ПОСТАНОВА

Іменем України

19 лютого 2019 року м. Кропивницький

справа № 383/310/17

провадження № 22-ц/4809/395/19

Кропивницький апеляційний суд в складіколегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючої судді Авраменко Т. М.

суддів Суровицької Л. В., Черненка В. В.

секретар Бодопрост М. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, представники - адвокат Гольфіндер Сергій Костянтинович, адвокат Іващенко Олександр Петрович, адвокат Холоденко Роман Володимирович

відповідач - Бобринецька центральна районна лікарня, представники за довіреностями - ОСОБА_5, ОСОБА_6, адвокат Калінка-Бондар Олександра Богданівна

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Холоденка Романа Володимировича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 31 жовтня 2018 року у складі судді Червонописького В. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до Бобринецької центральної районної лікарні Кіровоградської області про встановлення факту надання неналежної медичної допомоги, відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Бобринецької центральної районної лікарні Кіровоградської області про встановлення факту надання неналежної медичної допомоги, відшкодування моральної шкоди.

Зазначав, що 03 жовтня 2016 року він звернувся до Бобринецької центральної районної лікарні за медичною допомогою у зв?язку з погіршенням стану здоров?я. Його помістили до хірургічного відділення, 06 жовтня 2016 року він був переведений до інфекційного відділення, де знаходився по 13 жовтня 2016 року, діагноз: гострий панкреатит, набрякла середньо важка форма, хронічний гастродуоденіт, виписаний з лікарні нібито у задовільному стані. Безкоштовні ліки, на які він має право, надані не були, також не була надана належна медична допомога. Через погіршення стану здоров?я він був змушений звернутись до військового госпіталю, де в нього було виявлено туберкульоз відкритої форми. Відповідачем не було надано йому належної медичної допомоги, він тривалий час перебував з гострим інфекційним захворюванням серед оточуючих, в тому числі дітей, чим становив загрозу для них. Також існувала реальна загроза для його життя.

18 жовтня 2016 він звернувся на урядову гарячу лінію з приводу його дострокової виписки з лікарні та ненадання належної медичної допомоги, внаслідок протиправних дій головного лікаря ОСОБА_8 Згідно з відповіддю головного лікаря від 08 листопада 2016 року, йому була надана належна медична допомога і надані відповідні ліки, що не відповідає дійсності, оскільки з лікарні він був виписаний достроково у зв?язку з фактичним не встановленням правильного діагнозу.

07 листопада 2016 року він звернувся до лікарні з приводу звернення головного лікаря до Бобринецької міської ради щодо забезпечення медикаментами учасників АТО, в тому числі його. З відповіді від 11 листопада 2016 року вбачається, що лікарні була надана субвенція на зазначені цілі, а використання коштів покладено на головного лікаря.

14 листопада 2016 року він звернувся до департаменту охорони здоров?я Кіровоградської обласної державної адміністрації з питанням щодо надання неналежної медичної допомоги. 01 грудня 2016 року отримав відповідь, згідно з якою відбулось вчасне реагування з боку департаменту охорони здоров?я спільно з Бобринецькою районною державною адміністрацією та були виділені кошти на придбання необхідних ліків.

Неправомірною поведінкою відповідача йому було завдано моральну шкоду, яка полягала у моральних переживаннях, порушенні стосунків з оточуючими людьми, у зв?язку з браком часу на відпочинок та постійну втому з причин ситуації, що склалась, постійним нервовим напруженням, нервозності, роздратуванням та втомою.

Просив встановити факт надання йому відповідачем неналежної медичної допомоги та стягнути на відшкодування моральної шкоди 50000 грн.

Ухвалою Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 03 серпня 2017 року у справі призначено судово-медичну експертизу (т.1 а.с.111-113).

26 квітня 2018 року до суду надійшов висновок експерта № 96/К від 16.11-28.12.2017 р. (т.1 а.с.153-224).

Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 31 жовтня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Бобринецької центральної районної лікарні Кіровоградської області про встановлення факту надання неналежної медичної допомоги, стягнення моральної шкоди відмовлено. Суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині встановлення факту надання неналежної медичної допомоги відповідачем не знайшли свого підтвердження при дослідженні обставин справи, а тому задоволенню не підлягають. Матеріали справи не містять доказів того, що будь-які дії чи бездіяльність медичних чи інших працівників спричинили позивачу страждання (моральну шкоду), також відсутні докази на обґрунтування можливого розміру грошової компенсації такої шкоди, зокрема, висновок судово-психологічної експертизи.

В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Зазначає, що рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи. В матеріалах справи наявний висновок експерта про проведення комісійної судово-медичної експертизи, яким встановлено, що медичне обстеження позивача в період госпіталізації з 03 жовтня 2016 року по 13 жовтня 2016 року не було проведено в повному обсязі, внаслідок чого не було встановлено, що він є хворим на туберкульоз. Лікарі на протязі 10 днів стаціонарного лікування мали вжити заходів щодо виявлення у нього туберкульозу, оскільки його хворобливий стан становив загрозу для його здоров?я та оточуючих. Судом безпідставно залишено поза увагою, що надані відповідачем письмові докази, а саме: медична картка, «тетради по сменам», журнали обліку отриманих і використаних лікарських засобів, наркотичних препаратів та інші документи, містять недостовірну інформацію про видачу ліків, призначення процедур і обстежень та порушення позивачем режиму лікування чи інше, суперечать висновку експерта та ймовірно були умисно складені працівниками лікарні після виникнення спору. Факт наявності письмових доказів не свідчить про надання безкоштовних ліків та надання належної медичної допомоги позивачу. Суд мав би критично віднестись до показів свідків з боку відповідача, оскільки вони є лікарями, які працюють в лікарні та перебувають у підпорядкуванні головного лікаря, а тому є особами, зацікавленими в результаті розгляду справи. Суд безпідставно не врахував, що відповідач визнав факт придбання ним частини ліків за власний кошт, посилаючись на відсутність фінансування.

Апеляційне провадження відкрито 02 січня 2019 року (т.3 а.с.39), ухвалою від 21 січня 2019 року справа призначена до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 06 лютого 2019 року (т.3 а.с.52), перед судовими дебатами в засіданні апеляційного суду оголошена перерва до 19 лютого 2019 року.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просить залишити рішення суду без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Зазначає, що при ухваленні рішення судом не було допущено жодного з передбачених ч.3 ст.376 ЦПК України порушень норм процесуального права, які могли б потягнути за собою скасування оскаржуваного рішення. Позивач звернувся до лікарні, після чого, з урахуванням його стану, був госпіталізований до відділення анестезіології з ліжками інтенсивної терапії, тобто стан його був тяжким. Виписаний позивач у задовільному стані, тому його твердження про те, що «факт наявності письмових доказів не свідчить про надання безкоштовних ліків та надання належної медичної допомоги» не відповідає дійсності. Якби позивач не отримував належної медичної допомоги та адекватного лікування, стан його здоров?я покращитися б не міг. На обґрунтування своїх доводів про ненадання безкоштовних медичних препаратів позивачем не надано жодного доказу (квитанції на придбання ліків та інше), який би міг свідчити про придбання ліків ним особисто. Кожен із допитаних судом свідків безпосередньо, тим чи іншим чином приймали участь у наданні медичної допомоги позивачу, складали ті чи інші медичні документи, а отже є свідками в розумінні ст.69 ЦПК України. Твердження позивача, що суд мав би критично оцінити покази цих свідків є лише його суб?єктивною думкою. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів, наявних у матеріалах справи (т.3 а.с.46-49).

В засіданні апеляційного суду позивач та його представник підтримали доводи апеляційної скарги. Зокрема, позивач зазначив, що йому не пропонували пройти флюорографію, здати аналіз мокротиння, в той же час під час стаціонарного лікування він пройшов інші обстеження та аналізи, які були значно складніші. Про те, що йому була призначена консультація лікаря-фтізіатра він дізнався при розгляді справи в суді, а факт оплати особисто ним частини ліків визнав сам відповідач та медсестра, якій він дав кошти на придбання ліків, оскільки сам не міг за станом здоров'я сходити в аптеку. Стаціонарне лікування 13 жовтня 2016 року було припинено в зв'язку з відсутністю коштів на лікування. Оскільки стан здоров'я був поганий він звернувся за направлення на лікування в госпіталь, 17 жовтня 2016 року пройшов ФГ-обстеження та направлений на дообстеження в Кіровоградський обласний тубдиспансер, де він перебував на стаціонарному лікуванні з 17 листопада 2016 року до 28 березня 2017 року, встановлено рецидив туберкульозу.

Представник відповідача просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскільки сам позивач категорично відмовився від проходження обстеження щодо захворювання на туберкульоз. Із-за відсутності належного фінансування відповідач не мав можливості видати позивачу всі необхідні ліки безкоштовно, тому за кошти позивача для лікування був придбаний препарат «Ніфуроксазид» .

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним нормам процесуального права.

Свої позовні вимоги позивач, учасник АТО, обґрунтовував тим, що під час стаціонарного лікування в Бобринецькій центральній районній лікарні він змушений був за власні кошти купувати частину ліків, а також йому не було проведено належне обстеження, внаслідок чого не було виявлено захворювання на туберкульоз, в лікуванні якого він мав потребу.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач належними та допустимими доказами не довів факт порушення його прав та заподіяння моральної шкоди, проте погодитися з таким висновком суду не можна, виходячи з наступного.

Положеннями статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Рішенням Конституційного Суду України за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України "у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно" (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29.05.2002р. № 10-рп/2002 встановлено, що положення частини третьої статті 49 Конституції України "у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно" треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам.

Крім того, на підставі статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та постанови Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року №1303 «Про впорядкування безоплатного та пільгового відпуску лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними категоріями захворювань» учасники бойових дій мають право на безоплатне одержання ліків, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та виробів медичного призначення за рецептами лікарів та провести першочергове безплатне зубопротезування (за винятком протезування з дорогоцінних металів). Безоплатно і на пільгових умовах відпускаються лікарські засоби, зазначені у Переліку лікарських засобів вітчизняного та іноземного виробництва, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 року № 1071, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

Згідно з вимогами частини 1 статті 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 року № 2801-XII (далі Закон № 2801-XII) кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди.

Відповідно до пункту «е» частини першої статті 7 Закону № 2801-XII держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров'я шляхом встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров'я.

У статті 8 Закону № 2801-XII вказано, що у разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди, а відповідно до статті 80 цього ж Закону особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров'я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи, позивач з 03 жовтня 2016 року по 13 жовтня 2016 року перебував на стаціонарному лікуванні в Бобринецькій центральній районній лікарні, яка є комунальним закладом охорони здоров'я. Лікувався стаціонарно з 03 по 06 жовтня 2016 року в хірургічному відділенні -анестезіології з ліжками інтенсивної терапії, оскільки стан здоров'я був тяжким, а з 06 жовтня по 13 жовтня 2016 року - в інфекційному відділенні. Встановлено діагноз гострий панкреатит, набрякова середня тяжка форма, хронічний гастродуоденіт (т.1 а.с.7, 35-36).

Позивач є учасником АТО (посвідчення видано 08 вересня 2015 року), з 09 грудня 2016 року встановлена інвалідність 2 групи, захворювання, пов'язане з проходженням військової служби (т.1 а.с.6, 10).

Факт ненадання ліків безкоштовно в повному обсязі підтверджується записом лікаря в медичній карті стаціонарного хворого ОСОБА_1 про проведення його лікування за кошти бюджету та частково за особисті кошти (т.2 а.с.119).

З приводу ненадання безкоштовно ліків під час стаціонарного лікування позивач звертався 10 жовтня 2016 року на Урядову гарячу лінію та Кіровоградський обласний контактний центр (т.1 а.с.11, 15). З відповідей Бобринецької райдержадміністрації, департаменту охорони здоров'я Кіровоградської облдержадміністрації вбачається, що дійсно позивачу було запропоновано придбати ліки за власні кошти із-за відсутності належного фінансування (т.1 а.с.12,13,14), також запропоновано лікування в госпіталі ветеранів війни (т.1 а.с.16), роз'яснено, що використання коштів для надання ліків пільговим категоріям покладається на головного лікаря (т.1 а.с.22).

Свідки ОСОБА_9, завідувач відділенням анестезіології та інтенсивної терапії, та ОСОБА_10, старша сестра відділення анестезіології та інтенсивної терапії в суді першої інстанції також підтвердили, що препарат «Ніфуроксазид» був придбаний за кошти самого хворого.

Зазначений препарат входить до переліку препаратів, які відпускаються безоплатно і при амбулаторному лікуванні.

За таких обставин, керуючись принципом верховенства права, колегія суддів приходить до висновку, що під час стаціонарного лікування позивача було порушено його право на безоплатне отримання ліків.

Доводи відповідача про недостатність бюджетних коштів на придбання ліків під час стаціонарного лікування не можуть бути взяті до уваги. У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки не можна посилатись на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Щодо доводів позивача про проведення неналежного обстеження та не встановлення в нього іншого хронічного захворювання колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст.9 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» виявлення хворих на туберкульоз і осіб, інфікованих мікобактеріями туберкульозу, забезпечується медичними працівниками відповідно до стандарту медичної допомоги у разі звернення особи за отриманням медичної допомоги до медичного закладу чи до медичного працівника, який здійснює медичну практику. При цьому у разі виявлення особи з будь-якими ознаками туберкульозу чи у разі звернення контактної особи медичний працівник зобов'язаний направити її для подальшого обстеження до лікаря-спеціаліста (фтизіатра) чи до відповідного протитуберкульозного закладу.

Матеріалами справи підтверджується, що у позивача були виявлені зміни в правій легені 22 грудня 2009 року, 08 лютого 2010 року проведена операція (т.1 а.с.65 зворот). Ці обставини були відомі відповідачу при госпіталізації позивача.

Враховуючи, що позивач раніше хворів на туберкульоз, то при стаціонарному лікуванні мав би пройти обстеження легень.

Із звернення позивача на Урядову гарячу лінію 18 жовтня 2016 року вбачається, що він звернувся з тим, що після його скарг з приводу відмови в наданні безкоштовно ліків, його, не вилікувавши повністю, виписали з лікарні (т.1 а.с.17).

З відповіді Бобринецької райдержадміністрації на зазначене звернення вбачається, що створена для розгляду цього звернення комісія встановила, що ОСОБА_1 обстежений та пролікований згідно зі стандартами надання медичної допомоги. Показів для подальшого стаціонарного лікування не було і 13 жовтня 2016 року він в задовільному стані виписаний для подальшого лікування у сімейного лікаря (т.1 а.с.18,20).

Виписним епікризом також підтверджується, що позивач виписаний 13 жовтня 2016 року в задовільному стані, рекомендовано продовжити лікування у сімейного лікаря (т.1 а.с.7).

В медичній картці стаціонарного хворого зазначено, що виписаний в задовільному стані, рекомендовано подальше лікування у сімейного лікаря (т.2 а.с.153).

У відділенні анестезіології з ліжками інтенсивної терапії, ОСОБА_1 пройшов ультразвукове дослідження органів черевної порожнини, здав кров для проведення її лабораторного дослідження (визначення резус-приналежності та резус-антитіла, біохімічний аналіз, коагулограмму, печінкові проби), та сечу для її лабораторного дослідження (т.2, а.с. 116, 117, 124, 135, 138, 139, 143, 145). В інфекційному відділенні пройшов езофагогастродуоденоскопію ультразвукове дослідження органів черевної порожнини, здав кров для проведення її лабораторного дослідження (серологічна реакція на сифіліс, австралійський антиген, гепатит, ВІЛ, біохімічний аналіз), випорожнення, промивні води кишечнику, кал (копрограма) та сечу для їх лабораторного дослідження (т.2, а.с. 136, 137, 140-142, 144, 146, 147, 150), тобто значний обсяг обстежень.

Позивач посилається на те, що ніхто із медичних працівників під час стаціонарного лікування не говорив йому про необхідність пройти ФГ- обстеження, аналіз мокротиння та консультацію лікаря- фтізіатра, а про рецидив хвороби він дізнався при оформленні 17 жовтня 2016 року направлення на лікування у військовий госпіталь.

Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що від проходження ФГ- обстеження та консультації лікаря - фтізіатра позивач сам відмовився, що підтверджується поясненнями свідків - медичних працівників та медичною карткою стаціонарного хворого.

Право пацієнта відмовитися від медичної допомоги гарантоване йому Конституцією України та Цивільним кодексом України.

Частиною ч. 4 ст.284 ЦК України передбачено, що повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Відповідно до ст.43 Закону № 2801-XII пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Оцінюючи надані відповідачем докази за правилами ст.89 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку, що будь-яких письмових доказів, засвідчених позивачем, про його відмову від проходження ФГ- обстеження, здачі аналізу мокротиння, консультації фтізіатра, матеріали справи не містять.

Дійсно, в медичній картці стаціонарного хворого мається запис лікаря про призначення ФГ-обстеження, на ВК (т.2 а.с.112, 119), однак відповідно до Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 003-4/о «Листок лікарських призначень» форма № 003-4/о є основним обліковим документом, що призначається для реєстрації режиму перебування хворого в стаціонарі, призначеного йому дієтичного харчування, методів обстеження, медикаментозного лікування, фізіотерапевтичних та психотерапевтичних процедур. Форма № 003-4/о заповнюється лікуючим лікарем у день госпіталізації хворого в стаціонар з унесенням необхідних корективів протягом лікування хворого. Записи (найменування препаратів, процедур, місцевого лікування тощо) ведуться розбірливо із зазначенням дати призначення та дати їх виконання.

В листку лікарських призначень, що є в медичній картці стаціонарного хворого, розділ «Рентгенонологічні обстеження» взагалі не заповнений, в тому числі і в графі дата призначення, також відсутній запис про призначення аналізу мокротиння (т.2 а.с.150, 152).

Медична картка стаціонарного хворого взагалі не містить записів (доповідних тощо) щодо причин не проведення обстеження.

Посилання відповідача на те, що позивач відмовився від проходження обстеження, що підтверджується зошитом передачі змін не можна вважати належним доказом, оскільки такий зошит ведеться медичним працівником і в ньому письмова відмова позивача від обстеження не зафіксована. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що 08 жовтня 2016 року зроблено запис, що на обході з лікарем від проходження ФР відмовився до видужання (т.2 а.с.81), а в медичній картці стаціонарного хворого записано, що 08-09 жовтня 2016 року вихідні, а записи лікаря про огляд зроблені 07 і 10 жовтня 2016 року (т.2 а.с.120).

Також в зошиті передачі змін 12 жовтня 2016 року записано «ОСОБА_1 отпущен домой. Про прохождение ФГ напомнила, от прохождения УЗИ отказался. После беседы с заведующим согласился пройти УЗИ амбулаторно» (т.2, а.с. 88).

13 жовтня 2016 року лікарем в медичній картці стаціонарного хворого зроблений запис, що хворий не ночував у відділенні, виписаний за порушення режиму: відсутність у відділенні (т.2 а.с.110,121), що не співпадає з відомостями, відображеними в епікрізі (т.1 а.с.7), на іншій сторінці медичної картки (т.2 а.с.153) та у висновках комісії за наслідками розгляду його звернення на гарячу лінію (т.1 а.с.18,20).

З пояснень свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 вбачається, що лікар-фтізіатр ОСОБА_12 прибула за викликом 06 жовтня 2016 року в інфекційне відділення на консультацію до ОСОБА_1, однак його в палаті не застала, тому через медсестру передала, щоб він сам прийшов до неї на консультацію, проте в медичній картці стаціонарного хворого будь-які записи лікаря-фтізіатра з цього приводу відсутні, а призначена лікуючим лікарем консультація лікаря-фтізіатра так і не була проведена до дня виписки хворого 13 жовтня 2016 року, що підтверджує доводи позивача.

Згідно з положенням частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають такі обставини: наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку з між шкодою і протиправним діями заподіювача шкоди та вина останнього в заподіянні шкоди тощо.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини.

Колегія суддів вважає, що відповідач не довів відсутність своєї вини в не проведенні обстеження позивача під час його стаціонарного лікування та не виявленні у нього в цей же період іншого хронічного захворювання, яке підлягало лікуванню.

Висновком комісійної судово-медичної експертизи № 96/К встановлено, що медичне обстеження позивача в період госпіталізації його з 03 жовтня по 13 жовтня 2016 року не було проведено в повному обсязі, зокрема, не проведено флюорографію легенів та дослідження мокротиння на наявність мікобактерій туберкульозу. Лікарі мали вжити заходів щодо виявлення у нього туберкульозу, враховуючи анамнез життя та проведення операції. Дані рентгенологічного і бактеріологічного обстеження підтверджують наявність у нього в цей період туберкульозу та потреби протитуберкульозного лікування. Стан хворого становив загрозу для його здоров'я та оточуючим його особам, тому що в той період він був бактеріовиділювачем збудник туберкульозу (т.1а.с.153-224).

Колегія суддів погоджується з правовою оцінкою висновку експертизи судом першої інстанції, оскільки дослідницька частина висновку експерта, в якій має міститися процес дослідження та його результати, а також обґрунтування висновків з поставлених питань, фактично відсутня та складається з ксерокопій медичних документів, наданих для проведення експертизи.

Разом з тим, колегія суддів враховує, що відповідач на підтвердження правомірності своїх дій під час стаціонарного лікування позивача не порушував питання про проведення повторної судово-медичної експертизи, обмежившись посиланням на те, що висновок № 96/К є неналежним та недопустимим доказом за правилами ст.ст. 77, 78 ЦПК України.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Колегія суддів вважає, що позов про відшкодування моральної шкоди заподіяної тим, що при проходженні стаціонарного лікування не було проведено в повному обсязі належного обстеження, а також тим, що позивач не був забезпечений безплатними ліками, що потребувало від нього додаткових зусиль для організації збереження свого життя, підлягає задоволенню частково.

Враховуючи всі обставини справи, тяжкість та обсяг страждань позивача, тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках, необхідності пошуку коштів для проведення лікування в гострий період захворювання і перебування в палаті інтенсивної терапії,ступінь вини відповідача, а також те, що після виписки із стаціонару позивач знову 17 жовтня 2016 року звернувся до відповідача за медичною допомогою та за результатами обстеження і встановлення попереднього діагнозу про рецидив хвороби направлений в обласний тубдиспансер для дообстеження, уточнення діагнозу та вирішення питання подальшого лікування (т.1 а.с.37) і таке лікування йому могло бути надано лише в умовах тубдиспансеру, а не районної лікарні, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, колегія суддів вважає за необхідне визначити розмір моральної шкоди в сумі 3000 грн.

Вимоги про відсторонення від роботи головного лікаря не підлягають задоволенню, оскільки за правилами ст.46 КЗпП такі повноваження належать не суду, а виключно власнику або уповноваженому ним органу у випадках, передбачених законодавством.

Позивач є особою з інвалідністю другої групи, судовий збір за подання позову та апеляційної скарги не сплачував.

За правилами ст.141 ЦПК України в зв'язку із скасуванням рішення суду першої інстанції з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволених позовних вимог за подання позовної заяви та апеляційної скарги підлягає стягненню судовий збір в сумі 1344 грн.

На підставі викладеного, керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.376,381,382,384 ЦПК України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Холоденка Романа Володимировича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Скасувати рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 31 жовтня 2018 року.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Бобринецької центральної районної лікарні (місце знаходження 27200, Кіровоградська область, м. Бобринець, пров. Василя Порика, 6, код ЄДРПОУ 01995108) на користь ОСОБА_1 (місце проживання АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) на відшкодування моральної шкоди, заподіяної неналежним наданням медичної допомоги, 3000 грн. та в дохід держави судовий збір в сумі 1344 грн.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови у випадку, передбаченому ст.389 ЦПК України .

Повний текст постанови складено 25 лютого 2019 року.

Головуюча суддя Т.М.Авраменко

Судді : Л.В.Суровицька

В.В.Черненко