ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" лютого 2019 р. Справа№ 910/10627/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дідиченко М.А.

суддів: Руденко М.А.

Пономаренка Є.Ю.

при секретарі: Петрик М.О.

за участю представників сторін:

від позивача: Дяченко В.С.;

від позивача: Тодосієнко В.М;

від відповідача 1: Пелепецький В.Д.;

від відповідача 2: Таболін О.С.;

від третьої особи: Ярошенко А.С.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної іпотечної установи

на рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2018

у справі № 910/10627/18(суддя Босий В. П.)

за позовом Державної іпотечної установи

до 1. Національного банку України

2. Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 2 Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

про визнання недійсним договору

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог

Державна іпотечна установа звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України та Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання недійсним договору.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання недійсним договору застави облігацій Державної іпотечної установи №132/04-14/ДІУ від 23.04.2014 у зв'язку з тим, що такий договір укладений всупереч вимогам Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та порушує його права як емітента цінних паперів.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.11.2018 у справі №910/10627/18 в задоволенні позовних вимог Державної іпотечної установи відмовлено повністю.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов до висновку, що оспорюваний у даній справі Договір застави, так і, відповідно, додатковий договір №1 до Договору застави, укладений безпосередньо Національним банком України, від імені якого діяв його уповноважений представник, що свідчить про його обізнаність та погодження з усіма умовами таких договорів.

При цьому суд першої інстанції зазначив, що позивачем не доведено, а судом не встановлено наявності жодних порушених його прав як емітента облігацій внаслідок заміни кредитора у грошових зобов'язаннях з виплати відсоткового доходу та погашення основного зобов'язання за такими цінними паперами.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2018 по справі № 910/10627/18 від 12.11.2018 та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права. Зокрема, апелянт зазначає, що договір застави порушує право позивача як кредитора банку, оскільки у випадку звернення стягнення на предмет застави такі дії можуть призвести до задоволення вимог НБУ поза черговістю задоволення вимог кредиторів. Також, на думку апелянта, укладений договір застави свідчить про надання переваг НБУ над іншими кредиторами. За твердженням апелянта, договір застави не містить істотних умов, а саме строку та розміру виконання зобов'язань.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу № 910/10627/18 передано на розгляд колегії суддів у складі: Дідиченко М. А. - головуюча суддя; судді - Пономаренко Є. Ю., Руденко М. А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2018 апеляційну скаргу Державної іпотечної установи на рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2018 у справі № 910/10627/18 залишено без руху.

При цьому, Державної іпотечної установи встановлено десятиденний строк з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху для усунення недоліку шляхом надання суду доказів направлення копії апеляційної скарги третій особі протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Державною іпотечною установою протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху були усунені недоліки.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної іпотечної установи на рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2018 у справі № 910/10627/18 та призначено до розгляду на 20.02.2019 року.

Позиції учасників справи

28.01.2019 через відділ документального забезпечення суду від третьої особи надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Третя особа, заперечуючи проти доводів апелянта, вказала, що позивачем не було надано не до Господарського суду міста Києва, ні до апеляційної скарги доказів, які б підтверджували той факт, що договори застави суперечили нормам ст.ст. 203, 215 ЦК України.

13.02.2019 через відділ документального забезпечення суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Відповідач, заперечуючи проти доводів апелянта, вказав, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, винесеним з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Державною іпотечною установою у відповідності до статутної діяльності та згідно Положення "Про порядок випуску облігацій підприємств", затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.07.2003 № 322, 26.12.2013 було зареєстровано Проспект емісії облігацій серії "Z2", "A3", "B3", "C3", "D3" (далі - Проспект емісії), загальним обсягом 5 млрд. грн.

У п. 4.2 Проспекту емісії облігацій серії "Z2", "A3", "B3", "C3", "D3" Державної іпотечної установи 2013 року наведено параметри випуску облігацій, а саме:

- характеристика облігацій: серія "Z2" - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням; серія "A3" - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням; серія "B3" - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням; серія "C3" - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням; серія "D3" - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням;

- кількість облігацій: 50 000 штук відсоткових іменних облігацій, у тому числі: серія "Z2" - 10 000 штук; серія "A3" - 10 000 штук; серія "B3" - 10 000 штук; серія "C3" - 10 000 штук; серія "D3" - 10 000 штук;

- номінальна вартість облігацій (серій "Z2", "A3", "B3", "C3", "D3"): 100 000,00 грн.;

- загальна номінальна вартість випуску облігацій: 5 000 000 000,00 грн., в тому числі: серія "Z2" - 1 000 000 000,00 грн.; серія "A3" - 1 000 000 000,00 грн.; серія "B3" - 1 000 000 000,00 грн.; серія "C3" - 1 000 000 000,00 грн.; серія "D3" - 1 000 000 000,00 грн.

Відповідно до п. 4.3.1 Проспекту емісії облігацій серії "Z2", "A3", "B3", "C3", "D3", облігації мають додаткове забезпечення у формі Державної гарантії за зобов'язаннями Державної іпотечної установи від 26.12.2013 № 15010-03/128, що видана Кабінетом Міністрів України в особі Міністра фінансів України Колобова Ю.В., що діяв на підставі ст. 17 Бюджетного кодексу України, ст. 6 Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" та постанови Кабінету Міністрів України від 11.12.2013 № 919.

Згідно з п. 4.3.2 Проспекту емісії, поручителем, гарантом чи страховиком є: Міністерство фінансів України.

Пунктом 4.4 Проспекту емісії, встановлено, що мета використання фінансових ресурсів, залучених від емісії облігацій Державної іпотечної установи під державну гарантію відповідає статутній меті та предмету діяльності та полягає зокрема в рефінансуванні та кредитуванні іпотечних кредитів (банків і небанківських фінансових установ, які проводять діяльність з надання забезпечених іпотекою кредитів).

24.03.2014 між Державною іпотечною установою (емітент) та ПАТ "Дельта Банк" (продавець) було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів №ДД-205/2014, пунктом 1.1 якого визначено, що в порядку та на умовах, визначених цим Договором, емітент зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити наступні цінні папери: облігації підприємств, іменні відсоткові з додатковим забезпеченням, емітовані ДІУ (Код ЄДРПОУ емітента ЦП 33304730, Код ЦП (ISIN) UA4000148438), серія А3, номінальна вартість одного ЦП - 100 000,00 грн., кількість ЦП - 2 000 штук, ціна одного ЦП - 102 071,23 грн., загальна вартість ЦП - 204 142 460,00 грн.

Також 27.03.2014 між Державною іпотечною установою (емітент) та ПАТ "Дельта Банк" (продавець) було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів №ДД-230/2014, відповідно до пунктом 1.1 якого в порядку та на умовах, визначених цим Договором, емітент зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити наступні цінні папери: облігації підприємств, іменні відсоткові з додатковим забезпеченням, емітовані ДІУ (Код ЄДРПОУ емітента ЦП 33304730, Код ЦП (ISIN) UA4000148438), серія А3, номінальна вартість одного ЦП - 100 000,00 грн., кількість ЦП - 2 998 штук, ціна одного ЦП - 102 071,23 грн., загальна вартість ЦП - 306 2312 339,58 грн.

23.04.2014 між Національним банком України (заставодержатель) та ПАТ "Дельта Банк" (заставодавець) був укладений договір застави облігацій Державної іпотечної установи №132/04-14/ДІУ (надалі - "Договір застави").

За змістом п. 1.1 Договору застави з метою забезпечення виконання зобов'язань заставодавця за кредитним договором від 23.04.2014 №132/04-14/КТ на суму 412 785 388,00 грн. на строк з 23.04.2014 по 17.10.2014, сплатою процентів у розмірі 10,00% річних, заставодавець передає в заставу заставодержателю такі цінні папери ДІУ загальною вартістю 456 500 000,00 грн.: облігації ДІУ, забезпечені гарантією КМУ, UA4000148438, кількістю 4 565 штук, номінальною вартістю 100 000,00 грн., балансовою вартістю 102 810,96 грн., дата погашення 11.12.2018.

Відповідно до п. 1.2 Договору за рахунок застави вимоги заставодержателя задовольняються повністю, уключаючи суму боргу за кредитом та нараховані проценти, штраф, пеню інші витрати заставодержателя, пов'язані з виконанням грошового зобов'язання заставодавця в повному обсязі.

21.11.2014 між сторонами був укладений додатковий договір №1 до Договору застави, яким вказаний договір застави було викладено в новій редакції.

Спір у справі виник у зв'язку з оспоренням позивачем дійсності Договору застави.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Згідно з статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як роз'яснено в п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи ст.ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14).

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Як на підставу для недійсності спірного договору позивач посилається на те, що Договір застави укладений всупереч приписам Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а саме внаслідок його укладення Національному банку України надано перевагу перед іншими кредиторами неплатоспроможного банку (ПАТ "Дельта Банк"), а сам неплатоспроможний банк відмовився від власних майнових вимог, безоплатно взявши на себе додаткове зобов'язання.

Як вбачається з матеріалів справи, постановою Правління НБУ №102/БТ від 26.02.2014 вирішено надати АТ "Дельта Банк" кредит для збереження ліквідності в сумі 1 300 млн. грн. (з урахуванням змін, внесених постановою №348/Бт від 12.06.2014) на строк 360 днів, внаслідок чого між НБУ та ПАТ "Дельта Банк" був укладений кредитний договір №132/04-14/КТ від 23.04.2014.

Одночасно із цим, з метою забезпечення належного виконання ПАТ "Дельта Банк" грошових та інших зобов'язань, що випливають з такого кредитного договору, між відповідачами був укладений оспорюваний у даній справі Договір застави.

Так, згідно частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

В силу застави, кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (ст. 572 ЦК України).

Відповідно до ст. 575 Цивільного кодексу України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Частиною 2 ст. 11 Закону України "Про заставу" визначено, що заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Згідно ст. 589 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити у повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Згідно положень ч. 1 ст. 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Пунктом 1.2 Договору застави в редакції додаткового договору №1 від 21.11.2014 з метою забезпечення виконання зобов'язань заставодавця за кредитним договором заставодавець передає в заставу заставодержателю облігації ДІУ, розміщення яких здійснюється під гарантією Кабінету Міністрів України, загальною вартістю 456 500 000,00 грн., які мають наступні характеристики: облігації ДІУ, забезпечені гарантією КМУ, UA4000148438, кількістю 4 565 штук, номінальною вартістю 100 000,00 грн., балансовою вартістю 103 550,68 грн., дата погашення 11.12.2018.

Таким чином, ПАТ "Дельта Банк" як власник придбаних на підставі договорів купівлі-продажу цінних паперів - облігацій ДІУ, передав такі цінні папери в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором Національному банку України.

На підставі постанови №150 від 02.03.2015 Правління Національного банку України "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №51 від 02.03.2015 "Про запровадженні тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк". Тимчасову адміністрацію було введено строком на три місяці з 03.03.2015 по 02.06.2015 (включно).

02.10.2015 на підставі постанови №664 від 02.10.2015 Правління Національного банку України "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №181 "Про початок процедури ліквідації АТ "Дельта Банк" та делегування повноважень ліквідатора банку".

В подальшому, строк ліквідації було продовжено згідно з Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20.02.2015 № 619 - до 04.10.2019.

Позивач вказує, що відповідно до ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України;

9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Отже, з метою захисту інтересів вкладників банку законодавець передбачив спеціальні норми, покликані встановити нікчемність правочинів, мета яких суперечить майновим інтересам банку.

Однак, укладаючи з Національним банком України спірний Договір застави, ПАТ "Дельта Банк" не відмовлявся безоплатно від власних майнових вимог, а вчинив даний правочин в забезпечення виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, факт отримання грошових коштів за яким позивачем не було спростовано.

Посилання позивача на вимоги пункту сьомого частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" як на правову підставу нікчемності укладеного відповідачами правочину є помилковим, оскільки у даному випадку мова йде про додаткове зобов'язання, яке є забезпеченням основного, за яким відповідач 2 отримав від відповідача 1 грошові кошти кредиту рефінансування. Таким чином, у даному випадку відсутній факт передачі майна з метою надання окремому кредитору переваг чи пільг, прямо не встановлених для них законодавством.

Крім того, відповідно до п. 2.1 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 13.07.2010 №327, Національний банк надає стабілізаційний кредит чи здійснює зміну умов кредитного договору під основне та додаткове забезпечення. Перелік забезпечення за стабілізаційним кредитом, вимоги до забезпечення та порядок його врахування визначені в додатку 1 до цього Положення.

Згідно з додатком №1 до вказаного Положення, облігації Державної іпотечної установи, розміщення яких здійснюється під гарантію Кабінету Міністрів України, надану відповідно до закону про Державний бюджет України на відповідний рік, входять до переліку забезпечення за стабілізаційним кредитом, вимоги до забезпечення та порядок його врахування.

Таким чином, надання в заставу Національному банку України облігацій позивача, придбаних ПАТ "Дельта Банк" за договорами купівлі-продажу цінних паперів №ДД-205/2014 від 23.04.2014 та №ДД-230/2014 від 27.04.2014, для забезпечення виконання грошового зобов'язання з повернення стабілізаційного кредиту повністю відповідало вимогам вказаного Положення, що свідчить про відсутність будь-яких переваг у відповідача 1 перед іншими кредиторами ПАТ "Дельта Банк".

Також позивач вказує, що укладаючи додатковий договір №1 до Договору застави, ПАТ "Дельта Банк" не отримав згоди представника НБУ, яка була обов'язковою в силу постанови НБУ №348/БТ від 12.06.2014 та Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Відповідно до ч. 1 ст. 7-1 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк України за наявності ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, виникнення обставин, що загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи країни, має право визначати тимчасові особливості регулювання та нагляду за банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, у тому числі особливості підтримання ліквідності банків, застосування економічних нормативів, формування та використання резервів для відшкодування можливих втрат за активними операціями банків, запроваджувати обмеження на їх діяльність, у тому числі обмежувати або забороняти видачу коштів з поточних та вкладних (депозитних) рахунків фізичних та юридичних осіб, а також обмежувати або тимчасово забороняти проведення валютних операцій на території України, зокрема операцій з вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей.

За змістом ст. 56 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом'якшують або скасовують відповідальність.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у разі порушення банками банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до ст.66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать, зокрема: віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного.

Згідно зі ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії проблемних за умови його відповідності хоча б одному з вказаних в цій статті критеріїв. Національний банк України має право віднести банк до категорії проблемних з інших підстав, визначених нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України протягом 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних має право прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Відповідно до п.п.5.1, 5.3, 5.6 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України №346 від 17.08.2012, Національний банк має право запровадити особливий режим контролю за діяльністю банку та призначити куратора банку у випадках, передбачених нормативно-правовими актами Національного банку, та/або в разі наявності хоча б однієї з ознак, перелічених у п.5.1.

Згідно з п. 7.9 вказаного Положення банк з моменту отримання рішення Національного банку про обмеження окремих видів здійснюваних банком операцій та протягом визначеного цим рішенням строку (або до визначеного терміну) укладає договори та здійснює операції, у тому числі згідно з договорами, що укладені ним з клієнтами до моменту отримання рішення, виключно з урахуванням установлених обмежень.

Як вбачається із матеріалів справи, постановою Правління НБУ від 12.06.2014 №348/БТ було внесено зміни до постанови Правління НБУ від 26.02.2014 №102/БТ, а саме: у пункті 1 цифри " 800" замінено цифрами " 1 300", а пункт 4 доповнено підпунктом такого змісту: " 3) передбачити в кредитному договорі право Національного банку України призначати в АТ "Дельта Банк" представника Національного банку України Мелюшкевічеву С.Е. для здійснення контролю за використанням кредиту для збереження ліквідності, функціональні обов'язки якого визначені згідно із додатком до цієї постанови.

Додатком до вказаної постанови було визначено, що до операцій банку та його клієнтів, які попередньо погоджуються з представником НБУ, належать в тому числі, операції з кредитування (за сумами, що перевищують 500 тис. грн.), операції банку та його клієнтів щодо зміни та реалізації заставленого майна за наданими кредитами за сумами, що перевищують 10 000,00 грн.

Тобто вказана постанова була прийнята з метою встановлення контролю зі сторони НБУ за діяльністю банківської установи відповідача 2 під час вчинення ним визначених правочинів.

Однак, твердження позивача про неправомірність укладення додаткового договору №1 до Договору застави у зв'язку з відсутністю дозволу посадової особи НБУ є неправомірними, оскільки посадова особа НБУ не є самостійним суб'єктом з самостійним розпорядчим правом, а є лише представником відповідача 1.

При цьому суд враховує, що як оспорюваний у даній справі Договір застави, так і, відповідно, додатковий договір №1 до Договору застави, укладений безпосередньо Національним банком України, від імені якого діяв його уповноважений представник, що свідчить про його обізнаність та погодження з усіма умовами таких договорів.

В той же час, внаслідок укладення оспорюваного правочину, відбулась операція щодо передачі в заставу активу ПАТ "Дельта Банк", а саме належних йому на праві власності облігацій, що не відноситься ні до зміни (як трансформування), ні до реалізації (як відчуження) заставленого майна, оскільки внаслідок укладення оспорюваного правочину відбулась операція щодо передачі в заставу майна без його зміни або реалізації. Крім того, відповідна зміна або реалізація можливі саме в процесі виконання умов договору, а не в момент його укладення.

З аналогічних підстав відхиляються судом твердження позивача про непогодження з куратором НБУ факту укладання додаткового договору №1 від 21.11.2014 до Договору застави, оскільки куратор банку в силу приписів Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства є службовою особою Національного банку України, який здійснює посилений контроль за діяльністю банку, перебуваючи безпосередньо в банку та/або шляхом проведення аналізу фінансової, статистичної звітності та іншої інформації щодо діяльності банку.

Більш того, позивач у позові вказує на невідповідність постанові Правління НБУ від 12.06.2014 №348/БТ лише додаткового договору №1 від 21.11.2014 до Договору застави, а не самого оспорюваного правочину, в той час як за змістом ч. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

При цьому, суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що оспорюваний правочин було спрямовано на забезпечення уникнення можливості невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами та кредиторами, а також захист інтересів вкладників і кредиторів банку шляхом уникнення можливості невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами та кредиторами, а також захист інтересів вкладників і кредиторів банку, оскільки згідно пункту 1.2 договору застави метою застави було визначено забезпечення виконання зобов'язань заставодавця за кредитним договором, яким, у свою чергу, забезпечено ліквідність банку, як фінансової установи, та можливість виконання своїх зобов'язань перед вкладниками та кредиторами

Статтею 12 Закону України "Про заставу" (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного правочину) визначено, що у договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. Опис предмета застави в договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо). При укладанні договору застави за згодою сторін або на вимогу однієї із сторін може бути проведена аудиторська перевірка достовірності та повноти балансу або фінансового стану відповідної сторони договору застави та оцінка предмета застави відповідно до законодавства.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що сторонами в договорі застави у п. 1.1., 1.2, 1.3, 1.4 чітко визначені умови, які є необхідними для даного виду договорів, і вказані пункти договору застави відповідають статті 12 Закону України "Про заставу", що виключає визнання недійсним оспорюваного правочину саме з цієї підстави.

Крім того, як вірно зазначив суд першої інстанції, договір застави не відноситься до категорій угод, які мають вчинятися з боку ПАТ "Дельта Банк" з дотриманням правила двох підписів.

З урахуванням викладеного, позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що Договір застави суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасників спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання Договору недійсним.

Крім того, відповідно до ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Щодо порушеного права суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Доводи скаржника про те, що укладений договір застави порушує права та законні інтереси Державної іпотечної установи, як сторони та емітента цінних паперів за договорами купівлі - продажу цінних паперів, оскільки відповідно до пункту 4.8 Проспекту емісії встановлено обов'язок емітента сплачувати на користь власника цінних паперів (у даному випадку - ПАТ "Дельта Банк") відсотковий дохід за облігаціями з періодичністю 1 раз на півроку за ставкою 9,5%, і за наслідками невиконання умов договору застави, Національний банк України може звернути стягнення на предмет застави шляхом визнання права власності на облігації, і обов'язок щодо сплати відсоткового доходу Державна іпотечна установа набуває перед Національним банком України, що не передбачено умовами договорів купівлі - продажу облігацій та проспектом емісії - судом апеляційної інстанції відхиляється як безпідставні та необґрунтовані з огляду на наступне.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" боргові цінні папери - цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів відносяться: а) облігації підприємств; б) державні облігації України; в) облігації місцевих позик; г) казначейські зобов'язання України; ґ) ощадні (депозитні) сертифікати; д) векселі; е) облігації міжнародних фінансових організацій; є) облігації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

За змістом ч. 1 ст. 4 вказаного Закону до особи, яка набула право на цінний папір, одночасно переходять у сукупності всі права, які ним посвідчуються (права за цінним папером), крім випадків, установлених законом або правочином. Обмеження прав на цінні папери або прав за цінними паперами може бути встановлено тільки у випадках і в порядку, що передбачені законом.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" облігація - цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником коштів, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений проспектом або рішенням про емісію цінних паперів (для державних облігацій України - умовами їх розміщення) строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено проспектом або рішенням про емісію цінних паперів (для державних облігацій України - умовами їх розміщення). Перехід права власності на облігації емітента до іншої особи не є підставою для звільнення емітента від виконання зобов'язань, що підтверджуються облігацією.

Таким чином, приписами Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" прямо передбачено можливість відчуження (в тому числі, шляхом звернення стягнення на предмет застави) облігацій, що не звільняє емітента від обов'язку виконання зобов'язань за такими облігаціями.

При цьому, позивачем не доведено, а судом апеляційної інстанції не встановлено наявності жодних порушених його прав як емітента облігацій внаслідок заміни кредитора у грошових зобов'язаннях з виплати відсоткового доходу та погашення основного зобов'язання за такими цінними паперами.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру. На це "право на суд", в якому право на доступ до суду є одним з його аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу. Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду "за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб" (див. рішення Суду у справі Наталія Михайленко проти України, no.49069/11, від 30.05.2013).

Відтак, оскільки позивачем не було доведено суду належними та допустимими доказами порушення його прав та законних інтересів внаслідок укладення Договору застави, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність у позивача в межах даної справи матеріального суб'єктивного права, на захист якого подано позов, що є окремою підставою для відмови в задоволенні даного позові.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову задоволенні позовних вимог Державної іпотечної установи.

Підстави для застосування у даній справі наслідків пропуску позивачем строку позовної давності, про що відповідачем було заявлено у відзиві на позовну заяву, в даному випадку відсутні, судом першої інстанції було правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Надання в заставу Національному банку України облігацій позивача, придбаних ПАТ "Дельта Банк" за договорами купівлі-продажу цінних паперів №ДД-205/2014 від 23.04.2014 та №ДД-230/2014 від 27.04.2014, для забезпечення виконання грошового зобов'язання з повернення стабілізаційного кредиту повністю відповідало вимогам вказаного Положення, що свідчить про відсутність будь-яких переваг у відповідача 1 перед іншими кредиторами ПАТ "Дельта Банк".

Крім того, як оспорюваний у даній справі Договір застави, так і, відповідно, додатковий договір №1 до Договору застави, укладений безпосередньо Національним банком України, від імені якого діяв його уповноважений представник, що свідчить про його обізнаність та погодження з усіма умовами таких договорів.

Також, приписами Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" прямо передбачено можливість відчуження (в тому числі, шляхом звернення стягнення на предмет застави) облігацій, що не звільняє емітента від обов'язку виконання зобов'язань за такими облігаціями.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення господарського суду міста Києва від 12.11.2018 року у справі № 910/10627/18 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1. Апеляційну скаргу Державної іпотечної установи на рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2018 року у справі № 910/10627/18 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2018 року у справі № 910/10627/18 залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Матеріали справи № 910/10627/18 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено 25.02.2019 р.

Головуючий суддя М.А. Дідиченко

Судді М.А. Руденко

Є.Ю. Пономаренко