П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 грудня 2018 року м. Київ

Справа № 760/7455/17

Провадження: № 22-ц/824/177/2018

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,

суддів Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А.

секретар Сербін Т.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року, ухвалене під головуванням судді Шереметьєвої JI.A., у справі за позовом ОСОБА_1 до Інституту модернізації змісту освіти про визнання заяви та наказів неправомірними, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в :

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Інституту модернізації змісту освіти про визнання заяви та наказів неправомірними, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивовано тим, що 8 квітня 2013 року ОСОБА_1 було призначено на посаду завідувача сектору технічної та технологічної освіти відділу змісту та технологій навчання молодших спеціалістів відділення науково-методичного забезпечення вищої освіти ДУ «Інститут інноваційних технологій та змісту освіти». 26 серпня 2015 року у зв'язку з реорганізацією її було переведено на посаду методиста вищої категорії сектору безпеки життєдіяльності. Після чого, 1 лютого 2017 року у зв'язку із змінами структури та штатного розпису Інституту було переведено на посаду методиста вищої категорії відділу організаційно-аналітичного забезпечення та контролю за строковим договором на період відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною основного працівника до дати фактичного виходу з відпустки. 27 березня 2017 року ОСОБА_1 була звільнена з посади у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України.

ОСОБА_1 вважає переведення її на посаду за строковим договором та в подальшому звільнення незаконним та безпідставним. Зазначає, що при переведенні на дану посаду в зв'язку з реорганізацією були порушені вимоги закону, відповідно до яких при попередженні про вивільнення їй мала бути запропонована інша робота. Через примус та психологічний тиск з боку керівництва змушена була підписати заднім числом попердження про наступне вивільнення. Лише через деякий час, коли усі вакантні посади за фахом та освітою були розподілені між іншими працівниками, їй було запропоновано посаду в секторі безпеки життєдіяльності щодо якої вона немає жодного відношення оскільки є освітянином. Також вважає, що керівництво ставилося до неї упереджено, змусило підписати заяву про переведення на посаду тимчасово відсутнього працівника, що є порушенням вимог ст. 31 КЗпП України, оскільки вона працювала за безстроковим трудовим договором.

За викладених обставин просила визнати неправомірними накази від 31.01.2017, 22.03.2017, заяву про надання згоди на зайняття посади методиста вищої категорії відділу організаційно-аналітичного забезпечення та контролю за строковим договором на період відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною основного працівника, поновити її на попередній посаді та стягнути з ДУ «ІМЗО» середній заробіток за час вимушеного прогулу та 100 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказане рішення і ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції не дослідив та не надав жодної оцінки письмовим доказам щодо наявності важких обставин в її житті, що зумовили психологічний стан, в якому вона перебувала на час досліджуваних судом подій, а саме смерті близької людини та психіатричного стану здоров'я. Крім того, посилалась на неналежне виконання відповідачем вимог ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України.

Ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 15 травня 2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1

У поданому відзиві на апеляційна скаргу відповідач зазначив, що подана апеляційна скарга необгрунтована, оскільки ДУ «ІМЗО» було дотримано всіх вимог статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування позивача. Заперечує щодо незаконного переведення на тимчасово вакантну посаду, відсутності позивача на робочому місці та тверджень щодо чисельності вакантних посад. Просив рішення суду, яке є законним та обгрунтованим, залишити без змін.

Указом Президента України №452/2017 від 29 грудня 2017 року ліквідовані Апеляційний суд міста Києва, Апеляційний суд Київської області та утворено Київський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську область і місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві.

Початком роботи Київського апеляційного суду визначено 3 жовтня 2018 року.

Нерозглянуті апеляційні скарги, заяви, клопотання, подані до Апеляційного суду міста Києва та Апеляційного суду Київської області передано до новоутвореного Київського апеляційного суду.

Згідно протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями Київського апеляційного суду від 3 жовтня 2018 року справу призначено судді-доповідачу Невідомій Т.О. у складі колегії суддів: головуючий суддя Невідома Т.О., судді Гаращенко Д.Р., Пікуль А.А.

Ухвалою від 9 жовтня 2018 року дану справу прийнято до провадження Київського апеляційного суду.

ОСОБА_1 у судовому засіданні підтримала апеляційну скаргу повністю з підстав наведених в ній, просила останню задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Представник Інституту модернізації змісту освіти - Халус В.В. заперечував проти апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов наступного.

За змістом положень статті 55 Конституції Україникожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Як убачається з матеріалів справи, що з 26 серпня 2015 року ОСОБА_1 працювала на посаді методиста вищої категорії сектору безпеки життєдіяльності Державної установи «Інститут модернізації змісту освіти» (т. 1, а. с. 51-56).

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України №41 від 12 січня 2017 року «Про структуру державної наукової установи «Інститут модернізації змісту освіти» було затверджено нову структуру Інституту.

Наказами Державної наукової установи «Інституту модернізації змісту освіти» № 3 та № 4 від 18 січня 2017 року «Про затвердження структури та штатного розпису Інституту» з 01 лютого 2017 року була затверджена та введена в дію нова структура та штатний розпис Інституту (т. 1, а. с. 132-142).

У зв'язку з даними організаційними заходами та затвердженням нової структури Інституту 31 січня 2017 року в порядку виконання вимог ст. 49-2 КЗпП України ОСОБА_1 була попереджена про майбутнє вивільнення і одночасно їй було запропоновано дві посади: провідного спеціаліста сектору з охорони праці та безпеки життєдіяльності відділу адміністративної роботи або методиста вищої категорії сектору програмного забезпечення засобів навчання відділу засобів навчання та обладнання.

ОСОБА_1 відмовилася від проставляння підпису в попередженні, у зв'язку з чим комісією в складі заступника директора Левківського К.М., начальника відділу кадрів і розвитку персоналу Косар Г.В., начальника відділу адміністративної роботи Калінчева А.А., завідувача сектору безпеки життєдіяльності Дубрової Н.П. та головою профспілкового комітету Вернидуб О.М. був складений Акт (т. 1, а. с. 143-144).

Також позивачу була запропонована ще одна посада: методиста вищої категорії відділу організаційно-аналітичного забезпечення та контролю за строковим трудовим договором на час відпустки без збереження заробітної плати ОСОБА_10 до фактичного її виходу з відпустки.

З попередження від 31 січня 2017 року №2.1/10-122 вбачається, що позивач погодилася зайняти вказану посаду, про що свідчить її особистий підпис.

У цей же день ОСОБА_1 написала заяву про переведення її на дану посаду з 01 лютого 2017 року.

На підставі заяви позивача був виданий наказ №35-к від 31 січня 2017 року про переведення її на посаду методиста вищої категорії відділу організаційно - аналітичного забезпечення та контролю за строковим трудовим договором на час відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною ОСОБА_10, з 01 лютого 2017 року до дати фактичного її виходу з відпустки (т. 1, а. с. 145 - 148).

У зв'язку із закінченням відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною ОСОБА_10 поданою заявою та від 21 березня 2017 року Інститутом модернізації змісту освіти був виданий наказ №56-к, відповідно до якого остання стає до роботи з 28 березня 2017 року.

Наказом №58-к від 22 березня 2017 року ОСОБА_2 була звільнена із займаної посади 27 березня 2017 року у зв'язку із закінченням строку трудового договору на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України.

ОСОБА_1 відмовилася від ознайомлення з наказом, тому листом від 28 березня 2017 року її було повідомлено про звільнення та отримання трудової книжки (т.1, а. с. 149 - 152).

Позивач, вважаючи переведення її на посаду за строковим договором на період відпустки основного працівника та в подальшому звільнення із займаної посади незаконним та безпідставним, звернулася до суду із відповідним позовом.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відповідності дій відповідача вимогам закону.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів, враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Крім того, згідно з ч. 2 ст.40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Статтею 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне звільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Згідно з п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 №9, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють звільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне звільнення.

Аналіз наведених норм права дає можливість дійти до висновку про те, що для того, щоб звільнити працівника на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, роботодавець повинен вручити працівнику письмове повідомлення про скорочення та надати йому можливість переходу на інші посади. Відмова в переході на нову роботу або згода працівника має бути складена в письмовій формі. При скороченні персоналу роботодавець може пропонувати працівнику перехід на оплачувану нижче посаду, а вже працівник приймає рішення погодитися на неї чи ні. У разі порушення даних термінів, працівник має право подати до суду позов про незаконність проведення процедури.

Встановлено, що відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 12 січня 2017 року № 41 «Про структуру державної наукової установи «Інститут модернізації змісту освіти»» Міністерства освіти і науки України було затверджено нову структуру Інституту. Наказами Інституту № 3 та № 4 від 18 січня 2017 року була затверджена та введена в дію з 01.02.2017 року нова структура та штатний розпис Інституту (т. 2, а. с. 196-206).

У зв'язку із зміною структури та штатного розпису Інституту ОСОБА_1, яка підпадала під вивільнення 31 січня 2017 року було попереджено про вивільнення після закінчення двомісячного терміну попередження згідно п. 1 ст. 40 КЗпП та запропоновано переведення на інші посади:

1) провідний спеціаліст сектору з охорони праці та безпеки життєдіяльності відділу адміністративної роботи;

2) методиста вищої категорії сектору програмного забезпечення засобів навчання відділу засобів навчання та обладнання (т. 2, а. с. 207).

Позивач відмовилась підписувати зазначене попередження, про що було складено Акт про відмову від підписання попередження про наступне вивільнення та відмову від переведення на запропоновану посаду (т. 2, а. с. 208).

Також ОСОБА_1 в той же день було запропоновано переведення на посаду методиста вищої категорії відділу організаційно-аналітичного забезпечення та контролю за строковим трудовим договором на час відпустки без збереження заробітної плати ОСОБА_10 до фактичного її виходу з відпустки по догляду за дитиною (т. 2, а. с. 209).

Позивач погодилась зайняти запропоновану посаду, про що власноруч написала Заяву та поставила свій підпис (т. 2, а. с. 210).

31.01.2017 Державна наукова установа «Інститут модернізації змісту освіти» видала Наказ № 35-к про переведення ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_12, з яким було ознайомлено, зокрема, і позивача (т. 2, а. с. 211-212).

За наведенного, колегія суддів вважає необгрунтованими доводи апеляційної скарги щодо неправомірності наказу про переведення ОСОБА_1 на посаду методиста вищої категорії відділу організаційно-аналітичного забезпечення та контролю за строковим трудовим договором на час відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною ОСОБА_10, з 01 лютого 2017 року до дати фактичного її виходу з відпустки, враховуючи погодження позивача із запропонованою посадою.

Також не можуть бути підставою для зміни або скасування рішення суду першої інстанції посилання в апеляційній скарзі на неправомірність заяви ОСОБА_1 про надання згоди на зайняття вищевказаної посади, яка була написана, під впливом обману, тиску та маніпуляції, а також стану, в якому перебувала позивач.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.

Разом з тим позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог.

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 на підтвердження своїх вимог наддала висновок судово-психіатричного експерта №266 від 06.11.2015 та висновок судово-психіатричного експерта №101 від 30.06.2017.

Зазначені висновки експертиз не можуть бути прийняті до уваги, оскільки стосуються не періоду написання позивачем заяви про переведення на вакантну посаду, а стосуються подій 2007-2009 років.

Крім того, у висновку експерта №101 від 30.06.2017 зазначено, зокрема, що в даний час ОСОБА_1 має хворобливі зміни в психічному стані, які відповідають діагностичним критеріям маячного розладу. Особливостями цього психічного розладу є можливість збереження функцій інтелектуально-мнестичної сфери та зовні впорядкованих форм поведінки поза маячною (хворобливою) фабулою.

Посилання ОСОБА_1 на відсутність 31.01.2017 (дата переведення) на роботі відхиляються колегією суддів, оскільки спростовуються матеріалами справи, а саме Табелем звіту використання робочого часу та підрахування заробітку Державної наукової установи «Інститут модернізації змісту освіти» за січень 2017 року та довідкою з Відділу кадрів Державної наукової установи «Інститут модернізації змісту освіти» від 25.05.2018 № 22.1/10-1654 (т. 2, а. с. 213-214).

Твердження позивача про те, що на момент переведення було багато вакантних посад, які не були їй запропоновані, не знайшли свого підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника.

При розгляді справи в суді апеляційної інстанції встановлено, що Державною науковою установою «Інститут модернізації змісту освіти» ОСОБА_1 було запропоновано всі вакантні посади, на яких вона за своїм фахом та кваліфікацією могла працювати, що підтверджується штатним розписом.

Відповідачем було дотримано всіх вимог статті 492 КЗпП України.

Відповідно до ст. 23 КЗпП України трудовий договір може бути укладений на визначений строк, встановлений за погодженням сторін. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

При розгляді справи, як в суді першої так і апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 за її згодою було переведено на посаду методиста вищої категорії відділу організаційно-аналітичного забезпечення та контролю за строковим трудовим договором на час відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною ОСОБА_10, з 01 лютого 2017 року до дати фактичного її виходу з відпустки (т. 1, а. с. 147-148).

Пунктом 2 статті 36 КЗпП України передбачено, що підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

У пункті 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, згідно зі ст. 24 КЗпП України укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу. Фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи відома власника або уповноваженого ним органу. При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події.

З огляду на наведене, можливо зробити висновок про те, що строкові трудові договори підлягають припиненню по закінченні строку або часом настання певної події. Так роботодавець, що бажає розірвати трудові відносини, повинен не пізніше, ніж в останній день роботи працівника за строковим договором, видати наказ про його звільнення на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП (час настання певної події).

Матеріали справи свідчать, що у зв'язку із закінченням відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною ОСОБА_10 поданою заявою та від 21 березня 2017 року Інститутом модернізації змісту освіти був виданий наказ №56-к, відповідно до якого остання стає до роботи з 28 березня 2017 року.

Наказом №58-к від 22 березня 2017 року ОСОБА_2 була звільнена із займаної посади 27 березня 2017 року, у зв'язку із закінченням строку трудового договору на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України (т. 1, а. с. 149-150).

Оскільки при розгляді справи в суді першої інстанції не було доведено факту порушення відповідачем підстав звільнення позивача, колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції про відповідність дій відповідача вимогам трудового законодавства правильними.

Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України«Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

За наведених обставин, враховуючи відсутність протиправний дій, вчинених відповідачем, не підлягають і задоволенню позовні вимоги щодо поновлення на роботві та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до положень п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

В суді першої та апеляційною інстанцій не встановлено порушення прав позивача, які б могли призвести до моральних страждань, а тому моральна шкода також не підлягає відшкодуванню.

За таких підстав, в ході апеляційного перегляду справи скаржник не надав суду переконливих доказів, які б спростовували правильність висновків суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Враховуючи наведені обставини та вимоги ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 381-384, ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення

Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено27 грудня 2018 року.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді Д.Р. Гаращенко

А.А. Пікуль