ПОСТАНОВА

Іменем України

22 січня 2019 року

Київ

справа №814/2305/13-а

адміністративне провадження №К/9901/6203/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого Гриціва М.І.,

суддів: Берназюка Я.О., Коваленко Н.В., -

розглянув у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою Кривоозерського районного центру зайнятості (далі - Центр зайнятості) на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 червня 2013 року (суддя Желєзний І.В.) та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду 12 серпня 2015 року (судді Домусчі С.Д., Вербицька Н.В., Кравець О.О.) у справі № 814/2305/13-а за адміністративним позовом Центру зайнятості до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих сум допомоги по безробіттю та витрачених коштів на участь в оплачуваних громадських роботах, -

встановив:

Центр зайнятості звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідачки допомогу по безробіттю та заробітну плату за участь в громадських оплачуваних роботах в сумі 8642 грн 72 коп.

Вимоги мотивував тим, що відповідачка була зареєстрована як фізична особа-підприємець з 31 травня 2007 року і водночас перебувала на обліку як безробітна. Про реєстрацію її фізичною особою-підприємцем Центр зайнятості не повідомила. Таким чином незаконно отримала допомогу по безробіттю на загальну суму 4001 грн 84 коп. за період з 10 лютого по 21 вересня 2012 року, а також заробітну плату за участь у громадських оплачуваних роботах Очеретнянської сільської ради за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття (далі - Фонд) в період з 16 лютого 2012 року по 15 березня, 20 березня по 19 квітня, 24 квітня по 23 травня 2012 року у сумі 3438 грн 16 коп.

Миколаївський окружний адміністративний суд постановою від 21 червня 2013 року позов задовольнив частково.

Суд виходив з того, що позивач не навів законних підстав для стягнення з позивачки отриманої нею заробітної плати за виконання громадських робіт у період працевлаштування соціальним робітником. За наявності документального підтвердження про реєстрацію ОСОБА_1 фізичною особою-підприємцем, стягнув незаконно отриману суму допомоги по безробіттю.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 12 серпня 2015 року постанову суду першої інстанції скасував та постановив нове рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог. Посилаючись на положення частини другої статті 12, частини першої статті 20, частини другу, третю статті 36 Закону України від 02 березня 2000 року № 1533-ІІІ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (далі - Закон № 1533-ІІІ) та відсутність будь-яких інших документальних відомостей про несвоєчасне подання інформації, яка впливає на умови виплати допомоги по безробіттю та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, відхилив вимоги Центру зайнятості.

Центр зайнятості не погодився із рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій і подав касаційну скаргу про їх скасування та постановлення нового рішення про задоволення позовних вимог. На обґрунтування покликався на те, що відповідач відносився до категорії зайнятого населення як фізична особа-приватний підприємець, що самостійно забезпечує себе роботою, і не мав права на набуття статусу безробітного, на допомоги по безробіттю, та на участь в оплачуваних громадських роботах, що фінансується за рахунок коштів Фонду.

Верховний Суд переглянув судові рішення в межах касаційної скарги, перевірив повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи, правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права і дійшов висновку про таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

За частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на момент розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до частини третьої статті 19 КАС, у чинній на сьогоднішній день редакції, адміністративні суди не розглядають позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватноправовому спорі і заявлені разом з ними, якщо цей спір підлягає розгляду в порядку іншого, ніж адміністративне, судочинства і знаходиться на розгляді відповідного суду.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій під час розгляду спору виходили з того, що цей спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до частини першої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень управлінських функцій а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Аналогічна норма міститься у пункті 1 частини першої статті 19 КАС, у чинній на сьогодні редакції, яка передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 21 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом) вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватись шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднанні з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

У справі, про перегляд судових рішень в якій подано касаційну скаргу, спір виник з приводу стягнення з відповідача нарахованої та виплаченої допомоги по безробіттю та заробітної плати за участь в громадських оплачуваних роботах за рахунок Фонду, а спірні правовідносини не пов'язані з виконанням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Те, що позивач у цій справі є суб'єкт владних повноважень, не може бути домінуючим, вагомим і достатнім аргументом для віднесення означеного спору до юрисдикції адміністративних судів, позаяк і на час звернення до суду й під час судового провадження насамперед суд, якщо зважити на окреслений вище характер спору, не міг не розуміти і відтак визначити, що вирішення спірних правовідносин можливе за правилами цивільного судочинства.

Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Подібного змісту правова позиція викладена, зокрема у постанові Верховного Суду України від 22 вересня 2015 року у справі № 21-1884а15, Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №П/811/205/14.

Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм Закону № 1533-ІІІ та інших положень законодавства до спірних правовідносин, колегія суддів вважає, що в зазначеній вище правовій ситуації суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 354 КАС порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення у цій частині підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.

Отож, касаційна скарга Центру зайнятості підлягає задоволенню в частині вимог про скасування постановлених у справі судових рішень.

Керуючись статтями 238, 341, 345, 349, 350, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

постановив:

касаційну скаргу Кривоозерського районного центру зайнятості задовольнити частково.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 червня 2013 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду 12 серпня 2015 року у справі № 814/2305/13-а за адміністративним позовом Центру зайнятості до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих сум допомоги по безробіттю та витрачених коштів на участь в оплачуваних громадських роботах, скасувати і закрити провадження у справі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М.І. Гриців

Судді : Я.О. Берназюк

Н.В. Коваленко