ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 753/19908/15-ц

провадження № 61-13818св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В.О., СтупакО.В., УсикаГ.І.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_5,

відповідач - Управління справами Верховної Ради України,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5, подану його представником ОСОБА_6, на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвалене у складі судді Сухомлінова С. М., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року, постановлену колегією у складі суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Поливач Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2015 року ОСОБА_5 звернувся із позовом до Управління справами Верховної Ради України про визнання права користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що у зв'язку з обранням народним депутатом України в листопаді 2009 року йому та членам його сім'ї у кількості п'яти осіб надано службову квартиру АДРЕСА_1, яку в березні 2015 року відповідач запропонував звільнити.

Вказував, що він пропрацював більше 10 років на посадах помічника-консультанта народного депутата України та на посаді народного депутата України, тому не може бути виселений без надання іншого житла, що свідчить про набуття ним права користування спірною квартирою.

За таких обставин просив визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_1

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що службова квартира надавалась позивачу на строк повноважень народного депутата України. 27 листопада 2014 року позивач звільнений у зв'язку з достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України, тому підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року залишено без змін.

Залишаючи без змін судове рішення, апеляційний суд виходив з того, що висновки суду першої інстанції є законними та відповідають дійсним обставинам справи. Судом повно та всебічно з'ясовано фактичні обставини, вірно встановлено правовідносини сторін та правильно застосовано норми закону.

У березні 2016 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_7 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі зазначила, що судами попередніх інстанцій помилково не застосовано до спірних правовідносин положення статті 125 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), якою заборонено виселення без надання іншого жилого приміщення осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять ОСОБА_5 тривалий час працював помічником-консультантом народного депутата України, а з травня 2006 року по листопад 2014 року обіймав посаду народного депутата України, тому він пропрацював у Верховній Раді України більше десяти років і набув право користування жилим приміщенням.

Суди попередніх інстанцій, на думку заявника, дійшли помилкових висновків про те, що стаж роботи ОСОБА_5 на посаді помічника-консультанта народного депутата України не можна зарахувати до стажу роботи у Верховній Раді України, оскільки помічники-консультанти народного депутата України працюють безпосередньо у Верховній Раді України та здійснюють повноваження виключно за рахунок коштів Державного бюджету України з наступним їх віднесенням на кошторис витрат Верховної Ради України.

Вказувала, що належне ОСОБА_5 на праві власності житло знаходиться у зоні проведення антитерористичної операції (м. Луганськ), яке в результаті вибуху знаходиться в аварійному стані та не придатне для проживання. Звільнення службового житла змусить ОСОБА_5 переїхати в зону проведення антитерористичної операції, що становить загрозу його життю та здоров'ю.

Разом з тим зазначила, що, у порушення Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, Управління справами Верховної Ради України надало ОСОБА_5 житло, яке не відповідало встановленим санітарним і технічним вимогам, та не було обладнано побутовою технікою, що змусило позивача самостійно ремонтувати службове житло. Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій не врахували, що позивач поніс значні фінансові витрати на проведення ремонту у жилому приміщенні, оснащення його обладнанням і побутовою технікою, у зв'язку з чим набув право користування вказаним приміщенням.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

У травні 2016 року представник Управління справами Верховної Ради України - Кирсенко Є.Б. подав заперечення на касаційну скарги, у яких, посилаючись на безпідставність її доводів, просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту шостого розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту четвертого пункту першого розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Судами встановлено, що у липні 2009 року позивачу, як обраному народному депутату України, надана службова квартира АДРЕСА_1.

У листопаді 2009 року позивач з членами своєї сім'ї вселився у вказану квартиру.

З трудової книжки позивача судами встановлено, що він 27 листопада 2014 року звільнений у зв'язку з достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України.

Суди встановили, що листом керівника Апарату Верховної Ради України № 15/13-576 від 30 березня 2015 року позивача повідомлено про необхідність звільнення службового жилого приміщення, однак він та члени його сім'ї службову квартиру не звільнили.

Відповідно статті 126-1 ЖК Української РСР порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними визначається окремим Положенням, затвердженим Верховною Радою України.

Згідно з частиною шостою статті 35 Закону України «Про статус народного депутата України» в редакції Закону, чинній на час надання позивачу службового житла, народному депутату на строк виконання його повноважень надається службове жиле приміщення для проживання його та членів його сім'ї, яке він зобов'язаний звільнити не пізніш як через три місяці з дня припинення депутатських повноважень.

Частиною другою статті 118 ЖК Української РСР визначено, що жилі приміщення, які надаються народним депутатам України на період їх роботи на постійній основі у Верховній Раді України, включаються до числа службових і виключаються з їх числа за рішенням Верховної Ради України за поданням Комісії Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів.

Пунктом 14 Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, затвердженого Постановою Верховної Ради України № 286/95-ВР від 11 липня 1995 року (далі - Положення) визначено, що службове жиле приміщення надається народному депутату України після набуття ним депутатських повноважень.

Розподіл жилих приміщень для народних депутатів України провадиться відкрито і гласно комітетом Верховної Ради України, до компетенції якого віднесено зазначене питання.

Суди встановили, що рішенням Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України від 9 липня 2009 року затверджено список народних депутатів України, яким надано службові жилі приміщення у місті Києві, у тому числі ОСОБА_5 - квартиру АДРЕСА_1.

Відповідно до вимог статті 122 ЖК Української РСР 5 листопада 2009 року позивачу та його сім'ї у складі п'яти осіб видано ордер на право зайняття службової квартириНОМЕР_1 жилою площею 49,8 кв.м, що знаходиться за вказаною адресою.

З довідки Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України за № 246 від 24 квітня 2015 року суди встановили, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано позивача та членів його сім'ї.

Постановою Верховної Ради України від 21 жовтня 2009 № 1652-VI «Про деякі питання управління державним майном, що забезпечує діяльність Верховної Ради України» вказана квартира включена до числа службових жилих приміщень, яка відповідно до статті 35 Закону України «Про статус народного депутата України» може надаватися народним депутатам України на строк їх повноважень.

Згідно з пунктом 28 Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними народні депутати України, строк депутатських повноважень яких закінчився, в тримісячний строк зобов'язані звільнити займане службове жиле приміщення з усіма особами, які з ними проживають, а в разі відмови - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Частиною сьомою статті 35 Закону України «Про статус народного депутата України» визначено, що службові жилі приміщення, призначені для заселення народними депутатами та членами їх сімей, перебувають у державній власності.

Судами встановлено, що позивача повідомлено про необхідність звільнення займаного службового жилого приміщення, однак він та члени його сім'ї службову квартиру не звільнили. Житловий будинок по АДРЕСА_1 перебуває на балансі Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України, яке підпорядковано Управлінню справами Верховної Ради України.

Пунктом 2.1 Положення про Управління житловими будинками передбачено, що основними цілями його створення є здійснення державного управління в галузі використання і забезпечення надійного збереження відомчого житлового фонду Управління справами Верховної Ради України, контроль за безперебійним функціонуванням всіх інженерно-технічних систем, обслуговування і утримання в належному технічному та санітарному стані будинків житлового фонду Управління справами Верховної Ради України та прилеглих до них територій.

Встановивши, що займане житлове приміщення є службовим і депутатські повноваження позивача закінчились, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки позивач відповідно до пункту 28 Положення втратив право користування спірною квартирою.

Доводи касаційної скарги щодо необхідності визнання за ним права користування, у зв'язку з тим, що він пропрацював у Верховній Раді України, якою надана службова квартира, більше 10 років, касаційний суд відхиляє.

Суд першої інстанції встановив, що Верховною Радою України надано службове житло позивачу як народному депутату України, посаду якого він обіймав 8 років 6 місяців, а, працюючи на посаді помічника-консультанта народного депутата, позивач перебував у трудових відносинах з Жовтневим районним виконавчим комітетом м. Луганськ.

За таких обставин посилання заявника щодо застосування до спірних правовідносин статті 125 ЖК Української РСР є безпідставними.

Доводи касаційної скарги про те, що стаж роботи позивача на посаді помічника-консультанта народного депутата України зараховуються до періоду роботи у Верховній Раді України є необґрунтованими, оскільки відповідно до частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад. Отже, помічники-консультанти народного депутата у трудових відносинах із Верховною Радою України не перебувають.

Посилання заявника на положення Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не впливають на правильність вирішення спору, оскільки між сторонами правовідносини, визначені вказаним Законом, не виникли.

Доводи касаційної скарги щодо понесення заявником значних фінансових витрати на проведення ремонту в жилому приміщенні, оснащення його обладнанням і побутовою технікою як на підставу набуття права користування вказаним приміщенням, відхиляються касаційним судом, оскільки вказані обставини у розумінні норм ЖК Української РСР та Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними не є підставою для виникнення у позивача права користування службовою квартирою після закінчення його повноважень як народного депутата України.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів попередніх інстанції щодо встановлених обставин справи. Однак згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуальною права і не може встановлювати або (тa) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень (рішення у справі Проніна проти України).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5, подану його представником ОСОБА_6, залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

О.В. Ступак

Г.І. Усик