Провадження № 2/346/13/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2019 р.

. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області

в

складі: судді П'ятковського В.І.,

за участю секретаря Іванишин Х.І.,

позивачки ОСОБА_1,

представника позивачки ОСОБА_2,

відповідача ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Коломиї цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, про поділ майна придбаного в шлюбі,

В С Т А Н О В И В :

Позивачка , звернувшись до суду з даним позовом, посилається на те, що 06 червня 1998 року зареєструвала шлюб з відповідачем, який рішенням Коломийського міськрайонного суду від 03 червня 2015 року розірвано.

Зазначає, що на підставі рішення Коломийської міської ради від 07 вересня 2005 року відповідачу була видана проектна документація на будівництво нежитлової будівлі - кафе з магазином та офісом в м. Коломия по вул. І.Мазепи, 321-В та 03 липня 2007 року ним отримано дозвіл № 188 інспекції державного архітектурно-будівельного контролю на виконання будівельних робіт. Будівництво було завершене в період спільного проживання, однак не проведено державної реєстрації новоствореного нерухомого майна, а тому в позовній заяві вказувала, що спірне майно є об»єктом незавершеним будівництвом. Під час розгляду справи в суді стало відомо, що відповідачу 29 жовтня 2014 року видано свідоцтво про право власності на вищевказане нежитлове приміщення, якому присвоєно адресний номер : м. Коломия, вул. Гетьмана ОСОБА_5, 321-Г та зареєстровано право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В зв»язку з вказаним позивачка подала до суду заяву про зміну її позовних вимог, яку вона і її представник підтримала в судовому засіданні.

Вказує, що під час розгляду справи в суді, відповідач провів державну реєстрацію спірної будівлі, про що йому 29 жовтня 2014 року видано свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення, якому присвоєно адресний номер : м. Коломия, вул. Гетьмана ОСОБА_5, 321-Г.

Вважає, що оскільки нежитлова будівля побудована в шлюбі, то дане майно згідно ст.ст. 60, 61 Сімейного кодексу України є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до вимог ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Тому просить суд в порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного приміщення.

У судовому засіданні позивачка та її представник змінені позовні вимоги підтримали, просять позов задовольнити.

Також заперечили проти відзиву на позовну заяву, мотивуючи тим, що позивачка приймала активну участь як у процесі виготовлення технічної документації, так і в самому будівництві даного приміщення. Вона через знайомих підшукала хороших майстрів для виконання робіт, разом зі своє матір"ю та бабусею готували обід і вечерю для робітників, її батько регулярно допомагав робітникам та здійснював контроль за якістю будівництва. На час будівництва вона, як приватний підприємець, спочатку разом із чоловіком торгувала на ринку, пізніше працювала торговим агентом "Прикарпатського торгового дому", отримувала гідні доходи, з яких сплачувала взятий спільно з відповідачем кредит на вікна і двері для будови. Станом на 2014 рік будівництво та внутрішні роботи були завершені і приміщення готове до експлуатації.

Після припинення спільного проживання з відповідачем, намагалась домовитись із ним про поділ даної будівлі в добровільному порядку, в зв"язку з чим він власноручно написав проект договору про поділ майна в рівних частинах, який вона долучила до матеріалів справи, визнавши його спільною сумісною власністю подружжя, однак згодом відмовився визнавати вказаний договір.

Відповідач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, підтримали відзив на позовну заяву, мотивуючи тим, що рішенням Коломийської міської ради від 07 вересня 2005 року позивачу, як приватному підприємцю, було надано в оренду терміном на 25 років земельну ділянку площею 203,44 кв.м. в м. Коломия по вул. І. Мазепи для комерційного використання, на підставі якого 08 жовтня цього ж року укладено договір оренди землі.

Згодом, рішенням Коломийської міської ради від 21 лютого 2006 року за № 37 надано дозвіл на проведення проектно-пошукових робіт, госпрозрахунковим проектно-виробничим архітектурно-планувальним бюро виготовлено робочий проект на будівництво та 03 липня 2007 року інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю видано дозвіл № 188 на виконання будівельних робіт.

Крім того, відповідач вказує, що позивачка не вкладала кошти ні у виготовлення технічної документації, ні в саме будівництво, яке проводилось за спільні кошти його та ОСОБА_6, з яким 13 травня 2009 року укладено договір про будівництво. За умовами даного договору ним надано земельну ділянку, а ОСОБА_6 фінансував будівництво приміщення і після його завершення та здачі в експлуатацію частка позивача повинна становити 1/10 частину будівлі, а ОСОБА_6 - 9/10 частин.

Разом з тим, вказує, що будівництво об"єкту здійснювало приватне підприємство «СЕМ» за його замовленням, що закріплено в Декларації про готовність об»єкта до експлуатації, оскільки на той час такий порядок проведення будівльних робіт був закрпілений законодавчо.

Просять в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Заслухавши пояснення сторін, їх представників, свідків, з'ясувавши обставини на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, суд вважає позовні вимоги підлягаючими до задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Пункт 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачає, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Судом встановлено, що 06 червня 1998 року сторони зареєстрували шлюб у відділ реєстрації актів громадянського стану Коломийського міськвиконкому Івано-Франківської області.

У шлюбі народився син, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Коломийської міської ради № 1807 від 07 вересня 2005 року підприємцю ОСОБА_3, відповідачу у справі, надано в оренду терміном на 25 років земельну ділянку площею 203,44 кв.м. по вул. ОСОБА_8ОСОБА_5 в м. Коломия для комерційного використання - будівництва та обслуговування кафе, на підставі якого 08 жовтня 2005 року укладено договір оренди вказаної земельної ділянки.

21 лютого 2006 року рішенням виконкому Коломийської міської ради № 37 відповідачу надано дозвіл на проведення проектно-пошукових робіт на будівництво на орендованій земельній ділянці, 22 листопада 2006 року госпрозрахунковим проектно-виробничим архітектурно-планувальним бюро виготовлено робочий проект на будівництво, а 03 липня 2007 року інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю видано дозвіл № 188 на виконання будівельних робіт.

29 жовтня 2014 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право вдасності на нерухоме майно - нежитлове приміщення, кафе з магазином та офісом площею 366 кв.м. по вул. Івана Мазепи, 321-Г в м. Коломия Івано-Франківської області та проведено за ним державну реєстрацію права власності.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 03 червня 2015 року шлюб між подружжям розірвано.

В судовому засіданні свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, Іванішин, Гісь та Вовчук підтвердили пояснення позивачки про те, що вона та її батьки приймали активну участь в процесі будівництва спірного нежитлового приміщення, пояснивши, що в різний час вони, свідки як майстри різного будівельного спрямування працювали на будівництві, належному сторонам та виконували окремі будівельні роботи. Свідки стверджували, що будівництво здійснювалось для сім"ї ОСОБА_3, які і проводили з ними розрахунок за виконану роботу, жодної сторонньої особи на будівництві не було. Зазначали, що їх годували або на об"єкті, або в будинку, що знаходиться на відстані приблизно 100 метрів від будови, де проживали батьки та сім"я позивачки.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_12, пояснив, що знайомий зі сторонами по справі та йому відомо, що вже тривалий час вони спільно не проживають, відповідач проживає окремо, у свого батька близько шести років. Про будівництво спірного об"єкта довідався приблизно у 2011 - 2012 році. За які кошти велось будівництво не знає, свої гроші на будівництво не позичав, хоча відповідач пропонував прийняти дольову участь.

Свідок ОСОБА_13 в судовому засіданні дав показання, що давно знайомий із сторонами. Близько 10 років тому допомагав їм вибрати земельну ділянку під комерційне будівництво та позичав гроші на будівельні потреби, які згодом повернули. Також йому відомо про контакти відповідача з ОСОБА_6, однак з приводу чого, не знає.

Показання цього свідка підтверджують пояснення позивачки про те, що будівництво велось за спільні кошти подружжя, які вони разом позичали та віддавали.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зі змісту ст. 81 ЦПК України випливає, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов'язок доказування лежить не на суду, а на сторонах.

Пояснення позивачки, про те, що спірне майно знаходиться на відстані 100 м від будинку її батьків, в якому вона проживала з відповідачем, що в період будівництва вона була фізичною особою підприємцем і разом з відповідачем торгували на ринку прлодуктами, а згодом працювала в «Прикарпатському ОСОБА_14» мерчандайзером, торговим представником, супервайзером, а відповідач, будучи підприємцем, торгував на ринку продовольчими продуктами, стверджуються витягом з реєстру юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців та копією трудової книжки ОСОБА_1. Вказані обставини не заперечував в судовому засіданні і відповідач.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч.ч. 1, 2, 3 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зіст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до Рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є юридично визначений факт шлюбних відносин або проживання чоловіка і жінки однією сім'єю, а особистої приватної власності кожного з подружжя є, зокрема, поділ, виділ належної частки за законом та спадкування.

Згідно зі ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Відповідно до ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, нежитлова будівля, яка є предметом спору, була збудована у період шлюбу спільними зусиллями і працею та за спільні кошти сторін у справі, а тому дане майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Суд не може взяти до уваги посилання відповідача на те, що земельна ділянка, на якій знаходиться спірний об"єкт нерухомості, надана йому в оренду як приватному підприємцю для комерційного використання, виходячи з наступних підстав.

Згідно правової позиції Верховного Суду, висловленій в постанові від 21 березня 2018 року в справі № 559/848/15-ц за загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Одним з видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України).

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України.

Так, згідно зі статтею 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна.

Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

Такий же висновок застосування норм матеріального права викладено і в постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року в справі за № 199/9413/15, від 21 лютого 2018 року в справі № 1527/19308/12, в правовій позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 червня 2016 року у справі 16-1752 цс 15, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс 17.

Також в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження посилання відповідача на те, що будівництво здійснювалось за кошти третьої особи ОСОБА_6 і основні будівельні роботи були здійснені після припинення сторонами спільного проживання, так як не підтверджені жодними належними доказами. Окрім того, достеменно знаючи про прийняте 09 жовтня 2012 року Коломийським міськрайонним судом рішення, яким за ОСОБА_6 визнано право власності на 9/10 спірної нежитлової будівлі, відповідач в 2014 році зареєстрував її в цілому за собою і таким чином визнав, що це майно не належить ОСОБА_6.

Не приймаються до уваги судом і твердження відповідача про те, що будівництво комерційного об"єкту здійснювалось приватним підприємством "СЕМ", так як спростовуються повідомленням ПП "СЕМ" № 4 від 29 жовтня 2018 року, згідно якого по підприємству було видано наказ № 10 від 07 травня 2005 року про призначення відповідального за виконання робіт по будівництву кафе в м. Коломия по вул. Мазепи, однак договір на виконання будівльних робіт із замовником не було укладено, а тому підприємство не було підрядником в процесі даного будівництва.

Згідно ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 21 грудня 2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» відзначив, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, для визначення якої при необхідності призначається експертиза.

Із висновку про вартість об"єкта оцінки, виготовленого Коломийським МБТІ 06 червня 2016 року, який не оспорювався сторонами, дійсна ринкова вартість спірної нежитлової будівлі становить 2780330 грн.

Виходячи з того, що спірний нежитловий будинок збудований подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю і частки співвласників є рівними, то суд вважає за можливе визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаного нерухомого майна, шляхом задоволення позову.

На підставі наведеного та ст.ст. 60, 61, 63, 70 Сімейного кодексу України, ст.ст. 5, 368, 369, 372 ЦК України, керуючись ст.ст. 263, 265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1, право власності на Ѕ частину нежитлової будівлі – кафе з магазином та офісом, загальною площею 366 кв.м., що знаходиться за адресою вул. ОСОБА_8 ОСОБА_5, 321-Г , м. Коломия Івано-Франківської області.

Рішення суду може бути оскаржено до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення.

Суддя П'ятковський В. І.