ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2019 року

м. Київ

Справа № 916/1134/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О.М. головуючий, Вронської Г.О., Студенця В.І.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі відокремленого підрозділу Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту)

на рішення Господарського суду Одеської області

у складі судді Демешина О.А.

від 08.08.2018

та на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Савицького Я.Ф., Колоколова С.І., Принцевської Н.М.

від 21.11.2018

за позовом Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі відокремленого підрозділу Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту)

до Одеського прикордонного загону Військової частини НОМЕР_1

про зобов`язання укласти договір на відшкодування експлуатаційних витрат з підстав ухилення від укладання договору

за участю представників:

позивача: Прокопова К.В.

відповідача: Степанович Д.Г.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У червні 2018 року Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі відокремленого підрозділу Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Одеського прикордонного загону Військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання відповідача укласти договір про відшкодування експлуатаційних витрат за спожиту електричну енергію в редакції, наведеній позивачем в позовній заяві.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач на підставі договору оренди нерухомого майна № ДФ-155 від 18.07.2008, укладеного з Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області користується на правах оренди нежитловими приміщеннями загальною площею 820,8 кв.м. будинку морського вокзалу в місті Одесі, балансоутримувачем яких є позивач. Однак, в порушення пункту 5.9. зазначеного договору відповідач не уклав з балансоутримувачем орендованого майна договору про відшкодування витрат на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг, обов`язок щодо укладення якого прямо передбачений умовами договору, та безпідставно відмовляється від укладення такого договору.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

18.07.2008 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець) та Військовою частиною НОМЕР_1 (орендар) був укладений договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № ДФ-155 (далі по тексту договір, договір оренди), відповідно до пунктів 1.1., 1.2. якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування для службового використання державне нерухоме майно - нежитлові приміщення, загальною площею 820,8 кв.м, розміщені за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 6, що перебуває на балансі Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт".

Пунктом 2.1. договору сторони встановили, що орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна.

Відповідно до пунктів 10.1., 10.4. договору останній укладено строком до одного року, що діє з 18.07.2008 до 15.07.2009. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця та у разі належного виконання орендарем умов цього договору, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором та чинним законодавством за умови відсутності заперечень органу уповноваженому управляти об`єктом оренди, наданих орендодавцю у встановлений законодавством термін.

За умовами пункту 5.9. договору орендар зобов`язується здійснювати витрати, пов`язані з утриманням орендованого майна. Протягом 15 робочих днів після підписання цього договору зобов`язується укласти з балансоутримувачем орендованого майна договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю.

18.07.2008 на виконання умов договору оренди Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець) та військова частина НОМЕР_1 (орендар) підписали акт приймання-передачі державного нерухомого майна, що перебуває на балансі Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт".

29.12.2009 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець) та військовою частиною НОМЕР_1 (орендар) був укладений договір № ДФ/155/1 про внесення змін до договору оренди від 18.07.2008, яким сторони продовжили термін дії цього договору до 15.06.2010 включно.

05.09.2012 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець) та військовою частиною НОМЕР_1 (орендар) був укладений договір № ДФ/155/2 про внесення змін до договору оренди від 18.07.2008, яким сторони продовжити термін дії цього договору до 15.04.2013 включно.

Відповідно до Закону України "Про морські порти", що набрав чинності 13.06.2013, розпорядження Кабінету Міністрів України № 133-р від 04.03.2013 та наказу Міністерства інфраструктури України № 163 від 19.03.2013 державні підприємства морського транспорту, в тому числі і позивач - Державне підприємств "Одеський морський торговельний порт", були реорганізовані шляхом виділу стратегічних об`єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та зобов`язань щодо них, відповідно до розподільчих балансів.

У результаті реорганізації Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт" стратегічні об`єкти портової інфраструктури, частина іншого майна, права та обов`язки щодо них, були передані Державному підприємству "Адміністрація морських портів України" відповідно до розподільчого балансу, підписаного між зазначеними юридичними особами станом на 13.06.2013, та акту приймання-передачі майна від 13.06.2013, за яким, в тому числі передавались права та зобов`язання за договором оренди № ДФ-155 від 18.07.2008. Отже, з 13.06.2013 Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" (позивач) стало правонаступником Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт", в тому числі і за договором оренди нерухомого майна ДФ-155 від 18.07.2008 з відповідними правами, зобов`язаннями та відповідно виступає балансоутримувачем орендованого майна за договором.

Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" наказом № 17 від 13.06.2013 наділило Одеську філію Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" майном, яке є частиною майна Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", згідно з актами приймання-передачі. За актом приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань № 19 від 13.06.2013 Одеська філія Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" отримала від Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в тому числі майнові права та зобов`язання за договором оренди нерухомого майна ДФ-155 від 18.07.2008.

13.09.2017 Державне підприємство "Адміністрація Одеського морського порту" звернулось до Військової частини НОМЕР_1 з листом № 33А/1961, в якому з посиланням на передбачені пунктом 5.9. договору оренди зобов`язання орендаря просило Військову частину НОМЕР_1 узгодити та підписати проекти договорів на відшкодування експлуатаційних витрат (водопостачання, водовідведення та теплопостачання), які були додані до зазначеного листа.

У відповідь на цей лист Військова частина НОМЕР_1 в листі № 721/9231 від 02.10.2017 повідомила Державне підприємство "Адміністрація Одеського морського порту" про те, що проекти договорів не можуть бути погоджені, оскільки дія договору оренди № ДФ-155 від 18.07.2008 не продовжувалась, а нежитлові приміщення, що знаходяться на балансі Державного підприємства "Адміністрація морський портів" та розташовані в пункті пропуску через державний кордон України, знаходяться в його користуванні на підставі статті 17 Конституції України, Закону України "Про Державну прикордонну службу" від 03.04.2003, Положення про пункти пропуску через державний кордон та пункти контролю", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 751 від 18.08.2010, Постанови Кабінету Міністрів України від 22.02.1994 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства", Розпорядження Кабінету Міністрів України № 143-р від 29.02.1996 "Про відкриття пунктів пропуску через державний кордон" та інших нормативно-правових актів, що регламентують статус та повноваження органів та підрозділів Державної прикордонної служби України при здійсненні прикордонного контролю, як однієї з основних функцій в пунктах пропуску через державний кордон України.

Відмова Військової частини НОМЕР_1 в укладенні договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю і стала підставою для звернення Державного підприємства "Адміністрація Одеського морського порту" в особі відокремленого підрозділу Одеської філії до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання відповідача укласти на виконання пункту 5.9. договору оренди № ДФ-155 від 18.07.2008 договір на відшкодування витрат за спожиту електроенергію в редакції, наведеній позивачем у позові.

3. Короткий зміст рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття.

Господарський суд Одеської області рішенням від 08.08.2018, залишеним без змін постановою Південно-Західного апеляційного господарського суду від 21.11.2018, відмовив у задоволенні позову.

Місцевий господарський суд виходив з того, що у відповідача відсутній обов`язок укладення з позивачем договору про відшкодування експлуатаційних витрат за спожиту електричну енергію відповідно до пункту 5.9. договору оренди, оскільки договір оренди державного нерухомого майна № ДФ-155 від 18.07.2008, укладений між відповідачем та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області, припинив свою дію 15.07.2014 за заявою відповідача як орендаря про розірвання договору, додаткових угод до зазначеного договору про продовження строку його дії матеріали справи не містять, а чинним законодавством не передбачено обов`язку сторони договору виконувати його умови після спливу строку дії договору. Крім того, за висновком суду, чинне законодавство України, а саме: пункт 25 Положення про пункти пропуску через державний кордон та пункти контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 751 від 18.08.2010, та пункт 8 постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 22.02.1994 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства" не передбачає обов`язку відповідача здійснювати утримання приміщень, якими він користується. Відповідно до наведених нормативно-правових актів зазначений обов`язок утримання приміщень, які використовуються як пункти пропуску через державний кордон, покладено на Міністерство транспорту України, правонаступником якого є Міністерство інфраструктури України, і такі обставини були встановлені Одеським апеляційним господарським судом в постанові від 26.04.2012 по справі №916/4956/15 та не підлягають доказуванню під час розгляду цієї справи.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що відповідно до зазначених нормативно-правових актів обов`язок з утримання службових приміщень прикордонних військ, до яких належить відповідач, покладено на Міністерство інфраструктури України, а не на орендаря, Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов власних висновків про те, що:

- укладення спірного договору не є обов`язковим в силу вимог закону;

- позивач у справі не є стороною договору оренди державного майна № ДФ155 від 18.07.2008, на підставі якого позивач просить укласти спірний договір, і не має договірних зобов`язань з відповідачем щодо виконання пункту 5.9. зазначеного договору оренди;

- наявність в договорі оренди пункту 5.9. не враховує специфіку правовідносин та суб`єктний склад сторін та не спростовує висновок суду про те, що обов`язок утримання службових приміщень прикордонних військ покладено чинним законодавством на Міністерство інфраструктури України.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду заяви відповідача про застосування строку позовної давності, яка не була розглянута місцевим господарським судом, дійшов висновку про відсутність підстав для її застосування до спірних правовідносин з огляду на необґрунтованість позовних вимог та недоведення порушення прав позивача.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі позивач Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі відокремленого підрозділу Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" просить скасувати рішення Господарського суду Одеської від 08.08.2018 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.11.2018 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник посилається на неправильне застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. За твердженням скаржника, суди попередніх інстанцій:

- неправильно застосували до спірних правовідносин положення постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 22.02.1994 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства" та постанови Кабінету Міністрів України № 751 від 18.08.2010 "Про затвердження Положення про пункти пропуску через державний кордон та пункти контролю" та не врахували, що зазначеними нормативно-правовими актами не передбачено, що забезпечення орендованих відповідачем приміщень послугами з електропостачання, водопостачання та водовідведення, теплопостачання, а також утримання мереж водопостачання та водовідведення повинно здійснюватись безоплатно за рахунок балансоутримувача такого орендованого майна;

- не застосували до спірних правовідносин статтю 5 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", у зв`язку з чим неправильно тлумачать поняття "утримання пунктів пропуску", що міститься в зазначених вище постановах Кабінету Міністрів України № 100 від 22.02.1994 та № 751 від 18.08.2010, яке відповідно до наведених вище нормативно-правових актів передбачає покладення на Міністерство інфраструктури України лише витрат на забезпечення експлуатації та/або ремонту приміщень, утримання прилеглої до них території;

- неправильно застосували статті 509, 525, 526, 599, 610, 629 Цивільного кодексу України, статті 173, 174, 193, 202 Господарського кодексу України, пункт 5.13. Типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затвердженого наказом Фонду державного майна України № 1774 від 23.08.2000, не врахували, що обов`язок відповідача здійснювати витрати, пов`язані з відшкодуванням експлуатаційних витрат прямо передбачений договором оренди № ДФ-155 від 18.08.2008, умови якого відповідно до наведених вище норм закону є обов`язковими для виконання сторонами;

- дійшли помилкового висновку про відсутність у позивача порушеного права або охоронюваного інтересу, оскільки не застосовували до спірних правовідносин Примірний договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, затверджений наказом Фонду державного майна України № 1774 від 23.08.2000, не взяли до уваги лист Фонду державного майна України № 1708/936-10335 від 07.05.2013, якими передбачено обов`язок відповідача (орендаря) укласти з позивачем (балансоутримувачем нежитлових приміщень) договір на утримання орендованого нерухомого майна. Суди не врахували, що відповідач тривалий час ухиляється від укладення зазначеного договору, що зумовлює виникнення у позивача надмірного тягаря по утриманню майна, яким від не користується, та відповідно порушення права, за захистом якого він звернувся до суду.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 08.08.2018 та постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 21.11.2018 залишити без змін, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій в повному обсязі дослідили матеріали справи, прийняли правильні рішення відповідно до норм чинного законодавства, а доводи скаржника в касаційній скарзі є безпідставними та необґрунтованими та не спростовують правильні висновки судів.

Позиція Верховного Суду

7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Касаційний господарський суд, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Предметом спору у цій справі є зобов`язання відповідача Військової частини НОМЕР_1 укласти з позивачем - Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі її відокремленого підрозділу Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) договір про відшкодування експлуатаційних витрат за спожиту електричну енергію з підстав того, що укладення цього договору передбачене пунктом 5.9. договору оренди нерухомого майна № ДФ155 від 18.07.2008, укладеного між відповідачем з Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області, тобто, за твердженням позивача, є обов`язковим в силу умов договору оренди.

Відмовляючи у задоволення позову, місцевий господарський суд дійшов висновку, зокрема про те, що у відповідача відсутній обов`язок укладення з позивачем спірного договору, оскільки договір оренди державного нерухомого майна № ДФ155 від 18.07.2008, умовами якого передбачено укладення спірного договору, припинив свою дію 15.07.2014 за заявою відповідача як орендаря про розірвання договору, додаткових угод до зазначеного договору про продовження строку його дії матеріали справи не містять, а чинним законодавством не передбачено обов`язку сторони договору виконувати його умови після спливу строку дії договору.

Натомість суд апеляційної інстанції не досліджував обставин дійсності/недійсності договору оренди нерухомого майна № ДФ155 від 18.07.2008 та виходив з того, що позивач не є стороною цього договору і не має з відповідачем договірних зобов`язань щодо виконання пункту 5.9. цього договору.

Касаційний господарський суд вважає зазначені висновки судів попередніх інстанцій передчасними, такими, що зроблені з неправильним застосуванням до спірних правовідносин норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору у цій справи, з неповним з`ясуванням обставин справи та без дослідження всіх зібраних у справі доказів.

Відповідно до частини 1 статті 187 Господарського кодексу України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов`язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

Зі змісту зазначеної статті вбачається, що переддоговірним є спір, який виникає у разі, якщо сторона ухиляється або відмовляється від укладення договору в цілому або не погоджує окремі його умови. При цьому передати переддоговірний спір на вирішення суду можливо лише тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов`язаною його укласти через пряму вказівку закону або таке укладення передбачено будь-якою іншою угодою сторін. В інших випадках спір про укладення договору чи з умов договору може бути розглянутий господарським судом тільки за взаємною згодою сторін або якщо сторони зв`язані зобов`язанням укласти договір на підставі існуючого між ними попереднього договору.

Однак, суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про те, що позивач не є стороною договору оренди № ДФ155 від 18.07.2008 і не має з відповідачем договірних зобов`язань щодо виконання пункту 5.9. цього договору, не врахував наведене та залишив поза увагою те, що підставою позовних вимог позивач визначив саме пункт 5.9. договору оренди нерухомого майна № ДФ155 від 18.07.2008, укладеного з відповідачем з Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області, який передбачав обов`язкове укладення спірного договору між орендарем та балансоутримувачем майна.

Підстава позову - це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що підтверджують кожну обставину. Під підставами позову слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на ці правовідносини.

Обставинами можуть бути лише юридичні факти матеріально-правового характеру, тобто такі факти, які тягнуть певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що існують правовідносини і що внаслідок певних дій ці відносини стали спірними.

Однак, суд апеляційної інстанції не дослідив наведених позивачем підстав позову, не з`ясував обставин, пов`язаних з підставами позову, зокрема щодо дійсності договору оренди.

Разом з цим, висновок місцевого господарського суду про те, що договір оренди № ДФ155 від 18.07.2008 з 15.07.2014 припинив своє дію також є передчасним з огляду на таке.

Підстави та порядок припинення договору оренди передбачені статтею 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до частини другої якої договір оренди припиняється зокрема в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п`ять років, якщо орендар не пропонує менший термін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

У пунктах 10.1., 10.4. договору оренди його сторони погодили, що цей договір укладений строком до одного року, що діє з 18.07.2008 до 15.07.2009. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця та у разі належного виконання орендарем умов цього договору, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором та чинним законодавством за умови відсутності заперечень органу уповноваженому управляти об`єктом оренди, наданих орендодавцю у встановлений законодавством термін.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 29.12.2009 та 05.09.2012 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець) та військовою частиною НОМЕР_1 (орендар) були укладені договори № ДФ/155/1 та № ДФ/155/2 про внесення змін до договору оренди від 18.07.2008, якими сторони продовжували термін дії цього договору до 15.06.2010 включно та до 15.04.2013 включно.

Однак, суди не застосували до спірних правовідносин положення статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", умови пунктів 10.1., 10.4. договору оренди та не з`ясували, чи продовжувалась дія договору оренди № ДФ155 від 18.07.2008 автоматично на новий строк після 15.04.2013 дати закінчення терміну дії договору оренди, визначеної сторонами в договорі № ДФ/155/2 від 05.09.2012 про внесення змін до договору оренди від 18.07.2008, та якщо продовжувалась, то на який строк.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 15.07.2014 відповідач як орендар звернувся до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області із заявою про розірвання договору. При цьому, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що договір оренди припинив свою дію у зв`язку з його розірванням за заявою відповідача.

Згідно з частинами 1 та 3 статті 651 Цивільного кодексу України розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

За загальним правилом розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Одностороння відмова від договору допускається, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом.

Відповідно до частин першої та третьої статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов`язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Отже, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" не передбачає право сторін на односторонню відмову від договору оренди. Відповідно до зазначеного Закону розірвання договору допускається лише за згодою його сторін.

Однак, суди попередніх інстанцій не врахували наведеного та не з`ясували які умови щодо розірвання договору були передбачені в договорі оренди № ДФ155 від 18.07.2008, не встановили чи передбачали умови зазначеного договору право сторін (сторони) на односторонню відмову від договору.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Фонд державного майна України" Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Пункт 4 частини 1 статті 5 Закону України "Про Фонд державного майна України" передбачає, що Фонд державного майна України у сфері оренди державного майна виступає орендодавцем цілісних (єдиних) майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації (корпоратизації), що перебувають у державній власності.

Частина 1 статті 6 Закону України "Про Фонд державного майна України" передбачає, що Фонд державного майна України здійснює свої повноваження безпосередньо і через регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та представництва у районах та містах, створених Фондом державного майна України, у разі необхідності. Фонд державного майна України, регіональні відділення та представництва становлять єдину систему державних органів приватизації.

Згідно з положеннями частини 1 статті 287 Господарського кодексу України та статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" єдиним орендодавцем державного майна майна цільових майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є державною власністю, є Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" Фонд державного майна України є суб`єктом управління об`єктами державної власності.

Відповідно до підпункту 30 пункту 1 статті 6 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об`єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі.

Отже, правомочності щодо розпорядження об`єктами права державної власності, зокрема цілісними майновими комплексами, які можуть бути об`єктами оренди, у тому числі щодо передачі їх в оренду, пропозиції щодо умов договору оренди, погодження розірвання договору оренди, належать органу, яким у спірних правовідносинах є Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва.

Однак, суди попередніх інстанцій, встановивши обставини того, що відповідач як орендар державного нерухомого майна за договором оренди № ДФ155 від 18.07.2008 звернувся до орендодавця за договором з листом про розірвання зазначеного договору, не з`ясували з достовірністю чи надавало Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області, як сторона - орендодавець за договором оренди, військовій частині 2138 згоду на розірвання договору оренди ДФ155 від 18.07.2008.

Згідно зі статтею 654 Цивільного кодексу України розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Частина 1 статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачає, що у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов`язаний повернути орендодавцеві об`єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Відповідну до пунктів 10.9 та 10.10. договору оренди у разі розірвання договору майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем балансоутримувачу за актом приймання-передавання, який підписується орендарем та орендодавцем. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на орендодавця.

Однак, суди не взяли до уваги наведені норми закону та умови договору оренди. Місцевий господарський суд, дійшовши висновку про те, що договір оренди припинив свою дію у зв`язку з його розірванням не з`ясував з достовірністю чи були повернуті внаслідок такого розірвання договору орендовані відповідачем приміщення балансоутримувачу, чи складався та підписувався Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області як орендодавцем акт приймання-передавання майна. Місцевий господарський суд встановивши те, що відповідач продовжує використовувати орендовані приміщення, не з`ясував на якій правовій підставі ці приміщення, що належать до державної власності, знаходяться в користуванні відповідача, який не є їх балансоутримувачем. Суд апеляційної інстанції також залишив зазначені обставини поза увагою.

Отже, висновки судів щодо припинення дії договору оренди № ДФ 155 від 18.07.2008 та відсутності у відповідача обов`язку укладення з позивачем спірного договору не можна визнати обґрунтованими та правильними без встановлення судами попередніх інстанцій належним чином та з достовірністю зазначених вище обставин.

Суд апеляційної інстанції також не взяв до уваги положення статті 629 Цивільного кодексу України, яка встановлює, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, та статті 526 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Крім того, відповідно до частини 8 статті 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" відносини оренди об`єктів портової інфраструктури, що перебувають у державній власності, регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про морські порти України".

Згідно з частинами 1 та 3 статті 11 Закону України "Про морські порти України" на території морських портів і морських терміналів, через які здійснюється міжнародне сполучення, за рішенням Кабінету Міністрів України відкриваються пункти пропуску через державний кордон України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Межі території пункту пропуску на території морських портів визначаються адміністрацією морських портів України, а на території морських терміналів - власниками морських терміналів за погодженням з органом охорони державного кордону та органом доходів і зборів.

Адміністрація морських портів України або власник морського терміналу на безоплатній основі надає у користування приміщення для організації пункту пропуску через державний кордон України, де здійснюються в установленому законодавством порядку прикордонний, митний контроль і пропуск через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна.

Відповідно до статті 15 Закону України "Про морські порти України" Адміністрація морських портів України утворюється з метою, зокрема утримання та забезпечення ефективного використання державного майна, переданого їй в господарське відання, у тому числі модернізації, ремонту, реконструкції та будівництва гідротехнічних споруд, інших об`єктів портової інфраструктури, розташованих у межах території та акваторії морського порту. У процесі своєї діяльності адміністрація морських портів України укладає договори щодо модернізації, реконструкції та будівництва об`єктів портової інфраструктури, інші договори, що відповідають цілям її утворення, у тому числі господарські договори з питань забезпечення своєї діяльності.

Згідно з визначенням термінів, що містяться в статті 1 Закону України "Про морські порти України", об`єкти портової інфраструктури - рухомі та нерухомі об`єкти, що забезпечують функціонування морського порту, у тому числі засоби тепло-, газо-, водо- та електропостачання, інші засоби, обладнання, інженерні комунікації, розташовані в межах території та акваторії морського порту і призначені для забезпечення безпеки мореплавства, надання послуг, забезпечення державного нагляду (контролю) в морському порту.

Згідно з пунктом 8 постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 22.02.1994 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства" проведення роботи, пов`язаної з обладнанням, утриманням і ремонтом у пунктах пропуску через державний кордон приміщень для виконання зазначених видів контролю та службових приміщень для розміщення відповідних прикордонних підрозділів, митних та інших установ, що здійснюють контроль на державному кордоні (крім облаштування інженерними, технічними засобами для здійснення прикордонного, митного та інших видів контролю) покладається на Міністерство інфраструктури (пункти пропуску для залізничного, морського, річкового, поромного та повітряного сполучення) і на Державну фіскальну службу (пункти пропуску для автомобільного сполучення).

Отже, відповідності до Закону України "Про морські порти України" Адміністрація морських портів України входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України та об`єднує українські морські порти та інші інфраструктурні елементи. Одним із завдань адміністрації морських портів України є ефективне використання та управління державним майном, у зв`язку з чим чинне законодавство передбачає обов`язок Адміністрації морських портів України укласти господарські договори з питань забезпечення своєї діяльності, в тому числі але не виключно на послуги з електро-, тепло-, водо-, газопостачання.

Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що чинним законодавством на Міністерство інфраструктури України, та зокрема на позивача - Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі відокремленого підрозділу Одеської філії (адміністрація Одеського морського порту), який належить до сфери управління Міністерства інфраструктури України, дійсно покладений обов`язок утримання приміщень, які використовуються як пункти пропуску через державний кордон України, оскільки такі приміщення є державним майном, переданим позивачу в господарське відання, є складовою частиною території морського порту, а також покладений обов`язок утримання та використання засобів тепло-, газо-, водо- та електропостачання, інших засобів, обладнання, інженерних комунікацій.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про ринок електричної енергії" основні умови діяльності учасників ринку електричної енергії та взаємовідносин між ними визначаються нормативно-правовими актами, що регулюють впровадження цього Закону, зокрема правилами роздрібного ринку.

Правила роздрібного ринку електричної енергії були затверджені постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг № 312 від 14.03.2018, (далі по тексту Правила) та регулюють взаємовідносини, які виникають під час купівлі-продажу електричної енергії між електропостачальником (електропостачальниками) та споживачем (для власного споживання), а також їх взаємовідносини з іншими учасниками роздрібного ринку електричної енергії, визначеними цими Правилами.

Відповідно до пунктів 1.2.1. та 1.2.7., 3.1.9. цих Правил на роздрібному ринку електричної енергії споживання та використання електричної енергії для потреб електроустановки споживача здійснюється за умови забезпечення розподілу/передачі та продажу (постачання) електричної енергії на підставі договорів про розподіл/передачу, постачання електричної енергії, надання послуг комерційного обліку, які укладаються відповідно до цих Правил, Кодексу системи передачі, Кодексу систем розподілу та Кодексу комерційного обліку.

Постачання електричної енергії здійснюється електропостачальником на підставі договору про постачання електричної енергії споживачу, який розробляється електропостачальником на основі Примірного договору про постачання електричної енергії споживачу (додаток 5 до цих Правил) та укладається в установленому цими Правилами порядку. Споживання електричної енергії без укладення відповідних договорів на роздрібному ринку не допускається.

Відповідно до визначення термінів, що містяться в пункті 1.1.2. Правил:

- договір про постачання електричної енергії споживачу - домовленість двох сторін (електропостачальник і споживач), що є документом певної форми, яка передбачає постачання всього обсягу фактичного споживання електричної енергії споживачем у певний період часу одним електропостачальником за вільними цінами;

- споживач електричної енергії - фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, або юридична особа, що купує електричну енергію для власного споживання;

- основний споживач - споживач та/або власник електричних мереж, який не є оператором системи, електричні мережі якого використовуються оператором системи для транспортування електричної енергії іншим споживачам та/або для транспортування електричної енергії в мережі оператора системи;

- субспоживач - споживач, електроустановки якого приєднані до технологічних електричних мереж основного споживача;

- власник електричних мереж - юридична або фізична особа, якій на праві власності або користування належать електроустановки, призначені для розподілу електричної енергії, або юридична особа, якій на праві власності або користування належать електроустановки, призначені для передачі електричної енергії.

Отже, відповідно до статті 15 Закону України "Про морські порти України" та наведених вимог Правил саме позивач, як споживач (основний споживач), укладає з електропостачальником договори про постачання електричної енергії з метою забезпечення діяльності морського порту електричною енергією та відповідно до пункту 5.5.5. Правил зобов`язаний сплачувати за електричну енергію та надані йому послуги відповідно до укладених договорів.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що обов`язок утримання приміщень, що використовуються як пункти пропуску через державний кордон України, дійсно покладений на Міністерство інфраструктури України, до сфери управління якого належить позивач.

Однак, разом з цим, суди не врахували, що відповідач у справі Військова частина НОМЕР_1 , який, як встановили суди попередніх інстанцій, користується приміщеннями території морського порту, в розумінні пункту 1.1.2. Правил є субспоживачем послуг з постачання електричної енергії.

Крім того, суди попередніх інстанцій не з`ясували правову природу спірного договору, зобов`язання відповідача щодо укладення якого є предметом спору у цій справі. Суди залишили поза увагою те, що позивач просить зобов`язати відповідача укласти з ним саме договір на відшкодування витрат за спожиту електроенергію. Суди не врахували, що договір про відшкодування витрат за спожиту електроенергію, укладення якого є предметом спору у цій справі, не є договором про постачання електричної енергії. Спірний договір фактично направлений на компенсування витрат позивача, понесених ним на оплату енергопостачальнику вартості спожитої (купленої) електричної енергії, яку фактично спожив відповідач, та за своєю суттю спірний договір направлений на запобігання неправомірним витратам позивача та безпідставного збереження грошових коштів відповідача за рахунок позивача. Суди попередніх інстанцій взагалі до досліджували умови спірного договору, наведені позивачем в позовній заяві, та зокрема не з`ясували в якому статусі за умовами спірного договору були визначені його сторони (власника мереж, основного споживача, субспоживача).

Касаційний господарський суд також зазначає, що чинним законодавством України, зокрема частинами 1, 2 статті 11 Закону України "Про морські порти України", пунктом 25 Положення про пункти пропуску через державний кордон та пункти контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 751 від 18.08.2010, та пунктом 8 постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 22.02.1994 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства" дійсно передбачено безоплатне забезпечення (надання у тимчасове користування) органів охорони державного кордону приміщеннями для організації пунктів пропуску через державний кордон України. Однак, зазначеними нормами не передбачено, що забезпечення орендованих відповідачем приміщень послугами з електропостачання, водопостачання та водовідведення, теплопостачання повинно здійснюватися безоплатно за рахунок балансоутримувача такого орендованого майна.

Подібний правовий висновок викладено Верховним Судом України в постанові від 22.03.2017 у справі № 916/3164/14.

Крім того, як встановив суд апеляційної інстанції, відповідач під час розгляду справи господарським судом першої інстанції заявив про застосування до позовних вимог у справі позовної давності.

За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Однак, місцевий господарський суд взагалі не розглянув заяву відповідача про застосування строку позовної давності.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду заяви відповідача про застосування строку позовної давності дійшов висновку про відсутність підстав для її застосування до спірних правовідносин з огляду на необґрунтованість позовних вимог та недоведення порушення прав позивача.

Однак, враховуючи те, що висновки судів попередніх інстанцій про необґрунтованість позовних вимог та недоведення порушення прав позивача є передчасними, про що було викладено вище, Касаційний господарський суд вважає передчасним також і висновок апеляційного господарського суду щодо відсутності підстав для її застосування до спірних правовідносин.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

В порушення принципу повноти зазначені вище обставини не були встановлені судами попередніх інстанцій під час прийняття оскаржуваних рішення та постанови. Господарськими судами попередніх інстанцій помилково не були застосовані до спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та порушено норми процесуального права, у зв`язку з чим суди дійшли передчасних висновків, а оскаржувані рішення та постанову не можна визнати законними та обґрунтованими.

Передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не дають суду касаційної інстанції права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Встановлення обставин справи, оцінка доказів виходить за межі розгляду справи в порядку касації.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з частинами 3, 4 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не надали оцінку всім доводам та запереченням сторін, не дослідили всіх наявних в матеріалах справи доказів, враховуючи межі розгляду справи в суді касаційної інстанції, Касаційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Одеської області від 08.08.2018 та постанова Південно-Західного апеляційного господарського суду від 21.11.2018 підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду врахувати викладене вище, усунути допущені недоліки, всебічно і повно з`ясувати всі обставини справи, дійсні права та обов`язки сторін, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дослідивши докази, надані сторонами на підтвердження обставин, що мають значення у справі, у разі необхідності - витребувати нові докази та правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини і в залежності від встановленого вирішити спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права.

Крім того, суду слід з`ясувати, чи може рішення господарського суду, яке буде ухвалене за результатами розгляду справи, вплинути на права та обов`язки Фонду державного майна України по Одеській області, у зв`язку з чим необхідно вирішити питання щодо доцільності залучення до участі у справі Фонду державного майна України по Одеській області.

9. Судові витрати

Відповідно до статті 315 Господарського процесуального кодексу України у постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а справа передається на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл судових витрат у справі, в тому числі, й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд - ,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі відокремленого підрозділу Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 08.08.2018 та постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 21.11.2018 у справі № 916/1134/18 скасувати.

3. Справу № 916/1134/18 передати на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. Баранець

СуддіГ. Вронська

В. Студенець