ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

05 лютого 2019 року № 826/4709/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Григоровича П.О., розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом

Громадянина Ірану ОСОБА_2

до третя особа

Державної міграційної служби України Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби к м. Києві та Київській області

про

визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Ірану ОСОБА_2 з позовом до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №50-16 від 17 березня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Ірану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Громадянина Ірану ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що він є громадянином Ірану, прибув на територію України легально, у 2014 році змінив релігію і має побоювання за своє життя в країні походження.

Також позивач зазначив, що Державною міграційною службою України було необґрунтовано та протиправно відмовлено йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ним було подано до органів Державної міграційної служби всі необхідні документи, що дають підставу для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Окружним адміністративним судом м. Києва замінено третю особу - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві її правонаступником - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби к м. Києві та Київській області.

Відповідач та третя особа проти задоволення позовних вимог заперечували, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних у Державній міграційній службі України повноважень, з урахуванням того, що у даному випадку не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.

Розгляд справи здійснено у порядку письмового провадження на підставі частини 3 статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Ісламської Республіки Іран (народився у м. Ахар), за національністю - турок, за віросповіданням - християнин, неодружений.

У серпні 2010 року позивач залишив територію Ісламської Республіки Іран та прибув до України літаком, перетнувши пункт пропуску через державний кордон України "Бориспіль" за національним паспортом серії НОМЕР_1 по одноразовій візі типу "О" (на навчання).

21 червня 2012 року позивач отримав від УГІРФО ГУМВС України в м. Києві посвідку на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 з терміном дії до 01.12.2012. Однак 10.12.2012 до ГУДМС України в м. Києві надійшло клопотання приймаючої сторони про скасування посвідки на тимчасове проживання на ім'я ОСОБА_2 у зв'язку з відрахуванням останнього за порушення навчальної дисципліни та поверненням його за сімейними обставинами на батьківщину (наказ від 25.09.2012 року №4149-н) та рішенням відповідача від 10.12.2012 скасовано посвідку на тимчасове проживання позивача.

30 травня 2013 року позивач звернувся до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 10.10.2013 року № 616-13 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.11.2013 у справі №826/16928/13-а за позовом громадянина Ірану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.01.2014 року, в задоволенні позову відмовлено повністю. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25.02.2014 року №К/800/8641/14 у відкритті касаційного провадження відмовлено.

В 2015 році позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом про визнання неправомірним та скасування наказу від 05.01.2015 року №1 ГУДМС України в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, а також зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 05.02.2015 по справі №826/606/15, яка набрала законної сили, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 05.01.2015 №1 про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, а також зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_2 від 16.12.2014 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.

На виконання вимог суду Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві проведено процедуру повторного розгляду заяви позивача від 16.12.2014.

Рішенням Державної міграційної служби України від 17.02.2016 №50-16 особі ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись із вказаним рішенням відповідача та вважаючи його таким, що прийняте без повного з'ясування обставин, позивач звернувся з даним позовом до суду за захистом своїх прав.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіряючи правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд звертає увагу на наступне.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (ч.6 ст.9 Закону №3671-VI).

Відповідно до ч.8 ст.9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.11 ст.9 Закону №3671-VI).

Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з матеріалів справи, у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 16 грудня 2014 року № 236 позивач зазначив, що не може повернутися до своєї країни, оскільки він змінив релігію. В анкеті позивач також наголошував, що його родичі змінили релігію та виїхали за кордон. В додаткових відомостях анкети позивач зауважив на необхідності враховувати зміни законодавства України, а саме п.13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI.

Отже, підставами для отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивачем визначено зміну ним релігії та значні побоювання можливого порушення його прав в країні походження.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві 17 серпня 2015 року за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно зазначеного висновку відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з недоведеністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Рішенням відповідача №50-16 від 17 лютого 2016 року зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 14 березня 2016 року позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Слід зазначити, що при складенні рішення від 17.02.2016 №50-16 відповідачем допущено описку в підставах прийняття рішення та зазначено: «Відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону..», в той час як насправді підставою для відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є абзац четвертий частини першої статті 6 Закону, що вбачається з висновку від 17.08.2015 та описової частини самого рішення від 17.02.2016 №50-16.

Окружний адміністративний суд м. Києва погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.

Так, як вже зазначалось вище, в заяві - анкеті від 11.12.2014 року позивач повідомив, що він не може повернутися до країни походження у зв'язку зі зміною релігії та побоювання про можливу його страту як особи, що вийшла з Ісламу та прийняла християнство.

Натомість, суд вважає за необхідне критично віднестися до такого твердження позивача з огляду на таке.

На запитання: «Чи були коли-небудь причетні до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з Вашою расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами тощо?», «Чи застосовувались до Вас адміністративні заходи (затримання, арешт)?», «Чи притягались до кримінальної відповідальністі?» ОСОБА_2 відповів: «Ні».

З протоколу співбесіди від 17.08.2015 вбачається що позивачу не погрожували ані вбивством, ані погрозами іншого характеру під час його перебування в країні походження.

З огляду на викладене, суд погоджується з висновком третьої особи, що побоювання повернення іноземця до країни походження ґрунтуються виключно на суб'єктивних твердженнях. Інших, детальних пояснень переслідувань позивача, або його родини в країні походження, матеріали справи позивача №2014KYIV02036 не містять, так само і позов в цій частині не надає суду можливості дійти висновку про неповноту встановлених та повідомлених позивачем обставин в ході проведення процедур по розгляду заяви від 16.12.2014 №236.

До того ж, Окружний адміністративний суд м. Києва також погоджується з висновком третьої особи про ненадання жодних документальних підтверджень тому, що позивач дійсно прийняв православну віру, оскільки в матеріалах справи позивача №2014KYIV02036 відсутній документ про це. Наявність в матеріалах свідоцтва Української Православної Церкви від 09.11.2014 року про проведення Таїнства хрещення миропомазання, не може беззаперечно свідчити про зміну ОСОБА_2 релігії, оскільки цей документ складений відносно ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, отже іншої ніж позивач особи, а позивач, з повідомленої ним інформації, володіючи російською мовою на середньому рівні, жодним чином не виправив описку/помилку/неточність в такому свідоцтві та не надав жодних обґрунтувань з цього приводу ані в позовній заяві, ані в інших заявах по суті справи.

Також, Окружний адміністративний суд м. Києва вважає за необхідне звернути увагу на те, що в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 16.12.2014 на запитання: «Коли покинули країну постійного проживання?» позивач надав відповідь: «літом 2011 року», а в протоколі співбесіди від 17.08.2015 вже зазначає: «у 2009 році».

З наведеного слід зробити висновок, що основною метою звернення із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація на території України, про яку позивач неодноразово зазначав особисто.

Отже, жодних доказів на підтвердження можливої загрози життю громадянина Ірану ОСОБА_2 ані під час звернення до органу міграційної служби, ані під час розгляду та перевірки його заяви міграційним органом, ані під час розгляду справи судом, позивачем не надано.

Аналіз матеріалів особової справи громадянина Ірану ОСОБА_2, не містять інформації, яка могла би бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань заявника стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, та інформації, яка могла би бути перевірена або достовірно встановлена щодо наявності таких обставин. Натомість, аналіз ситуації в країні громадянської належності позивача дозволяє зробити висновок, що заявник не обґрунтував неможливості повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування, оскільки з відкритих інтернет джерел міграційним органом встановлено, що офіційно християнство в Ірані дозволено, натомість християнам заборонено займатися проповідницькою діяльністю.

З матеріалів справи та пояснень позивача та його представника вбачається, що в обґрунтування позовних вимог громадянином Ірану ОСОБА_2 було надано відомості, які не підтверджують факту переслідування позивача або його побоювань стати жертвою переслідувань чи розумної можливості того, що позивачу буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання позивачу статусу біженця або визнання громадянина Ірану ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, заявник в заяві - анкеті зазначив, що виїхав з країни походження легально, маючи дозвіл влади на виїзд, прибув до України літаком з наявною візою, у зв'язку з чим, стає очевидним факт відсутності будь-яких проблем у позивача в країні походження.

За таких обставин суд вважає, що рішення відповідача № 50-16 від 17 лютого 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною позовною вимогою.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, з'ясувавши фактичні обставини справи та проаналізувавши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Громадянин Ірану ОСОБА_2 (АДРЕСА_1

Державна міграційна служба України (ідентифікаційний код ЄДРПОУ 37508470, адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9).

Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ідентифікаційний код ЄДРПОУ 42552598, адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя П.О. Григорович