П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2018 року

м. Київ

Справа № 804/285/16

Провадження № 11-669апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (далі - Університет) до ОСОБА_3, третя особа - Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області (далі - ГУ МВС, МВС відповідно), про стягнення витрат

за касаційною скаргою Університету на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року (судді Іванов С. М., Панченко О. М., Чередниченко В. Є.),

УСТАНОВИЛА:

У січні 2016 року Університет звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_3 витрати, пов'язані з його утриманням в Університеті, у розмірі 36 648,05 грн.

Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини.

Згідно з наказом від 5 серпня 2009 року № 46ос ОСОБА_3 прийнятий на службу до органів внутрішніх справ, йому було присвоєно перше спеціальне звання «рядовий міліції» та він був зарахований курсантом на денну форму навчання за державним замовленням до Університету згідно з договором від 10 серпня 2009 року № 265 «Про підготовку фахівця у Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ».

Відповідно до наказу від 30 травня 2013 року № 195 ОСОБА_3 успішно закінчив навчання в Університеті, отримав диплом фахівця.

Наказом ГУ МВС від 1 червня 2013 року № 118ос ОСОБА_3 призначено дільничним інспектором міліції сектору дільничних інспекторів міліції Марганецького міського відділу в Дніпропетровській області.

13 жовтня 2015 року наказом ГУ МВС № 448ос ОСОБА_3 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за підпунктом «ж» пункту 64 (за власним бажанням) відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114.

Позивач вважає, що після закінчення Університету ОСОБА_3 не виконав вимоги, визначені пунктом 2.3.5 пункту 3 розділу 2 Договору про підготовку фахівця в Університеті від 10 серпня 2009 року № 265, що спричинило настання наслідків у вигляді необхідності відшкодування фактичних витрат, пов'язаних з утриманням у вищому навчальному закладі, згідно з підпунктом 2.3.6 пункту 3 розділу 2 цього договору.

На підставі довідки-розрахунку витрат, пов'язаних з утриманням курсанта ОСОБА_3 в Університеті за період навчання з 2009 по 2013 роки, їх вартість складає 36 648 грн, у зв'язку із чим Університет звернувся із цим позовом до суду.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 16 березня 2016 року задовольнив позовні вимоги.

Задовольняючи позовні вимоги Університету, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ОСОБА_3 звільнено з органів внутрішніх справ (публічної служби) за власним бажанням, то відповідно до приписів чинного законодавства він має відшкодувати витрати на його утримання за період навчання у позивача.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 14 грудня 2016 року скасував постанову суду першої інстанції, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення.

При цьому апеляційний суд виходив із того, що між сторонами у справі укладено договір на підготовку фахівця у навчальному закладі МВС, який є цивільно-правовим договором, а отже, вимоги про стягнення витрат за цим договором повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства за правилами, встановленими Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК) у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення.

Не погодившись із вказаним рішенням суду апеляційної інстанції, Університет подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення першої інстанції.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 січня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС викладено в новій редакції.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАСкасаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

15 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції Закону № 2147-VIII.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАСу редакціїЗакону № 2147-VIII, наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Згідно із частиною другою статті 2 КАС (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пунктом 1 частини першої статті 3 КАС визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Частиною третьою статті 6 КАС передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

За змістом статті 9 Закону України від 20 грудня 1990 року № 565-XII «Про міліцію» (далі - Закон № 565-XII), чинного на час виникнення спірних відносин, на курсантів, слухачів, ад'юнктів, інших атестованих працівників, у тому числі й викладацького складу навчальних закладів МВС, поширюються права і обов'язки, гарантії правового і соціального захисту та відповідальність працівників міліції.

Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 565-XII працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади, а тому його служба є публічною.

Відповідно до статті 18 Закону № 565-XII підготовка фахівців у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України за державним замовленням здійснюється на підставі договору про навчання, який укладається між навчальним закладом, головним управлінням, управлінням МВС в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві або Севастополі чи на транспорті та особою, яка навчається. Типову форму договору затверджує МВС за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Курсанти вищих навчальних закладів МВС у разі дострокового розірвання договору через небажання продовжувати навчання або через недисциплінованість чи в разі відмови від подальшого проходження служби на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ після закінчення вищого навчального закладу, а також особи начальницького складу органів внутрішніх справ, які звільняються із служби протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу МВС за власним бажанням, через службову невідповідність або за порушення дисципліни, відшкодовують МВС витрати, пов'язані з їх утриманням у вищому навчальному закладі, в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України. У разі відмови від добровільного відшкодування витрат таке відшкодування здійснюється в судовому порядку.

З наведених норм убачається, що ОСОБА_3, перебуваючи на посаді, що відноситься до публічної служби, звільнився за власним бажанням, не відпрацювавши три роки, як це було визначено умовами договору від 10 серпня 2009 року про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки спір виник у результаті невиконання відповідачем цивільно-правової угоди, внаслідок чого у нього виникло зобов'язання відшкодувати вартість навчання, вирішення цього спору належить до компетенції цивільного суду.

Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у своїх постановах, зокрема, від 14 березня 2018 року в справі № 461/5577/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 820/5761/15. Спори у цих справах також стосувалися стягнення витрат, пов'язаних з утриманням особи під час навчання у вищому навчальному закладі МВС, яка у подальшому перебувала на публічній/державній службі, і суд дійшов висновку, що спір не стосується проходження відповідачем публічної служби в органах внутрішніх справ, а пов'язаний з невиконанням ним умов цивільно-правової угоди і вимогою позивача відшкодувати понесені витрати на навчання у вищому навчальному закладі. За таких підстав зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК.

Проте Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку з огляду на таке.

У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм.

У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

З метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування вартості навчання особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб'єкта владних повноважень Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постановах від 14 березня 2018 року в справі № 461/5577/15-ц, 31 жовтня 2018 року у справі № 820/5761/15, оскільки указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що призвели до відшкодування фактичних витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат відбувається після її звільнення з державної служби.

Водночас слід зазначити, що у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС у редакції Закону № 2147-VIII, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення.

На підтвердження викладеного висновку слід зауважити, що 5 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15, 3 жовтня 2018 року у справі № 755/2258/17, та вказала, що спори пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби - підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС у редакції Закону № 2147-VIII суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС у редакції Закону № 2147-VIII підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства Україниу редакції Закону № 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргуДніпропетровського державного університету внутрішніх справ задовольнити частково.

2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року скасувати.

3. Справу № 804/285/16 за позовом Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ до ОСОБА_3, третя особа - Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, про стягнення витрат направити для продовження розгляду до Третього апеляційного адміністративного суду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська