ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
04.02.2019
Справа № 910/14255/18
Господарський суд міста Києва у складі судді Чебикіної С.О., при секретарі судового засідання Астаповій Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Перший український міжнародний банк" до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Надра" Стрюкової І.О., Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Промислові інвестиції" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, за участю представників позивача - Награбовського О.В., довіреність № б/н від 22.01.2019 року, відповідача-1 - Присяжнюка Р.В., довіреність № 131113474 від 19.12.2018 року, відповідача-2 - Сокура О.О., довіреність №б/н від 10.12.2018 року,
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2018 року позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до відповідачів про визнання недійсним договору №1 про відступлення права вимоги від 03.02.2015 року в частині відступлення права вимоги за кредитним договором №7.6-86 від 30.11.2009 року на підставі ст.ст. 203, 215, 220, 236, 513 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) та ст. 24 ЗУ "Про іпотеку".
Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.10.2018 року відкрито провадження та вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 28.11.2018 року.
21.11.2018 року від відповідача-1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить суд відмовити в позові та вказує на те, що позивач вже зазначав на вказані в позовній заяві обставини при вирішенні справи про банкрутство №5021/2509/2011 та йому було відмовлено про визнання спірного договору недійсним, відповідне рішення набрало законної сили. Разом із відзивом, відповідачем-1 надано заяву про застосування строків позовної давності.
28.11.2018 року в судовому засіданні було оголошено перерву на 12.12.2018 року.
06.12.2018 року від позивача до суду надійшла відповідь відзив відповідача-1 на позовну заяву.
11.12.2018 року від відповідача-2 до суду надійшли заперечення на відповідь позивача на відзив відповідача-1 на позовну заяву.
11.12.2018 року від відповідача-2 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому він зазначив, що в своєму позові позивач не зазначив та не обґрунтував належним чином в чому полягає порушене його право та законні інтереси, а тому позовні вимоги є необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
12.12.2018 року відповідачем-2 через канцелярію суду надано заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, в якій він зазначив, що строк позовної давності із зверненням позивача до суду із даним позовом сплив 19.10.2018 року, у зв'язку із чим відповідач-2 просить суд відмовити в задоволенні позову.
12.12.2018 року в судовому засіданні було оголошено перерву на 09.01.2019 року.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.01.2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 04.02.2019 року.
Заслухавши пояснення представників позивача, відповідача-1 та відповідача-2, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Предметом позову є вимоги позивача про визнання недійсним договору №1 про відступлення права вимоги від 03.02.2015 року, який було укладено між відповідачем-1 та відповідачем-2 в частині відступлення права вимоги за кредитним договором №7.6-86 від 30.11.2009 року, з тих підстав, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги не був посвідчений нотаріально та в порушення вимог ч. 2 ст. 1083 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) відповідач-2, як сторона спірного правочину, яка набула права грошової вимоги від відповідача-1, не є банківською або іншою фінансовою установою (тобто не має свідоцтва про реєстрацію як фінансової установи) та не має дозволу (ліцензії) на надання фінансових послуг з факторингу, а оскільки згідно з ч. 3 ст. 1070 ЦК України таким правом наділені лише банки та фінансові установи, які відповідно до закону мають право здійснювати факторингові операції, договір № 1 про відступлення права вимоги від 03.02.2015 року підлягає визнанню судом недійсним, оскільки його укладено в порушення приписів ч. 3 ст. 1079 та ч. 1 ст. 1083 ЦК України.
Судом встановлено, що 30.11.2009 року між ПАТ «Пумб» (банк, позивач) та ПАТ «Сумихімпром» (боржник) було укладено кредитний договір №7.6-86, за умовами якого ПАТ «Пумб» надав ПАТ «Сумихімпром» кредит в розмірі 20 440 000 грн., строком до 12 червня 2010 року.
В забезпечення вказаного кредитного договору між банком та боржником були укладені наступні договори забезпечення, а саме:
1) Іпотечний договір №7.6-86/1-3, посвідчений приватним нотаріусом Сухомлинського міського нотаріального округу Бирченко Л.Л. 30.11.2009 року за реєстровим № 2287;
2) Договір застави майнових прав №7.8-86/ЗМП-1 від 30.11.2009 року;
3) Договір застави товарів в обороті №7.6-86/ЗТО-2 від 30.11.2009 року.
13.12.2011 року між ПАТ «Пумб» (цедент, позивач) та Публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Надра" (цесіонарій, відповідач-1) було укладено договір відступлення права вимоги всіх прав належних цементу за кредитним договором №7.6-86 від 30.11.2009 року, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В. 13.12.2011 року за реєстровим №6325.
03.02.2015 року між Публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Надра" (за договором - первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Промислові інвестиції" (за договором - новий кредитор) укладено договір №1 про відступлення права вимоги, у відповідності до пункту 1.1. якого первісний кредитор відступив новому кредитору право вимоги первісного кредитора до ПАТ "Сумихімпром", яке виникло у зв'язку з невиконанням останнім договору кредитної лінії №01/2006/5261089 від 14.06.2006 року та кредитного договору №7.6-86 від 30.11.2009 року.
За змістом п. 2.1 вказаного договору новий кредитор має сплатити на користь первісного кредитора 59 821 207, 62 грн. протягом 2 днів з моменту укладення договору первісним кредитором.
Факт оплати відповідачем-2 грошових коштів в сумі 59 821 207, 62 грн. підтверджується платіжними дорученнями №260 від 04.02.2015 року та 261 04.02.2015 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
За ст. 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора в зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Згідно зі ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Проте, як вбачається з оспорюваного договору первісний кредитор відступив новому кредитору право вимоги первісного кредитора до ПАТ "Сумихімпром", яке виникло у зв'язку з невиконанням останнім договору кредитної лінії №01/2006/5261089 від 14.06.2006 року та кредитного договору №7.6-86 від 30.11.2009 року.
Вказані кредитні договори були укладені в простій письмовій формі.
За таких обставин, оспорюваний договір про відступлення права вимоги від 03.02.2015 року не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню та у відповідності до вимог ч. 1 ст. 513 ЦК України був вчинений у простій письмовій формі.
Стосовно посилань позивача, що оспорюваний договір суперечить вимогам ч. 3 ст. 1079 та ч. 1 ст. 1083 ЦК України, слід зазначити, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги від 03.02.2015 року не є договором факторингу, а тому є безпідставними посилання позивача на порушення норм закону, які встановлюють вимоги для договорів факторингу.
Глава 47 ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо порядку та підстави заміни сторін у зобов'язанні.
Загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов'язанні визначені ст. 512 ЦК України, в силу якої кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).
Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, так і оплатним.
У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.
Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.
Разом з тим, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.
Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).
Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у ст. 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність".
Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.
Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.
Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.
Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.
Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.
Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступленні права вимоги).
Виходячи з того, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст, суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов'язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків.
Спірний договір є оплатним договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а також спірний договір не є договором про надання фінансової послуги в розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". А відтак, доводи позивача про ототожнення укладеного договору відступлення права вимоги за правовою природою з факторингом та застосування до нього положень ч. 3 ст. 1079 та ч. 1 ст. 1083 ЦК суд вважає необґрунтованими.
Також, слід зазначити, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (ст. 20 ГК України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним.
Частиною першою статті 1 ГПК України установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Проте, позивачем у відповідності до вищевказаних норм законодавства не доведено наявності порушеного права чи законного інтересу укладенням оспорюваного договору між відповідачами.
За таких обставин, враховуючи все вищевикладене, суд приходить до висновку, що права позивача, за захистом яких він звернувся до суду, не порушено відповідачами, тому в позові про визнання недійсним договору №1 про відступлення права вимоги від 03.02.2015 року в частині відступлення права вимоги за кредитним договором №7.6-86 від 30.11.2009 року слід відмовити.
Відповідачами в судових засіданнях були подані заяви про застосування строків позовної давності, проте, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 ЦК України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього, у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності, застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.
Таким чином, оскільки судом встановлено відсутність порушеного права позивача, в позові слід відмовити саме з цих підстав.
Судовий збір відповідно до вимог ст. 129 ГПК України покладається на позивача.
Керуючись ст. ст. 86, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та підлягає оскарженню в порядку та у строк, які визначені розділом IV ГПК України.
Повне рішення складено 13.02.2019р.
Суддя С.О. Чебикіна
