ПОСТАНОВА

Іменем України

06 березня 2019 року

Київ

справа №826/8483/17

адміністративне провадження №К/9901/58844/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Національного банку України, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, Верховна Рада України, Міністерство юстиції України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва у складі колегії суддів: Келеберди В.І., Качура І.А., Федорчука А.Б. від 23 лютого 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду у складів колегії суддів: Мельничука В.П., Земляної Г.В., Лічевецького І.О. від 05 липня 2018 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - НБУ, відповідач), у якому просить визнати протиправною бездіяльність НБУ, яка полягає у не встановленні меж термінів і сум валютних кредитів, перевищення яких передбачає обов'язкову наявність у комерційних банків або у позичальників індивідуальних ліцензій Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті згідно підпункту «в» пункту 4 статті п'ятої Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93 (далі - Декрет № 15-93) та зобов'язати НБУ вчинити зазначені дії.

В обґрунтування позову зазначає, що 20 лютого 2008 року уклав з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договір поруки № 2203934266 та договір іпотеки, відповідно до яких виступив іпотекодавцем та поручителем позичальника ОСОБА_15, яка доводиться йому рідною дочкою, у забезпечення кредитного договору від 20 лютого 2008 року на суму 100000 доларів США, укладеного між нею та Банком.

Після того, як курс долару в Україні зріс, а рівень доходів населення залишився на попередньому рівні, донька позивача вже не могла здійснювати платежі за договором у повному обсязі, внаслідок чого утворилася значна кредитна заборгованість. Позивач змушений був підписати з Банком договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 серпня 2012 року, через що у рахунок погашення заборгованості Банк задовольнив свої вимоги шляхом продажу двокімнатної квартири позивача.

Така ситуація, на думку позивача, утворилася внаслідок відсутності у законодавстві України відповідного визначення термінів та сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Як зазначає позивач, якби був задіяний механізм обов'язкового одержання ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» індивідуальної ліцензії НБУ при вирішенні питання про надання чи не надання його доньці кредиту на суму 100000 доларів США за кредитним договором № 2203934266 від 20 лютого 2008 року, то ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» повинен був би для одержання такої ліцензії НБУ пересвідчитися і надати докази того, що позичальник має достатні доходи саме у доларах США, а не у гривнях. Відповідно, не утворилося б ситуації із втратою квартири.

Посилаючись на те, що питання встановлення конкретних критеріїв застосування до валютних кредитів режиму індивідуального ліцензування відноситься до повноважень Національного банку України, який внаслідок бездіяльності не вживає заходів для встановлення меж термінів та сум валютних кредитів, перевищення яких передбачає обов'язкову наявність у комерційних банків або у позичальників індивідуальних ліцензій НБУ на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами України кредитів в іноземній валюті, позивач звертається до суду та просить визнати протиправною бездіяльність НБУ в зазначеній частині та зобов'язати його вчинити такі дії.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2018 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що кредитні операції в іноземній валюті до 2011 року банки здійснювали на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, які фактично виконували функцію генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій згідно з Декретом № 15-93. Зазначені операції не потребували одержання індивідуальної ліцензії, а з 17 червня 2011 року і дотепер кредитні операції в іноземній валюті банки проводять на підстав банківської ліцензії НБУ та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій. У цьому зв'язку, враховуючи посилання позивача на те, що лише отримання індивідуальної ліцензії могло зобов'язати банк пересвідчитися та надати НБУ докази, що позичальник має достатні доходи саме у доларах США, суд зазначив, що частина п'ята статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, що діяла на час отримання кредиту донькою позивача) вказувала на те, що банк зобов'язаний під час надання кредитів додержуватися основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених НБУ вимог щодо концентрації ризиків. При цьому, у силу вимог Закону НБУ не може втручатися у договірні відносини клієнта та банку, оскільки такі правовідносини регулюються укладеними між ними договорами, стороною яких не є НБУ.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 лютого 2018 року та постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_2 звернувся із касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано 09 серпня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/8483/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Учасники справи письмових клопотань не заявляли.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що 20 лютого 2008 року позивач уклав з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договір поруки № 2203934266 та договір іпотеки, відповідно до яких виступив іпотекодавцем та поручителем позичальника ОСОБА_15, яка доводиться позивачу рідною донькою, у забезпеченні кредитного договору від 20 лютого 2008 року на суму 99960,00 доларів США. Вказаний договір був забезпечений предметом іпотеки - двокімнатною квартирою у місті Києві.

У подальшому, після підвищення курсу долару в Україні, де рівень доходів населення залишився на попередньому рівні, донька позивача не могла здійснювати платежі за договором у повному обсязі, внаслідок чого утворилася кредитна заборгованість.

30 серпня 2012 року між позивачем та банком було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, внаслідок чого в рахунок погашення заборгованості було задоволено вимоги банку, шляхом продажу двокімнатної квартири позивача.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 07 лютого 2018 року у справі № 757/15333/15-ц задоволено клопотання ОСОБА_2 та ОСОБА_15 та зупинено провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», третя особа без самостійних вимог: ОСОБА_15 про визнання недійсними договорів до набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/8483/17, яка розглядається Окружним адміністративним судом міста Києва в порядку адміністративного судочинства.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що суди попередніх інстанцій дійшли до помилкового висновку про те, що визначення меж термінів та сум валютних кредитів, перевищення яких зумовлює обов'язковість наявності індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, не віднесено до компетенції та не є обов'язком НБУ відповідно до Закону України «Про Національний банк України». Відтак, вважає, що судами не правильно застосовано статтю 7 вказаного Закону, яка визначає повноваження НБУ, та у якій чітко вказано, що, серед іншого, до повноважень НБУ віднесено здійснення відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютного регулювання.

Також скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли до помилкового висновку, що у силу вимог закону НБУ не може втручатися у договірні відносини клієнта та банку. Крім того, вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували частину першу та пункт перший частини другої статті 423 ЦПК України, зазначивши, що позивач обрав неналежний спосіб захисту порушених прав, оскільки встановлені в адміністративній справі, що розглядається, обставини (зокрема, протиправність бездіяльності НБУ) вплинуть на прийняття рішення судами у цивільній справі про визнання відповідних договорів недійсними.

Від Національного банку України надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, оскільки суди правильно встановили, що на момент укладення кредитного договору повноваження Національного банку України не передбачали його обов'язку встановлення меж термінів і сум валютних кредитів, а у подальшому Верховною Радою України здійснено ряд необхідних заходів для підтримання фінансової стабільності в державі та платоспроможності населення, просить залишити без змін рішення судів попередніх інстанцій, а касаційну скаргу - без задоволення.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 лютого 2018 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2018 року відповідають, а вимоги касаційної скарги є неприйнятними з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження Національного банку України у спірних правовідносинах регулюються, зокрема, законами України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі - у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин).

Статтею 99 Конституції України встановлено, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України.

Зі змісту статті 2 Закону України «Про Національний банк України» вбачається, що Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється, зокрема, щодо ринку банківських послуг та діяльності з переказу коштів - Національним банком України.

Згідно з положеннями статті 7 цього Закону Національний банк виконує, зокрема, такі функції:

здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі;

здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків;

здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;

здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Частиною четвертою статті 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про Національний банк України» нормативно-правові акти Національного банку України - це нормативно-правові акти, що видаються Національним банком України у межах його повноважень на виконання цього та інших законів України.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що основною конституційною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності грошової одиниці. Для реалізації вказаної функції Національний банк України наділений повноваженнями, визначеними законами України, у тому числі повноваженнями у сфері здійснення валютного регулювання.

На дату виникнення спірних правовідносин чинним був Декрет № 15-93, який установлював режим здійснення валютних операцій на території України, визначав загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Частиною п'ятою статті 4 Декрету № 15-93 встановлювалось, що Національний банк України зобов'язаний проводити політику, спрямовану на підтримання валюти України, і з цією метою може виступати суб'єктом міжбанківського валютного ринку України.

Крім того, Декрет № 15-93 визначав, зокрема, такі повноваження Національного банку України у сфері валютного регулювання: надання комерційним банкам індивідуальної або генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, включаючи визначення ліцензійних умов здійснення валютних операцій (стаття 5); встановлення курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях (частина перша статті 8); встановлення граничних розмірів маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку (частина друга статті 8); визначення порядку, видів, форм і термінів подання звітності резидентами і нерезидентами про їх валютні операції (стаття 10); видання у межах, передбачених цим Декретом, обов'язкових для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України (частина перша статті 11).

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що для забезпечення стабільності національної валюти України Національний банк України, крім іншого, здійснює валютне регулювання. Разом з тим, форми здійснення валютного регулювання, що були визначені Декретом № 15-93, є різноманітними, підстави застосування кожної з яких визначаються Національним банком України самостійно, виходячи із ситуації, яка потребує урегулювання.

На цій підставі колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що станом на момент виникнення спірних правовідносин Національний банк України був наділений дискреційними повноваженнями щодо обрання однієї з форм валютного регулювання, визначених Законом України «Про Національний банк України» та Декретом № 15-93.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справа № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а та від 12 квітня 2018 року справа № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

У справі, що розглядається, повноваження щодо здійснення валютного регулювання було регламентовано, зокрема, статтею 7 Закону України «Про Національний банк України» та Декретом № 15-93, при цьому вказані правові норми не покладали на Національний банк України обов'язку здійснювати валютне регулювання у конкретно визначеній формі, а надавали право обирати з декількох можливих варіантів. Обрання тієї чи іншої форми валютного регулювання Національним банком України є питанням її ефективності та доцільності та не є предметом судового контролю відповідно до статті 2 КАС України.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом оскарження є бездіяльність Національного банку України, яка виразилась у невизначені граничних термінів і сум кредитів, що видаються в іноземній валюті та перевищення яких потребує надання індивідуальної ліцензії, що призвело, на думку позивача, до негативних наслідків для позичальників банків, які отримали кредити в іноземній валюті, до яких належить й позивач.

Суди попередніх інстанцій на підставі дослідження наявних у матеріалах справи доказів дійшли до висновку про відсутність безпосереднього причинно-наслідкового зв'язку між невизначенням Національним банком України граничних термінів і сум кредитів, що видаються в іноземній валюті та перевищення яких потребує надання індивідуальної ліцензії, та негативними наслідками для позичальників банків в іноземній валюті. Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

Згідно з положеннями пункту «в» частини четвертої статті 5 Декрету № 15-93 індивідуальної ліцензії потребують такі операції, зокрема, надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Зі змісту цієї правової норми вбачається, що граничні терміни та суми кредитів в іноземній валюті мають встановлюватися законодавством України, а не актами Національного банку України. При цьому, визначеність граничних термінів та сум кредитів в іноземній валюті обумовлює настання правових наслідків у формі необхідності отримання комерційним банком індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій. Разом з тим, наявність у банку генеральної, а не індивідуальної ліцензії, не впливає на обов'язок банку під час прийняття рішення про видачу кредиту перевіряти кредитоспроможність позичальника.

Зокрема, відповідно до частини п'ятої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобов'язаний під час надання кредитів додержуватися основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. При цьому, порушення комерційним банком вказаного зобов'язання є підставою для застосування Національним банком України до такого банку заходів впливу, визначених статтею 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновок судів попередніх інстанцій про відсутність протиправної бездіяльності Національного банку України у спірних правовідносинах, зважаючи також на те, що останнім були прийняті окремі заходи, спрямовані на захист прав позичальників комерційних банків в іноземній валюті.

Так, Національним банком України прийнято постанову від 4 грудня 2008 року № 413 «Про окремі питання діяльності банків» згідно з якою рекомендовано банкам:

переглянути в бік зменшення процентні ставки за кредитами, наданими в іноземній валюті, з урахуванням якості стану обслуговування позичальниками заборгованості за основним боргом та відсотками/комісіями за ним, а також стану дохідності банку, з метою зниження ризиків невиконання позичальниками своїх зобов'язань за такими кредитами;

у разі погіршення ліквідності:

відмовитися від укладання договорів про відкриття кредитних ліній і надання інших безумовних кредитних зобов'язань;

з урахуванням стану дохідності банку та реальних можливостей позичальників вживати заходів щодо дострокового погашення кредитів.

Колегія суддів також враховує, що 21 червня 2018 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про валюту і валютні операції», який набув чинності 07 липня 2018 року та введений у дію 07 лютого 2019 року. Відповідно до цього Закону, зокрема, Декрет № 15-93 втрачає чинність.

Цей Закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов'язки суб'єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства.

Статтею 1 Закону України «Про валюту і валютні операції» валютне регулювання визначено, як діяльність Національного банку України та в установлених цим Законом випадках Кабінету Міністрів України, спрямована на регламентацію здійснення валютних операцій суб'єктами валютних операцій і уповноваженими установами.

При цьому згідно з положеннями частини п'ятої статті 16 Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про валюту і валютні операції» на Національний банк України покладено обов'язок не пізніше ніж за 30 календарних днів до дня введення в дію цього Закону:

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та забезпечити прийняття нормативно-правових актів, необхідних для його реалізації, у тому числі щодо класифікації валютних операцій з урахуванням норм міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

у разі наявності ознак та (або) обставин, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону, прийняти нормативно-правові акти, спрямовані на запровадження заходів захисту, визначених цим Законом, що наберуть чинності одночасно із введенням в дію цього Закону.

Національний банк України зобов'язаний оприлюднити відповідні нормативно-правові акти не пізніше ніж за 30 календарних днів до дня введення в дію цього Закону.

На цій підставі колегія суддів доходить до висновку, що питання здійснення валютного регулювання, зокрема, Національним банком України регулюються Законом України «Про валюту і валютні операції» з дня набрання ним чинності. При цьому, однією з причин прийняття вказаного Закону, як зазначається у пояснювальній записці до законопроекту, стало те, що система валютного регулювання і контролю є настільки невідповідною часу та запиту суб'єктів валютних відносин, що не може бути змінена окремими уточненнями/змінами законодавства та потребує докорінного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, як дискреційні повноваження слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб'єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 44 рішення у справі «Брайєн проти Об'єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus), заява № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає у силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 лютого 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко