ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" лютого 2019 р. м. Київ Справа № 911/258/19

Розглянувши матеріали справи за позовом Фізичної особи-підприємця Ткача Бориса Григоровича

до Іванівської сільської ради

прo зобов'язання передати у власність земельну ділянку

Суддя А.Ю.Кошик

При секретарі судового засідання: Фроль В.В.

За участю представників:

Позивача: Дудник А.В.

Відповідача: Карпенко А.А.

Обставини справи:

Господарським судом Київської області розглядається справа за позовом Фізичної особи-підприємця Ткача Бориса Григоровича (надалі - позивач) до Іванівської сільської ради (надалі - відповідач) прo зобов'язання передати у власність земельну ділянку.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 22.01.2019 року відкрито провадження у справі № 911/258/18 за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 07.02.2019 року.

До канцелярії Господарського суду Київської області 25.01.2019 року представником позивача подано клопотання б/н від 25.01.2019 року.

До канцелярії Господарського суду Київської області 06.02.2019 року представником позивача подано заяву № 7 від 05.02.2019 року про уточнення позовних вимог.

До канцелярії Господарського суду Київської області 06.02.2019 року представником відповідача надано відзив на позовну заяву б/н від 05.02.2019 року.

У підготовчому засіданні 07.02.2019 року представник позивача підтримав подану до канцелярії Господарського суду Київської області 06.02.2019 року заяву № 7 від 05.02.2019 року про уточнення позовних вимог, в якій змінив позовні вимоги про зобов'язання вчинити дії на позовні вимоги про визнання права власності на земельну ділянку.

Відповідно до ч. 3 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Враховуючи викладене, судом прийнято подану позивачем заяву про уточнення позовних вимог, в якій позивач змінив позовні вимоги про зобов'язання вчинити дії на позовні вимоги про визнання права власності на земельну ділянку.

Таким чином, з урахуванням поданої заяви про уточнення позовних вимог, позовними вимогами у даній справі є визнання права власності на земельну ділянку.

Враховуючи, що судом під час підготовчого судового засідання 07.02.2019 року вирішено питання, зазначені в ч. 2 ст. 182 Господарського процесуального кодексу України та вчинено усі необхідні дії, передбачені ст. 177 Господарського процесуального кодексу України, з метою забезпечення правильного, своєчасного та безперешкодного розгляду справи по суті, суд за результатами підготовчого засідання постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 19.02.2019 року.

В судовому засіданні 19.02.2019 року представник позивача позовні вимоги підтримав, представник відповідача проти позову заперечував.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення та постанови приймаються, складаються і підписуються в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.

Відповідно до ч. 1 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України рішення суду проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи, публічно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд може проголосити лише вступну та резолютивну частини рішення.

У зв'язку з чим, в судовому засіданні 19.02.2019 року судом закінчено розгляд справи та за результатами оцінки поданих сторонами доказів, у нарадчій кімнаті, прийнято рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази та оцінивши їх в сукупності, суд ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з викладених у позові обставин та підтверджується матеріалами справи, відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07.04.2006 року позивач - Фізична особа-підприємець Ткач Борис Григорович є власником нежитлових будівель, а саме: нежитлової будівлі, літ. «А» (склад продуктів), площею 67,7 кв.м; нежитлової будівлі, літ. «Б» (пилорама), площею 155,7 кв.м; нежитлової будівлі, літ. «В» (будинок заправника), площею 46,5 кв.м; нежитлової будівлі, літ. «Г» (зерновий склад), площею 1 015,2 кв.м; нежитлової будівлі, літ. «Д» (автогараж), площею 927,6 кв.м; нежитлової будівлі, літ. «Ж» (свинарник) площею 806,2 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Вказане свідоцтво було зареєстровано в Білоцерківському МБТІ 07.04.2006 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № НОМЕР_2 від 07.04.2006 року.

Також позивач повідомив та надав докази, що згідно з рішенням Іванівської сільської ради Ставищенського району № 230 від 11.06.2008 року вул. Щорса перейменована в вул. Мазепи. Відповідно до довідки Міжрайонного управління у Ставищенському та Таращанському районах ГУ Держгеокадастру у Київській області від 15.11.2018 року нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь по Іванівській сільській раді становить 5 180,28 грн. за 1 га.

Позивач зазначає, що належні йому на праві власності нежитлові будівлі раніше (до розпаювання) належали Колективному сільськогосподарському підприємству «Прогрес» та розташовані на території бувшого господарського двору КСП «Прогрес».

Відповідні нежитлові будівлі знаходяться на земельній ділянці загальною площею 6,9576 га, кадастровий номер НОМЕР_3, що виділена в натурі (на місцевості) згідно кадастрового плану та акту прийому-передачі межових знаків на зберігання. Зазначена земельна ділянка призначена для обслуговування господарських будівель та дворів.

Вищевказана земельна ділянка загальною площею 6,9576 га відноситься до земель колективної власності КСП «Прогрес» право власності на яку посвідчується Державним актом на право колективної власності на землю серії НОМЕР_4 від 10.08.1995 року, виданим відповідно до рішення Іванівської сільської ради від 07.06.1995 року. Наведені обставини також підтверджуються довідкою Міжрайонного управління у Ставищенському та Таращанському районах ГУ Держгеокадастру у Київській області від 06.11.2018 року та витягом з державного земельного кадастру про земельну ділянку від 29.08.2018 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідно до ст. 1 Указу Президента України від 08.08.1995 року № 720 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» паюванню підлягали сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам.

Несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні смуги та інші захисні насадження, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо) не паювалися.

З огляду на надані докази, позивач зазначає, що спірна земельна ділянка не підлягала паюванню, оскільки відноситься до земель під господарськими будівлями і дворами, а саме під господарським двором КСП «Прогрес», які належали останньому на праві колективної власності.

Згідно з рішенням зборів членів колишнього КСП «Прогрес» співвласників колективної власності на майно та землю, оформленого протоколом № 2 від 14.07.2005 року, було вирішено, що земельні ділянки під господарськими будівлями і дворами підлягають передачі у власність власникам будівель та споруд, що розташовані на цих ділянках.

У зв'язку з чим, позивач, як власник нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, посилаючись на ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України, стверджує, що набувши 07.04.2006 року у власність нежитлові будівлі, до позивача 07.04.2006 року перейшло право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, в розмірі, що зайняті будівлями та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Позивач в позові зазначає, що 05.12.2018 року звернувся з заявою до Іванівської сільської ради Ставищенського району Київської області, в якій просив передати у власність спірну земельну ділянку під нежитловими будівлями.

На вказану заяву Іванівська сільська рада Ставищенського району Київської області надала відповідь листом за № 479 від 06.12.2018 року про неможливість прийняти рішення про передачу у власність вказаної земельної ділянки, оскільки до компетенції сільської ради не входить розпорядження землями колективної форми власності та рекомендувала для вирішення даного питання звернутися до суду.

Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд. При цьому він вправі вчиняти щодо свого майна будь-які дії які не суперечать закону. Проте відповідно до ч. 3 ст. 125 Земельного кодексу України приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Позивач зазначає, що можливість користуватися належним йому майном знаходиться у прямій залежності від можливості користуватися земельною ділянкою, тому позбавлення позивача останнього, не дозволяє йому здійснювати належне йому право власності на майно в розумінні положень ст. 317 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У зв'язку з необхідністю захисту свого порушеного права та охоронюваного законом інтересу, позивач звернувся до суду з даним позовом, в якому просив зобов'язати Іванівську сільську раду Ставищенського району Київської області передати у власність Фізичній особі-підприємцю Ткачу Борису Григоровичу земельну ділянку площею 6,9576 га кадастровий номер НОМЕР_3 для обслуговування господарських будівель та дворів, в адміністративних межах Іванівської сільської ради Ставищанського району Київської області, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

В ході розгляду спору до першого підготовчого засідання позивачем подано заяву № 7 від 05.02.2019 року про уточнення позовних вимог, в якій позивач з викладених у позові підстав просить визнати за Фізичною особою-підприємцем Ткачем Борисом Григоровичем право власності на земельну ділянку площею 6,9576 га кадастровий номер НОМЕР_3 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, для обслуговування господарських будівель та дворів, в адміністративних межах Іванівської сільської ради Ставищенського району Київської області, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

Відповідна заява № 7 від 05.02.2019 року про уточнення позовних вимог прийнята судом у підготовчому засіданні 07.02.2019 року.

Відповідачем у відзиві на позов наведені позивачем обставини щодо набуття нерухомості у власність та звернення щодо оформлення права власності на земельну ділянку, не заперечено.

В заперечення позовних вимог відповідач зазначає, що дійсно, 05.12.2018 року позивач письмово звернувся до Іванівської сільської ради та просив передати спірну землю у власність та 06.12.2018 року отримав відповідь про те що до компетенції сільської ради не входить розпорядження землями колективної форми власності.

Іванівська сільська рада зазначає що за вирішенням питання оформлення земельної ділянки ФОП Ткач Б.Г. звертався 05.12.2018 року. Однак з 01.01.2019 року до законодавства були внесені зміни. Зокрема, до 01.01.2019 року спірна земельна ділянка, яка є предметом судового розгляду, належала до земель колективної власності, а з 01.01.2019 року (згідно з п.21 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України) розпорядником такої категорії земель стали органи місцевого самоврядування.

Відповідач зазначає, що оскільки позивач звертався до Іванівської сільської ради грудні 2018 року, а в суд звернувся в 2019 році після набрання чинності змінами в законодавстві щодо статусу земель колективної форми власності, позивачу слід привести підстави набуття земельної ділянки у відповідність до чинного законодавства і повторно звернутись до Іваніської сільської ради для вирішення питання про передання йому у власність земельної ділянки, на якій знаходяться належні йому на праві власності господарські будівлі.

Відповідно до п.21 Перехідних положень Земельного кодексу України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені (крім земельних ділянок, які на день набрання чинності зазначеним Законом перебували у приватнійвласності), вважаються власністю територіальних громад, на територіїяких вони розташовані.

Зазначений Закон є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки, сформовані за рахунок земель, які в силу зазначеного Закону переходять до комунальної власності.

У зв'язку з чим, Іваніська сільська Рада стверджує про відсутність факту порушення прав позивача, оскільки землі колективної власності перейшли у власність територіальної громади з 01.01.2019 року і в 2019 році позивач не звертався до відповідача за вирішенням питання щодо передачі йому у власність земельної ділянки.

У відповіді на відзив позивач заперечував викладені відповідачем обставини, зазначив, що право набуття у власність земельної ділянки у нього виникло з моменту набуття у власність розташованого на земельній ділянці нерухомого майна ще у 2006 році у відповідності до ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України (у чинних у відповідний період редакціях).

Оскільки, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України що вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» від 10.07.2018 року № 2498 набув чинності 01.01.2019 року, з огляду на дію законів та інших нормативно-правових актів у часі вказаний закон не має зворотної сили, а тому не може застосовуватися до спірних правовідносин (ст. 58 Конституції України).

Позивач зазначив, що належність земельної ділянки до колективної форми власності підтверджується також довідкою Міжрайонного управління у Ставищенському та Таращанському районах ГУ Держгеокадастру у Київській області від 06.11.2018 року та витягом з державного земельного кадастру про земельну ділянку від 29.08.2018 року, в той час, як відповідачем не надано доказів оформлення права комунальної власності на спірну земельну ділянку.

Звернення позивача 05.12.2018 року з заявою до Іванівської сільської ради Ставищенського району Київської області про передачу у власність спірної земельної ділянки під нежитловими будівлями відбулось до набрання чинності змінами в земельному законодавстві, не пов'язане з вирішенням питання про набуття права (яке набуто ще у 2006 році у відповідності до ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України, а стосується питань оформлення відповідного права у відповідності до чинного на момент звернення законодавства.

Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» №666/94від 10.11.1994 року з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності та господарювання на землі, вільного їх вибору громадянами України, посилення стимулювання праці та забезпечення на цій основі збільшення виробництва сільськогосподарської продукції та відповідно до пунктів 7-4 статті 114-5 Конституції України було рекомендовано місцевим Радам народних депутатів за участю Державного комітету України по земельних ресурсах вжити заходів щодо прискорення передачі відповідно до земельного законодавства безплатно у колективну власність земель колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, трудові колективи яких виявили бажання одержати землю у власність.

Також, відповідно до Наказу міністерства агрополітики України від 25.10.2005 року №576 «Про реалізацію компоненти 6 «Поглиблення реструктуризації сільськогосподарських підприємств» було передбачено закріплення за безпосередньою участю місцевих органів влади та земельних ресурсів всіх роздержавлених земель під господарськими будівлями, дворами і спорудами за власниками майна, розташованого на цих землях, і за місцевими органами влади під об'єктами соціального та культурного призначення, а також занесення відповідної інформації про такі ділянки в державну земельно-реєстраційну систему.

Землі, разом з іншим майном, є об'єктом права власності згідно з п.1 ст.7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство».

Відповідно до ст. 60 Земельного кодексу України 1990 року землі КСП поділялися на землі загального користування несільськогосподарського використання (господарські будівлі і двори, проїзди, дороги) і землі сільськогосподарського використання.

Відповідно до ст. 6 Земельного кодексу України 1990 року під час обчислення розміру земельної частки (паю) враховувалися лише сільськогосподарські угіддя (рілля, пасовища, сіножаті).

Враховуючи, що землі під господарськими будівлями і дворами не є сільськогосподарськими угіддями, вони не підлягали паюванню між членами КСП як земельні паї.

Пунктом 7 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України встановлено, що юридичні особи, які одержали у власність земельні ділянки, у розмірах, передбачених раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

У зв'язку з набуттям права власності на господарські будівлі, до позивача перейшло право на земельну ділянку, на якій розташована відповідна нерухомість, яке належало попередньому власнику нерухомості.

Оскільки, земельна ділянка належали попередньому власнику нерухомості на праві колективної власності, позивач після набуття прав на земельну ділянку, з метою здійснення необхідних дій щодо реєстрації права власності на земельу ділянку звертався до відповідача із заявою про вирішення питання переоформлення та реєстрації права власності на земельну ділянку господарського двору, на якій розміщені належні позивачу господарські будівлі.

Щодо посилання відповідача на п.21 Перехідних положень Земельного кодексу України, яким визначено, що землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені (крім земельних ділянок, які на день набрання чинності зазначеним Законом перебували у приватній власності), вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані, відповідні зміни в земельному законодавстві набули чинності з 01.01.2019 року, оскільки звернення позивача мало місце до набрання чинності відповідними змінами до земельного законодавства, відповідне питання мало вирішуватись у відповідності до законодавчих норм, які діяли на момент звернення.

Крім того, з огляду на ст. 58 Конституції України зміни в законодавстві не мають зворотної дії в часі.

Таким чином, до вирішення даного спору підлягають застосуванню норми законодавства, які діяли у відповідні періоди набуття та реалізації права.

Статтею 30 Земельного кодексу України визначено порядок розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств.

Зокрема, ст. 30 Земельного кодексу України передбачено, що при ліквідації сільськогосподарських підприємств несільськогосподарські угіддя, що перебували у їх власності, розподіляються відповідно до установчих документів цих підприємств або за згодою власників земельних часток (паїв). У разі недосягнення згоди це питання вирішується в судовому порядку.

Земельні ділянки державної і комунальної власності, які перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що ліквідуються, включаються до земель запасу або передаються у власність чи користування відповідно до цього Кодексу (ч. 2 ст. 30).

Таким чином, при ліквідації сільськогосподарських підприємств несільськогосподарські угіддя, що перебували у їх власності, розподіляються між власниками земельних часток (паїв). У разі недосягнення згоди це питання вирішується в судовому порядку.

Статтею 120 Земельного кодексу України визначено перехід права власності на земельну ділянку при переході права на житловий будинок, будівлю або споруду.

Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Таким чином, з огляду на наведені норми законодавства, позивач набув прав на спірну земельну ділянку під господарськими дворами та будівлями, набутими позивачем внаслідок набуття нерухомого майна КСП, якому земля належала на праві колективної власності.

Статтею 125 Земельного кодексу України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Як визначено абз.2 п. 8 Перехідних положень Земельного кодексу України, члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств та працівники державних і комунальних закладів освіти, культури та охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонери з їх числа, які на час набрання чинності цим Кодексом не приватизували земельні ділянки шляхом оформлення права на земельну частку (пай), мають право на їх приватизацію в порядку, встановленому статтями 25 та 118 цього Кодексу. В сільськогосподарських акціонерних товариствах право на земельну частку (пай) мають лише їх члени, які працюють у товаристві, а також пенсіонери з їх числа.

При обчисленні розміру земельної частки (паю) враховуються сільськогосподарські угіддя, які були передані в оренду із земель державної чи комунальної власності або які на час набрання чинності Земельним кодексом України належали цим підприємствам на праві колективної власності чи перебували у постійному користуванні, за винятком земель, що не підлягають приватизації або залишаються у державній чи комунальній власності відповідно до цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 25 Земельного кодексу України визначено, що рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій.

Частиною 5 ст. 25 Земельного кодексу України визначено, що особи, зазначені у частині першій цієї статті, мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості).

Згідно з ч. 9 ст. 25 Земельного кодексу України внутрігосподарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, гідротехнічні споруди, водойми тощо можуть бути відповідно до цього Кодексу передані у власність громадян, сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що створені колишніми працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

Таким чином, з огляду на наведені норми законодавства, позивач набув прав на спірну земельну ділянку під господарськими дворами та будівлями.

Відповідно до п. 3.4. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» № 6 від 17.05.2011 року з огляду на приписи статті 182, частини 2 статті 331, статті 657 Цивільного кодексу України покупець нерухомого майна вправі вимагати оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту нерухомістю з моменту державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно.

У разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, необхідно враховувати, що така особа набула права на відповідну земельну ділянку.

Таким чином, враховуючи, що позивач набув нерухоме майно та земельну ділянку КСП, якому земля належала на праві колективної власності, в той час, як розподіл і приватизації несільськогосподарських угідь, що перебували у власності КСП, не відбувались, позивач з огляду на абз.2 п. 8 Перехідних положень Земельного кодексу України та ст. 25 Земельного кодексу України, має право на отримання земельної ділянки у власність, для чого необхідне відповідне рішення органу виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Тобто, для оформлення позивачем права на належну йому земельну ділянку, позивачу необхідно пройти процедуру виділення відповідної земельної ділянки у приватну власність.

Як визначено п. 1 Перехідних положень Земельного кодексу України від 25.10.2001 року, рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.

Пунктом 7 Перехідних положень Земельного кодексу України від 25.10.2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Також, Конституційний Суд України в Рішенні від 22.09.2005 року у справі N 1-17/2005, виходив з того, що згідно зі статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга), при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя). Скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.

Конституція України (стаття 13) не виключає можливості для громадян користуватися землею на визначених у законі різних правових титулах, гарантуючи при цьому громадянам право власності на землю.

Також, Конституційний суд визначив, що суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

У пунктах 70, 71 рішення ЄСПЛ від 20.10.2011 року в справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), яке набуло статусу остаточного 20.01.2012 року, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Аналогічний висновок також міститься у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», у справі «Ґаші проти Хорватії» та у справі «Трґо проти Хорватії».

Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 04.11.1950, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Статтею 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 04.11.1950 передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, оскільки у позивача виникло право на оформлення у власність земельної ділянки в момент набуття у власність розташованої на ній нерухомості, відповідне право підлягає оформленню у відповідності до вимог чинного на момент звернення законодавства.

Відповідно до ч.2 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Як визначено ст. 152 Земельного кодексу України, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання прав.

Згідно зі ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

Стаття 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Стаття 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стаття 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За наслідками розгляду спору суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі у зв'язку з доведеністю сукупністю наданих позивачем доказів та встановлених судом фактичних обстави правомірного набуття прав на землю, в той час, як відповідачем належними доказами не спростовано наведені позивачем обставини.

Витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача за його клопотанням.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Фізичної особи-підприємця Ткача Бориса Григоровича до Іванівської сільської ради прo зобов'язання передати у власність земельну ділянку (визнання права власності на земельну ділянку) задовольнити повністю.

2. Визнати за Фізичною особою-підприємцем Ткачем Борисом Григоровичем (АДРЕСА_2, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) право власності на земельну ділянку площею 6,9576 га кадастровий номер НОМЕР_3, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, для обслуговування господарських будівель та дворів, в адміністративних межах Іванівської сільської ради Ставищенського району Київської області, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання апеляційної скарги відповідно до ст. ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України з врахуванням п. 17.5 розділу XI Господарського процесуального кодексу України.

Суддя А.Ю. Кошик

повне рішення складено 20.02.2019 року