1

№ 335/1840/19 2/335/1253/2019

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2019 року м. Запоріжжя

Суддя Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя Калюжна В.В., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Запоріжжяобленерго» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, та середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

До Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Запоріжжяобленерго» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, та середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні.

Вивчивши матеріали позовної заяви, приходжу до наступного висновку.

Відповідно до ч. 4 ст. 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановленому порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Позивачем при зверненні до суду з позовом судовий збір не сплачено. У свою чергу позивач посилається на вимоги п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України „Про судовий збір”, як на підставу звільнення від сплати судового збору.

Пунктом 1 ч. 1 ст. ст. 5 Закону України „Про судовий збір” передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Так, позивачем заявлено позовну вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, на яку поширюється дана норма Закону.

Проте, вирішуючи питання про прийняття позову в частині позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні у розмірі 7 463,70 гривень, виходжу з наступного.

У відповідності до ч. 1 ст. 3 та ст. 4 КЗпП України, трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із ч. 1 ст. 1 Закону України „Про оплату праці”, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено ст. 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Водночас структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не відноситься до неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов'язання, а є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується у розмірі середнього заробітку.

З огляду на викладене, пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», не поширюється на позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Інших підстав для звільнення позивача від сплати судового збору судом не встановлено, позивачем не наведено.

Частиною 1 ст. 4 Закону України „Про судовий збір”, встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання позовної заяви майнового характеру фізичною особою або фізичною особою - підприємцем становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який, відповідно до Закону України „Про державний бюджет на 2019 рік” станом на 01.01.2019 року становить 1 921 гривня.

Таким чином, позивачу за звернення до суду з позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні необхідно подати суду документи про сплату судового збору у розмірі 768,40 гривень, який підлягає сплаті за наступними реквізитами: Отримувач коштів: УК у м.Запоріжжі/Вознесенівс./22030101; Код отримувача: (код за ЄДРПОУ) 38025409; Банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); Код банку отримувача (МФО): 899998; Рахунок отримувача: 31216206008007; Код класифікації доходів бюджету: 22030101

Згідно ч. ч. 1,2,3 ст. 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Враховуючи вищевикладене приходжу до висновку, що провадження у справі неможливо відкрити до усунення вказаного недоліку, а тому, позовну заяву слід залишити без руху, а позивачу надати строк для їх усунення.

Керуючись ст. 185 ЦПК України, суддя

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Запоріжжяобленерго» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, та середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні – залишити без руху.

Надати позивачу строк для усунення недоліків позову у 10 (десять) днів з дня вручення копії ухвали про залишення позовної заяви без руху.

Роз’яснити, що у випадку невиконання зазначених вимог у встановлений строк заява буде визнана неподаною та повернута позивачу відповідно до вимог ч. 3 ст. 185 ЦПК України.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя : В.В. Калюжна