до висновку про необхідність визнати за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності на частку площі квартири, яка була збільшена, і яка належить ОСОБА_4, без її реального поділу, залишивши квартиру у спільній частковій власності за ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Згідно ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Приписами частини 3 цієї ж статті ЦК України передбачено, що у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Визначаючи частки позивача і відповідачів у спірному нерухомому майні, суд виходить з наступного: на момент звернення позивача до суду вказане нерухоме майно перебувало у спільній сумісній власності відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5, отже, з урахуванням положень ч.2 ст.372 ЦК України, відповідачу ОСОБА_4 належить Ѕ частки даної квартири. Зважаючи на те, що позивач претендує на зазначене майно, як на таке, що набуте під час перебування у шлюбі, вона може претендувати лише на Ѕ частки цієї квартири, тобто частки, яка належить ОСОБА_4

До укладення шлюбу площа квартири становила 38.7 кв.м. На даний момент становить 71.4 кв.м. Тобто, відповідачу ОСОБА_4 належить Ѕ частка квартири, площею 35.7 кв.м. До укладення шлюбу ОСОБА_4 належала частка квартири площею 19,35 кв.м. Таким чином, з врахуванням реконструкції та ремонту частка відповідача ОСОБА_4 збільшилась на 16,35 кв.м. Враховуючи вищенаведене, відповідно до положень п.1 ч.1 ст.57, ч.1 ст.62 СК України, частка квартири, яка на праві спільної сумісної власності належить відповідачу ОСОБА_4 і на яку може претендувати позивач становить 16,35 кв.м.

Відповідно до ч.1 ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, з урахуванням того, що в ході розгляду справи суду не надано доказів стосовно вартості даної квартири, а також грошового еквіваленту, на який збільшилась ціна квартири. внаслідок ремонту, не надано документів стосовно вартості всіх робіт і матеріалів, витрачених на проведення ремонту та реконструкції, не надано доказів стосовно всіх витрат понесених сторонами на оплату реєстрацій, переоформлення здійсненої реконструкції, суд приходить до переконання, що частку квартири в розмірі 16,35 кв.м. слід поділити між позивачем та відповідачем ОСОБА_4 в рівних частинах, а саме по 8,175 кв.м.

Підсумовуючи наведене, частки позивача та відповідачів слід визначити в наступних розмірах: за ОСОБА_5 - частка квартири, площею 35.7 кв.м.; за ОСОБА_4 – 27,525 кв.м.; за ОСОБА_3 - 8,175 кв.м.

Стаття 321 ЦК України, закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст. 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Поняття спільної часткової власності викладено в ч. 1 ст. 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи у дробному виразі.

Таким чином, за позивачем слід визнати право власності на 11,45% частки квартири, за відповідачем ОСОБА_4 38,55 % частки квартири, за відповідачем ОСОБА_5 – 50% частки квартири, пропорційно до вищенаведеного розподілу в кв.м.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача в частині визнання за нею права власності на частку квартири, є частково підставними та обґрунтованими, знайшли своє підтвердження в ході судового розгляду, і тому підлягають частковому задоволенню.

Стосовно вимог позивача про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на квартиру № 14 на площі ОСОБА_10, 8 у м. Львові, серія та номер 18275732, виданого 26 лютого 2014 року Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції та визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції ОСОБА_6 від 26 лютого 2014 року про реєстрацію за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 права спільної сумісної власності на квартиру № 14 А на площі ОСОБА_10, 8 у м. Львові, суд приходить до переконання, що в задоволені таких слід відмовити, виходячи з наступного.

Згідно пункту 2 частини 1 статті 6 Закону «Про внесення змін до Закону України про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», суб'єктами державної реєстрації прав є виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації та акредитовані суб'єкти.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2016 року № 99 « Про реформування територіальних органів Міністерства юстиції та розвиток системи надання безоплатної правової допомоги», вказано ліквідувати, як юридичні особи публічного права територіальні органи (міські, районні, районні у містах, міськрайонні управління юстиції) Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком.

Враховуючи наведені положення, внесення записів про речові права на нерухоме майно в Державному реєстрі належить безпосередньо до повноважень державних реєстраторів речових прав на нерухоме майно, що перебувають у трудових відносинах з суб'єктом державної реєстрації прав або нотаріусів, а тому органи юстиції, з часу набрання чинності цим Законом, не входять в систему суб'єктів державної реєстрації прав.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченого "а" пункту 2 частини шостої статті 37 Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відтак, у випадку скасування судом правовстановлюючих документів це є підставою для звернення в орган державної реєстрації для вчинення відповідної реєстраційної дії.

Суд приходить до переконання, що відповідачами не порушено прав та інтересів позивача, оскільки як встановлено судом, позивач до управління державної реєстрації департаменту Львівської міської ради із заявою щодо вчинення реєстраційних дій щодо спірного нерухомого майна не зверталась, відтак, управлінням державної реєстрації департаменту Львівської міської ради не приймались рішення реєстрації чи відмови у вчиненні скасування державної реєстрації прав.

Таким чином, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради слід відмовити.

Враховуючи все вищевикладене, позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст.141 ЦПК України, судові витрати підлягають стягненню зі сторін пропорційно до задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст.258, 259, 263-265 ЦПК України, суд -

вирішив:

Позов задоволити частково.

Визнати за ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 право спільної часткової власності на квартиру №14 на площі ОСОБА_10, 8 у місті Львові, загальною площею 71,4 кв.м., в наступних частках:

- за ОСОБА_3 – 11,45% частки квартири;

- за ОСОБА_4 – 38,55% частки квартири;

- за ОСОБА_5 – 50% частки квартири.

Стягнути з ОСОБА_4 (79000, м. Львів, пл. Ринок, 8/14, РНОКПП НОМЕР_1) та ОСОБА_5 (79000, м. Львів, пл. Ринок, 8/14), кожного окремо, на користь ОСОБА_3 (79000, м. Львів, пл. Ринок, 8/14, РНОКПП НОМЕР_2) витрати понесені на сплату судового збору в розмірі по 352 (триста п'ятдесят дві) гривні 40 копійок.

У решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий суддя Стрельбицький В.В.

Повний текст рішення складено 14 березня 2019 року.