ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2019 року справа №0540/7775/18-а

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Сіваченка І.В., Шишова О.О., секретар судового засідання Верховецька Г.О., за участю представника відповідача Чорноусова О.М., розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2018 року (повний текст складено 12 листопада 2018 року в м. Слов'янськ) у справі № 0540/7775/18-а (суддя І інстанції - Кочанова П.В.) за позовом ОСОБА_2 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

29 серпня 2018 року позивач ОСОБА_2 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області, в якому просив суд (з урахуванням уточнених позовних вимог): - визнати бездіяльність Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області щодо невиплати заборгованості по соціальним виплатам ОСОБА_2; - зобов'язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 заборгованість по соціальним виплатам з моменту їх припинення.

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що він перебуває на обліку у Торецькому міському відділенні Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області як внутрішньо переміщена особа. Згідно витягу з протоколу засідання Комісії від 18.05.2018 року № 19 йому було призначено соціальні виплати, з місяця подання заяви на призначення виплат, тобто з травня 2018 року. Станом на 30.07.2018 року страхові виплати за травень, червень та липень 2018 року перераховані на особистий рахунок позивача у сумі 1 691,56 грн. щомісячно. Заборгованість по страховим виплатам відповідачем не виплачена з посиланням на Постанову КМУ від 25.04.2018 року №335, якою були внесені зміни до Постанови №365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам".

Позивач вважає бездіяльність відповідача щодо невиплати заборгованості по соціальним виплатам, у зв'язку з чим, змушений був звернутися до суду.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2018 року у справі № 0540/7775/18-а позов задоволено. Визнано бездіяльність Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області протиправною щодо невиплати заборгованості по страховим виплатам ОСОБА_2 з 01.01.2016 року по 30.04.2018 року та з 01.07.2014 року по 30.11.2014 року. Зобов'язано Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 заборгованість по страховим виплатам з 01.01.2016 року по 30.04.2018 року. Зобов'язано Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області виплатити ОСОБА_2 заборгованість по страховим виплатам з 01.07.2014 року по 30.11.2014 року, з урахуванням виплачених сум. Звернуто до негайного виконання рішення суду у межах суми стягнення за один місяць.

Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В обгрунтування апеляційної скарги зазначено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 335 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365", суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, у зв'язку з чим, у відповідача відсутні законні підстави для виплати заборгованості по страховим виплатам.

В судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційної скарги, і дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач є громадянином України (НОМЕР_1, РНОКПП НОМЕР_2), зареєстрований за адресою проживання: АДРЕСА_1, має зареєстрований страховий випадок профзахворювання, що отримане 16 грудня 1993 року, за висновком МСЕК від 05 березня 1996 року встановлена стійка втрата професійної працездатності 25% безстроково, перебуває на обліку в Торецькому міському відділенні Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, що підтверджується наявними матеріалами справи та не заперечується відповідачем по справі.

Відповідач - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області є юридичною особою, має самостійні кошториси, печатки із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, а також мають відділення в районах і містах обласного значення. Відділення управлінь виконавчої дирекції Фонду є відокремленими підрозділами робочих органів виконавчої дирекції Фонду, що створюються за рішенням правління Фонду без статусу юридичної особи.

З листа відповідача від 07.08.2018 року на звернення позивача від 23.07.2018 року, 15 травня 2018 року вбачається, що позивач звернувся до відділення як внутрішньо переміщена особа з заявою про продовження страхових виплат. Згідно витягу з протоколу засідання Комісії від 18.05.2018 року № 19 позивачу було поновлено соціальні виплати. Окрім того, в листі зазначено з посиланням на п.15 Постанови №365, що "орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи". У зв'язку з чим, відділенням страхові виплати були призначені (відновлені) з місяця подання заяви на призначення виплат, тобто з травня 2018 року. Станом на 30.07.2018 року, страхові виплати за травень, червень та липень 2018 року перераховані на особистий рахунок позивача. Також, у листі зазначено, що рішення щодо сплати позивачу заборгованості з недоотриманих страхових виплат буде прийнято після визначенням Кабінету Міністрів України окремого порядку сплати виплат за минулий період.

24 травня 2018 року Торецьке міське відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області звернулось до Бахмутського міського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області з листом № 01-04/837, в якому просили для відновлення страхових виплат потерпілому ОСОБА_2 надати електронний файл особової справи потерпілого та інформацію щодо виплачених страхових виплат потерпілому на виробництві ОСОБА_2 Окрім того, просили надати інформацію щодо здійсненого перерахунку згідно постанови правління Фонду від 11.12.2014 року № 19, щодо сплати заборгованості по раніше нарахованим, але не виплаченим страховим виплатам згідно постанови правління Фонду від 11.12.2014 року № 20.

На запит відповідача від 24 травня 2018 року, листом від 04.06.2018 року № 03-02/1945 Бахмутське міське відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області повідомило, що позивач перебував на обліку як тимчасово переміщена особа та отримував страхові виплати з 01.12.2014 року по 31.12.2015 рік. З січня 2016 року, страхові виплати було припинено згідно рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, протокол № 33 від 07.02.2017 року. Зазначено, що потерпілому було проведено перерахунок щомісячних страхових виплат за період з 01.03.2014 року, сума заборгованості, яка виникла після перерахунку виплачена Бахмутським відділенням у повному обсязі.

Разом з цим, довідкою 1212 № 0 Перевальського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду у Луганській області підтверджується факт нарахованих сум страхових виплат потерпілому за 2014 рік (з липня 2014 року по листопад 2014 року). Як зазначає відповідач у відзиві, зазначені суми не виплачено позивачу. Докази виплати позивачу заборгованості за 2014 рік (з липня 2014 року по листопад 2014 року) в матеріалах справи відсутні.

Постановою Торецького міського відділення управління ВД ФСС України в Донецькій області від 13 червня 2018 року № 0508/51442/51442/1 продовжено потерпілому ОСОБА_2 раніше призначену щомісячну страхову виплату в розмірі 1 691,56 грн., з 01 травня 2018 року безстроково.

Судом встановлено, що з 01 січня 2016 року позивачеві припинено виплату страхових внесків та з травня 2018 року поновлено позивачу виплату поточних страхових внесків, заборгованість, яка утворилась за період з 01.01.2016 року по 30.04.2018 року не виплачена, не виплачена також заборгованість за період з 01.07.2014 року по 30.11.2014 року.

Інших доказів в обґрунтування законності підстав для невиплати заборгованості по страховим виплатам позивачеві з зазначеної дати відповідачем до суду не надано.

Спірними питанням у справі є правомірність невиплати позивачеві заборгованості по страховим виплатам за період з 01.01.2016 року по 30.04.2018 року та з 01.07.2014 року по 30.11.2014 року.

Надаючи правову оцінку правовідносинам суд першої інстанції виходив з наступного.

В Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Конституції України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Ні воєнний, ні надзвичайний стан в Україні в цілому, як і на окремих територіях Донецької та Луганської областей, не запроваджено.

Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі "Суханов та Ільченко проти України" (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: "перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою" (параграф 30).

Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Суд повторює, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України" (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

Статтею 173 Кодексу законів про працю України регламентовано, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Закон України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон № 1105-XIV в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) відповідно до Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров'я.

Розділом V Закону № 1105-XIV врегульовані питання загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Згідно з частиною першою статті 36 Закону № 1105-XIV страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Відповідно до частини сьомої статті 36 Закону № 1105-XIV страхові виплати складаються із:

1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (далі - щомісячна страхова виплата);

2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого);

3) страхової виплати дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності;

4) страхових витрат на медичну та соціальну допомогу.

Частиною першою статті 47 № 1105-XIV визначено, що страхові виплати провадяться щомісячно в установлені Фондом дні на підставі постанови цього Фонду або рішення суду:

1) потерпілому - з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку або з дати встановлення професійного захворювання;

2) особам, які мають право на виплати у зв'язку зі смертю годувальника, - з дня смерті потерпілого, але не раніше дня виникнення права на виплати.

Страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв'язку із страховим випадком, а фінансування додаткових витрат згідно з цим Законом - протягом строку, на який визначено потребу в них (частина п'ята статті 47 Закону № 1105-XIV).

Згідно з частинами четвертою, сьомою статті 47 Закону № 1105-XIV виплати, призначені, але не одержані своєчасно потерпілим або особою, яка має право на одержання виплат, провадяться за весь минулий час, але не більш як за три роки з дня звернення за їх одержанням. Якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв'язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України "Про оплату праці" .

Частиною першою статті 46 Закону № 1105-XIV регламентовано, що страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються:

1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого;

3) якщо з'ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку;

4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми;

5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню;

6) в інших випадках, передбачених законодавством.

За положеннями пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1105-ХІV особливості надання соціальних послуг та виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам (громадянам України, які переселилися з тимчасово окупованої території, території проведення антитерористичної операції або зони надзвичайної ситуації) визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до положень статті 33 Конституції України, статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11 грудня 2003 року № 1382-IV (надалі - Закон № 1382-IV) громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

Згідно з положеннями статті 3 Закону № 1382-IV документами, до яких вносяться відомості про місце проживання є:

- паспорт громадянина України,

- тимчасове посвідчення громадянина України,

- посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання,

- посвідчення біженця,

- посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту,

- посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист.

Нормами статті 6 зазначеного Закону визначено, що громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.

Як встановлено судом, позивач реалізував своє конституційне право щодо вільного вибору постійного місця проживання, перемістившись до АДРЕСА_1, де зареєструвався за новою адресою у встановленому чинним законодавством порядку.

Визначення того, хто є внутрішньо переміщеними особами, надано у абзаці першому частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі - Закон № 1706-VII в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин). Внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті (частина друга статті 1 Закону № 1706 VII).

Нормами статті 5 Закону № 1706 VII передбачено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Адресою фактичного місця проживання внутрішньо переміщеної особи може бути адреса відповідного місця компактного поселення внутрішньо переміщених осіб (адреса містечка із збірних модулів, гуртожитку, оздоровчого табору, будинку відпочинку, санаторію, пансіонату, готелю тощо).

З аналізу зазначених норм законодавства, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки позивач з 03.05.2018 року фактично проживає на підконтрольній українській владі території за зареєстрованим місцем проживання: АДРЕСА_1, положення зазначеного закону на позивача не поширюються, а відповідно - виплата належних позивачу страхових виплат має бути здійснена управлінням на загальних підставах у порядку, встановленому Законом № 1105-XIV.

Враховуючи вищевказане суд визнав безпідставними посилання відповідача на норми постанов Кабінету Міністрів України, якими визначено порядок здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, оскільки дані нормативно-правові акти регулюють правовідносини щодо здійснення соціальних виплат та порядок взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, та жодним чином не застосовуються до соціального забезпечення громадян, яке гарантується Конституцією України.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з нормами частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог частин першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п'ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.

Отже, невиплачуючи позивачеві заборгованості по страховим виплатам за період з 01.01.2016 року по 30.04.2018 року та з 01.07.2014 року по 30.11.2014 року (оскільки судом встановлено саме ці періоди невиплати страхових внесків) без належних, передбачених чинним законодавством підстав, відповідач вчинив протиправну бездіяльність.

Колегія суддів вважає незмістовним посилання відповідача на приписи частини 4 статті 47 Закону Закону № 1105-XIV з огляду на те, що позивач ще у 2014 році завертався до Бахмутське міське відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області з заявою про виплату належних йому виплат, але такі виплати відділеням зроблено не було.

Згідно частини 7 статті 47 Закону Закону № 1105-XIV якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв'язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України "Про оплату праці" .

Що стосується обраного позивачем способу захисту порушеного права, судом першої інстанції зазначено наступне.

Частиною другою статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про:

- визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2);

- визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій (пункт 3);

- визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (пункт 4);

- інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В рамках адміністративного судочинства:

дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;

бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;

рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).

Верховний Суд України у постанові від 24 листопада 2015 року по справі № П/800/259/15 (21-3538а15) зазначив, що сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити. Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим (реєстраційний № рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 54398764).

Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

З метою ефективного захисту прав позивача, про захист яких він просить, суд першої інстанції на підставі частини другої статті 9 КАС України дійшов висновку про необхідність вийти за межі позовних вимог, самостійно обравши спосіб захисту, який відповідає об'єкту порушеного права та у спірних правовідносинах є достатнім, необхідним та ефективним, шляхом визнання бездіяльності відповідача щодо невиплати заборгованості по страховим виплатам ОСОБА_2 протиправною та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу заборгованість по страховим виплатам за період з 01.01.2016 року по 30.04.2018 року та виплатити позивачу заборгованість по страховим виплатам за період з 01.07.2014 року по 30.11.2014 року, з урахуванням виплачених сум.

Окрім того, згідно з вимогами статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи є підстави допустити негайне виконання рішення.

Нормами статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення, зокрема, про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення суду підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

При викладених обставинах, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про задоволення позову.

Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на наведене, судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з викладеним доводи апеляційної скарги не приймаються до уваги, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2018 року у справі № 0540/7775/18-а - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2018 року у справі № 0540/7775/18-а - залишити без змін.

Повне судове рішення складено 20 лютого 2019 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий А.А. Блохін

Судді І.В. Сіваченко

О.О. Шишов