ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" лютого 2019 р. Справа№ 910/15567/17

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Калатай Н.Ф.

суддів: Мартюк А.І.

Зубець Л.П.

при секретарі Рибчич А. В.

За участю представників:

від позивача: Дасюк В.В. - адвокат

від відповідача 2: Загородня Д.М. - адвокат

від інших учасників судового процесу: не з'явились

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Київського національного університету технологій та дизайну

на рішення Господарського суду міста Києва, ухваленого 07.12.2018, повний текст якого складений та підписаний 17.12.2018

у справі № 910/15567/17 (суддя Баранов Д.О.)

за позовом Київського національного університету технологій та дизайну

до 1. Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

2. Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Міністерство освіти і науки України

про визнання додаткового договору до договору про оренду державного нерухомого майна недійсним

ВСТАНОВИВ:

Позов заявлено про визнання недійсним додаткового договору від 25.04.2016 № 5218/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву та Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем, як такого, що укладений з порушенням вимог ч. 3 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а відтак, зазначений додатковий договір є таким, що суперечить вимогам ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Так, рішенням Господарського суду міста Києва від 27.11.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2018, у справі № 910/15567/17 визнано недійсним додатковий договір від 25.04.2016 № 5218/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву та Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем.

Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що на момент укладення оспорюваного додаткового договору № 5218/069, 25.04.2016, Міністерство освіти і науки України повідомило про намір використовувати майно для власних потреб, а відтак, вказаний додатковий договір укладений в порушення ч. 3 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.05.2018 постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2017 у справі № 910/15567/17 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанцій зазначив про те, що:

- позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову;

- позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача;

- господарські суди, дійшовши висновків щодо наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного додаткового договору, не встановили, яке саме право позивача порушується, або не визнається, або оспорюється у зв'язку з укладенням цього договору;

- при новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, дати належну правову оцінку всім зібраним у справі доказам в їх сукупності, звернути увагу на підстави поданого позову, з'ясувати, яке саме право позивача порушується, або не визнається, або оспорюється у зв'язку з укладенням оспорюваного додаткового договору, та в залежності від встановленого та відповідно до вимог закону вирішити спір.

За результатами нового розгляду, рішенням Господарського суду міста Києва, ухваленого від 07.12.2018, повний текст якого складений 17.12.2018, у справі № 910/15567/17 у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими засобами доказування порушення його прав, або невизнання, або оспорювання, враховуючи, що спірне майно закріплене за позивачем на праві господарського відання лише 09.08.2017 відповідним наказом № 2017 Міністерства освіти і науки України, в той час як оспорюваний додатковий договір укладений 25.04.2016.

Посилання позивача як на підставу визнання недійсним додаткового договору на ч. 3 ст.17 ЗУ Про оренду державного та комунального майна» визнані судом безпідставними, оскільки позивачем не підтверджено беззаперечними засобами доказування факту письмового повідомлення власником майна - Міністерством освіти і науки України не пізніше як за три місяці до закінчення терміну договору орендаря - Фізичну особу-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича про намір використовувати орендоване майна для власних потреб. При цьому судом не прийнято в якості належних доказів на підтвердження вказаних обставин посилання позивача на листи, копії яких містяться в матеріалах справи: Міністерства (як власника) від 16.11.2015 з відміткою про його отримання Університетом /балансоутримувачем майна, який не є орендарем чи стороною договору; Фонду (орендодавця) від 01.12.2015 із відміткою про його отримання Університетом (балансоутримувачем), який не є орендарем чи стороною договору; Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича (орендаря) на адресу Міністерства від 18.12.2015, в якому він повідомляє, що отримав лист від Університету, не сторони спірного договору, невласника майна, в якому мова йде про непродовження договору;

Лист Міністерства (як власника) від 04.02.2016 на адресу Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича (орендаря) про припинення дії договору, судом також не прийнятий як належний доказ на підтвердження підстав для задоволення позову, оскільки для непродовження з підстави бажання використовувати таке майно для власних потреб дії договору оренди, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майну України по місту Києву та Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем із строком дії до 29.04.2016, Міністерство освіти та науки України та/або Фонд повинно було повідомити орендаря про це письмово до 29.01.2016, в той час як лист Міністерства, в порушення приписів ч. 3 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», датований 04.02.2016, тобто менше, ніж за три місяці до закінчення терміну договору. При цьому докази направлення та/або отримання такого листа відсутні.

Не взято судом першої інстанції до уваги й посилання позивача, як на доказ встановлення факту отримання повідомлення про не продовження договору оренди, на постанову Верховного Суду від 14.06.2018 у справі 910/4505/17 за позовом Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича до Київського національного університету технологій та дизайну, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву, у якій було встановлено, що «У листі від 16.11.2015 № 1/11-16658 Міністерство освіти і науки України як уповноважений орган управління за результатами розгляду звернення Університету повідомило Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву, відповідача та позивача про те, що з огляду на наявність наміру балансоуримувача використовувати передане в оренду майно для власних потреб договір оренди № 5218 продовжено не буде.», з тих підстав, що вказаною постановою Верховного Суду постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.01.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 у справі № 910/4505/17 було скасовано та передано дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Не погоджуючись з рішенням, 16.01.2019 Київський національний університет технологій та дизайну звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2018 у справі № 910/15567/17 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

У апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

У обґрунтування вказаної позиції апелянт послався на те, що:

- висновок суду першої інстанції про те, що докази закріплення спірного орендованого майна за позивачем на праві господарського відання чи оперативного управління Міністерством освіти та науки України на час укладання спірного додаткового договору 25.04.2016 в матеріалах справи відсутні, є хибними, адже факт перебування спірного об'єкту оренди на балансі позивача на праві господарського відання був визнаний всіма учасниками справи, а відтак, в силу положень ч. 1 ст. 75 ГПК України, не підлягає доказуванню;

- відповідно до приписів ч. 1 ст. 70 Закону України «Про вищу освіту», відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно. Вказане свідчить про те, що майно, яке є предметом спірного договору, було закріплено за позивачем саме на праві господарського відання;

- станом на дату звернення до суду з цим позовом спірне майно було закріплено за позивачем на праві господарського відання наказом Міністерства освіти та науки України від 09.08.2017 № 2017 «Про закріплення державного майна за Київським національним університетом технологій та дизайну», про що зазначено самим судом, а відтак, станом на дату звернення до суду з цим позовом право позивача на володіння, користування і розпорядження спірним майном в будь-якому випадку було порушено;

- укладення спірного додаткового договору стало результатом неправомірних дій відповідача 1, що підтверджується його листом від 18.07.2016 № 10-16-13734, яким повідомлено про те, що: «Відповідно до наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 06.06.2016 № 945 робочою групою в період з 07.06.2016 по 07.07.2016 було проведено службову перевірку стосовно правомірності пролонгації терміну дії зазначеного договору. За результатами проведеної роботи було складено акт службової перевірки від 07.07.2016 та попереджено про персональну відповідальність щодо недопущення в подальшому порушень вимог чинного законодавства»;

- факт повідомлення відповідача 2 про небажання продовжувати спірний договорі оренди з огляду на наявність наміру власника використовувати майно для власних цілей листом від 16.11.2015 № 1/11-1658 встановлений постановою Верховного Суду від 14.06.2018 по справі 910/4505/17 та не має доводитьсь при розгляді цієї справи;

- підставою для визнання спірного договору недійсним є також те, що він порушує положення Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 в редакції, яка діяла станом на дату укладення спірної додаткової угоди, ст. 63 якого встановлює, що об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням;

- ще однією підставлю для визнання додаткового договору недійсним є невиконання відповідачем 2 умов п. 2 вказаного додаткового договору, а саме проведення незалежної оцінки на 31.03.2016.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.01.2019 справа № 910/15567/17 передана на розгляд колегії суддів у складі: Калатай Н.Ф. (головуючий), судді Зубець Л.П., Мартюк А.І.

Ухвалою від 29.01.2019 колегією суддів у складі: Калатай Н.Ф. (головуючий), судді Зубець Л.П., Мартюк А.І.:

- Київському національному університету технологій та дизайну поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2018 у справі № 910/15567/17;

- відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2018 у справі № 910/15567/17;

- встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, пояснень, клопотань, заперечень - до 13.02.2019;

- учасникам процесу роз'яснено, що відповідно до приписів ст. 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку (ч. 1); заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 2);

- зупинено дію оскаржуваного рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2018 у справі № 910/15567/17;

- призначено справу № 910/15567/17 до розгляду на 20.02.2019 о 14:40;

- сторони попереджено, що нез'явлення їх представників в судове засідання не є перешкодою в розгляді апеляційної скарги.

11.02.2019 до суду від третьої особи надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому третя особа просить апеляційну скаргу задовольнити.

12.02.2019 до суду від відповідач 2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач 2 просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення з посиланням на те, що:

- докази закріплення спірного майна за позивачем на праві господарського відання станом на дату укладення спірного додаткового договору в матеріалах справи відсутні;

- з часу укладення спірного додаткового договору відповідач 2 спірне майно не використовував через перешкоди, які чинив апелянт;

- при укладення спірного додаткового договору відповідач 1 правомірно розпорядився державним майном, змінивши процедуру припинення договору на процедуру внесення змін у діючий договір оренди, визначивши термін його дії за погодженням із орендарем;

- непроведення відповідачем 2 оцінки спірного майна пов'язано з ухиленням апелянта від видачі довідки про балансову вартість спірного майна.

19.02.2019 до суду від позивача надійшли письмові пояснення щодо аргументів, викладених у відзиві відповідача 2.

Крім того, 12.02.2019 до суду від позивача надійшли письмові пояснення, до яких доданий додатковий доказ, а саме копія Акту службової перевірки Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 07.07.2016, на який позивач посилається в апеляційній скарзі.

Щодо вказаного доказу колегія суддів зазначає таке.

Враховуючи, що позивач додав цей документальний доказ під час розгляду апеляційної скарги, на дату прийняття оспореного рішення таких доказів суд першої інстанції в своєму розпорядження не мав.

Згідно з ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 3 ст. 269 ГПК України).

Частинами 3, 4 п. 9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України» від 17.05.2011 № 7 встановлено, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття. До згаданих підстав належить, зокрема, необґрунтоване відхилення судом першої інстанції клопотань сторін про витребування господарським судом доказів у порядку статті 38 ГПК. У такому разі суд апеляційної інстанції за відповідним клопотанням сторони самостійно витребує необхідні додаткові докази.

Позивач як в апеляційній скарзі, так і в письмових поясненнях жодних посилань на неможливість надати вказаний документ суду першої інстанції не наводить та, відповідно, не зазначає про причини їх неподання.

Однак підставою для прийняття апеляційною інстанцією додаткових доказів є докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від апелянта.

Основними засадами судочинства, закріпленими у ст. 129 Конституції України, є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен додержуватись норм процесуального права.

Відповідно до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Прийняття судом апеляційної інстанції додаткових документів на стадії апеляційного провадження за відсутності визначених ст. 269 ГПК України підстав для їх прийняття, тобто без наявності належних доказів неможливості їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від заявника, фактично порушує принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, адже у такому випадку суд створює позивачу більш сприятливі, аніж відповідачу умови в розгляді конкретної справи.

За таких обставин, додана позивачем до письмових пояснень копія Акту службової перевірки Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 07.07.2016 як додатковий доказ колегією суддів не приймається.

Станом на 20.02.2019 до Північного апеляційного господарського суду інших відзивів на апеляційну скаргу та клопотань від учасників справи не надходило.

Відповідач 1 та третя особа повноважних представників в судове засідання не направили, про причини неявки суду не повідомили.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників відповідача 1 та третьої особи за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи представник позивача апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, представник відповідача 2 проти апеляційної скарги заперечив та просив залишити її задоволення.

Дослідивши матеріали апеляційної скарги, матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2, з урахуванням правил ст. ст. 269, 270 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів встановила таке.

23.03.2010 відповідач 1 як орендодавець та відповідач 2 як орендар уклали договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 5218 (а.с. 16-21 т. 1) (далі Договір) за умовами якого, відповідач 1 передає, а позивач приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - нежиле приміщення, площею 86,90 кв.м. гаражного боксу, розміщене за адресою: м. Київ, вул. Немировича-Данченка, 2, що знаходиться на балансі позивача, вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 31.07.2009 і становить 378 265, 00 грн.

Майно передається в оренду з метою розміщення автомийки (п.1.2 Договору).

23.03.2010 сторонами підписано акт приймання-передавання орендованого майна за адресою: м. Київ, вул. Немировича-Данченка, 2 (а.с.117 т.1), яким сторони підтвердили передачу спірного майна в оренду.

Згідно з п. 10.1 Договору цей договір укладено строком на один рік, що діє з 23.03.2010 до 23.03.2011 включно.

За умовами пунктів 10.3 та 10.4 Договору зміни до умов цього договору або його розірвання допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.

Чинність цього Договору припиняється внаслідок закінчення строку, на який його було укладено (п. 10.6.1 Договору).

Додатковими договорами № 5218/01 від 04.04.2011, № 5218/02 від 23.03.2012, № 5218/03 від 12.03.2013, № 5218/04 від 22.03.2013, № 5218/05 від 29.05.2013 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 (а.с. 118-123 т. 1) сторони, серед іншого, неодноразово продовжували строк дії Договору.

Зокрема, п. 1 додаткового договору № 5218/05 від 29.05.2013 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 сторони визначили, що Договір укладено строком на 2 роки і 11 місяців, що діє з 29.05.2013 до 29.04.2016 включно.

25.04.2016 відповідачі уклали додатковий договір № 5218/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 (а.с. 123 т. 1) (далі Додатковий договір), яким, серед іншого, встановили, що Договір продовжено строком на 2 роки і 11 місяців, що діє з 30.04.2016 до 31.03.2019 включно.

У пункті 2 Додаткового договору сторони домовилися, що орендар зобов'язується:

- провести незалежну оцінку орендованого згідно договору оренди № 5218 від 23.03.2010 нерухомого майна, що є державною власністю, на нову дату 31.03.2016, відповідно до вимог Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 №1440;

- укласти договір про внесення змін до договору оренди № 5218 від 23.03.2010 зі зміною вартості об'єкту оренди, визначеною згідно з новим звітом, та як наслідок зміною орендної плати за базовий (перший) місяць оренди;

- сплатити різницю в орендній платі, якщо така виникне внаслідок переоцінки орендованого державного нерухомого майна.

Згідно з п. 3 Додаткового договору сторони узгодили, що чинність Договору припиняється в разі порушення відповідачем 2 умов передбачених п. 2 Додаткового договору.

Звертаючись до суду з цим позивом, позивач просить визнати Додатковий договір недійсним як такий, що укладений з порушенням вимог ч. 3 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», адже позивач мав намір використовувати спірне майно для власних потреб, про що відповідачів було повідомлено.

Скасовуючи постанову Київського апеляційного господарського суду 27.02.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2017 у справі № 910/15567/17, Верховний Суд у своїй постанові від 30.05.2018 вказав про те, що господарські суди, дійшовши висновків щодо наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного додаткового договору, не встановили, яке саме право позивача порушується, або не визнається, або оспорюється у зв'язку з укладенням цього договору.

Судом касаційної інстанції вказано, що при новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, дати належну правову оцінку всім зібраним у справі доказам в їх сукупності, звернути увагу на підстави поданого позову, з'ясувати, яке саме право позивача порушується, або не визнається, або оспорюється у зв'язку з укладенням оспорюваного додаткового договору, та в залежності від встановленого та відповідно до вимог закону вирішити спір.

Частиною 1 ст. 316 ГПК України закріплено, що вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Щодо вказівок суду касаційної інстанції слід зазначити таке.

Як слідує з матеріалів справи, Договір укладений між відповідачем 1 та відповідачем 2, проте з цим позовом до суду звернувся позивач, який не є стороною як Договору, так і Додаткової угоди.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Відповідно до приписів ст. 15 ЦК України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою законодавства, яке полягає у наданні особі, що вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 ЦК України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 ГК України.

За приписами процесуального законодавства, захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз'яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 №18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

Отже, інтерес позивача (у даному випадку стосовно визнання недійсним додаткового договору) має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Відповідно ст. 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» реалізація прав держави як власника об'єктів здійснюється Кабінетом Міністрів України та уповноваженими органами управління, якими серед інших, відповідно до ст. 4 цього Закону, є міністерства.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, наказом Міністерства освіти та науки України «Про закріплення державного майна за Київським національним університетом технологій та дизайну» № 2017 від 09.08.2017 (а.с. 82-88 т. 1) за позивачем на праві господарського відання закріплено нерухоме державне майно, згідно додатку, в тому числі і спірне орендоване майно.

За приписами ч. 1 ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до ч. 1 ст. 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

У п. 4.5 Статуту позивача (а.с. 211-229 т. 2) а редакції, яка діяла станом на дату звернення позивача до суду з цим позовом, встановлено, що передача в оренду закріплених за позивачем на праві господарського відання об'єктів власності здійснюється без права їх викупу відповідно до законодавства.

Статтею 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено, що орендодавцями щодо державного майна є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам.

Отже, на даний час майно, яке є предметом Договору, перебуває у господарському віданні позивача, проте орендодавцем цього майна позивач бути не може.

Слід зазначити і про те, що сторонами договору оренди, в тому числі державного майна, є орендодавець та орендар (до яких позивач у спірних правовідносинах віднесений бути не може), а за приписами ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» термін дії договору оренди визначається за погодженням саме сторін договору.

За таких обставин, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що виходячи із характеру спірних правовідносин, позивачем як балансоутримувачем об'єкта оренди не доведено суду належними та допустимими засобами доказування порушення його прав, або невизнання, або оспорення у зв'язку з укладенням Додаткового договору.

Щодо посилань позивача як на підставу визнання Додаткового договору недійсним з тих підстав, що його укладено з порушенням вимог ч. 3 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», адже позивач мав намір використовувати спірне майно для власних потреб, про що відповідачів було повідомлено, слід зазначити таке.

Частиною 3 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено, що після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору.

Згідно з п. 30 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об'єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі.

Відповідно до частини 4 статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендодавець відмовляє в укладенні договору оренди, зокрема у разі, якщо орган, уповноважений управляти майном, не дає згоди на укладення договору оренди.

Отже, продовження терміну дії договору оренди відбувається за умови відсутності заперечень органу управління об'єктом оренди.

З огляду на викладене, для непродовження дії Договору оренди, строк дії якого закінчувався 29.04.2016, третя особа та/або відповідач 1 повинні було повідомити відповідача 2 письмово до 29.01.2016 про непродовження дії договору оренди майна з підстави бажання використовувати таке майно для власних потреб.

При цьому отримання відповідних повідомлень від позивача не можуть вважатися належним повідомленням орендаря про непродовження дії Договору з підстав, які викладені вище.

Лист третьої особи № 1/11-16658 від 16.11.2016, копія якого міститься в матеріалах справи (а.с. 23 т. 1), на ім'я відповідача 1, відповідача 2 та позивача, в якому третя особа повідомляє про те, що Договір продовжено не буде, оскільки власник має намір використовувати майно для власних потреб, не може бути прийнятий як належний доказ обґрунтованості вимог про визнання Додаткового договору недійсним, оскільки доказів направлення вказаного листа відповідачу 2 матеріали справи не місять, а сам лист містить лише відмітку про отримання його позивачем.

При цьому колегія суддів погоджується з висновком судом першої інстанції про те, що, наявна в матеріалах справи копія аркушу журналу під назвою «Відправка 17.11.2015» (а.с. 81 т. 1) не є належним та допустимим доказом саме відправки та/або отримання того чи іншого повідомлення, в даному випадку листа № 1/11-16658 від 16.11.2015, а є внутрішнім документом, що може бути доказом реєстрації листа для відправки у внутрішньому журналі, проте не може свідчити про дійсність направлення повідомлення засобами поштового зв'язку;

Лист відповідача 1 від 01.12.2015 № 30-06/12/52 (а.с. 24-25 т. 1) на ім'я відповідача 1, відповідача 2 та позивача, в якому відповідач 1 повідомляє про те, що він як орендодавець, враховуючи лист третьої особи № 1/11-16658 від 16.11.2016, має намір припинити Договір у зв'язку із закінченням строку його дії, також не може бути прийнятий як належний доказ у справі, оскільки доказів направлення вказаного листа відповідачу 2 матеріали справи не місять, а сам лист містить лише відмітку про отримання його позивачем.

Листи відповідача 1 № 30-06/11(80) від 04.02.2016 (а.с. 28-29 т. 1) та третьої особи № 1/11-1161 від 04.02.2016 (а.с. 80 т. 1), адресовані, зокрема, й відповідачу 2, по-перше, також не містять доказів їх направлення відповідачу 2, а, по-друге, датовані періодом часу після 29.01.2016, тому як належні докази на підтвердження позовних вимог судом також не приймаються

Не може вважатися належним доказом й повідомлення про припинення дії Договору і лист відповідача 2 на адресу третьої особи від 18.12.2015 (а.с. 68-69), в якому відповідач 2 визнає факт отримання відповідного листа щодо небажання продовжити дії Договору від позивача, який, з огляду на висновки, які викладені вище, не мав правомочностей щодо направлення відповідного листа.

Також колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про безпідставність посилань позивача на постанову Верховного Суду від 14.06.2018 по справі 910/4505/17 за позовом Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича до Київського національного університету технологій та дизайну, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору не стороні відповідача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву, у якій було встановлено, що «У листі від 16.11.2015 № 1/11-16658 Міністерство освіти і науки України як уповноважений орган управління за результатами розгляду звернення Університету повідомило Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву, відповідача та позивача про те, що з огляду на наявність наміру балансоуримувача використовувати передане в оренду майно для власних потреб договір оренди № 5218 продовжено не буде.», адже, з огляду на те, що за приписами ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, та з врахуванням того, що вказаною постановою скасовані судові рішення судів попередніх інстанції та передано дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції, судом у вказаній постанові не було встановлено факту отримання повідомлення про непродовження Договору.

Щодо посилань позивача не те, що підставою для визнання спірної Додаткової угоди недійсною є також те, що вона порушує положення Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 в редакції, яка діяла станом на дату укладення спірної додаткової угоди, стаття 63 якого встановлює, що об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням, колегія суддів зазначає таке.

За приписами ст. 46 ГПК України:

- до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі (ч. 3);

- у разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускаються, крім випадків, визначених цією статтею. Зміна предмета або підстав позову при новому розгляді справи допускається в строки, встановлені частиною третьою цієї статті, лише у випадку, якщо це необхідно для захисту прав позивача у зв'язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання, або якщо справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження - після початку першого судового засідання при первісному розгляді справи.

Вперше про невідповідність спірної додаткової угоди вимогам Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 позивачем зазначено у поданій до суду першої інстанції 02.10.2018 відповіді на відзив (а.с. 1-3 т. 3), яка не є заявою про зміну підстав позову та не містить обґрунтування щодо зміни фактичних обставин справи.

Колегія суддів вважає, що позивачем не дотримано порядку зверненні до суду з заявою про зміну підстав позову, а відтак, вказані підстави для визнання недійсним Додаткового договору колегією суддів не розглядаються.

При цьому колегія суддів зауважує на тому, що ймовірне порушення вимог Закону України «Про освіту» від 23.05.1991, про які вказує апелянт, не може вважатися підставою для визнання недійсним Додатковою договору, яким фактично лише продовжено строк дії Договору.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьої, п'ятою, шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено, що:

- судам необхідно враховувати, що згідно зв статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.;

- зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України);

- відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в редакції станом на дату укладення Договору встановлено:

- термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін (ч. 1);

- у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором (ч. 2);

- після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору (ч. 3).

Відповідно до ч. 1 ст. 287 ГК України та ст. 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», орендодавцем щодо державного майна є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а частиною 4 ст. 284 ГК України встановлено місячний строк, протягом якого орендодавець або орендар можуть заявити про припинення або зміну умов договору оренди після строку його дії. Таку заяву заінтересована сторона може також подати і до закінчення цього строку;

Дослідивши наявні в матеріалах справи документальні докази, колегія суддів дійшла висновку, що позивачем не доведено наявності встановлених цивільним законодавством умов для визнання укладеного між відповідачами Додаткового договору недійсним з підстав, зазначених ним у позовній заяві, а відтак, суд першої інстанції правомірно відмовив позивачу у задоволенні позову.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга Київського національного університету технологій та дизайну задоволенню не підлягає, рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2018 у справі № 910/15567/17 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам, матеріалам справи і залишається без змін, оскільки підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України всі судові витрати по справі покладаються на позивача.

Керуючись ст. 267-270, 273, 275-277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Київського національного університету технологій та дизайну на рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2018 у справі № 910/15567/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва 07.12.2018 у справі № 910/15567/17 залишити без змін.

3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва 07.12.2018 у справі № 910/15567/17.

4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

5. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

6. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/15567/17.

Повний текст постанови складено: 25.02.2019

Головуючий суддя Н.Ф. Калатай

Судді А.І. Мартюк

Л.П. Зубець