ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2019 року Справа № 9/189/2011/5003

Північно -західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Петухов М.Г. , суддя Розізнана І.В.

секретар судового засідання Ткач Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-2 - Федерації професійних спілок України на рішення Господарського суду Вінницької області від 25.01.2012 р. у справі №9/189/2011/5003 (суддя Балтак О.О.)

за позовом заступника прокурора Вінницької області (м. Вінниця) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (м. Київ)

до відповідачів: 1) Немирівської міської ради Вінницької області (м. Вінниця); 2) приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (м. Київ)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-2: фізична особа-підприємець Качур Ірина Анатоліївна (м. Немирів), Федерація професійних спілок України (м. Київ)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: дочірнє підприємство "Клінічний санаторій "Авангард" закритого акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" (м. Немирів)

про визнання недійсними рішень, скасування свідоцтв про право власності та визнання права власності

за участю представників сторін:

скаржника - Чугаєнко О.М., Бондаренко С.А.;

прокурор - Марщівська О.П.;

позивача - Паск В.В.;

відповідача - 1 - не з'явився;

відповідача- 2 - Форосенко Є.В.;

третіх осіб - не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом до Немирівської міської ради Вінницької області та приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", в якому просив суд поновити строк позовної давності, визнати недійсними рішення виконавчого комітету Немирівської міської ради №117 від 20.07.1999р., №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р., скасувати свідоцтва про право власності від 28.07.1999р., від 21.08.2009р. та від 02.11.2010р. на майновий комплекс клінічного санаторію "Авангард" та визнати право власності на нього за державою.

Прокурор зазначав, що правовідносини щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами нерухомості установ професійних спілок України безпосередньо зачіпає майнові, соціальні та економічні інтереси держави, вказане у відповідності до ст. 121 Конституції України, покладає на органи прокуратури обов'язок щодо представництва інтересів держави шляхом пред'явлення та підтримання в суді даного позову. Обґрунтовуючи позовні вимоги прокурор посилався на ст. 10 Конституції УРСР від 30.01.1937р., ст. 52 ЦК УРСР від 1922р., ст.4 ЗУ "Про власність" від 07.02.1991р., постанову Ради міністрів УРСР від 23.04.1960р. №606, постанови Верховної Ради УРСР від 29.11.1990р. №506, від 24.08.1991р. №1427-ХІІ, ЗУ "Про підприємства. установи та організації союзного підпорядкування, розташованих на території України" від 10.09.1991р., Тимчасове положення "Про Фонд державного майна України", затверджене постановою ВР України від 07.07.1992р., постанову Верховної ради України від 10.04.1992р. №2268-ХІІ, зазначаючи, що системний аналіз вищевказаних правових актів дозволяє дійти висновку, що будь-яке майно, яке за час існування Союзу РСР було передано профспілковим організаціям відносилося до державної власності та передавалося останнім виключно у відання, а передача майна у відання ніяким чином не є передачею майна у власність з огляду, як на різне правове значення даних форм управління майном, так і на юридичні наслідки реалізації прав на це майно.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 25.01.2012р. (суддя Балтак О.О.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22.08.2012р. (колегія суддів у складі головуючого судді Демидюк О.О., суддів Савченко Г.І., Крейбух О.Г.) та постановою Вищого господарського суду України 17.12.2013р. (колегія суддів у складі головуючого судді Запорощенка М.Д., суддів Акулової Н.В., Владимиренко С.В.) у справі №9/189/2011/5003, позовні вимоги прокурора задоволено частково та визнано недійсними рішення виконавчого комітету Немирівської міської ради №117 від 20.07.1999р., №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р., визнано право власності держави в особі Фонду державного майна України на майновий комплекс клінічного санаторію "Авангард". В решті вимог провадження у справі припинено.

Приймаючи рішення суди зазначили, що спірне майно не належало до комунального майна, відповідач-1 перевищив надані йому повноваження та без достатніх правових підстав прийняв рішення про оформлення права приватної власності часток комплексу будівель та споруд санаторію "Авангард", тому дійшли висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання недійсними рішень виконавчого комітету Немирівської міської ради №117 від 20.07.1999р., №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р. та визнання права власності держави в особі Фонду державного майна України на майновий комплекс клінічний санаторій "Авангард".

Також, суди припинили провадження у справі в частині скасування свідоцтв про право власності від 28.07.1999р., від 21.08.2009р., від 02.11.2010р. на майновий комплекс в цілому, що розташований за адресою: м. Немирів, вул. Шевченка, 16, які видані відповідачу-2 на підставі п.1 ч.1 ст.80 ГПК України (в редакції чинній до 15.12.2017 р.), оскільки спори про скасування свідоцтв про право власності непідвідомчі господарському суду.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Федерація професійних спілок України в порядку ч. 1 ст. 254 ГПК України звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.

Скаржник зазначає, що оскаржуване рішення суду стосується його прав та обов'язків, посилаючись на те, що п. 1.2. статуту ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" товариство зареєстроване рішенням виконкому Ленінської райради м. Київ №1971 від 23.12.1991р. та створене на майні засновників Федерації професійних спілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності. При цьому, вкладом Федерації професійних спілок України є основні фонди та оборотні кошти санаторно-курортних закладів підприємств та організацій профспілок загальною вартістю 751 234 350 грн., що становить 92% розміру статутного фонду.

Разом з тим, за наслідком виконання рішення суду ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" було позбавлено права власності на майно, залишкова вартість якого, станом на 30.01.2012р. становила 9607652,49 грн., що в свою чергу впливає на розмір відрахувань на користь ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" та відповідно зменшення розміру дивідендів на користь Федерації професійних спілок України.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги скаржник зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення ст. 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України", п. 1 постанови Верховної ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP", п. 1 ст. 32 Закону України "Про власність".

Скаржник стверджує, що а ні Федерація незалежних профспілок України, а ні ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" до переліку об'єднань, підприємств, установ та організацій, що уклали майнові договори, пов'язані зі зміною форм власності і власника державного майна, з порушенням мораторію, віднесені не були. Таким чином, дані нормативно-правові акти не поширюються на профспілкові організації ФПУ, оскільки вони ще у жовтні 1990 року вийшли зі складу загальносоюзної громадської організації - ВЦРПС та не є органами державної влади та управління, тому суд першої інстанції, дійшовши висновку, що майно передане до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" при його заснуванні було державним майном, допустив невідповідність висновків обставинам справи.

Скаржник звертає увагу суду, що використані владою на той час поняття при закріпленні об'єктів нерухомості за фактичним власником - профспілками на необмежений строк (з правом управління, здачі в оренду, у т.ч. державним установам підприємствам) надали цьому праву характерних рис, які об'єктивно притаманні праву власності, тому такі правові титули використання майна як право повного господарського відання та право оперативного управління закріплюються за суб'єктами господарювання.

Крім того, скаржник зазначає, що аналіз чинного у 1987 році законодавства свідчить про те, що держава та її повноважні органи мали право передавати державне майно у власність недержавним (кооперативним і громадським) організаціям як за плату, так і безоплатно. Передача державного майна організаціям споживчої кооперації мала здійснюватися у той час на підставі та в порядку, визначеному чинним законодавством.

Викладені висновки Конституційного суду України у п. 6 рішення від 11.11.2004р. №16-рп/2004 (справа про захист права власності організацій споживчої кооперації) по аналогії можуть бути застосовані до передачі майна профспілковим організаціям, які нарівні з кооперативними організаціями були суб'єктами права власності. Отже, відповідно до наданого Конституційним судом України тлумачення передача майна державою у відання профспілковим організаціям передбачала передачу його у власність цим недержавним організаціям.

Скаржник вказує, що позивач був обізнаний про наявність відповідного майна, яке перебувало у віданні Федерації незалежних профспілок України. У справі, яка розглядалась, початок перебігу позовної давності за заявленими вимогами слід обчислювати з 1999 року, оскільки саме вказаним періодом, за наявними у справі документами, опосередковується первинне оформлення правоустановчих документів на спірне майно за відповідачем. За таких обставин, висновки місцевого господарського суду щодо відсутності підстав для застосування строку позовної давності, в зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони, з урахуванням ч. 3 ст.267 ЦК України, помилкові.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції проігнорував факт відсутності будь-яких доказів, якими можна підтвердити наявність у держави права власності на спірний об'єкт, який ніколи з моменту його вводу в експлуатацію не був зареєстрований і не обліковувався в якості державної власності. Судом проігноровано вимоги ст. 12 Закону України "Про профспілки, їх права та гарантії діяльності", згідно якої встановлено заборону на втручання в статутну діяльність профспілок, їх організацій та об'єднань, з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. По суті оспорюваним рішенням суд першої інстанції, не маючи на це правових підстав, здійснив акт націоналізації (одержавлення) чужого (профспілкового) майна, у той час коли в Україні з моменту введення спірного об'єкту в експлуатацію і до теперішнього часу не існує правових норм, якими б дозволялася націоналізація чужого майна.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 19.09.2018 р. скаржнику поновлено пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення суду, відкрито апеляційне провадження у справі та призначено розгляд скарги.

Відповідно до абз. 3 п. 3 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно указу Президента України №454/2017 від 29.12.2017р. Рівненський апеляційний господарський суд ліквідовано та створено Північно-західний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Вінницьку, Волинську, Житомирську, Рівненську та Хмельницьку області, з місцезнаходженням у місті Рівному.

Частиною 6 ст. 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

05.10.2018 р. в газеті "Голос України" опубліковано оголошення про початок роботи Північно-західного апеляційного господарського суду.

Відповідно до наказу керівника апарату Рівненського апеляційного господарського суду №992 від 01.10.2018 р. "Про комісію для передачі судових справ та матеріалів" згідно акта здачі судових справ від 03.10.2018 р. до Північно-західного апеляційного господарського суду передана справа № 9/189/2011/5003 за апеляційною скаргою Федерації професійних спілок України на рішення Господарського суду Вінницької області від 25.01.2012 р.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.10.2018 р. для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Петухов М.Г., суддя Розізнана І.В.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.10.2018р. апеляційну скаргу Федерації професійних спілок України на рішення Господарського суду Вінницької області від 25.01.2012 р. у справі № 9/189/2011/5003 прийнято до провадження колегією суддів Північно-західного апеляційного господарського суду у складі та призначено розгляд апеляційної скарги.

Прокуратура Вінницької області надіслала до суду відзиви на апеляційну скаргу (вх. №766/18 від 23.10.2018 р., вх. №3830/18 від 12.11.2018 р.), в яких просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Прокурор зазначає, що, як Конституція 1937р., так і Цивільний кодекс УРСР 1922р. не передбачали форми власності профспілок, а такі особи не відносилися до суб'єктів права власності. Так, постановою Ради міністрів УРСР від 23.04.1960р. №606 всі санаторії, в тому числі і ДП "Санаторій "Авангард" були передані у відання, а не у власність Української Республіканської ради профспілок (Укрпрофради), а відтак, правонаступники останньої не вправі були розпоряджатися спірним майном як власники. Просить суд враховувати те, що правонаступником Української республіканської Ради профспілок стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України.

Прокурор вказує, що спірне майно не відноситься до майна, яке підлягало передачі до комунальної власності, тому є всі підстави вважати, що вказане майно залишилося у державній власності. Посилання відповідача на Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", Закон України "Про власність", Закон СРСР "Про громадські об'єднання", Закон СРСР "Про професійні спілки, права і гарантії їхньої діяльності" не спростовують викладених у позові обставин.

Прокурор звертає увагу суду, що професійні спілки могли розпоряджатися лише майном, яке знаходилося у їх власності, а не державним майном, що перебувало у безоплатному віданні, що виключає твердження апелянта про зворотнє.

Також прокурор стверджує, що чинне законодавство України не передбачало підстав виникнення права власності громадського об'єднання шляхом передачі майна від загальносоюзних громадських організацій новоствореним в Україні громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією. Враховуючи, що спірне майно не належало до комунального майна, а також були відсутні правові підстави для винесення оскаржуваних рішень органом місцевого самоврядування, виконавчий комітет Немирівської міської ради перевищив свої повноваження, у зв'язку з чим прийняті рішення визнано судом першої інстанції недійсними.

Щодо незалучення до участі у справі у якості третьої особи - Федерації незалежних професійних спілок України, прокурор зазначає, що оскаржуване рішення не порушує прав та законних інтересів даної організації, оскільки власником майна на момент розгляду справи згідно оскаржуваних рішень виконавчого комітету Немирівської міської ради було ЗАТ лікувально - оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця".

Щодо посилання відповідача на судові рішення, якими, на його думку, встановлено законність набуття Федерацією професійних спілок України права власності на спірне майно, то жодним із цих рішень не встановлено обставин, які згідно приписів ст. 75 ГПК України (ст. 35 ГПК України, в редакції чинній на момент розгляду справи) є преюдиціальними при вирішенні спору у даній справі.

Прокурор зазначає, що питання пропуску строку позовної давності також досліджувалось судами при розгляді даної справи та суди прийшли до висновку про відсутність підстав для її застосування. Апелянтом не наведено нові доводи та не надано докази, які б свідчили про пропуск строку позовної давності як прокурором, так і позивачем.

Отже, беручи до уваги викладене, прокурор вважає, що всі доводи, викладені апелянтом, у тому числі щодо незалучення Федерації професійних спілок України у розгляді даної справи, розглядались під час апеляційного та касаційного розгляду справи за скаргами ПрАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" та ДП "Клінічний санаторій "Авангард" ПрАТ ЛОЗП України "Укрпрофоздоровниця".

Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" надіслало до суду заяву (вх. №1854/18 від 31.10.2018р.), до якої долучено рішення Європейського суду з прав людини від 09.10.2018р., справа "Фонд "Батьківська турбота" проти України".

Фонд державного майна України надіслав до суду відзив на апеляційну скаргу (вх. №2538/18 від 05.11.2018р.) та доповнення до відзиву на апеляційну скаргу (вх. №8231/18 від 06.12.2018р.), в яких просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначає, що ним було складено Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ та підприємств, які станом на 24.08.1991р. перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України (колишньої Укрпрофради) та на початку 2007р., з метою усунення порушення у разі відчуження майна санаторно-курортного, туристичного та фізкультурно-спортивного призначення, яке на сьогодні перебуває у володінні Федерації професійних спілок України був прийнятий Закон України "Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України". На виконання даного Закону, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.04.2007р. № 236-р було утворено міжвідомчу робочу комісію, якій було доручено скласти перелік майна, яке забороняється відчужувати; провести інвентаризацію відповідного майна; стосовно кожного об'єкта документально визначити законність його перебування у володінні Федерації професійних спілок України та встановити частку держави, Федерації профспілок України, інших спілок та суб'єктів господарювання; перевірити законність відчуження майна, проведеного ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" ПрАТ "Укрпрофтур", Федерацією професійних спілок України протягом 1994-2006 років, і в разі порушення законодавства України вжити заходів щодо повернення цих об'єктів законному власнику. Проте, Президією Федерації профспілок України було прийнято постанову від 19.07.2007р. № П-13-17 "Про загострення ситуації навколо профспілкового майна", згідно п. 4 якої було заборонено керівництву Федерації профспілок України, всеукраїнським профспілкам, територіальним об'єднанням організацій профспілок, підприємствам, заснованим Федерацією профспілок України, а також ПрАТ "Укрпрофоздоровниця", ПрАТ "Укрпрофтур" та іншим суб'єктам господарювання надавати будь-яку інформацію щодо об'єктів профспілкової власності на запити державних органів. Отже, неможливість проведення Фондом державного майна України інвентаризації майна, яке перебувало у віданні профспілкових організацій, була зумовлена створенням перепон з боку Федерації професійних спілок України, всеукраїнських профспілок, територіальних об'єднань організацій профспілок та інших.

Позивач звертає увагу суду на справу №48/202-20/191 за позовом заступника прокурора Одеської області про визнання недійсними пункту 3.1 статуту закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів України "Укрпрофоздоровниця", зареєстрованого Виконкомом Ленінської районної ради народних депутатів м. Києва за реєстраційним № 702-а/0097, рішення №971 від 23.12.1991р., свідоцтва № 117 в редакції, зареєстрованій 14.02.2002р.

Так, в мотивувальній частині постанови Вищого господарського суду України від 19.03.2009р. у даній справі, суд дійшов висновку, що все майно, передане до статутного фонду ЗAT "Укрпрофоздоровниця", є державною власністю і передача його до статутного фонду відповідача не потягнула за собою зміни форми власності, а, отже, і порушення економічних інтересів держави, оскільки згідно ст. 1 Тимчасового положення "Про Фонд державного майна України", затвердженого постановою Верховної Ради України від 07.07.1992р., Фонд здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна і виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю, тому розпорядження ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" цим майном можливе лише за згодою Фонду.

Також повідомляє, що постановою Верховного Суду у складі колегії Касаційного господарського суду від 21.03.2018 р. у справі №910/27026/14 відмовлено у задоволенні касаційної скарги Федерації професійних спілок України на рішення Господарського суду міста Києва від 25.10.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.12.2017 у справі № 910/27026/14 за позовом прокуратури міста Києва в інтересах Фонду державного майна України про визнання права власності та витребування нерухомого майна, а саме: учбово-спортивної бази "Спартак" на вул. Фрунзе, 105 у м. Києві.

Звертає увагу суду, що ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" є самостійною юридичною особою, його власники (акціонери) не несуть особистої відповідальності по його зобов'язаннях. Дана справа розглядалася з 15.11.2011р. по 17.12.2013р., тобто більше 2 років, розглядалася в трьох інстанціях, а апеляційну скаргу Федерація профспілок України подала тільки у 2018 році. Таким чином, можна зробити висновок, що Федерація профспілок України, як акціонер з контрольним пакетом акцій ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" знала або могла довідатись, що відбувається з майном ПрАТ "Укрпрофоздоровниця", тому, що мала можливість самостійно обирати всі органи управління, тому доводи Федерації профспілок України про те, що вона довідалася про оскаржуване судове рішення тільки під час засідання робочої групи у 2018 році, за участю Фонду, є недостовірними.

Позивач вважає, що всі доводи, викладені апелянтом, у тому числі щодо незалучення Федерації професійних спілок України у розгляді даної справи, розглядались під час апеляційного та касаційного розгляду справи за скаргами ПрАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" та ДП "Клінічний санаторій "Авангард" ПрАТ ЛОЗП України "Укрпрофоздоровниця".

Позивач звертає увагу суду на аналогічну справу №3/17-4225-2011, в якій ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 12.02.2018 р., яка залишена без змін постановою Касаційного господарського суду від 08.05.2018 р. було відмовлено у відкритті провадження за апеляційною скаргою Федерації професійних спілок України на рішення Господарського суду Одеської області від 09.12.2011 р. у справі №3/17-4225-2011.

Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" надіслало до суду клопотання (вх. №3244/18 від 08.11.2018 р.) до якого долучено судову практику.

Федерація професійних спілок України надіслала до суду клопотання (вх. №1902/19 від 16.01.209р.) , в якому просить суд долучити до матеріалів справи архівну копію ухвали Верховного суду України від 22.11.2007р. у справі №041/18А-137/7-7/30, перелік територіальних санаторно-курортних закладів профсоюзів, санаторіїв, домів відпочинку, пансіонатів, лікувальних та подсобно-допоміжних об`єктів переданих "Укрпрофоздоровниця".; копію переліку установ, організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991р. знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіям Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок ; укази Президента України від 01.07.1996 р. №490/96, від 12.09.1997 р. №1011/97.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.11.2018р. розгляд апеляційної скарги відкладено.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2018 р. заяву представника Федерації професійних спілок України про відвід судді Олексюк Г.Є. у даній справі визнано необґрунтованою; зупинено апеляційне провадження та передано справу для вирішення питання про відвід судді Олексюк Г.Є. у даній справі в порядку, встановленому ст. 32, 39 ГПК України.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.12.2018 р. заяву Федерації професійних спілок України про відвід головуючому судді Олексюк Г.Є. у даній справі передано на розгляд судді Північно-західного апеляційного господарського суду Маціщук А.В.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.12.2018 р. відмовлено у задоволенні заяви Федерації професійних спілок України про відвід головуючому судді Олексюк Г.Є. у даній справі.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.12.2018р. провадження у справі поновлено, розгляд апеляційної скарги призначено на 16.01.2019р. об 14:45 год.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2019р. до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-2 залучено Федерацію професійних спілок України, оскільки оскаржуваним рішенням вирішено питання про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника та рішення суду впливає на його права та обов'язки.

В судовому засіданні 16.01.2019 р. представники скаржника та відповідача-2 підтримали доводи апеляційної скарги, просять її задоволити, рішення суду першої інстанції скасувати.

Прокурор та представник позивача в судовому засіданні 16.01.2019 р. заперечили доводи апеляційної скарги, просять залишити її без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідач-1 та треті особи в судові засідання апеляційного суду не з`являлися, про день, час та місце судового розгляду повідомлялися належним чином.

Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення всіх учасників справи про день, час та місце розгляду скарги, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за наявними матеріалами справи.

15.12.2017р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким, зокрема, Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.

Так, ч. 1 ст. 254 ГПК України передбачено, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 261 ГПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов'язки.

Стаття 272 ГПК України визначає порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи.

Так, п. 4 ст. 272 ГПК України суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи та доводи скаржника в межах, які не розглядалися під час розгляду справи, заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, зазначає наступне.

Як встановлено апеляційним судом, рішенням виконавчого комітету Немирівської міської ради №117 від 20.07.1999р. було оформлено право колективної власності на майновий комплекс санаторію "Авангард" по вул. Шевченка,16 за акціонерним товариством "Укрпрофоздоровниця".

На підставі даного рішення, виконавчим комітетом Немирівської міської ради видано закритому акціонерному товариству лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" свідоцтво про право власності від 20.07.1999р. №117 на майновий комплекс санаторію "Авангард" по вул. Шевченка, 16.

Рішенням правління закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" від 16.11.2004 р. № П 3-2.1.6., вирішено погодити продаж будівлі гуртожитку, яка знаходиться на балансі дочірнього підприємства "Санаторій "Авангард" і розташована за адресою: Вінницька обл., м. Немирів, вул. Шевченка, 16, за конкурсом на підставі незалежної оцінки.

Рішенням ради закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" від 16.11.2004 р. № П 2-3.1.6., вирішено дозволити продаж будівлі гуртожитку, яка знаходиться на балансі дочірнього підприємства "Санаторій "Авангард" і розташована за адресою: Вінницька обл., м. Немирів, вул. Шевченка, 16, за конкурсом на підставі незалежної оцінки.

На підставі наказу голови правління закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" від 01.09.2005р. №305 "Про повернення частини основних засобів дочірнього підприємства", ДП "Санаторій "Авангард", згідно акту повернення майна від 01.09.2005р., повернуло власнику ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" основні засоби, які були внесені до статутного капіталу (гуртожиток).

08.11.2005р. між закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця"(продавець) та ФОП Качур І.А. (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого покупець купив (прийняв у власність) 1/200 частину комплексу будівель та споруд санаторію "Авангард", а саме: гуртожиток загальною площею 96,4 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Немирів, вул. Шевченка, 16.

15.08.2006р. СПД Качур І.А. зареєстровано право власності на вказану будівлю в КП "Тульчинське МБТІ".

У зв'язку з уточненням переліку майна та реконструкцією існуючої будівлі пральні під реабілітаційний центр з басейном, ДП "Клінічний санаторій "Авангард"" звернулось до виконкому Немирівської міської ради з клопотанням про оформлення права приватної спільної часткової власності за ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" на 199/200 комплексу будівель та споруд санаторію "Авангард".

Рішенням виконавчого комітету Немирівської міської ради №126 від 21.07.2009р. було оформлено право приватної спільної часткової власності за закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" на 199/200 часток комплексу будівель та споруд санаторію "Авангард", розташованого у м. Немирів по вул. Шевченка, 16. Згідно даного рішення свідоцтво про право власності на цілісний майновий комплекс санаторію "Авангард" від 28.07.1999р. вважається таким, що втратило чинність.

На підставі даного рішення, виконавчим комітетом Немирівської міської ради видано закритому акціонерному товариству лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21.08.2009 р. на 199/200 частки майнового комплексу санаторію "Авангард" по вул. Шевченка, 16.

13.01.2010 р. між закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" та СПД Качур І.А. укладено договір про поділ нерухомості в натурі та припинення приватної спільної часткової власності, згідно умов якого закритому акціонерному товариству лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" належить частка комплексу будівель та споруд санаторію "Авангард" в розмірі 199/200 на праві приватної спільної часткової власності, а Качур І.А. 1/200 частка на праві приватної власності.

На підставі даного договору за ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" 10.02.2010р. зареєстровано право власності на зазначені у договорі будівлі.

Рішенням виконавчого комітету Немирівської міської ради №175 від 19.10.2010р. було оформлено право приватної власності за закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" на комплекс будівель та споруд санаторію "Авангард", розташованого в м. Немирів по вул. Шевченка, 16 та визнано право власності за ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця". Згідно даного рішення договір про поділ нерухомого майна від 13.01.2010р. вважається таким, що втратив чинність.

На підставі даного рішення, виконавчим комітетом Немирівської міської ради видано закритому акціонерному товариству лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 02.11.2010р. на майновий комплекс, будівель та споруд санаторію "Авангард", загальна площа 21025,9 кв.м., що розташований в м. Немирові по вул. Шевченка, 16, згідно якого вказаний об'єкт належить товариству на праві приватної власності.

Згідно витягу №27851006 від 02.11.2010р. про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого комунальним підприємством "Тульчинське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" власником комплексу, що знаходиться за адресою: Вінницька область м.Немирів вул.Шевченка, 16, є закрите акціонерне товариство лікувально - оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" на підставі свідоцтва про право власності від 02.11.2010 р.

Предметом даного позову є вимога прокурора про визнання недійсними рішень виконавчого комітету міської ради, скасування свідоцтв про право власності та визнання за державою в особі позивача права власності на спірне майно.

Враховуючи предмет та підстави позову, суд апеляційної інстанції зазначає, що прокурор, звертаючись до суду з даним позовом, має на меті захистити (відновити) право держави шляхом визнання за позивачем права власності на спірне майно - майновий комплекс клінічний санаторій "Авангард".

Вирішуючи спір щодо правового статусу спірного майна, апеляційний суд зазначає, що після розпаду СРСР правонаступником Української республіканської Ради профспілок стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України.

Так, постановою Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29.11.1990р. №506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Статтею 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташованих на території України" від 10.09.1991р. №1540-ХІІ встановлено, що майно підприємств, установ і організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування є державною власністю України.

В свою чергу, постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 04.02.1994р. встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

При цьому, судова колегія апеляційного суду зазначає, що згідно ст. 1 Тимчасового Положення "Про Фонд державного майна України", затвердженого постановою Верховної Ради України від 07.07.1992р., Фонд державного майна України до законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР здійснює право розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів).

Колегія суддів апеляційного суду приймає до уваги, що станом на момент виникнення вказаних правовідносин діяла Конституція УРСР 1937 року, відповідно до ст. 5 розділу І якої соціалістична власність УРСР має форму державної власності (всенародне майно) або форму кооперативно-колективної власності (власність окремих колгоспів, кооперативних об'єднань).

В свою чергу, ст. 52 Цивільного кодексу УРСР 1922р. визначає власність: а) державна (націоналізована і муніципалізована); б) кооперативна; в) приватна.

Таким чином, як Конституція 1937р., так і Цивільний кодекс УРСР 1922р. не передбачали форми власності профспілок, а такі особи не відносилися до суб'єктів права власності.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції зазначає, що поняття власності профспілкових та інших громадських організації введено з 01.01.1964р., тобто, з моменту набрання чинності Цивільним кодексом УРСР згідно Закону УРСР від 18.07.1963р.

Так, глава 9 Цивільного кодексу УРСР визначала, що профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень).

Також, можливість існування права власності профспілкових організацій на майно закріплена в Конституції УРСР 1978р., стаття 10 якої крім аналогічної норми, яка була закріплена Конституцією УРСР 1937р. про те, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності, містить нову норму, що соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Отже, з огляду на викладене, колегія суддів, враховуючи приписи ст. 5 Конституція УРСР 1937р., ст. 52 Цивільного кодексу УРСР 1922 р., ст.10 Конституції УРСР 1978 р., погоджується з висновком суду першої інстанції, що на момент передачі спірного майна до сфери управління Міністерства охорони здоров'я УРСР (постанова Ради Міністрів УРСР №433 від 17.04.1956р.), і на момент передачі (повернення) у безоплатне відання Української республіканської ради профспілок (постанова Ради Міністрів УРСР №606 від 23.04.1960р.) чинне на той момент законодавство не передбачало існування права власності профспілок.

В свою чергу, відповідачами не надано суду доказів прийняття державою в особі уповноважених органів після 1964р. рішень чи інших розпорядчих актів, спрямованих на закріплення спірного майна (передання у оперативне управління чи господарське відання) за Українською республіканською радою профспілок чи іншою профспілковою організацією, тому, враховуючи приписи ст. 225 Цивільного кодексу УРСР, ст. 4 Закону України "Про власність", спірне майно знаходилося в державній власності та могло бути відчужене виключно за згодою власника - держави.

Окрім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що постановою Верховної Ради УРСР від 15.10.1990 р. "Про управління державним майном Української РСР" встановлено, що з метою захисту майнових прав та інтересів республіки, ефективного використання й збереження державного майна в умовах переходу до ринкових відносин і різноманітності форм власності до прийняття Закону Української РСР про Раду Міністрів Української РСР покладено на Раду Міністрів УРСР здійснення функцій по управлінню державним майном Української РСР, що є у загальнореспубліканській власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про власність" національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України.

Згідно п.1 постанови Кабінету Міністрів України "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 05.11.1991 р. №311, яка прийнята на виконання постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990 р. "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування", від 26.03.1991 р. "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність", затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), що додається. Установлено, що державне майно України, крім майна, яке належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю.

Отже, беручи до уваги положення постанови Верховної Ради УРСР від 15.10.1990р. "Про управління державним майном Української РСР", ч.1 ст.1 Закону України "Про власність", п.1 постанови Кабінету Міністрів України "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 05.11.1991р. №311, яка прийнята на виконання постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990р. "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування", від 26.03.1991р. "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність", можна дійти висновку, що оскільки спірне майно не відноситься до майна, яке підлягало передачі до комунальної власності, тому є всі підстави вважати, що вказане майно залишилося у державній власності.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що право власності профспілок, їх об'єднань виникає на підставі: придбання майна за рахунок членських внесків, інших власних коштів, пожертвувань громадян, підприємств, установ та організацій або на інших підставах, не заборонених законодавством; передачі їм у власність коштів та іншого майна засновниками, членами профспілки, органами державної влади або органами місцевого самоврядування, а тому професійні спілки могли розпоряджатися лише майном, яке знаходилося у їх власності, а не державним майном, що перебувало у безоплатному віданні.

Отже , враховуючи те, що спірне майно не належало до комунального майна, спірний об'єкт нерухомого майна мав статус державної (загальнодержавної) власності, а здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним, тому виконавчий комітет міської ради без достатніх правових підстав прийняв оскаржуванні рішення (аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 10.05.2018 р. у справі №17/5007/98/11, від 23.05.2018 р. у справі №5010/276/2012-П-3/10-9/61, від 07.02.2018 р. у справі №32/5009/5385/11).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що даний позов про визнання недійсними рішень виконавчого комітету міської ради №117 від 20.07.1999р., №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р., скасування свідоцтв про право власності та визнання права власності поданий до суду прокурором у 2011 році.

При цьому, звертаючись до суду з позовом прокурор просив суд визнати поважними причини пропуску строку звернення з позовом, поновити строк позовної давності, оскільки за твердженням прокурора про порушення інтересів держави він дізнався у ході виконання оперативної наради у заступника Генерального прокурора України від 20.10.2011р.

Суд першої інстанції, з врахуванням приписів ст. ст. 71, 76, 80 ЦК УРСР, п.6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, ст. ст. 256, 257, 267, п. 4 ч.1 ст. 268 ЦК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом), оцінив наведені у позові обставини щодо обізнаності прокурора відносно спірних правовідносин з 2011 року, повважав, що ним не пропущено строк позовної давності.

Разом з тим, скаржник в апеляційній скарзі посилається на те, що прокурор пропустив строк позовної давності на звернення до суду з даними вимогами, позивач був обізнаний про наявність відповідного майна, яке перебувало у віданні скаржника, тому висновок місцевого господарського суду щодо відсутності підстав для застосування строку позовної давності помилковий.

Давши оцінку даним доводам скаржника, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Положеннями ст. 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ч. 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом положень ст. 2 ГПК України (в редакції чинній, станом на момент звернення з позовом) господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 29 ГПК України (в редакції чинній, станом на момент звернення з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовну давність (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), перебіг якої, відповідно до ч. 1 ст. 260 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права наведено в ЦК Української PCP (ст. ст. 71, 76), за винятком, закріпленого у ст. 267 ЦК України, положення про застосування позовної давності лише за заявою сторони.

Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у цій справі - в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду (аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 13.04.2016 у справі № 3-224гс16, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі № 3-455гс17, від 18.10.2017 у справі № 3-932гс17).

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо (правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16).

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК у редакції, чинній до 15.12.2017р., про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Як зазначалося судом вище, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі ФДМУ, прокурор просив поновити строк позовної давності, проте ФДМУ, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, в матеріалах справи відсутня відповідна заява ФДМУ про поновлення строку позовної давності у даній справі.

В свою чергу, відповідач-1 у відзиві на позовну заяву (вх. №08-46/1004/12 від 25.01.2012р.), з посиланням на ст. ст. 256, 257, 267 ЦК України зазначав про те, що для пред`явлення даного позову закінчився строк позовної давності, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що за загальним правилом заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому, законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.

Таким чином, заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, що відповідає вимогам процесуального законодавства (правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.06.2018 р. у справі №522/15385/14-ц).

Отже, оцінивши доводи відповідача-1, наведені ним у відзиві на позовну заяву, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що за своєю суттю це є заява про застосування строку позовної давності, яка судом першої інстанції при вирішенні спору не була розглянута.

Суд апеляційної інстанції, розглянувши заяву відповідача-1 про застосування строку позовної давності, досліджуючи обставини справи, зазначає наступне.

Фонд державного майна України, як суб'єкт управління об'єктами державної власності, згідно з постановою ВР України від 10.04.1992р. "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу PCP, розташовані на території України" до 1 травня 1992 року був зобов'язаний прийняти майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій.

Так, в 1997 році Фонд державного майна України звертався з позовом до АТ "Укрпрофоздоровниця" про визнання недійсними установчих документів саме з тих підстав,що до статутного фонду відповідача було передано основні фонди і оборотні кошти санаторно-курортних закладів, що є державною власністю (рішення Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997р. у справі № 137/7). Приймаючи дане рішення, суд встановив те, що установчий договір і статут відповідають вимогам ст. ст. 1-4, 24-40 Закону України "Про господарські товариства" та Закону України "Про підприємництво"; позивач спирається на постанови Верховної ради України від 10.04.1992р. та від 04.02.1994р., якими не визначено, а ні склад майна, а ні громадських організацій, яких вони стосуються; зазначене майно з моменту його передачі профспілкам у встановленому порядку державою не вилучалося; право профспілок на володіння, користування і розпорядження майном відповідно до ст.ст. 28, 48, 49 Закону України "Про власність" підтверджено; AT "Укрпрофоздоровниця" створено законно, підстав для визнання установчого договору про його створення та статуту недійсними немає; посилання Фонду державного майна України на те, що він є органом управління майна AT "Укрпрофоздоровниця" не ґрунтується на законі і суперечить фактичним обставинам справи та закону.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 11.11.1996 № 461/96-ВР "Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" ФДМУ доручено провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24.08.1991 і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у володінні яких знаходиться це майно, і на виконання цієї постанови ФДМУ у 1996 році складено Перелік організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України.

Також п. 2 постанови ВРУ від 17.04.1997р. № 208/97-ВР "Про проект Закону України про правонаступництво на майно загальносоюзних громадських організацій (об'єднань) колишнього Союзу PCP в Україні" Фонду державного майна України разом з Федерацією профспілок України доручено завершити роботу по інвентаризацій майна, що знаходиться у володінні профспілок і інформацію про результати інвентаризації, надати ВРУ в травні 1997 року до розгляду проекту Закону України "Про правонаступництво на майно загальносоюзних громадських організацій (об'єднань) колишнього Союзу PCP в Україні".

Так, на виконання вимог зазначених нормативно-правових актів Фондом були складені Переліки організацій, установ та підприємств, які за станом на 24.08.1991р. знаходяться у віданні загальносоюзних громадських організацій.

Отже, враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку Фонд державного майна України не міг не знати про факт вибуття з його володіння спірного майна раніше 2011р., оскільки рішенням Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997р. у справі № 137/7 було відмовлено в задоволенні позову ФДМУ про визнання недійсними установчих документів саме з тих підстав,що до статутного фонду відповідача було передано основні фонди і оборотні кошти санаторно-курортних закладів, що є державною власністю, а також на виконання вимог постанови Верховної Ради України від 11.11.1996 № 461/96-ВР "Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови ВРУ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" Фонд державного майна України у 1996 році був складений Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991р. знаходились у віданні Федерації незалежних профспілок України, до якого було включене і спірне майно.

На вищевказаний Перелік звертає увагу і Верховний суд України у постановах від 25.03.2015р. у справі №11/163/2011/5003 та від 22.03.2017р. у справі №5004/2115/11, підкреслюючи факт обізнаності ФДМ України про порушення свого права ще у 1996 році.

Незважаючи на викладене та всупереч своєму обов'язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.

За таких обставин апеляційний суд вважає, що відсутні поважні причини пропуску позивачем позовної давності з огляду на те, що упродовж тривалого часу ФДМУ був обізнаний з фактом вибуття майна з державної власності та мав право і можливість звернутися до суду за захистом порушеного права, але таким правом не скористався.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що положеннями ст. 83 ЦК Української РСР 1963р., чинного на час прийняття оспорюваного рішення було визначено перелік вимог на які позовна давність не поширювалася. До цього переліку відносилися, зокрема: вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій або громадян; вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у державні трудові ощадні каси і в Державний банк СРСР; у випадках, встановлюваних законодавством Союзу РСР, і інші вимоги.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, який набрав чинності з 01.01.2004р., правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Зважаючи на викладене, положення статті 83 ЦК Української РСР на час звернення прокурора з відповідним позовом до суду (2011 року) не застосовуються при вирішенні спору.

Разом із тим, положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно п.п. 2 п. 2 розділу І Закону України від 20.12.2011р. № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України виключено. Цей Закон набрав чинності 15.01.2012р.

Однак, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України за своєю суттю було спрямоване на захист прав власників та інших осіб від держави (а не захисту держави від держави).

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконних правових актів, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, зважаючи на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, дія положень п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюється на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється дія положень статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 16.09.2015р. у справі № 6-68цс15, від 16.08.2017р. у справі № 3-869гс17). Тобто до спірних правовідносин слід застосовувати загальну позовна давність, яка пропущена позивачем без поважних причин.

При цьому, суд не приймає до уваги твердження прокурора про визнання поважними причини пропуску строку позовної давності для подачі позову у зв'язку з тим, що про порушення інтересів держави останні дізналися лише у 2011 році у ході виконання оперативної наради та не розцінюються судом як поважні та обґрунтовані, оскільки, з підстав, наведених вище, позивач не міг не знати та повинен був бути обізнаний про такі порушення раніше. Позивач не навів обґрунтованих причин невжиття ним заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі до звернення прокурора з позовом до суду. При цьому, набувши статусу позивача ФДМУ питання про поновлення строку позовної давності у даній справі не порушував.

Отже, беручи до уваги викладене, суд апеляційної інстанції, оцінивши в сукупності надані сторонами докази, приходить до висновку відмовити прокурору в задоволенні позову в частині визнання недійсним рішення виконавчого комітету Немирівської міської ради №117 від 20.07.1999р. у зв`язку із пропуском строку позовної давності.

Щодо вимог прокурора про визнання недійсними рішень виконавчого комітету Немирівської міської ради №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р. та визнання права власності на спірне майно, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідності до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 року (заява № 38722/02)).

Таким чином, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект, тобто, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Звертаючись до господарського суду, позивач повинен вказати у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто самостійно визначити, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист.

Слід також зазначити, що судовий акт має бути не лише законним, але й таким, що може бути реально виконаним, у результаті чого досягається позитивний ефект та дійсне відновлення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача.

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. (ст. 1 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017р.).

Відповідно до ст. 2 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017р., господарський суд порушує справи за позовними заявами: підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

Отже, враховуючи викладене, судова колегія вважає, що підставою для звернення до суду з позовом є наявність порушеного права, охоронюваного законом інтересу, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить саме з метою його захисту, що забезпечить його відновлення.

Так , ст. 86 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, чинній станом на час прийняття рішення виконавчим комітетом міської ради від 20.07.1999р.) передбачала, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна.

Усі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України "Про власність", цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Аналогічні положення містяться в ст. 2 Закону України "Про власність" у відповідній редакції.

Відповідно до ст. 20 Закону України "Про власність" у відповідній редакції, суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Згідно ст. 21 Закону України "Про власність" у відповідній редакції, право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

В силу ст. 25 Закону України "Про власність" у відповідній редакції, об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом.

Як зазначалося судом вище, враховуючи предмет та підстави позову прокурор, звертаючись до суду з даним позовом має на меті захистити (відновити) право держави шляхом визнання за позивачем права власності на спірне майно - майновий комплекс клінічний санаторій "Авангард", тобто прокурор фактично має на меті повернути спірне майно у власність держави.

Матеріалами справи підтверджується, що рішенням виконавчого комітету Немирівської міської ради №117 від 20.07.1999р. було оформлено право колективної власності на майновий комплекс санаторію "Авангард" по вул. Шевченка, 16 за акціонерним товариством "Укрпрофоздоровниця" та на підставі даного рішення було видано свідоцтво про право власності від 20.07.1999р. №117.

Таким чином, на підставі вказаного рішення органу за відповідачем-2 зареєстровано право колективної власності у відповідності до вимог законодавства, яке на даний час чинне та не визнане судом недійсним.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач-2, набувши право колективної власності на майно, в подальшому здійснював правомочності власника даного майна, зокрема, здійснив реконструкцію існуючих будівель санаторію "Авангард", а саме: будівлі пральні під реабілітаційний центр з басейном та відчужив СПД Качур І.А., шляхом укладення відповідного договору частину майна, а саме: гуртожитку, загальною площею 96,4 кв.м., що в подальшому і стало причиною для звернення до виконавчого комітету Немирівської міської ради із відповідними клопотаннями про внесення змін щодо права його власності та оформлення його у відповідній частці та як наслідок прийняття рішень виконавчим комітетом Немирівської міської ради №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р.

Таким чином, враховуючи те, що у відповідача-2 виникло право колективної власності, що підтверджується рішенням виконавчого комітету Немирівської міської ради №117 від 20.07.1999р. та у зв`язку із здійсненням ним правомочностей власника рішеннями виконавчого комітету Немирівської міської ради №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р. фактично були внесені зміни щодо вже існуючого права відповідача-2 на вказане майно та оформлено його у відповідній частці, тобто дані рішення органу є по суті похідними він первісного рішення, тому суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що визнання недійсними рішень виконавчого комітету міської ради №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р. не призведе до ефективного захисту прав і законних інтересів держави або відновить їх, оскільки не призведе до визнання за державою в особі позивача права власності на спірне майно - майновий комплекс клінічний санаторій "Авангард", так як без визнання недійсним рішення №117 від 20.07.1999р. у суду відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання права власності.

Щодо позовних вимог про скасування свідоцтв про право власності від 28.07.1999р., від 21.08.2009р., від 02.11.2010р. на майновий комплекс, що розташований за адресою: м.Немирів, вул. Шевченка, 16, які видані відповідачу-2, суд зазначає наступне.

Статтею ст. 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням вказаних норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

З огляду на положення зазначених вище правових норм та принципу диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в ст. 16 ЦК України.

У вказаній нормі визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Зі змісту ч. 3 ст. 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема, ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003р. № 3-рп/2003).

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов'язки, тобто не є правочином.

Однак, свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, в даному випадку свідоцтва є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв'язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Беручи до уваги викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що обраний прокурором спосіб захисту своїх цивільних прав шляхом скасування свідоцтва про право власності відповідає положенням статей 55, 124 Конституції України, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а висновком суду першої інстанції, що провадження в частині вказаних вимог підлягає припиненню на підставі п.1 ч.1 ст.80 ГПК України (в редакції чинній до 15.12.2017 р.) є необґрунтованим.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що свідоцтво про право власності є похідним документом, який не містить ознак акту органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, що породжує певні права та обов'язки, а є лише посвідчувальним документом і видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому без скасування такого рішення у встановленому законом порядку відсутні правові підстави для визнання відповідного свідоцтва про право власності недійсним.

Таким чином, оскільки судом було відмовлено в задоволенні позову про визнання недійсними рішень виконавчого комітету Немирівської міської ради №117 від 20.07.1999р., №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р., тому свідоцтва про право власності на майно від 20.07.1999р. №117, №126 від 21.07.2009р. та №175 від 19.10.2010р., які видані на підставі даних рішень та посвідчують відповідне право відповідача-2 на майно, не підлягають скасуванню.

Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Відтак, апеляційна скарга Федерації професійних спілок України підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову повністю.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що ст. 272 ГПК України визначає порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи.

Так, якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави. За результатами розгляду апеляційної скарги суд приймає постанову відповідно до статті 282 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції (п.п. 1, 3 ст. 272 ГПК України).

Відповідно до ст. 287 ГПК України, особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою.

Отже, беручи до уваги вимоги процесуального законодавства, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про скасування постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 22.08.2012р. у даній справі.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 277, 281-284 ГПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-2 - Федерації професійних спілок України на рішення Господарського суду Вінницької області від 25.01.2012р. у справі № 9/189/2011/5003 - задоволити.

2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 25.01.2012р. у справі №9/189/2011/5003 - скасувати.

3. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 22.08.2012р. у справі №9/189/2011/5003 - скасувати.

4. Прийняти рішення, яким відмовити в задоволенні позову повністю.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 287-291 ГПК України.

6. Справу повернути до Господарського суду Вінницької області.

Повний текст постанови складено 22 січня 2019 року

Головуючий суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Петухов М.Г.

Суддя Розізнана І.В.