П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 802/798/18-а

Головуючий у 1-й інстанції: Крапівницька Н. Л.

Суддя-доповідач: Матохнюк Д.Б.

21 січня 2019 року

м . Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Матохнюка Д.Б.

суддів: Совгири Д. І. Курка О. П.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27 серпня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці про зобов'язання провести поновлення пенсії шляхом її призначення,

В С Т А Н О В И В :

у лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці (УПФУ в м. Вінниці) про зобов'язання відповідача провести поновлення та виплату пенсії за віком позивачу з 07 жовтня 2009 року шляхом призначення її знову відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 27 серпня 2018 року позов задоволено частково.

Не погоджуючись з вказаним рішенням УПФУ в м. Вінниці подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

Сторони, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, до суду подали заяви про розгляд справи без їх участі.

За правилами п.п.1,2 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги за наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 є громадянином України та з 16 січня 1998 року призначено пенсію за віком.

13 серпня 1998 року позивач виїхав до Ізраїлю на постійне місце проживання, де був прийнятий на консульський облік в консульському відділенні посольства України в державі Ізраїль.

Починаючи з 1998 року ОСОБА_2 призначеної пенсії не отримував.

10 квітня 2017 року представником позивача, який діяв на підставі нотаріальної довіреності, подано безпосередньо до управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці особисту заяву позивача про поновлення пенсії, нотаріально посвідчену апостилем разом з усіма необхідними оригіналами документів.

За наслідком розгляду поданих документів було отримано відмову УПФУ в місті Вінниці оформлену листом від 29.06.2017 року №2191/06:32-2/07-1.

Вказані обставини слугували підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що громадянин України, проживаючи в Ізраїлі, має такі ж самі конституційні права, як і громадянин України, який проживає на території України, що передбачено приписами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 року, а тому пенсія позивачу має бути поновлена шляхом її призначення на загальних підставах з 07 жовтня 2009 року.

Колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

За правилами ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 3 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За правилами ч. 1 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV від 09.07.2003 (Закон №1058-ІV), виплата пенсії за рішенням територіальних органів пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

При цьому, ст. 51 Закону №1058-ІV визначено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Однак, положення пункту 2 частини першої статті 49 та положення другого речення статті 51 вказаного Закону визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009.

Так, Рішенням №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Також, зазначено про те, що оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

У відповідності до рішення у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини визначив, що право на отримання пенсії стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

Згідно з п. 54 вказаного рішення наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Частиною 2 ст. 6 КАС України визначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» та рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2000 від 14.12.2000 закони, правові акти або окремі положення визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню, як такі, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з дати прийняття рішення Конституційним Судом України №25-рп/2009, яким визнано неконституційними положення Закону №1058-ІV, на підставі яких ОСОБА_2 було припинено виплату пенсії, у нього виникло право на відновлення виплати пенсії за віком.

Однак, колегія суддів не може погодитись з висновками суду першої інстанції щодо застосування строків звернення до суду ОСОБА_2 за захистом своїх порушених прав з огляду на наступне.

Так, звертаючись до суду з позовом ОСОБА_2 просив поновити строк звернення до суду посилаючись на те, що до 10 квітня 2017 року, до того як позивач не отримав відмову УПФУ у м. Вінниці від 29 червня 2017 року на його заяву про поновлення виплати пенсії, він не міг знати, що відповідач відмовить у поновленні пенсії починаючи з 07 жовтня 2009 року, а відтак саме з дати отримання відмови - 05 вересня 2017 року позивачу стало відомо про порушення його прав про захист яких він звернувся до суду.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що вказані вище причини є поважними та поновив пропущений строк звернення до суду.

Проте, суд першої інстанції не врахував, що наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії ОСОБА_2 не позбавляє особу необхідності вживати заходів щодо захисту свого права якщо воно порушується. Отже, після прийняття та опублікування Рішення №25-рп/2009 та не відновлення йому виплати пенсії, ОСОБА_2 повинен був дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду.

Так, ч. 1 ст. 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Дана норма закону означає, що за загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Необхідно зазначити, що процесуальним строком є проміжок часу, встановлений законом або судом, у який суд та особи, що беруть участь у справі, та інші учасники процесу вчиняють певні процесуальні дії, передбачені КАС України, в результаті вчинення яких настають певні правові наслідки.

Колегія суддів враховує, що законодавче обмеження строку протягом якого особа може звернутися до суду, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах.

Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа "Стаббігс на інші проти Великобританії", справа "Девеер проти Бельгії").

Так, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення Європейського суду у справі "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

У рішенні "Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії" Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, пункт 33).

Крім того, поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

При цьому, "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Таким чином, після прийняття та опублікування Рішення № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року та невідновлення виплати пенсії, позивач повинен був дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду.

При цьому, той факт, що із заявою про поновлення пенсії позивач звернувся до відповідача 10 квітня 2017 року не змінює моменту, з якого він повинен був дізнатись про порушення прав.

Вказана дата, 10 квітня 2017 року, свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду.

Отже, даний спір повинен розглядатися у межах звернення до адміністративного суду, тобто в межах шестимісячного строку. Підстав для поновлення строку звернення до суду, які б можна було вважати поважними, позивачем не наведено.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.06.2018 року справа №211/5254/16-а; від 10.07.2018 року справа №404/6317/16-а; від 20.09.2018 року справа №754/3047/17; від 23.10.2018 року справа №334/3461/17; від 13.12.2018 року №607/1954/15-а

Враховуючи викладене вище, а також те, що позовна заява надіслана до суду поштою 27 лютого 2018 року, а відтак позовні вимоги в частині поновлення виплати ОСОБА_2 пенсії підлягають задоволенню з 27 серпня 2017 року, а позовні вимоги за період з 07 жовтня 2009 року по 26 серпня 2017 року включно, підлягають залишенню без розгляду.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам по справі, доводи апеляційної скарги спростовують висновки рішення суду, допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, а тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення.

Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу.

Керуючись ст.ст. 122, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 319, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці задовольнити частково.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27 серпня 2018 року, - скасувати.

Прийняти нову постанову.

Адміністративний позов ОСОБА_2 до управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці про зобов'язання провести поновлення пенсії шляхом її призначення, - задовольнити частково.

Зобов'язати управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 37979905) провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_2 ( РНОКПП НОМЕР_1, проживає: АДРЕСА_1), починаючи з 27 серпня 2017 року відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Позовні вимоги за період з 07 жовтня 2009 року по 26 серпня 2017 року залишити без розгляду.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Головуючий

Матохнюк Д.Б.

Судді

Совгира Д. І. Курко О. П.