П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 2240/2766/18

Головуючий у 1-й інстанції: Михайлов О.О.

Суддя-доповідач: Гонтарук В. М.

11 лютого 2019 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гонтарука В. М.

суддів: Білої Л.М. Граб Л.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Ясен-Поділля" на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ясен-Поділля" до Управління Держпраці у Хмельницькій області про визнання протиправною та скасування постанови,

В С Т А Н О В И В :

в серпні 2018 року позивач звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду із позовом до Управління Держпраці у Хмельницькій області про визнання протиправною та скасування постанови.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись із прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити постанову про задоволення позовних вимог. В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування всіх обставин справи що призвело до неправильного її вирішення.

02 січня 2019 року до суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому зазначено про безпідставність доводів апеляційної скарги.

15 січня 2019 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив відповідача.

Сторони в судове засідання не з`явились. Про час, день та місце розгляду справи повідомлені завчасно та належним чином. Причини неявка суду не відомі.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, про що 07 лютого 2019 року було прийнято протокольну ухвалу.

За таких умов, згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України у випадку неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, під час судового розгляду повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не відбувається.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що 19.06.2018 головним державним інспектором Управління Держпраці у Хмельницькій області - на підставі направлення від 18.06.2018 №443/18 та клопотання військового комісаріату проведено інспекційне відвідування Товариства з обмеженою відповідальністю "Ясен-Поділля" з питань додержання законодавства про працю при звільненні з займаної посади ОСОБА_1 .

За результатами інспекційного відвідування складено акт №22-01/1317-ІВ від 19.06.2018.

В акті перевірки відповідачем зроблено висновок, що звільнення з роботи працівника ОСОБА_1 з 06.04.2018 року на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України, у зв`язку із призовом на військову службу є таким, що не відповідає ч.2 ст. 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та ст. 119 КЗпП України.

26.06.2018 року відповідачем складено припис №22-01/1317-ІВ-380, згідно якого генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Ясен-Поділля" зобов`язано у строк до 26.07.2018 усунути порушення.

10 липня 2018 року Управлінням Держпраці у Хмельницькій області прийнято постанову про накладення штрафу за №22/345, якою на підставі абз.5 ч.2 ст.265 КЗпП України вирішено накласти на товариство з обмеженою відповідальністю "Ясен-Поділля" штраф у розмірі 37230 грн.

Вважаючи постанову протиправною позивач звернувся до суду для її скасування.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що виконання вимог припису у встановлений законодавством строк не є підставою для незастосування відповідальності передбаченої статтею 265 Кодексу законів про працю України, а тому відповідач при прийнятті оскаржуваної постанови діяв у спосіб визначений законом та у межах наданих законом повноважень, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Ясен-Поділля".

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 4, 5 статті 2 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", заходи контролю здійснюються органами Державної фіскальної служби (крім митного контролю на кордоні), державного нагляду за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки (крім здійснення державного нагляду за провадженням діяльності з джерелами іонізуючого випромінювання, діяльність з використання яких не підлягає ліцензуванню), державного архітектурно-будівельного контролю (нагляду), державного нагляду у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім діяльності з переказу коштів, фінансових послуг з ринку цінних паперів, похідних цінних паперів (деривативів) та ринку банківських послуг), державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зокрема державного нагляду (контролю) в галузі цивільної авіації - з урахуванням особливостей, встановлених Повітряним кодексом України, нормативно-правовими актами, прийнятими на його виконання (Авіаційними правилами України), та міжнародними договорами у сфері цивільної авіації.

Зазначені у частині четвертій цієї статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов`язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин першої, четвертої, шостої - восьмої, абзацу другого частини десятої, частин тринадцятої та чотирнадцятої статті 4, частин першої - четвертої статті 5, частини третьої статті 6, частин першої - четвертої та шостої статті 7, статей 9, 10, 19, 20, 21, частини третьої статті 22 цього Закону.

Щодо доводів апелянта про правомірність дій позивача при звільненні ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає наступне.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України «Про оборону України» підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу (стаття 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Згідно із ч. 8 ст. 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Отже, за змістом наведених вище норм слідує, що з моменту оголошення мобілізації настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Позивач, як на підставу правомірності своїх дій зазначає, про те, що працівник ОСОБА_1 не призваний на військову службу під час мобілізації на особливий період, крім того останній не звертався в письмовій формі до підприємства про увільнення його від виконання трудових обов`язків із збереженням місця роботи, посади та здійснення виплат середнього заробітку, а тому гарантії передбачені ст. 119 Кодексу законів про працю України на нього не поширюються.

Відтак апелянт вважає, з працівником правомірно розірвано трудовий договір за п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Однак колегія суддів не погоджується із вказаними доводами, з огляду на слідуюче.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що Указом Президента від 14 січня 2015 року оголошено провести протягом 2015 року часткову мобілізацію у три черги протягом 210 діб із дня набрання чинності цим Указом. Одночасно оголошено про проведення у період із 18 березня до 01 травня 2015 року звільнення в запас (демобілізацію) військовослужбовців, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію».

Таким чином, з вищенаведеного слідує, що з моменту прийняття Президентом України Указу від 17.03.2014 року № 303/2014 " Про часткову мобілізацію" в України настав особливий період, зокрема, Збройні Сили України переведені на функціонування в умовах особливого періоду, а в подальшому Указом Президента України від 15.01.2015 року № 113 - VIII переведено національну економіку України на функціонування в умовах особливого періоду.

На сьогодні чинним залишається рішення Ради Національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Відповідно до примітки до статті 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні. Наявність кризової ситуації також констатована Законом України від 18.01.2018 № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», який набрав чинності 24 лютого 2018 року, що, як визначив законодавець, виражається у вчинені злочину агресії проти України та здійсненні тимчасової окупації частини її території.

Відповідно до Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», оголошено часткову мобілізацію, військові формування України, Оперативно-рятувальну службу цивільного захисту переведено на організацію та штати воєнного часу, у зв`язку з чим в Україні настав особливий період. Тобто, особливий період діє в Україні від 17 березня 2014 року, відповідне рішення уповноважена особа держави про його скасування, як і рішення про демобілізацію військовослужбовців, як комплекс заходів визначених законодавством, та переведення на організацію та штати мирного часу військових формувань України, не приймала.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду № 165/1637/16-ц від 16 квітня 2018 року, № 205/1993/17-ц 25 квітня 2018 року, № 619/1192/16-ц від 23 травня 2018 року, № 554/1596/17 від 30 травня 2018 року, № 631/1919/16-ц від 20 червня 2018 року, № 522/24225/16-ц від 26 червня 2018 року.

У вказаних справах суд дійшов висновку, що дія правового режиму - особливого періоду має місце, і в період після закінчення періоду мобілізації, яка тривала протягом 210 діб із дня набрання чинності 20 січня 2015 року Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015 року № 15.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає помилковими доводи апелянта, що із закінченням мобілізації закінчився особливий період, і функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, Збройних Сил України та інших військових формувань відбувається в умовах мирного часу, а також відпала потреба у виконані громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.

Приписами ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», яка набрала чинності 08.02.2015 року, визначено, що за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом, у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», громадянам України, які призвані на строкову військову службу на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року, гарантується збереження місця роботи (посади) та середньомісячного заробітку, викладені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» № 116-VIII від 15.01.2015 року, який набрав чинності 08.02.2015 року.

Передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України гарантії законодавства пов`язуються з дією особливого періоду.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 був призваний на військову службу, що підтверджується копією повістки, яка долучена до матеріалів інспекційного відвідування.

У зв`язку з чим, ТОВ "Ясен Поділля" було видано наказ № 191 к про припинення трудового договору від 06.04.2018 року відповідно до якого гр. ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади на підставі п.3 ст.36 КЗпП.

Разом з тим, як на відсутність в діях позивача будь яких порушень при звільненні ОСОБА_1 апелянт зазначає, що в повістці була відсутня інформація для роботодавця, а саме, що роботодавець повинен зберегти працівнику робоче місце.

Водночас, колегія суддів вважає такі доводи безпідставними, оскільки дотримання вимог КЗпП України є обов`язком кожного роботодавця, незнання чи небажання знати чинне законодавство не звільняє від відповідальності.

Щодо посилання апелянта на положення Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих питань проходження громадянами військової служби» від 05.04.2018 № 2397-УІІІ, який набрав чинності з 23 червня 2018 року, як на підставу правомірності своїх дій, колегія суддів вказує на слідуюче.

Вказаним Законом внесено зміни до статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», яким удосконалено положення щодо підстав та умов звільнення з військової служби.

Суд зауважує, що вказаним Законом для різних категорій військовослужбовців здійснюється різний поділ (зазначається різний період) випадків, у разі настання яких військовослужбовець може бути звільнений з військової служби.

Зокрема, для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом (частина п`ята статті 26 Закону) - випадки звільнення з військової служби діляться на ті, що у мирний час (пункт 1 частини п`ятої), під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) (пункт 2 частини п`ятої) та ті, що з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації (пункт 3 частини п`ятої).

Законодавством чітко визначено, що час дії особливого періоду має місце і поза періодом з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації.

У вказані періоди згідно нової редакції статті 26 згаданого Закону звільнення військовослужбовців здійснюється з посиланням на підстави передбачені пунктом 3 частини п`ятої, а поза вказаного періоду з посиланням на час дії особливого періоду згідно пункту 2 частини п`ятої.

Тобто, здійснивши аналіз вищезазначених правових норм, колегія суддів вважає, що наведені в апеляційній скарзі посилання на зміни у законодавстві, щодо підстав та умов звільнення військовослужбовців зі служби не спростовують встановленої обставини під час проведення інспекційного відвідування, а саме що дія правового режиму - особливого періоду на час звільнення працівника з підприємства продовжувалась.

Щодо виконання вимог статті 3 Закону № 877, а саме принципу - презумпції правомірності діяльності суб`єкта господарювання у разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі Закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків суб`єкта господарювання та/або повноважень органу державного нагляду (контролю) судова колегія зважає на наступне.

Одним із завдань Управління Держпраці є : реалізація державної політики з питань контролю за додержанням законодавства про працю. Управління Держпраці та його службові особи, які наділені правом здійснювати державний контроль за дотриманням законодавства про працю не наділені повноваженнями здійснювати контроль за діяльністю суб`єктів господарюванням, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

З матеріалів справи встановлено, що Актом інспекційного відвідування № 22-01/1317-ІВ від 19.06.2018 року складеного відповідно до Порядку № 295 встановлено обставини прийняття рішення посадовою особою об`єкта відвідування (суб`єктом господарювання), яке призвело до порушення права особи на гарантії встановлені законодавством про працю, і жодним чином не поставлено під сумнів правомірність діяльності суб`єкта господарювання, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку.

Суд звертає увагу, що статтею 3 Закону № 877 визначено принцип презумпції правомірності діяльності суб`єкта господарювання, який має відмінності за змістом у визначені від презумпції правомірності рішень платника податку, яка передбачена пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексом України.

Таким чином, підстав вважати, що здійснення інспекційного відвідування та зроблені у ньому висновки, призвели до порушення принципу - презумпції правомірності діяльності суб`єкта господарювання не має.

У зв`язку з чим, наведені в апеляційній скарзі обґрунтування про порушення принципу не відповідають суті і змісту принципу передбаченого статтею 3 Закону України № 877.

Відповідно до вимог статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей та іншими законами».

Відповідно до положень статті 5-1 КЗпП України гарантією забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

У зв`язку з чим, твердження апелянта що виплата працівнику середнього заробітку грубо порушує права інших працівників підприємства гарантовані ст. 43 Конституції України є необґрунтованими та зробленими без врахування норм КЗпП України, Закону України " Про оплату праці".

Враховуючи фактичні обставини, зокрема, звільнення ОСОБА_1 06.04.2018 року на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв`язку з призовом на військову службу, колегія суддів погоджується з доводами відповідача, що ОСОБА_1 було звільнено без законних підстав, з порушенням трудового законодавства, а тому оскаржувана постанова прийнята відповідачем на підставі, у спосіб та у межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для їх прийняття, а тому підстави для її скасування відсутні.

Крім того, апелянт в своїй апеляційній скарзі вказує на те, що Управлінням Держпраці неправомірно проведено на підприємстві 19 червня 2018 року захід державного контролю у формі "інспекційного відвідування". Також зазначає, що дана форма проведення перевірки не передбачена жодним законом, а статтею 4 Закону України " Про основні засади державного нагляду (контролю) в сфері господарської діяльності визначено, що форми заходів державного нагляду (контролю) визначаються законами.

Так, частиною 4 ст.2 Закону №877 визначено, що заходи державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення проводяться у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами.

Управління Держпраці при здійсненні контрольно-наглядової діяльності керується Конвенцією Міжнародної організації праці N81 1947 року "Про інспекцію у промисловості й торгівлі", ратифіковану Законом N 1985-ІУ ( 1985-15) від 08.09.2004 (далі Конвенція №81). Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

На основі Конвенції №81 розроблено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 року №295 (далі - Порядок №295) як спеціальний нормативно-правовий акт що регламентує особливості процедури здійснення контрольних функцій органами Держпраці. Таким чином, така форма здійснення контрольної діяльності як «інспекційне відвідування (інспектування, інспекція) визначена Порядком №295 саме тому, що передбачається Конвенцією №81 (п.2 ст. 12, п.с) ст. 15, ст.16, у зв`язку з чим доводи апелянта в цій частині є безпідставними та не обґрунтованими.

Аналізуючи доводи апелянта стосовно того, що при перевірці Товариства відповідач вийшов за межі предмету перевірки, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, 19.06.2018 головним державним інспектором Управління Держпраці у Хмельницькій області - на підставі направлення від 18.06.2018 №443/18 та клопотання військового комісаріату проведено інспекційне відвідування Товариства з обмеженою відповідальністю "Ясен-Поділля" з питань додержання законодавства про працю при звільненні з займаної посади ОСОБА_1 .

Згідно матеріалів справи, при здійсненні інспекційного відвідування відповідачем було перевірено лише питання додержання законодавства про працю Товариством з обмеженою відповідальністю "Ясен-Поділля", викладені у скарзі громадянина ОСОБА_1 , а відтак, доводи апелянта про порушення Управлінням Держпраці ( далі - Управління) меж конкретного предмету контрольного заходу, є безпідставними.

Також, як на підставу скасування оскаржуваного рішення позивач зазначає про те, що Управлінням порушено вимоги ч.2 ст.6 Закону №877 й проведено повторний захід державного нагляду в червні 2018 року (направлення №443/18 від 18.06.2018) за тим самим фактом, що й у травні 2018року (направлення №289/18 від 04.05.2018). Даючи оцінку вказаним доводам судова колегія зазначає слідуюче.

Згідно вимог ст. 16 Конвенції Міжнародної організації праці N81 1947 року Про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, ратифікованої Законом N 1985- IV ( 1985-15 ) від 08.09.2004 інспекції на підприємствах проводяться так часто і так ретельно, як це необхідно для забезпечення ефективного застосування відповідних правових норм.

З матеріалів справи слідує, що у травні 2018 року інспекторами праці було здійснено інспекційне відвідування позивача з питань додержання законодавства про працю в частині нарахування та своєчасної виплати заробітної плати.

В свою чергу, судом апеляційної інстанції встановлено, що інспекційне відвідування відповідачем у червні 2018 року проведено з питань додержання ТОВ "Ясен Поділля" законодавства про працю в частині дотримання гарантій працівників, визначених ст.119 КЗпП України.

Тобто, з урахуванням вказаних обставин, колегія суддів вважає, що в даному випадку управлінням Держпраці не проводився аналогічний повторний захід контролю, у зв`язку з чим доводи апелянта в цій частині також не підлягають задоволенню.

Крім того, суд апеляційної інстанції критично оцінює доводи позивача, що Управлінням було видано направлення на проведення інспекційного відвідування ТОВ "Ясен Поділля"з порушенням вимог, встановлених ч.3 ст. 7 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" до його змісту, з огляду на слідуюче.

Порядком №295 здійснення заходів державного контролю за додержанням законодавства про працю, розробленому на основі міжнародного нормативно-правового акту - Конвенції №81, визначено процедуру здійснення такого держконтролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю. Усі ці суб`єкти тепер іменовані об`єктами відвідування.

Державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці.

На підставі п. 5 вказаного Порядку інспекційні відвідування проводяться:

1) за зверненням працівника про порушення стосовно нього законодавства про працю;

2) за зверненням фізичної особи, стосовно якої порушено правила оформлення трудових відносин (скажімо, неправильне оформлення прийняття на роботу або необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, в т. ч. в усній формі);

3) за рішенням керівника органу контролю про проведення інспекційних відвідувань з питань виявлення неоформлених трудових відносин, прийнятим за результатами аналізу інформації, отриманої із засобів масової інформації, інших джерел, доступ до яких не обмежений законодавством, та джерел, зазначених у підпунктах 1, 2, 47 цього пункту;

4) за рішенням суду, повідомленням правоохоронних органів про порушення законодавства про працю;

5) за повідомленням посадових осіб органів державного нагляду (контролю), про виявлені в ході виконання ними контрольних повноважень ознак порушення законодавства про працю.

Державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці.

Вказаним Порядком така форма державного контролю як «інспекційні відвідування» не передбачає поділу на два типи: планові та позапланові. Відтак, за відсутності поділу контрольних заходів державного нагляду за додержанням законодавства про працю на типи, у направленнях правомірно не вказується тип.

У свою чергу, статтею 10 Закону України "Про звернення громадян" передбачено випадки заборони розголошення відомостей, що містяться у зверненнях".

Відповідно до ст.15 Конвенції № 81 з урахуванням винятків, які можуть бути передбачені національним законодавством, інспекторам праці, слід вважати абсолютно конфіденційними джерело будь якої скарги, доведеної до їхнього відома, на недоліки або порушення правових норм і утримуватись від повідомлення роботодавцю або його представнику про те, що інспекційне відвідування було проведено у зв`язку з отриманням такої скарги, аналогічні положення викладені і в Порядку 295.

Як вбачається зі змісту направлення, з метою забезпечення конфіденційності, підстави здійснення інспекційного відвідування зазначено - наказ Управління №112 від 18.06.2018 року.

Разом з тим, суд зауважує, що відсутність в наказі відомостей про здійснення попереднього інспекційного заходу контролю, не впливає на правомірність проведення перевірки та зміст нового заходу контролю, та не може бути підставою для скасування спірного рішення лише з формальних підстав.

Щодо доводів апелянта про порушення відповідачем строку проведення інспекційного відвідування й терміну підписання акту, суд зазначає слідуюче.

Відповідно до ч. 6 ст.7 Закону № 877, пункту 19 Порядку № 295- акт інспекційного відвідування є документом, який складається за результатами інспекційного відвідування у якому посадова особа органу державного контролю зазначає стан виконання вимог законодавства об`єктом відвідування, а в разі невиконання - детальний опис виявленого порушення з посиланням на відповідну вимогу законодавства.

Згідно пункту 10 Порядку №295 тривалість інспекційного відвідування, невиїзного інспектування не може перевищувати 10 робочих днів, для суб`єктів мікропідприємництва та малого підприємництва - двох робочих днів.

Водночас, суд зауважує, що обмежень, щодо фактичної тривалості проведення інспекційного відвідування в межах визначеної тривалості 10 робочих днів, і для суб`єктів мікропідприємництва та малого підприємництва - двох робочих днів, як Законом №877, так і Порядком № 295 не передбачено.

Таким чином, на переконання суду апеляційної інстанції, здійснення інспекційного відвідування в один день, за умов з`ясування усіх обставин, що стали підставою для здійснення такого заходу, ніяким чином не може свідчити про порушення строку контрольного заходу, необ`єктивність та упереджене ставлення посадової особи контролюючого органу до об`єкту відвідування та його посадових осіб.

Щодо доводів апелянта про те, що оскаржувана постанова винесена уповноваженою особою Управління незаконно на основі акта про виявлення під час інспекційного відвідування суб`єкта господарювання ознак порушення законодавства про працю, оскільки частиною 2 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 року №509 (далі Порядок №509) передбачено накладення штрафу на основі акта перевірки, судова колегія зазначає слідуюче.

Так, до Порядком №509 дійсно не внесені зміни, у зв`язку з набранням чинності Порядку №295 в частині перейменування назви заходу контролю органів Держпраці, а саме перейменування такого заходу як перевірка на інспекційне відвідування.

Проте суд зауважує, що на зміст застосування правової норми (абз.4 п.2 Порядку №509) зміна назви контрольного заходу не впливає, оскільки перевірка та інспекційне відвідування ( в даному випадку) - це тотожні терміни.

Колегія суддів звертає увагу, що особливістю інспекційного відвідування є лише те, що захід контролю під такою назвою застосовується лише органами Держпраці. Такий контрольний захід як перевірка перейменовано в інспекційне відвідування з метою приведення законодавства про працю до міжнародних правових норм.

За таких обставин, колегія суддів критично ставиться до позиції апелянта, що при здійсненні заходу контролю на ТОВ «Ясен-Поділля» інспектором праці було допущено процесуальні порушення.

Окрім того, суд погоджується з доводами суду першої інстанції, що у разі, коли суб`єкт господарювання вбачає процесуальні порушення при здійсненні контролюючим органом контрольно- наглядового заходу - він може скористатися своїми правами, визначеними ст.10 Закону №877 та п.14 Порядку №295 і не допустити перевіряючого до здійснення такого заходу. Як встановлено під час розгляду справи в суді першої інстанції та знайшло своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, посадовими особами ТОВ «Ясен-Поділля» інспектор праці був допущений до проведення інспекційного відвідування й отримав від позивача всі запитуванні документи для виконання своїх контрольних повноважень, а тому твердження апелянта про порушення відповідачем Порядку №509 є безпідставними.

Таким чином, з урахуванням вищезазначених обставин, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана постанова винесена відповідачем в межах на підставі своїх повноважень та в межах норм чинного законодавства, а тому підстави для її скасування відсутні.

При цьому, апеляційна скарга не містить посилання на обставини, передбачені ст. 317 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню, оскільки доводи викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції про наявність підстав для відмови в задоволенні адміністративного позову.

Натомість оскаржуване рішення суду ухвалено у відповідності до вимог чинного законодавства України, враховуючи всі фактичні обставини справи, в межах наданих суду повноважень, та вірно застосовано судом як норми процесуального так і матеріального права, в повному обсязі з`ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, доведено та всебічно обґрунтовано їх в своєму рішенні, надано належну оцінку всім доказам, ґрунтуючись на повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, ЄСПЛ у п. 36 по справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).

Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Товариства " Ясен - Поділля" залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.

Головуючий Гонтарук В. М. Судді Біла Л.М. Граб Л.С.