ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

21 січня 2019 року

м. Дніпро

справа № 808/858/16

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Шлай А.В. (доповідач),

суддів: Прокопчук Т.С., Суховарова А.В.,

за участю секретаря судового засідання Іотовой А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 липня 2018 року (суддя Прасов О.О.), ухвалене за правилами загального позовного провадження в м. Запоріжжі, в адміністративній справі № 808/858/16 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області, про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, заборгованості по щорічній матеріальній допомозі (як складової частини заробітної плати), середньомісячного заробітку, 3% річних, інфляційних втрат, та відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

09 березня 2018 року до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1, в якому він, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (а.с.186-190), просив стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області компенсацію за всі (230) дні невикористаної відпустки, за період 2002-2007 роки в сумі 6119 грн. 85 коп.; не доплачені та не виплачені суми матеріальної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати за період служби в ОВС України з 1996 року по грудень 2007 року; середній заробіток за весь час затримки фактичного розрахунку (компенсації за всі дні невикористаної відпустки, за період 2002-2007 рр. та невиплачену і недоплачену матеріальну допомогу) при звільненні, по дату до 01.06.2018, у сумі 162657 грн. 60 коп.; три відсотки річних від простроченої суми компенсації за всі дні невикористаної відпустки, в сумі 550 грн. 78 коп.; інфляційні втрати, від суми компенсації за всі дні невикористаної відпустки, в сумі 4167 грн. 61 коп.; 10000 грн. 00 коп. на відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 вказував на те, що з 19.11.1991 року по 03.12.2007 року включно він проходив службу в органах внутрішніх справ України на різних посадах. При звільненні з органів внутрішніх справ 03.12.2007 року, ГУМВС України в Запорізькій області не здійснило з ним повний розрахунок. Вказаний факт підтверджується відповіддю ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Запорізькій області від 08.02.2018 року №12/22-М на інформаційний запит.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 19 липня 2018 року позов задоволено частково. Суд стягнув з Головного управління МВС України в Запорізькій області на користь позивача компенсацію за всі (230) дні невикористаної відпустки за період 2002-2007рр. у сумі 6119 грн. 85 коп., не доплачені та не виплачені суми матеріальної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати за період служби в ОВС України з 1996 року по грудень 2007 року у сумі 5467 грн. 30 коп., середній заробіток за весь час

затримки фактичного розрахунку (компенсації за всі дні невикористаної відпустки, за період 2002-2007 роки та невиплачену і недоплачену матеріальну допомогу) при звільненні, по дату до 01.06.2018, у сумі 162657 грн. 60 коп.

У задоволенні позовних вимог про стягнення трьох відсотків річних від простроченої суми компенсації за всі дні невикористаної відпустки в сумі 550 грн. 78 коп.; інфляційних втрат від суми компенсації за всі дні невикористаної відпустки в сумі 4167 грн. 61 коп.; 10000 грн. 00 коп. на відшкодування моральної шкоди - судом відмовлено.

В частині відмови у задоволенні позову рішення суду першої інстанції позивачем не оскаржено.

У поданій апеляційній скарзі відповідач просить скасувати оскаржене рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Доводи скаржника, які викладені в апеляційній скарзі:

Щодо стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток.

Суд не врахував, що на момент звільнення з посади старшого дільничного інспектора міліції відділення дільничних інспекторів міліції Орджонікідзевського районного відділу міліції ЗМУ ГУМВ України в Запорізькій області позивач мав звання майора міліції, яке відповідно до п. 2 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ віднесено до старшого начальницького складу. Цим Положенням компенсація за невикористані відпустки при звільненні за власним бажанням особи старшого начальницького складу не передбачалась.

Щодо невиплаченої та недоплаченої матеріальної допомоги.

Скаржник зазначає, що у зв'язку із обмеженим фінансуванням у 1997-1998 роки та 2001-2006 роки ГУМВС бюджетні зобов'язання на виплату матеріальної допомоги не приймались, допомога співробітникам не нараховувалась та не виплачувалась, тому заборгованість по її виплаті не обліковується.

Щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку.

Скаржник стверджує, що Кодекс законів про працю України до спірних правовідносин не застосовується. Спеціальним законодавством, яке регулювало оплату праці осіб особового складу органів внутрішніх справ, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату всіх належних сум, про що зазначено у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 року у справі № 806/1309/17.

Щодо порушення строку звернення до суду.

Скаржник вказує, що судом не враховано, що ОСОБА_1 звернувся до суду після восьми років з часу звільнення. Відкривши провадження у справі, суд порушив принцип правової визначеності, проігнорувавши вимоги частину 2 статті 122 КАС України.

Також скаржник наполягає на зменшенні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як на це вказано у п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 року № 13, оскільки позов було задоволено частково.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржене рішення суду першої інстанції без змін, як законне та обґрунтоване. Вказує на те, що у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 року у справі № 806/1309/17 зазначено про необхідність застосування статей 116, 117 КЗпП України у випадку проведення несвоєчасного розрахунку при звільненні осіб, які проходили службу в Національній поліції, що є додатковим аргументом на користь правильності оскарженого рішення суду першої інстанції. Доводи скаржника про необхідність зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не ґрунтуються на положеннях законодавства. Невиплата при звільненні всіх належних працівнику сум є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, про що зазначено у рішеннях ЄСПЛ., у тому числі, у справі «Пономарьов проти України».

У судовому засіданні представник скаржника підтримав вимоги та доводи апеляційної скарги. Позивач просив проводити апеляційний розгляд без його участі.

Здійснюючи перевірку оскарженого рішення суду першої інстанції, колегія суддів керується приписами статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких рішення суду повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини:

Наказом ГУМВС України в Запорізькій області №661о/с від 04.12.2007 року позивач звільнений з ОВС України за п.«ж» ст.64 «Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» (за власним бажанням). Вислуга років на день звільнення в календарному обчисленні складає 18 років 00 місяців 03 дня, у пільговому обчисленні 24 роки 04 місяці 07 днів (а.с.8). У наданому Головою ліквідаційної комісії ГУМВС України в Запорізькій області листі (вих.№341пі/03/01/2 від 17.12.2015) позивача повідомлено, що у період служби в УМВС України в Запорізькій області використані чергові відпустки: - у 1996 році - з 26.11.1996 до 27.12.1996; - у 1997 році - з 07.05.1997 до 07.06.1997; - у 1998 році - з 13.04.1998 до 16.05.1998; - у 1999 році - з 09.08.1999 до 12.09.1999; - у 2000 році - з 10.05.2000 до 14.06.2000; - у 2001 році - з 06.08.2001 до 11.09.2001. На момент звільнення з органів внутрішніх справ компенсація за невикористані дні чергових відпусток не виплачувалась.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач набув право на грошову компенсацію за невикористану в році звільнення відпустку та про наявність законних підстав для стягнення компенсації за 230 днів невикористаної відпустки, не нарахованої та не сплаченої матеріальної допомоги, середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку при звільненні.

Перевірка правильності висновків суду першої інстанції здійснюється апеляційним судом в межах вимог апеляційної скарги, як це передбачено статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України.

Щодо дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду та незастосування судом першої інстанції наслідків пропуску цього строку, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України.

Згідно матеріалів справи, постановою Верховного Суду від 04 травня 2018 року скасовані ухвала Запорізького окружного адміністративного суду від 18 квітня 2016 року, ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2016 року та ухвала Вищого адміністративного суду України про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду у зв'язку із пропуском строку звернення до адміністративного суду. Верховний Суд дійшов висновку про те, що грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки є частиною заробітної плати, а тому звернення до суду з вимогами про зобов'язання її виплатити не обмежується будь-яким строком.

Зважаючи на те, що перевірка правильності застосування судом норм процесуального права при вирішенні питання дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду здійснена Верховним Судом, про що відомо скаржнику, його доводи в цій частині є неспроможними.

Щодо помилкового застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положень Кодексу законів про працю України.

Скаржник посилається на правову позицію, викладену Верховним Судом у постанові від 01 березня 2018 року у справі № 806/1309/17. У цій постанові Суд зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Непоширення норм Кодексу законів про працю України на поліцейських стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських зі служби в поліції (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці поліцейських, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпПУ як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в поліції.

Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області в апеляційній скарзі також вказувало на відсутність врегулювання у спеціальному законодавстві питання строку проведення розрахунку при звільненні та відповідальності роботодавця у випадку затримки розрахунку працівників в органів внутрішніх справ при звільненні.

З урахуванням наведених вище висновків Верховного Суду, колегія суддів вважає доводи скаржника щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України необґрунтованими.

Щодо сум, які підлягали виплаті позивачу при звільненні.

Позивач просив стягнути на свою користь компенсацію за всі (230) дні невикористаної відпустки, за період 2002-2007рр. у сумі 6119 грн. 85 коп. Суд першої інстанції зазначену позовну вимогу задовольнив. При цьому, у рішенні суду не наведено розрахунок сум компенсації.

На виконання ухвали Третього апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2018 року Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області надана копія витягу з наказу начальника Управління Міністерства внутрішніх справи України у Запорізькій області № 405 о/с від 27.09.2005 року, яким внесені зміни в облікові документи майора міліції ОСОБА_1 (С-459290) - старшого дільничного інспектора міліції групи дільничних інспекторів міліції Кушугумського селищного відділення міліції Запорізького районного відділу у зв'язку із зміною прізвища на «ОСОБА_1» на підставі свідоцтва про шлюб НОМЕР_2, виданого Запорізьким відділом РАЦС Запорізького обласного управління юстиції від 27.04.2005 року.

Протягом 2002 - 2007 років ОСОБА_1 використав наступні чергові відпустки: за 2003 рік згідно наказу начальника Запорізького РВ від 16.10.2003 року № 200 ( з 14.10.2003 року по 17.11.2003 року) - 35 діб; за 2005 рік згідно наказу начальника Запорізького РВ від 15.12.2005 року № 247 ( з 05.12.2005 року по 10.01.2006 року) - 35 діб + 2 святкових дня, не використано 5 днів. На підтвердження зазначених відомостей відповідачем надано копії витягів з особової картки ОСОБА_1 по грошовому забезпеченню.

Таким чином, розмір грошової компенсації за дні невикористаної відпустки складає 4268,55 грн., з яких:

За 2002 рік - 35 діб (7165 грн. (сума грошового забезпечення за рік) : 365 дн. х 35 діб) = 687,05 грн.

За 2004 рік - 40 діб (7404 грн. (сума грошового забезпечення за рік) : 365 дн. х 40 діб) = 809,56 грн.

За 2005 рік - 5 діб (11073,35 грн. (сума грошового забезпечення за рік) : 365 дн. х 5 діб) = 151,99 грн.

За 2006 рік - 40 діб (10521,00 грн. (сума грошового забезпечення за рік) : 365 дн. х 40 діб) = 1152,99 грн.

За 2007 рік - 37 діб (13245,03 грн. (сума грошового забезпечення за рік) : 365 дн. х 37 діб) = 1467,26 грн.

Скаржник стверджував, що виплата зазначеної грошової компенсації позивачу не здійснена, зважаючи на приписи Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ віднесено до старшого начальницького складу.

Так, постановою Кабінету Міністрів УРСР № 114 від 29 липня 1991 року затверджено Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР (Положення № 114).

Пунктом 56 Положення № 114 ( в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) було визначено, що особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров'я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення. Особам рядового і начальницького складу (крім осіб, указаних в абзаці першому цього пункту), які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Таким чином, станом на 04 грудня 2007 року позивачу, як особі старшого начальницького складу (майор міліції), яка звільняється зі служби за власним бажанням, у році звільнення могла бути надана чергова відпустка (за бажанням). Право на грошову компенсацію пунктом 56 Положення № 114 для таких осіб не передбачалось, про що зазначено у частині 2 цього ж пункту.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1137 від 05 грудня 2012 року до частини 2 пункту 56 Положення № 114 були внесені зміни. З 14 грудня 2012 року (дня набрання чинності постановою № 1137) особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до статті 2-1 Кодексу хаконів про працю України (КЗпП України) Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Статтею 83 КЗпП України (в редакції на день звільнення позивача) передбачалось, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Таким чином, Кодекс законів про працю України гарантував при звільненні працівникам виплату грошової компенсації за всі дні невикористаної щорічної відпустки, а Положення № 114 (в редакції до 14.12.2012 року) таку компенсацію особам старшого начальницького складу, які звільняються за власним бажанням, не передбачало.

На думку колегії суддів, приписи пункту 56 Положення № 114 в редакції до 14 грудня 2012 року обмежували права осіб, які звільнялись зі службі з органів внутрішніх справ порівняно із іншими категоріями працівників, оскільки вони фактично позбавлялись гарантованих трудовим законодавством України компенсаційних виплат.

На підставі аналізу наведених вище нормативно-правових актів колегія суддів дійшла висновку, що позивач має право на отримання грошової компенсації за всі дні невикористаної щорічної відпустки, яка складає 4268,55 грн.

Наступним підлягає перевірці питання правильності застосування до спірних правовідносин статте1 116, 117 КЗпП України.

Згідно статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Для застосування відповідальності внаслідок невиплати працівникові всіх належних йому сум суду необхідно встановити наявність вини власника або уповноваженого ним органу.

Як зазначалось колегією суддів вище, станом на день звільнення позивача зі служби діяло Положення № 114, яким не передбачалось проведення йому грошової компенсації за невикористані відпустки. Оскільки Положення № 114 визначало порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області в особі його керівника не могло діяти в іншій спосіб, ніж визначено Положенням № 114.

Невиплата (як і не нарахування) при звільненні грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток відбулось не з вини ГУМВС України в Запорізькій області, а внаслідок дії нормативно-правового акту, прийнятого Кабінетом Міністрів, застосування якого прямо передбачалось статтею 18 Закону України «Про міліцію».

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для застосування до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області, відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Щодо стягнення матеріальної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення на рік.

Указом Президента України № 926/96 від 04 жовтня 1996 року «Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ» (діяв до 01.01.2008 року) передбачалась виплата особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ матеріальної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення на рік.

За інформацією Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області, викладеної у листі № 12/18 від 09.01.2019 року, отриманого на виконання ухвали Третього апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2018 року, ОСОБА_1 нараховано і виплачено в межах фонду оплати матеріальну допомогу в грудні 1996 року - 134 грн., серпні 1999 року - 258,75 грн., липні 2000 року - 338 грн., у жовтні 2007 року - 500 грн. Протягом 1997-1998 років та 2001-2006 років у зв'язку із обмеженим фінансуванням бюджетні зобов'язання на виплату матеріальної допомоги УМВС України в Запорізькій області не бралися, матеріальна допомога співробітникам ( у тому числі і ОСОБА_1) не нараховувалась, не виплачувалось і заборгованість по її виплаті по обліку не рахується.

Скаржник наполягає на відсутності підстав для нарахування і виплати позивачу матеріальної допомоги.

Колегія суддів вважає доводи скаржника неспроможними з огляду на наступне.

10 березня 2011 року Європейським судом з прав людини прийнято Рішення у справі «Сук проти України» (Case of SUK v. UKRAINE). В цьому Рішенні Суд зазначив, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (п.22). Виплата забезпечення, що розглядається, здійснювалась з огляду лише на єдину об'єктивну умову - належність до рядового або в начальницького складу органів внутрішніх справ. Оскільки заявник виконав цю умову, він може вважатися таким, що мав обґрунтовані сподівання, якщо не право, отримати виплату, передбачену Указом Президента України № 926/96 від 04 жовтня 1996 року «Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ». Державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов'язань. Відмова національних органів у праві заявника на цю доплату за період, є свавільною і такою, що не ґрунтується на законі.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Зважаючи на висновок Європейського суду з прав людини, викладений у наведеному вище Рішенні, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для нарахування і виплати позивачу за матеріальної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення на рік за 1997, 1998, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006 роки. Оскільки зазначена матеріальна допомога взагалі не нараховувалась, що підтверджено відповідачем, належним способом захисту порушених прав, на думку колегії суддів, є зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити матеріальну допомогу за зазначені у судовому рішенні роки, як це передбачалось Указом Президента України № 926/96 від 04 жовтня 1996 року «Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ».

Щодо застосування статті 117 КЗпП України за невиплату сум матеріальної допомоги при звільненні.

Як зазначалось вище, передбачена цією правовою нормою санкція у вигляді відповідальності внаслідок невиплати працівникові всіх належних йому сум можливе за наявності вини власника або уповноваженого ним органу.

Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області є установою, яка фінансується за рахунок Державного бюджету України через систему органів Державного казначейства України за затвердженим кошторисом. Відсутність належного фінансування бюджетної установи державою, на думку колегії суддів, не є свідченням вини роботодавця (відповідача у справі) у ненарахуванні та невиплаті відповідних сум грошового забезпечення особам, які перебували у трудових відносинах. Обставина наявності вини Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області у невиплаті позивачу матеріальної допомоги, передбаченої Указом Президента України № 926/96 під час розгляду справи в суді першої інстанції не встановлена. Відсутність доказів на підтвердження цієї обставини унеможливлює застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Щодо нарахування матеріальної допомоги у 1996 році.

Згідно письмової інформації відповідача, ОСОБА_1 у грудні 1996 році було нараховано і виплачено 134 грн. матеріальної допомоги до відпустки в розмірі двох посадових окладів та окладів за спеціальне звання, розмір якої визначено Указом Президента України від 14 липня 1995 року № 615/95, дію якого поширено на осіб рядового і начальницького складу ОВС Указом Президента України від 24 серпня 1995 року № 803/95. Цим Указом № 615/95 передбачалась виплата військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби) в разі відбуття їх у чергові відпустки матеріальної допомоги в розмірі двох окладів грошового утримання.

Виплата матеріальної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення на рік, передбаченої Указом Президента України № 926/96 від 04 жовтня 1996 року «Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ», повинна була здійснена з 1997 року ( а не з 1996 року, як вимагає позивач), зважаючи на дату набуття Указом № 926/96 чинності ( 01 грудня 1996 року).

За результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржене рішення, яким частково задоволені позовні вимоги, грунтується на неповно встановлених обставин у справі. Судом також неправильно застосовані норми матеріального права. Пославшись на Інструкцію про порядок застосування нормативно-правових актів з питань грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та умов оплати працівників, які не мають спеціальних звань рядового і начальницького складу, затвердженої 01.11.2003 року наказом МВС України № 1236, суд першої інстанції не врахував, що на час звільнення позивача вказаний наказ не діяв у зв'язку із його скасуванням наказом МВС України № 501 від 30.06.2005 року.

Неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права призвели до ухвалення помилкового рішення, що є підставою для його скасування на підставі статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення і ухвалити нове судове рішення.

З урахуванням наведеного вище, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню - стягненню з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки за 2002, 2004, 2005, 2006, 2007 роки на суму 4268,55 грн. та зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 матеріальної допомоги в розмірі його місячного грошового забезпечення на рік за 1997, 1998, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006 роки.

Керуючись статтями 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області - задовольнити частково.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 липня 2018 року в адміністративній справі № 808/858/16 - скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки та стягнення матеріальної допомоги - задовольнити частково.

Стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області (код ЄДРПОУ 08592187, вул. Матросова, 29 м. Запоріжжя, 69057) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, АДРЕСА_1) грошову компенсацію за невикористані щорічні відпустки за 2002, 2004, 2005, 2006, 2007 роки на суму 4268,55 грн.

Зобов'язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області (код ЄДРПОУ 08592187, вул. Матросова, 29 м. Запоріжжя, 69057) здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, АДРЕСА_1) матеріальну допомогу в розмірі його місячного грошового забезпечення на рік за 1997, 1998, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006 роки.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

В іншій частині Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 липня 2018 року в адміністративній справі № 808/858/16 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили 21 січня 2019 року і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, відповідно до пункту 1 частини 6 статті 12

та пункту 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддя А.В. Шлай

суддя Т.С. Прокопчук

суддя А.В. Суховаров