П О С Т А Н О В А

Іменем України

05 лютого 2019 року

м. Київ

Справа № 9901/645/18 (П/9901/645/18)

Провадження № 11-1075заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю.,

за участю:

секретаря судового засідання - Сергійчук Л. Ю.,

позивача - ОСОБА_3,

представника відповідача (Президента України) - ГуцалаД.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (головуючий Стародуб О. П., судді: Берназюк Я. О., Бучик А. Ю., Гриців М. І., Кравчук В. М.) від 06 вересня 2018 року в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Президента України Порошенка Петра Олексійовича про визнання протиправним та нечинним Указу Президента України,

УСТАНОВИЛА:

У червні 2018 року позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та нечинним Указ Президента України від 19 червня 2018 року № 169/2018 «Про визначення особи до складу комісії зовнішнього контролю з проведення незалежної оцінки (аудиту) ефективності діяльності Національного антикорупційного бюро України» (далі - Указ).

Цим Указом Президент України відповідно до ч. 6 ст. 26 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1698-VII «Про Національне антикорупційне бюро України» (далі - Закон № 1698-VII) постановив визначити до складу комісії зовнішнього контролю з проведення незалежної оцінки (аудиту) ефективності діяльності Національного антикорупційного бюро України (далі також - Комісія) ОСОБА_6.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що Закон № 1698-VII визначає склад Комісії та вимоги до її членів. Зокрема, ст. 26 цього Закону зазначено, що щороку проводиться незалежна оцінка (аудит) ефективності діяльності НАБУ, його операційної та інституційної незалежності, у тому числі шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень, досудове розслідування у яких здійснювалося НАБУ, та було завершено. Вказану оцінку (аудит) проводить Комісія у складі трьох членів, яких щороку по одному призначають Президент України, Верховна Рада України (далі - ВРУ) та Кабінет Міністрів України (далі - КМУ). Члени Комісії призначаються з числа осіб, які мають значний досвід роботи в органах досудового розслідування, прокуратури, судах за кордоном чи міжнародних організаціях; володіють необхідним знаннями та навичками для проведення такої оцінки (аудиту); мають бездоганну репутацію.

Однак, на думку позивача, кандидатура ОСОБА_6 не відповідає вимогам та критеріям, які ставляться до члена Комісії, оскільки зазначена особа не має професійних знань/компетентності та досвіду для здійснення оцінки й перевірки діяльності спеціального правоохоронного антикорупційного органу; не має значного досвіду роботи в органах досудового розслідування, прокуратури, судах за кордоном чи міжнародних організаціях. Крім того, ОСОБА_6 здійснював політичну діяльність, а отже, не є політично неупередженим. Також існує інформація про його причетність до корупційних скандалів, що свідчить про відсутність бездоганної репутації.

Посилаючись на викладене, позивач вважає, що відсутні законодавчі підстави для призначення ОСОБА_6 аудитором НАБУ, а тому таке призначення є протиправним, а оскаржуваний Указ має бути визнано судом нечинним.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 вересня 2018 року закрив провадження у справі за п. 1 ч. 1 ст. 230 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За правовою позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеною у спірній ухвалі, оскаржуваний Указ є актом індивідуальної дії і стосується призначення до складу Комісії конкретної особи, тобто виключно визначеного у ньому суб'єкта, встановлює не загальні правила поведінки, а приписи, звернені до відповідної особи, тобто не породжує для позивача права на захист і відповідно звернення до суду із цим позовом.

Не погодившись із таким судовим рішенням з підстави порушення судом першої інстанції норм процесуального права, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати незаконну, на його думку, ухвалу суду першої інстанції, а справу направити для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Обґрунтовуючи свої доводи, позивач вказав на невідповідність ухвали суду першої інстанції засадам верховенства права, Конституції і законам України, а також міжнародним нормативно-правовим актам. На його думку, висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що спірний Указ Президента України не підлягає оскарженню в судах, суперечить приписам ст. 55, 124 Конституції України та ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), які підлягають застосуванню в цьому випадку.

У судовому засіданні ОСОБА_3 підтримав апеляційну скаргу в повному обсязі та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Вказав також на те, що захищає у цій справі не своє право, а охоронювані законом інтереси як громадянина України та якнародного депутата України. Як громадянин України позивач зацікавлений у тому, щоби НАБУ об'єктивно проводило розслідування у кримінальних провадженнях, ініційованих позивачем щодо ПорошенкаП.О., тоді як визначена оскаржуваним Указом особа, яка не відповідає законодавчо визначеним до неї вимогам, не зможе, на думку позивача, об'єктивно та професійно виконувати її обов'язки аудитора. Як народний депутат України позивач вважає, що має охоронюваний законом інтерес у цій справі, оскільки є членом колективного органу державної влади, який спільно з Президентом України та Кабінетом Міністрів України бере участь у формуванні складу Комісії зовнішнього контролю з проведення незалежної оцінки (аудиту) ефективності діяльності НАБУ, а тому, взявши як народний депутат України безпосередню участь у визначенні одного з членів зазначеної Комісії за квотою ВРУ, позивач вважає себе зацікавленим у тому, щоби Президент України та Кабінет Міністрів України також належно виконали їхні обов'язки з призначення інших членів Комісії. Крім того, обґрунтовує свій охоронюваний законом інтерес народного депутата України тим, що ВРУ має заслуховувати звіт незалежної зовнішньої оцінки (аудиту) діяльності НАБУ, зроблений професійним і незалежним аудитором, який відповідає критеріям, визначеним ст. 26 Закону № 1698-VII.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти вимог скаржника й зазначив, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах законодавства та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, та обґрунтування позивача під час судового засідання, а також надані на противагу їм аргументи представника Президента України, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 КАС УкраїниВерховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визначені у ст. 266 КАС України.

Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо: законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України (п. 1 ч. 1); законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (п. 2 ч. 1).

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Статтею 55 Конституції Україникожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції Українивизначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції Україниюрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із ч. 1 ст. 5 КАС Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року

№ 18-рп/2004, яким мотивує свої вимоги позивач, поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у законах України, згідно з п. 3.6 мотивувальної частини цього Рішення означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».

Отже, гарантоване ст. 55 Конституції Україний конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права чи охоронюваного законом інтересу, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має стосуватися суб'єктивних прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Із змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову у цій справі є законність Указу Президента України щодо призначення ОСОБА_6 до складу Комісії зовнішнього контролю з проведення незалежної оцінки (аудиту) ефективності діяльності НАБУ.

За позицією ОСОБА_3, висловленою в судовому засіданні, прийняте судом першої інстанції рішення є незаконним та необґрунтованим через невідповідність висновків суду обставинам справи, оскільки з цим адміністративним позовом він звернувся до суб'єкта владних повноважень, який видає правові акти, і стосується охоронюваного законом інтересу позивача, як народного депутата України, так і його особисто, як громадянина України, оскільки в ст. 55 Конституції України зазначено, що кожен має право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а отже цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду не приймає правову позицію позивача, виходячи з таких обставин.

За твердженням ОСОБА_3, порушення охоронюваного законом його особистого інтересу як громадянина України при зверненні до суду з цим позовом зводиться до того, що працівниками НАБУ здійснюються розслідування у кримінальних провадженнях, які ініційовані ОСОБА_3 як громадянином України щодо ПорошенкаП.О. В свою чергу, визначений член Комісії, який буде здійснювати вибірковий аудит кримінальних проваджень, має відповідати вимогам закону та бути незалежним, однак визначена оскаржуваним Указом особа (ОСОБА_6.) не відповідає законодавчо визначеним до неї вимогам, а тому не зможе об'єктивно та професійно виконувати її обов'язки.

При цьому, згідно ч. 6 ст. 26 Закону № 1698-VII члени Комісії забезпечують нерозголошення даних досудового розслідування та не можуть втручатися у здійснення досудового розслідування.

ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з п. 3.4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004, яким мотивує свої вимоги позивач, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Конституційний Суд України у п. 3.6 мотивувальної частини зазначеного рішення відобразив загальнотеоретичні положення, що інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Отже, законний (охоронюваний законом) інтерес виражається у можливостях суб'єкта права користуватися певним соціальним благом, не вимагаючи певних дій від інших осіб і лише за певних умов маючи можливість звертатися за захистом цього інтересу до суду з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.

Для звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу особа повинна мати легітимні очікування вчинення стосовно неї певних дій з боку іншого суб'єкта відповідно до заснованого на законі дозволу.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач у цій справі не ідентифікував жодне соціальне благо, користуватися яким оскаржений Указ перешкоджає позивачеві. Крім того, позивач не довів наявність легітимних очікувань певних дій щодо нього з боку Президента України. З огляду на це відсутні підстави стверджувати, що у позивача є охоронюваний законом інтерес у справі.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis п. 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», п. 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 4 КАС Українинормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України).

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається, як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб'єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

При цьому, як убачається зі змісту оспорюваного Указу, він стосується прав та інтересів лише визначеної в ньому особи, а саме ОСОБА_6, тобто є актом індивідуальної дії.

Ураховуючи наведені вище положення КАС України та загальновідомі ознаки властивості нормативно-правового й індивідуального актів, оскаржуваний Указ є актом індивідуальної дії, оскільки: виданий Президентом України в межах своєї компетенції в результаті застосування вказаних у преамбулі до Указу норм права - ч. 6 ст. 26 Закону № 1698-VII; не містить загальнообов'язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо визначення до складу Комісії ОСОБА_6 та адресований одній особі; не регулює певний вид суспільних відносин; не розрахований на багаторазове застосування й вичерпує дію після його реалізації.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів, яких він безпосередньо стосується.

Указ Президента України про призначення ОСОБА_6 аудитором НАБУ не породжує для ОСОБА_3 як для громадянина України, який не є учасником (суб'єктом) правовідносин, врегульованих оскаржуваним Указом (як актом індивідуальної дії), ніяких прав, обов'язків і законних інтересів, що не надає позивачу права на захист, а саме права на звернення до суду з цим адміністративним позовом.

Разом з цим Велика Палата Верховного Суду зазначає, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки. Однією з цілей таких обмежень є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів, зокрема, як у цій справі, щодо призначення до складу Комісії певної особи, і така мета досягається законодавчо встановленими обмеженнями, тобто останні є пропорційним переслідуваній меті.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 9901/657/18.

Крім того, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства», слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року № 9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18.

У судовому засіданні ОСОБА_3 зазначив, що з прийняттям оскаржуваного Указу порушено також і охоронюваний законом інтерес позивача, як депутата Верховної Ради України, оскільки згідно зі ст. 26 Закону № 1698-VII склад Комісії зовнішнього контролю з проведення незалежної оцінки (аудиту) ефективності діяльності НАБУ визначається по одному члену за квотами Президента України, ВРУ та Кабінету Міністрів України.

При цьому ОСОБА_3 як народний депутат України під час визначення складу комісії за квотою ВРУ виконав покладений на нього Законом № 1698-VII обов'язок і при обранні кандидатури аудитора дотримався вимог, передбачених ст. 26 цього Закону.

Тобто, на думку позивача, оскільки він як народний депутат України безпосередньо брав участь у визначенні одного з членів зазначеної Комісії за квотою ВРУ, то обрання інших членів Комісії за квотами Президента України та Кабінету Міністрів України є прийняттям колегіального рішення з визначення повного складу Комісії, а тому він має право оскаржити рішення інших суб'єктів колегіального складу.

Позивач вважає, що Президент України не дотримався законодавчо передбачених вимог щодо визначення одного з членів Комісії, призначивши до її складу кандидатуру ОСОБА_6, чим на думку ОСОБА_3 порушив його інтерес як депутата ВРУ, у зв'язку з чим він має право на оскарження протиправного, на його думку, Указу Президента України.

Однак, ВеликаПалата Верховного Суду з огляду на її висновки щодо відсутності охоронюваного законом інтересу позивача у цій справі знаходить його доводи неприйнятними. Визначення складу Комісії здійснюється не колегіальним рішенням КМУ, ВРУ та Президента України, а кожним суб'єктом владних повноважень самостійно, незалежно, за окремо визначеною законодавством процедурою для кожного із суб'єктів.

Тобто, кожен державний орган, який правомочний визначити члена Комісії, є незалежним при прийнятті цього рішення, і не може втручатися в таке призначення іншими суб'єктами владних повноважень.

Таким чином, ані ВРУ чи окремі народні депутати України, ані КМУ чи окремі його міністри не мають права впливати на прийняття рішення щодо визначення члена Комісії за квотою Президента та відповідно не мають права оскаржувати таке рішення, як і Президент України не має права на втручання у визначення членів Комісії за квотою КМУ та ВРУ та на оскарження відповідних їх рішень.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду, не погоджуючись з позицією позивача, вважає за необхідне зазначити таке.

Статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень визначено Законом України від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата» (далі - Закон № 2790-XII).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 2790-XIIнародний депутат України є обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Статтею 6 зазначеного Закону визначена діяльність народного депутата України у ВерховнійРаді України, а саме, брати участь у засіданнях Верховної Ради України та участь у роботі депутатських фракцій (груп); участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України; виконувати доручення Верховної Ради України та її органів; брати участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України, а також участь у парламентських слуханнях; звертатися із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому цим Законом і законом про регламент Верховної Ради України.

Також у розділі ІІ Закону № 2790-XII визначені права народного депутата у Верховній Раді України; у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав; із засобами масової інформації, на забезпечення інформацією та на її використання.

Виходячи з аналізу зазначених правових норм, ОСОБА_3 як народний депутат України, здійснює свої повноваження в межах, визначених Конституцією України та Законом № 2790-XII, відповідно до яких право на звернення до суду позивача як народного депутата України з позовом щодо оскарження нормативно-правових актів чинним законодавством не передбачено.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Водночас, позивач зауважив, що порушення його охоронюваного законом інтересу як народного депутата України полягає також і в тому, що звіт незалежної зовнішньої оцінки (аудиту) діяльності НАБУ буде заслуховуватися ВРУ, а отже, позивач як народний депутат має інтерес аби цей звіт робив професійний і незалежний аудитор, який відповідає критеріям, визначеним ст. 26 Закону № 1698-VII.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що згідно ч. 6 ст. 26 Закону № 1698-VII висновок незалежної зовнішньої оцінки (аудиту) діяльності НАБУ оприлюднюється, включається як додаток до письмового звіту НАБУ та заслуховується ВРУ.

Тобто, парламент як колективний орган державної влади буде заслуховувати і оцінювати звіт Комісії, який не є звітом одного із членів Комісії, а звітом колегіального органу, що готується й оприлюднюється за певною законодавчо визначеною процедурою.

У зв'язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими вищезазначені доводи позивача щодо порушення оспорюваним Указом його інтересів як народного депутата України.

ВеликаПалата Верховного Суду також звертає увагу, що позивач фактично оскаржує Указ з мотивів неналежного, на його думку, вирішення Президентом України кадрового питання: призначення до складу комісії конкретної особи - ОСОБА_6 - який, на думку позивача, не має якостей, необхідних для здійснення повноважень члена комісії, а саме значного досвіду роботи в органах досудового розслідування, прокуратури, судах за кордоном чи міжнародних організаціях, не володіє необхідними знаннями та навичками для проведення оцінки (аудиту), а також не має бездоганної ділової репутації. Водночас, відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Тому суди не можуть втручатися у дискреційні повноваження інших органів державної влади і посадових осіб, вирішуючи замість них питання, які належать до їхньої компетенції, зокрема такі, як кадрові питання.

Кожен громадянин України і народ у цілому, який відповідно до ч. 2 ст. 5 Конституції України є єдиним джерелом влади в Україні, мають інтерес у тому, щоб глава держави оптимально здійснював свої дискреційні повноваження. Водночас захист такого інтересу, якщо він порушений, здійснюється не в судовому порядку, а під час реалізації громадянами України свого виборчого права при обранні Президента України шляхом голосування.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного Указу, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду скаржником не спростовані.

Відповідно до ст. 316 КАСУкраїни суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої

інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 242, 266, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 вересня 2018 року залишити без задоволення.

Ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв

Суддя-доповідач: І.В.Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк Л.М. Лобойко

С. В. Бакуліна Н.П. Лященко

В. В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д. А. Гудима Л.І. Рогач

В. І. Данішевська О.М. Ситнік

О. С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р.Кібенко