ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" січня 2019 р. Справа№ 911/737/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Дикунської С.Я.

при секретарі судового засідання Найченко А.М.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства «Меліоратор»

на рішення Господарського суду Київської області від 10.09.2018

у справі №911/737/18 (суддя Щоткін О.В.)

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області

до: 1. Приватного акціонерного товариства «Меліоратор»,

2. Бучанської міської ради

про скасування рішення, визнання недійним і скасування свідоцтва про право власності та витребування майна з чужого незаконного володіння

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,

ВСТАНОВИВ:

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області (надалі - РВ ФДМУ по Київській області, позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «Меліоратор» (надалі - ПрАТ «Меліоратор», відповідач-1) та Бучанської міської ради (надалі також - відповідач-2), в якому просив суд:

- скасувати рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради від 20.03.2007 № 162 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради за № 88 від 15.02.2007 «Про внесення доповнень до п. 2 рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради за № 28 від 18.01.2007 «Про анулювання свідоцтва на право власності. Про оформлення нового свідоцтва на право власності»;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право приватної власності серії САС №345588 від 11.07.2009, видане на підставі рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради № 162 від 20.03.2007;

- витребувати з чужого незаконного володіння ПрАТ «Меліоратор» гуртожиток, розташований по вулиці Чкалова, 1, в місті Буча Київської області, та повернути його державі в особі РВ ФДМУ по Київській області за актом прийому-передачі.

Позов обґрунтований тим, що на підставі протиправного, на думку позивача, рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради, відповідачем-1 незаконно оформлено право власності на об'єкт соціально-побутового призначення - гуртожиток на 56 чол., який не увійшов до статутного фонду при приватизації ВАТ (ПрАТ) «Меліоратор» та є власністю держави в особі РВ ФДМУ по Київській області.

Рішенням Господарського суду Київської області від 10.09.2018 у справі №911/737/18 позов задоволено частково, скасовано частково рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради від 20.03.2007 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради за № 88 від 15.02.2007 «Про внесення доповнень до п. 2 рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради за № 28 від 18.01.2007 «Про анулювання свідоцтва на право власності. Про оформлення нового свідоцтва на право власності», а саме, в частині оформлення та видачі свідоцтва на право власності на нерухоме майно, гуртожиток, розташований по вулиці Чкалова, 1, в місті Буча Київської області; частково визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право приватної власності серії САС № 345588 від 11.07.2009, видане на підставі рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради № 162 від 20.03.2007, а саме, в частині оформлення права власності на гуртожиток, розташований по вулиці Чкалова, 1, в місті Буча Київської області; витребувано з чужого незаконного володіння ПрАТ «Меліоратор» гуртожиток, розташований по вулиці Чкалова, 1, в місті Буча Київської області та повернуто його державі в особі РВ ФДМУ по Київській області за актом приймання-передачі. В іншій частині позову відмовлено та здійснено розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд виходив з того, що безоплатна передача, визначена ст. 24 Закону України «Про приватизацію державного майна», не є відчуженням зазначеного майна, а є підставою для передачі об'єктів соціально-побутового призначення в безоплатне користування; об'єкт соціально-побутового призначення - гуртожиток на 56 чол. не увійшов до статутного фонду ВАТ (ПрАТ) «Меліоратор», залишившись в державній власності та був переданий лише у безоплатне користування на баланс товариства, у зв'язку з чим у відповідача-1 не виникло право власності на дане нерухоме майно за результатами такої передачі; оспорюване рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради в частині щодо оформлення та видачі свідоцтва на право власності на вказаний гуртожиток було прийнято без дотримання вимог законодавства, чим порушено права та охоронювані законом інтереси держави України в особі РВ ФДМУ по Київській області; спірне майно вибуло поза волею його власника - держави України в особі РВ ФДМУ по Київській області, що надає підстави для витребування такого майна від ПрАТ «Меліоратор».

Враховуючи, що прийняття оспорюваного рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради в частині права власності на інші зазначені у рішенні об'єкти нерухомого майна позивачем не оспорюється, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог. При цьому, суд не знайшов правових підстав для застосування до позовних вимог встановлених законом строків позовної давності.

Не погодившись із вищезазначеним рішенням, ПрАТ «Меліоратор» звернулося до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

В обґрунтування скарги апелянт наголошував на тому, що на час проведення приватизації орендного підприємства «Меліоратор» гуртожитки не належали до об'єктів державного житлового фонду, що підлягав приватизації громадянами України чи передачі у комунальну власність відповідних рад, і могли бути включені до вартості майна підприємств, які підлягали приватизації; суд дійшов помилкових висновків щодо відсутності законодавства, яке б передбачало можливість безоплатної передачі майна у власність орендному підприємству спірних гуртожитків, а також щодо їх перебування у незаконному володінні відповідача-1; судом неправильно застосовано до спірних правовідносин норми ст.ст. 321, 387 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», у зв'язку з чим помилково ототожнено поняття «вибуття майна з власності особи» та «вибуття майна з володіння особи».

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПрАТ «Меліоратор» на рішення Господарського суду Київської області від 10.09.2018 у справі №911/737/18, призначено до розгляду на 13.12.2018, встановлено РВ ФДМУ по Київській області та Бучанській міській раді строк для подання відзивів на апеляційну скаргу.

Позивач скористався правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області - без змін.

Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, позивач вказував на те, що виходячи з положень ч. 2 ст. 3 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», ст.ст. 4, 127-131 Житлового кодексу Української РСР, п.3 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 № 208, гуртожитки, як об'єкти державного житлового фонду, не підлягали приватизації; безоплатна передача, яка визначена ст. 24 Закону України «Про приватизацію державного майна», не є відчуженням зазначеного майна, а є підставою для передачі об'єктів соціально-побутового призначення в безоплатне користування.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2018 у розгляді апеляційної скарги оголошено перерву до 14.01.2019, позивачеві надано строк для виконання вимог частини 4 статті 263 ГПК України та надання суду доказів, що підтверджують виконання вказаних вимог.

У судовому засіданні представник апелянта доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити, рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Представник позивача проти вимог апеляційної скарги заперечив, вважає її безпідставною та необґрунтованою, у зв'язку з чим просив суд апеляційної інстанції відмовити в її задоволенні, а судове рішення залишити без змін.

Представник відповідача-2 вказав на законність прийнятого виконавчим комітетом Бучанської міської ради оспорюваного рішення, а щодо розгляду апеляційної скарги поклався на розсуд суду.

14.01.2019 судом апеляційної інстанції оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 19.03.1993 РВ ФДМУ по Київській області прийнято рішення про приватизацію орендного підприємства «Меліоратор» (надалі - ОП «Меліоратор»).

Згідно з даними плану приватизації ОП «Меліоратор», що затверджено наказом РВ ФДМУ по Київській області від 15.06.1993 № 3-ВП (а.с. 16-24), приватизація здійснювалась шляхом створення на базі об'єкта приватизації відкритого акціонерного товариства, засновниками якого виступали РВ ФДМУ по Київській області та організація орендарів ОП «Меліоратор».

Розрахунок оціночної вартості майна ОП «Меліоратор», яке підлягало приватизації, здійснено на основі результатів інвентаризації на підставі вимог Методики оцінки вартості об'єктів приватизації та оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 522 від 02.09.1992.

Акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу ОП «Меліоратор» затверджено розпорядженням РВ ФДМУ по Київській області від 31.05.1993 № 3-ВП.

Відповідно до параграфу 5 розділу VІІ Плану приватизації, об'єкти соціально-побутової інфраструктури ОП «Меліоратор», згідно рішення міськвиконкому №107 від 11.05.1993, передаються на баланс підприємства безоплатно, в тому числі:

- гуртожиток на 56 чол., який введено в дію в 1972 році, загальною площею 462,3 кв. м, вартість 684 588,13 крб.;

- гуртожиток сімейного типу на 120 квартир, який введено в дію в 1983 році, загальною площею 3639,1 кв. м, вартість 8 861 681,38 крб.;

- дитячий садок на 280 місць, введений в дію в 1978 році, вартість 4 745 030,85 крб.;

- житловий будинок на 65 квартир, введений в дію в 1993 році, побудований за рахунок державних капіталовкладень, вартість 13 285 248,30 крб.

За даними акту оцінки цілісного майнового комплексу ОП «Меліоратор» від 31.05.1993, вартість майна для якого встановлено пільги (27 577 тис. крб.) виключена з вартості майна, що підлягало приватизації (а.с. 26-28).

12.09.1994 між РВ ФДМУ по Київській області та ВАТ «Меліоратор» підписано акт прийому-передачі проданого майна, згідно з яким, зазначені гуртожитки та дитячий садок передані на баланс ВАТ «Меліоратор» безоплатно без права відчуження (а.с. 30).

Рішенням виконавчого комітету Бучанської міської ради від 20.03.2007 №162 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради за № 88 від 15.02.2007 «Про внесення доповнень до п. 2 рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради за № 28 від 18.01.2007 «Про анулювання свідоцтва на право власності. Про оформлення нового свідоцтва на право власності» (а.с. 34-35) вирішено внести доповнення в п. 1 рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради за № 28 від 18.01.2007 «Про анулювання свідоцтва на право власності Про оформлення нового свідоцтва на право власності» та читати в наступній редакції:

«- 1. Ірпінському міському бюро технічної інвентаризації оформити та видати свідоцтво на право власності на нерухоме майно, розташоване по вулиці Чкалова, 1 в місті Буча, а саме: гараж-склад літ. «П», розміром 47,25м х 6,4м, загальною площею 239,1м^{2, адмін. будівлю (двоповерхову) літ. «В», розміром 22,15м х 12,9м, загальною площею 463,1м2, гараж-склад літ. «Ж», розміром 30,4м х 8,9м+5,5м х 10,1м з добудовою літ. «Ж1», розміром 8,9м х 7,35м, загальною площею 300,2м2, котельню літ «Д», розміром 23,2м х 6,53м, загальною площею 125,5м2, їдальню-гуртожиток (двоповерхову) літ. «Е», розміром 12,72м х 8,67м+22,58м х 11,85м, загальною площею 597,4м2, склад літ. «Б», розміром 30,35 м х 18,7 м, загальною площею 522,2 м2, склад літ. «Ч», розміром 18,4 м х 12,0 м, загальною площею 201,8 м2, майстерню (двоповерхову) літ. «А, а, а1», розміром 55,0 м х 24,9 м, загальною площею 1490,4м2, майстерню літ. «Л», розміром 31,2м х 18,5м, загальною площею 506,2м2, склад літ. «Л1», розміром 29,25м х 18,50м, загальною площею 519,3м2, склад літ «М», розміром 6,0м х 3,3 м, загальною площею 15,5 м2, склад літ. «Н», розміром 6,46 м х 4,46 м, загальною площею 20,0м2, майстерня літ. «З», розміром 61,1м х 18,70м, загальною площею 1233,0м2, теплиці літ. «С», розміром 7,5м х 21,4м, літ., «С1», розміром 7,5м х 21,4м, літ. «С2», розміром 7,5м х 21,4м, літ. «С3», розміром 7,8м х 21,4м, літ. «С4», розміром 6,25м х 21,4м, кладову літ. «Щ», розміром 3,5м х 7,8м, загальною площею 21,5м2, гуртожиток «Е1» (двоповерховий), розміром 16,52м х 12,8м, загальною площею 318,1м2, пилораму літ. «О», розміром 23,40м х 8,25м, з добудовою літ. «О1», розміром 4,00м х 3,75м, загальною площею 187,5м2, склад літ. «Ц», розміром 8,5м х 6,1м, сарай літ. «У», розміром 3,35м х 21,7м, загальною площею 48,8м2, вбиральня літ. «Ф», розміром 3,0м х 2,1м, сарай літ. «Х», розміром 2,1м х 3,0м, щитову літ. «Ш», розміром 3,25м х 2,24м, загальною площею 4,7м2, погріб літ. «Т», підстанція літ. «И», розміром 5,23м х 6,32м, № 1 - пожежне водоймище, №2 - мийка автотранспорту, №3 - №9 огорожа, замощення за ЗАТ «Меліоратор»;}

- на нерухоме майно розташоване по вулиці Ярослава Мудрого, 10 в місті Буча, а саме: гараж літ. «Д», розміром 37,2м х 18,10м, загальною площею 590,8м^{2, гараж літ. «Г» розміром 20,00м х 9,95м, загальною площею 175,2м2, майстерню літ. «Л; Л1», розміром 101,75м х 18,9м+3,02м х 3,53м, загальною площею 1863,5м2, адмін. будівлю літ. «А» (двоповерхову), розміром 12,60м х 10,0м, загальною площею 198,0м2, склади літ. «Е,Е1», розміром 9,2м х 6,60м+10,45м х 3,30м, загальною площею 81,6м2, «Ж», розміром 27,10м х 6,60м, загальною площею 127,3м2, літ. «З», розміром 10,40м х 3,30м, літ. «З1», розміром 2,28м х 1,85м, загальною площею 33,5м2, цех літ. «И», розміром 15,90м х 6,60м, загальною площею 98,2м2, навіс літ. «Б», розміром 12,6м х 10,0м, цех літ. «К», розміром 9,5м х 6,5м, мийка літ. «М», розміром 3,3м х 3,0м, вбиральню літ «Н», навіс літ. «Щ», розміром 12,6м х 6,6м, № 1 - колодязь, №2-№7 огорожа, замощення за ЗАТ «Меліоратор»».}

Заявою від 09.02.2018 мешканці гуртожитків повідомили РВ ФДМУ по Київській області про те, що на підставі рішень виконавчого комітету Бучанської міської ради, об'єкти нерухомого майна, якими є приміщення двох гуртожитків, які знаходяться за адресою: вул. Чкалова, 1 та вул. Чкалова, 1-а, в м. Буча, Київської області, та є державним майном, незаконно передані у приватну власність ПрАТ «Меліоратор» (а.с. 36-37).

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказував на те, що зазначений об'єкт соціально-побутового призначення (гуртожитки) не увійшов до статутного фонду при приватизації ВАТ (ПрАТ) «Меліоратор», був переданий лише в безоплатне користування останньому та є власністю держави в особі РВ ФДМУ по Київській області, у зв'язку з чим рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради та, як наслідок, оформлення відповідачем-1 права власності на вказаний об'єкт є незаконними, а спірне майно підлягає поверненню державі.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з рішенням місцевого господарського суду про часткове задоволення позовних вимог, а доводи скаржника вважає безпідставними та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, набуття права власності, відповідно до статті 328 ЦК України - це певний юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення суб'єктивного права власності на певні об'єкти.

За приписами ч. 1 ст. 334 ЦК України право власності набувача майна за договором виникає з моменту передання майна.

Згідно зі ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Як встановлено судом першої інстанції, згідно з Планом приватизації ОП «Меліоратор» гуртожиток на 56 чол. вартістю 684588,13 крб., який є предметом позову, передавався підприємству на баланс безоплатно.

Відповідно до ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР (у редакції, що діяла на момент передачі гуртожитку), право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

В акті прийому-передачі проданого майна від 12.09.1994 зазначено, що продавець - РВ ФДМУ по Київській області передає, а покупець - ВАТ «Меліоратор» приймає продане станом на 01.04.1993 майно ОП «Меліоратор» згідно із відомостями інвентаризації - вартістю 40 890 тис. крб.

Так, за вказаним актом прийому-передачі передавалося придбане майно, при цьому лише те, яке отримане шляхом викупу.

Водночас, внаслідок вищевказаної безоплатної передачі спірного об'єкта, останній не може вважатися таким, що був викуплений.

Доводи апелянта про неправильне застосування приписів Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», колегією суддів відхиляється з огляду на наступне.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 вказаного Закону в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать, зокрема, майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, що виділяються в самостійні підприємства і є єдиними (цілісними) майновими комплексами.

Згідно з ч. 2 ст. 3 вказаного Закону його дія не поширюється на приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються.

Разом з тим, відповідно до статті 24 Закону України «Про приватизацію державного майна» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію державного майна» від 18.05.2000, законодавець чітко визначив безоплатну передачу як передачу права користування майном.

Неоднозначне тлумачення норм зазначеної статті стосується переважно редакції, яка діяла до 18.05.2000, оскільки в цій статті були відсутні визначення безоплатної передачі як передачі права користування.

При цьому, як роз'яснює ФДМУ в інструктивному листі №10-25-2822 від 06.03.2003 (а.с. 74-75), у разі визначення цих норм як таких, які є підставою для передачі прав користування об'єктами, відповідно до статті 24 Закону «Про приватизацію державного майна» слід виходити з того, що термін «безоплатна передача» застосовується в таких правовідносинах: передачі майна в користування (безоплатне користування майном - статті 324 - 331 ЦК України); безоплатному відчуженні цього майна (наприклад - договір дарування).

Отже, конкретизація правовідносин, їх класифікація обумовлюються обсягом прав, які відчужуються чи передаються.

При цьому, відповідно до пункту 7 роз'яснень Вищого арбітражного суду від 02.04.1994 № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності» знаходження майна на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності.

Передача саме у власність має бути обумовлена нормативними актами, на підставі яких здійснюють свою діяльність державні органи приватизації відповідно до Конституції України (стаття 19).

Ані статтею 24 Закону України «Про приватизацію державного майна», ані іншими нормативними актами ФДМУ та його регіональним відділенням як суб'єктам цивільних правовідносин не надано право передачі об'єктів, визначених статтею 24, у власність на безоплатній основі.

Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» приватизація майна державних підприємств України - це відчуження державного майна.

Порядок та способи відчуження державного майна, яке здійснюється в процесі приватизації, регламентовано Законом України «Про приватизацію державного майна», Державною програмою приватизації на відповідний рік. Такими способами відповідно до зазначених нормативних актів є: аукціон, конкурс, викуп.

Узагальнюючи способи, передбачені зазначеною статтею, можна дійти висновку про платність будь-якого із способів приватизації.

Аналогічні положення щодо платності приватизації закріплені і в Державній програмі приватизації на відповідний рік. Тому принцип «платності» приватизації унеможливлює визначення «безоплатно передається» як спосіб відчуження державного майна.

Щодо редакції статті 24 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції від 19.02.1997), яка передбачає безоплатну передачу об'єктів соціально-побутового призначення господарським товариствам, також слід враховувати норми статті 12 Закону України «Про господарські товариства», відповідно до якої товариство є власником майна, переданого йому засновниками у власність. При цьому, у правовідносинах, пов'язаних із створенням господарського товариства, підставою для переходу права власності є певні документи (установчий договір, статут тощо).

Отже, ця норма потребує від засновника як суб'єкта правовідносин зазначення у відповідних документах, які саме права та їх обсяг підлягають передачі (право власності, право користування та ін.), а також здійснення певних дій тощо; передачі майна (акт приймання-передачі майна у власність тощо). З огляду на факт відсутності у державних органів приватизації повноважень на здійснення безоплатного відчуження майна в порядку, визначеному статтею 24 Закону України «Про приватизацію державного майна», можна дійти висновку про безпідставність такого відчуження в процесі приватизації.

Обґрунтування відчуження майна у разі безоплатної передачі статтею 21 Закону України «Про власність», яка в свою чергу «кореспондується» із статтею 24 Закону України «Про приватизацію державного майна», є хибним на таких підставах.

Разом з цим, в Законі України «Про власність» така підстава, як відчуження майна в процесі приватизації, не визначена. Відчуження майна в процесі приватизації здійснюється в порядку та способами, визначеними Законом України «Про приватизацію майна державних підприємств», котрий датується 4 березня 1992 року, (прийнятий пізніше, ніж Закон України «Про власність») і встановлює, спеціальні норми щодо порядку та способу відчуження державного майна (платність будь-якого способу приватизації).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність будь-якого причинного зв'язку між нормами статті 24 Закону України «Про приватизацію державного майна» та статтею 21 Закону України «Про власність».

При цьому, аналіз наведених вище норм дає підстави стверджувати, що безоплатна передача, яка визначена статтею 24 Закону України «Про приватизацію державного майна», не є відчуженням зазначеного майна, а є підставою для передачі об'єктів соціально-побутового призначення в безоплатне користування.

Як вбачається з витягу з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна на балансі ПрАТ «Меліоратор» наявне державне майно, а саме гуртожиток на 56 місць за реєстровим номером 01037229.1 за адресою: Київська обл., м. Буча, вул. Лєха Качинського (Чкалова), 1 (а.с. 130).

Судом першої інстанції, за результатами дослідження умов плану приватизації ВАТ (ПрАТ) «Меліоратор», також правильно було встановлено, що об'єкт нерухомого майна - гуртожиток на 56 чол., під час приватизації не увійшов ані до складу статутного капіталу, ані до складу майна, що підлягало приватизації, ані до майна, яке було власністю зазначеного підприємства.

Таким чином, сукупність встановлених обставин справи та наявних в ній доказів свідчить про те, що об'єкт соціально-побутового призначення - гуртожиток на 56 чол. не увійшов до статутного фонду ВАТ (ПрАТ) «Меліоратор», залишившись в державній власності та був переданий лише у безоплатне користування на баланс товариства.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав вважати, що у відповідача-1 виникло право власності на дане нерухоме майно за результатами такої передачі.

Частиною 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до частини 3 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.

При прийнятті актів як нормативного, так і ненормативного (індивідуального характеру) державний чи інший орган повинен бути на це уповноважений, діяти в межах наданої йому компетенції.

Отже, у справах щодо оскарження рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування суд повинен перевірити чи прийняті (вчинені) вони на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, безсторонньо, добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, пропорційно, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Аналогічна правова позиція викладена в роз'ясненнях президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів», в пункті 2 яких зазначено, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

У відповідності до статті 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими Законами до їх відання.

Статтею 11 вказаного Закону визначено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських рад є їх комітети, відділи, управління та інші виконавчі органи, які відповідно до статті 5 цього Закону входять в систему органів місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

За приписами статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Підставами для визнання акта незаконним (недійсним) є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта незаконним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Частиною 2 статті 4 ГПК України передбачено право звернення юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державних органів, органів місцевого самоврядування до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

За таких обставин, на переконання колегії суддів, місцевий господарський суду дійшов правильного висновку про те, що рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради від 20.03.2007 № 162 в частині оформлення та видачі свідоцтва на право власності на гуртожиток, розташований по вулиці Чкалова, 1 в місті Буча Київської області, було прийнято без дотримання вимог законодавства, чим порушено права та охоронювані законом інтереси держави України в особі РВ ФДМУ по Київській області.

При цьому, з огляду на те, що прийняття рішення щодо оформлення та видачі свідоцтва на право власності на решту зазначених у спірному рішенні об'єктів нерухомого майна позивачем не оспорюється, позовна вимога про скасування вказаного рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради підлягає частковому задоволенню, а саме, в частині, що стосується оформлення та видачі свідоцтва на право власності на спірний гуртожиток.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення вимоги позивача про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право приватної власності серії САС №345588 від 11.07.2009, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради №162 від 20.03.2007.

Так, вимога про скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно як документа, яким оформлено право власності, відповідає такому способу захисту цивільних прав та інтересів, передбаченому статтею 16 ЦК України, як відновлення становища, що існувало до порушення.

При цьому, як правильно зазначив суд першої інстанції, свідоцтво про право власності є правовстановлюючим документом, на підставі якого здійснюється державна реєстрація права власності, а тому, як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав у судовому порядку, може бути предметом розгляду в господарських судах.

Саме у такий спосіб порушене право власності позивача на спірне майно, в разі його наявності, може бути захищене з метою відновлення становища, що існувало до порушення права.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 30.09.2015 у справі № 3-553гс15.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката.

Враховуючи, що спірне свідоцтво про право власності на нерухоме майно не є правочином чи актом органу місцевого самоврядування, а є документом, яким на підставі рішення органу місцевого самоврядування лише оформлюється (підтверджується) право власності, його наслідком не є виникнення, зміна чи припинення правовідносин, у зв'язку з чим питання правомірності видачі та дії цього свідоцтва безпосередньо залежить від законності такого рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого таке свідоцтво видане.

Як правильно зауважив суд першої інстанції, позовна вимога про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності є похідною від вимоги про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради № 162 від 20.03.2007 щодо оформлення та видачі свідоцтва на право власності, оскільки вказане свідоцтво видане на підставі зазначеного рішення та не може відповідати вимогам закону за умови невідповідності вимогам закону самого рішення органу, який його прийняв.

Враховуючи встановлення незаконності набуття ВАТ (ПрАТ) «Меліоратор» права власності на об'єкт державного майна, що мало наслідком прийняття в цій частині виконавчим комітетом Бучанської міської ради незаконного рішення та противоправного вибуття об'єкта нерухомого майна з власності держави і порушення, у зв'язку з цим, законних інтересів останньої, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржуване свідоцтво підлягає визнанню недійсним та скасуванню в частині оформлення права власності на спірний гуртожиток, розташований по вулиці Чкалова, 1, в місті Буча, Київської області.

Крім того, у зв'язку з вищевикладеними обставинами позивачем було заявлено вимогу про витребування з чужого незаконного володіння ПрАТ «Меліоратор» спірного гуртожитку та повернення його державі в особі РВ ФДМУ по Київській області за актом прийому-передачі.

Відповідно до частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У відповідності до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Так, відповідно до статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У відповідності до приписів п.2 ч.1 ст. 399 ЦК України право володіння припиняється у разі, зокрема, витребування майна від володільця власником майна або іншою особою.

З огляду на приписи ч. 4 ст. 236 ГПК України, згідно з якою при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, колегією суддів враховується правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 23.05.2018 у справі № 910/73/17.

Так, відповідно до вказаної правової позиції особа, яка має речові права на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника цього майна, відповідно до положень глави 29 ЦК України (захист права власності).

При цьому, як зазначив Верховний Суд, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно.

Як встановлено місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, спірне майно вибуло поза волею його власника, а саме, держави Україна в особі РВ ФДМУ по Київській області, що надає підстави для витребування такого майна від ПрАТ «Меліоратор», а тому доводи апелянта в цій частині є безпідставними та спростовуються вищенаведеними обставинами справи.

Разом з тим, враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) як джерело права.

Колегією суддів враховано, що відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям.

На переконання колегії суддів, у даній справі, з огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ПрАТ «Меліоратор» критеріям правомірного втручання у право на мирне володіння майном.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про правомірність та обґрунтованість позовної вимоги про витребування від ПрАТ «Меліоратор» спірного гуртожитку та повернення його державі в особі РВ ФДМУ по Київській області за актом прийому-передачі.

При цьому, розглянувши клопотання Бучанської міської ради про застосування строків позовної давності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для його задоволення та застосування строків позовної давності, з огляду на наступне.

Цивільним законодавством встановлені певні часові обмеження примусового захисту цивільного права.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (положення ст. 257 ЦК України).

Частиною 1 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позивач стверджує, що РВ ФДМУ по Київській області дізналося про порушення своїх прав у лютому 2018 року після отримання від мешканців гуртожитків заяви від 09.02.2018 з повідомленням позивача про те, що згідно з рішенням виконавчого комітету Бучанської міської ради, гуртожиток, який знаходиться за адресою: вул. Чкалова, 1 в м. Буча, Київської області, незаконно переданий у приватну власність ПрАТ «Меліоратор».

У свою чергу, Бучанська міська рада вважає, що позивач міг довідатися про порушення свого права з моменту проведення позивачем перевірки стану утримання державного майна ПрАТ «Меліоратор», тобто ще у 2013 році. На переконання відповідача-2, в процесі такої перевірки позивачем було досліджено свідоцтво про право власності та інші документи, які посвідчують права на користування об'єктами.

Однак, такі твердження відповідача-2 правомірно відхилені судом першої інстанції, з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів, які підтверджують, що при проведенні РВ ФДМУ по Київській області у 2013 році вказаної перевірки останнім було досліджено свідоцтво на право власності на спірний гуртожиток. Матеріали, оформлені за результатами такої перевірки у справі також відсутні.

Крім того, до матеріалів справи долучено копії листів РВ ФДМУ по Київській області від 12.02.2015 № 08-14-659 та від 07.06.2017 № 14-07-2881 (а.с. 103-104), зі змісту яких слідує, що гуртожиток, розташований за адресою: Київська обл., м. Буча, вул. Чкалова, 1, під час приватизації не увійшов до статутного капіталу ПрАТ «Меліоратор» та є державною власністю.

Доказів, які свідчать про обізнаність позивача про порушення його прав до моменту отримання вищевказаної заяви від мешканців гуртожитку, датованої 09.02.2018, матеріали справи не містять.

Як правильно зауважив суд першої інстанції, вказані обставини свідчать про неможливість у даному випадку застосування презумпції обізнаності особи про стан своїх майнових прав у 2013 році.

За наведених обставин, враховуючи звернення з даним позовом до суду 11.04.2018, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не було пропущено трирічний строк для звернення до суду з вказаними позовними вимогами.

При цьому, колегією суддів враховано позицію, викладену у постанові Вищого господарського суду України від 26.04.2016 та постанові Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, згідно з якою положення про позовну давність до позовних вимог про витребування майна у порядку ст. 388 ЦК України не застосовуються, оскільки право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

На переконання колегії, суд першої інстанції правильно визначив правову природу відносин та правомірно зазначив норми права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, визнавши позовні вимоги доведеними та такими, що підлягають частковому задоволенню.

У свою чергу, відповідачами зазначені позовні вимоги у встановленому порядку належними та допустимим доказами не спростовані.

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За приписами ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи учасників справи, викладені в апеляційній скарзі та у відзиві на неї, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарським судом Київської області від 10.09.2018 у справі №911/737/18 прийнято з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи, а доводи апеляційної скарги обґрунтованих висновків місцевого господарського суду не спростовують. У зв'язку з цим оскаржуване рішення має бути залишеним без змін, а апеляційна скарга ПрАТ «Меліоратор» - без задоволення.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 270-271, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Меліоратор» на рішення Господарського суду Київської області від 10.09.2018 у справі

№ 911/737/18 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 10.09.2018 у справі № 911/737/18 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 911/737/18 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 28.01.2019.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

С.Я. Дикунська