Номер справи місцевого суду: 519/697/16-ц

Головуючий у першій інстанції Барановська З. І.

Доповідач Драгомерецький М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.12.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого: Драгомерецького М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Дрішлюка А.І.,

Черевка П.М.,

розглянувши у спрощеному позовному провадженні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Южного міського суду Одеської області від 25 квітня 2018 року за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Одеський припортовий завод» про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

В С Т А Н О В И В:

15 серпня 2016 року Батрин С.В. в інтересах ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ПАТ «Одеський припортовий завод» про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Мотивуючи позовні вимоги тим, позивач ОСОБА_3 працював на підприємстві «Одеський припортовий завод» у період з 25 квітня 1977 року.

24 жовтня 1988 року ОСОБА_3 було звільнено з посади головного енергетика підприємства згідно п.1 ст.40 КЗпП УРСР - з підстав скорочення штату працівників. Позивач зазначає, що наказ про звільнення та трудова книжка йому не передавалися у порядку, що передбачений законом. Звільнення відбулося протиправно та з огляду на неприязне ставлення керівництва підприємства, в наслідок чого позивач змушений був змінити звичайний уклад життя та покинув територію України, вдаючись до пошуку роботи у Німеччині.

Протягом 2015-2016 років позивач дізнався, що відомості про його звільнення у 1988 році з підстав скорочення штату можуть не відповідати дійсності.

Позивач звернувся до Генеральної прокуратури України з заявою щодо вчиненого кримінального правопорушення. Ухвалою Южного міського суду Одеської області від 04 квітня 2016 року зобов'язано уповноважених службових осіб Южненського ВП Комінтернівського ВП ГУНП внести відомості до ЄРДР про кримінальне правопорушення та розпочати досудове розслідування.

15 липня 2016 року позивач отримав постанову слідчого від 24 червня 2016 року про закриття кримінального провадження, в якій було зазначено, що ОСОБА_3 був звільнений з посади на підставі скорочення штату, однак скорочення штату не відбулося.

На підставі зазначеного, ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом та просив зобов'язати відповідача виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.10.1988 р. до 05.08.2016 р. у розмірі 4 575 072,69 гривень. Крім того, позивач просить суд поновити строк звернення до суду з позовною заявою, так як позивач дізнався про порушення його права тільки з постанови про закриття кримінального провадження.

В судовому засіданні представник відповідача ПАТ «Одеський припортовий завод» позовні вимоги не визнав, пояснив, що 24.10.1988 року ОСОБА_3 був звільнений з «Одеського припортового заводу». Документальні підтвердження підстав звільнення позивача на підприємстві відсутні, ймовірно були вилучені у 1980-х, 1990-х роках правоохоронними органами УРСР, СРСР під час розгляду чисельних скарг ОСОБА_3 щодо вирішення його трудового спору.

Правомірність звільнення ОСОБА_3 підтверджена листами Генеральної прокуратури СРСР, прокуратури м. Одеси. Трудова книжка була отримана позивачем особисто 25 жовтня 1988 року та на підприємстві відсутня.

В комісію по трудових спорах АТ «ОПЗ», а також в суд із заявами про поновлення на роботі ОСОБА_3 не звертався.

Також представник відповідача подав заяву про застосування строку позовної давності та просив у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Рішенням Южного міського суду Одеської області від 25 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.

Згідно частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Зважаючи на те, що справа виникає з трудових відносин, її розгляд здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 26.12.2018 року.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ОСОБА_3, заперечення на апеляцію, які містяться у відзиві ПАТ «Одеський припортовий завод», перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Частинами 1 та 2 ст. 367 ЦПК України, в редакції чинної з 15 грудня 2017 року, передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України та ст. 5 ЦК України) до трудових правовідносин щодо звільнення з роботи працівника, поновлення його на попередній роботі та оплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які виникли у жовтні 1988 року, застосовуються норми трудового законодавства, зокрема Кодекс законів про працю Української РСР, який набрав чинності з 01 червня 1972 року, які діяли на той час.

Відповідно до пункту 1 частини 1 ст. 40 КЗпП УРСР, в редакції чинної на час виникнення спірних правовідносин, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані адміністрацією підприємства, установи, організації лише у випадку ліквідації підприємства, установи, організації, скорочення штату або численності працівників.

У частині 1 статті 43 КЗпП УРСР, визначено, що розірвання трудового договору з ініціативи підприємства, установи, організації, не допускається баз згоди профспілкового комітету підприємства, підприємства, установи, організації, за виключенням випадків, передбачених законодавством Союзу РСР.

Статтею 47 КЗпП УРСР передбачено, що адміністрація підприємства, установи зобов'язана в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи адміністрації підприємства, установи власника він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Згідно частини 1 статті 232 КЗпП УРСР, робітники і службовці можуть звертатися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про порушення свого права, в справах про звільнення - до районного (міського) народного суду в місячний строк з врученням наказу про звільнення.

У статті 233 КЗпП УРСР зазначено, що, в разі пропуску з поважних причин строків установлених статтями 227, 229, 230, 232 цього Кодексу, комісія по трудових спорах, профспілковий комітет підприємства, установи, організації чи районний (міський) народний суд за належністю можуть поновити ці строки. Скарги, подані після закінчення одного року з моменту набрання законної сили рішенням суду або рішенням вищестоящого у порядку підлеглості органу про відмову у поновленні на роботі, розглядові не підлягають.

Як зазначено у частині 1 статті 234 КЗпП УРСР, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переводу на іншу роботу робітник або службовець повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Частиною 1 статті 235 КЗпП УРСР передбачено, що робітнику або службовцю, незаконно звільненому з роботи та поновленому на попередній роботі, виплачується по рішенню чи постанови органу, який розглядав трудовий спір, середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення, але не більш чим за три місяця.

Судом першої інстанції встановлено, що особа позивача згідно закордонного паспорту СРСР російською мовою «ОСОБА_3 Александрович», згідно паспорту громадянина Федеративної Республики Німеччини має два переклади з німецької на українську мову від 08.12.2017 року «ОСОБА_3» та від 12.12.2017 року «ОСОБА_3», за уточненням позивача суд взяв уваги останній переклад від 12.12.2017 року та вважає встановленим прізвище та ім'я позивача ОСОБА_3 (а. с. 290-291, 292-293).

Громадянин Федеративної Республіки Німеччини позивач ОСОБА_3 з 25 квітня 1977 року працював на різних посадах Одеського припортового заводу Міністерства хімічної промисловості СРСР, 24.10.1988 року його було звільнено з посади головного енергетика підприємства згідно п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП УРСР, за скорочення штату працівників.

Вказану дату звільнення «24.10.1988 року» та підставі звільнення «скорочення штату працівників» зазначає позивач ОСОБА_3 та визнає представник відповідача, в зв'язку з чим вказані обставини справи не підлягають доказуванню в розумінні ч. 1 ст. 82 ЦПК України.

25 жовтня 1988 року позивач ОСОБА_3 отримав на Одеському припортовому заводі трудову книжку, що підтверджується його особистим підписом в книзі №1 обліку руху трудових книжок та вкладишів до них №№ (а. с. 83-84).

Також факт отримання позивачем ОСОБА_3 25.10.1988 року трудової книжки, підтверджується письмовими поясненнями Гайдамаки Є.В., який займав посаду заступника директора по кадрах та соціальних питань на Одеському припортовому заводі на час звільнення позивача з роботи (а. с. 236-238).

Висновком експертного дослідження №8-4/3 від 10.04.2017 року, виконаного Київським науково-дослідницьким експертно-криміналістичним центром, наданого до суду представником відповідача, встановлено, що «Підпис від імені колишнього працівника ПАТ «Одеський припортовий завод» ОСОБА_3 в книзі №1 обліку руху трудових книжок та вкладишів до них №№, під записом №226 у графі «Расписка рабочего или служащего в получении трудовой книжки», виконаний ОСОБА_3 (а. с.222-233), який в розумінні ст. ст. 76-79 ЦПК України є належним та допустимим доказом по справі.

У відповіді прокуратури СРСР №7/2132-88 від 20.06.89 року на скаргу ОСОБА_3. (російською мовою) зазначено, що його скарга на звільнення з роботи розглянута. На конференції трудового колективу більшістю голосів праця головного енергетика, посаду якого обіймав ОСОБА_3. (російською мовою) визнана незадовільною. Організація та проведення виборів головного енергетика не протидіє Закону СРСР «Про державне підприємство (об'єднання)», так як він за своїм посадовим положенням є начальником управління - керівником структурного підрозділу. Приймати участь у виборах ОСОБА_3 (російською мовою) відмовився. Так як з переводом на іншу роботу ОСОБА_3. (російською мовою) не погодився, то був звільнений в зв'язку з скороченням штатів. Порушень закону при цьому не допущено. (а. с. 87, 269).

Аналогічну відповідь про відсутність порушень закону при розгляді скарги ОСОБА_3 (російською мовою) надала прокуратура міста Одеси від 08.07.88р. №1359ж88 (а. с. 85, 271).

Зазначені листи прокуратури СРСР та прокуратури міста Одеса надані до суду як позивачем так і представником відповідача.

Постановою слідчого СВ Южненського ВП Комінтернівського ВП ГУНП в Одеській області від 24.06.2016 року про закриття кримінального провадження зазначено, що в ході досудового розслідування було встановлено, що ОСОБА_3 працював на підприємстві ОПЗ Міністерства хімічної промисловості СРСР в період з 25.04.1977р. по 28.10.1988 року. На посаді начальника електромонтажного цеху, в.о. головного енергетика, в.о. заступника директора по комерційним питанням, інженера відділу комплектації обладнання, головним енергетиком. У 1988 році ОСОБА_3 був звільнений з займаної посади головного енергетика ОПЗ за п. 1 ст. 40 КЗпП України «скорочення чисельності або штату».

Однак, скорочення штатів не відбулося, оскільки у 1988 році згідно Закону СРСР «Про державне підприємство (об'єднання)» від 30.06.1987 року, який втратив силу згідно Закону СРСР від 07.03.1991 №2015-1, «Рекомендації про порядок обрання рад трудових колективів, проведення виборів та конкурсів на заміщення посад спеціалістів державних підприємств (об'єднань), затвердженим Постановою Держкомпраці СРСР, Секретаріату Всерадянської центральної ради професійних спілок від 08.02.1988 року №68а/4-18а, на конференції трудового колективу ОПЗ головним інженером обраний Каратаєв С.П..

Звільнення з роботи працівника вважається незаконним, якщо воно здійснене з порушенням встановленого порядку або без законних підстав для цього.

Право власника або уповноваженого ним органу визначити чисельність працівників та штатний розпис нормативно закріплено щодо підприємств та їх об'єднань. Однак, незалежно від того, закріплене таке право законодавчо чи ні, право визначати чисельність і штат працівників належить таки власникові або уповноваженому органу.

При цьому, власник на свій розсуд має право численність працівників певної спеціальності та кваліфікації, численність одних посад зменшити, здійснити звільнення працівників, одночасно приймаючи рішення про прийняття на роботу працівників іншої спеціальності та кваліфікації, збільшити численність інших посад (а.с.18).

Вказана постанова слідчого СВ Южненського ВП Комінтернівського ВП ГУНП в Одеській області від 24.06.2016 року про закриття кримінального провадження сторонами по справі не оскаржувалась.

З копії витягу з мемуарів ОСОБА_3 (російською мовою) «Зона недовіри», які були видані «Печатный дом» Одеса, 2011, вбачається, що на сторінці 144 автор зазначає російською мовою «По «Закону», где выборы главных специалистов не были предусмотрены, не было соответственно, и статьи в КЗОТе, по которой можно было меня уволить. Уволили по сокращению штатов, хотя никакого сокращения главного энергетика на заводе не было» (а. с. 194).

Крім того, між Одеським припортовим заводом та фірмами «Українсько-Німецьке СП Фенстер-Одеса», «CONSILIA» GmbH, «ELEKTRON» GmbH, засновником яких був ОСОБА_3 (російською мовою) тривалий час існували договірні відносини, що підтверджується відповідними листами ОСОБА_3 (російською мовою), копіями контракту, договорів на протязі 1998 року та 2012-2013 роках, а також рішенням арбітражного суду м. Одеса від 01.10.1998 року за позовом фірми «Консілія» до Одеського припортового заводу про стягнення 81 549,8 німецьких марок, в якому зазначено, що від позивача в судовому засіданні особисто був присутній ОСОБА_3 (російською мовою), що підтверджує обізнаність позивача в справах ПАТ «Одеський припортовий завод» та тимчасові перебування на ПАТ «ОПЗ» та взагалі в Україні на протязі 1997-1998 років та в 2012-2013 роках (а. с. 99-148).

З оригіналу особового рахунку ОСОБА_3 за табельним номером НОМЕР_2 з Одеського припортового заводу за 1987-1989 роки, наданого представником відповідача в судовому засіданні, вбачається, що на титульній сторінці міститься напис «пр.219 к. от 24.10.88 уволить с 24.10.88 г. с выплатой выход. пособия», та згідно розрахункових листів, які містяться в матеріалах особового рахунку ОСОБА_3 останньому протягом жовтня - грудня 1988 року виплачені всі належні грошові кошти, борг за підприємством відсутній, в тому числі в жовтні 1988 року за кодом 076 видів виплат сплачено 263,30 руб.. Відповідно до наданого переліку видів виплат код 076 означає виплату вихідної допомоги.

Позивач ОСОБА_3 був звільнений з роботи не в період тимчасової непрацездатності, оскільки даний факт спростовується розрахунковими листками за жовтень, листопад 1988 року, які містяться в особовому рахунку ОСОБА_3 та оригінал якого був оглянутий судом, оскільки у жовтні, листопаді 1988 року позивачу не здійснювались виплати за кодом 044, 043. Відповідно до переліку видів виплат код 044 означає виплату допомоги з тимчасової непрацездатності за поточний місяць, а код 043 означає виплату допомоги з тимчасової непрацездатності за минулий місяць.

За таких обставин, вирішуючи трудовий спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що після звільнення з роботи 24 жовтня 1988 року позивач ОСОБА_3 не звертався в встановлений законом місячний строк до суду з вимогами про поновлення на попередній роботі, звернувся до суду лише 15 серпня 2016 року. Позивачем ОСОБА_3 не доведено в судовому засіданні належним чином, що встановлений законом строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору пропущений ним з поважних причин, тому суд не знайшов підстав для поновлення цього строку й обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог.

Посилання позивача ОСОБА_3 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору пропущений з поважних причин, не приймається до уваги за таких підстав.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічні положення містяться у статтях 10, 60 ЦПК України (2004р.).

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Аналогічні положення містяться у статті 212 ЦПК України (2004р.).

Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

За змістом статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У п. 13 постанови № 5 Пленуму «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулює провадження у справі до судового розгляду» від 12 червня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що при з'ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема статтею 61 ЦПК. У деяких випадках тягар доказування регулюється нормами матеріального права. Наприклад, згідно з частиною третьою статті 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

Якщо представлені докази недостатньо підтверджують вимоги позивача чи заперечення відповідача або не містять в собі всіх необхідних даних і у сторін є обґрунтовані складнощі у наданні додаткових доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний сприяти їм в одержанні або витребуванні таких доказів (частина четверта статті 10, стаття 137 ЦПК).

Докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстави позову). Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними (стаття 136 ЦПК). Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Докази, які не стосуються справи й предмета доказування (стаття 58 ЦПК), або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи (стаття 59 ЦПК), судом не повинні прийматися.

Як роз'яснено у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може відповідно до частини другої статті 185 ЦПК просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, має згідно із загальними правилами доказування (стаття 60 ЦПК) подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності за клопотанням особи, яка зробила таку заяву, суд відповідно до правил частини четвертої статті 10 ЦПК сприяє їй у збиранні цих доказів (призначає експертизу, витребовує інформацію від особи, за іменем якої видано документ, оголошує перерву або відкладає розгляд справи, якщо це потрібно, тощо).

Як зазначено у частині 1 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов'язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилалася як на підставу своїх вимог, а саме, те, що строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору пропущений з поважних причин, а відповідач - ті обставини, на які він посилався як на заперечення проти позову.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судами норм матеріального права, а саме, частини 1 статті 261 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 21 травня 2014 року у справі №6-7цс14 дійшов до наступного правового висновку: «згідно ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти».

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Судом першої інстанції з достовірністю встановлено, що позивач ОСОБА_3. мав об'єктивну обізнаність про звільнення з роботи за скороченням штату з 24 жовтня 1988 року, а звернувся до суду за вирішенням трудового спору лише 15 серпня 2016 року, отже право на позов про поновлення на попередній роботі об'єктивно виникло у позивача у жовтні 1988 року, тобто позивач звернувся до суду з позовом поза межами встановленого законом строку, більше чим через 28 років.

У своїй позовній заяві позивач ОСОБА_3 обґрунтував причину пропуску строку для звернення до суду за вирішенням трудового спору відсутністю на території України до 2015-2016 років, невидачею трудової книжки при звільненні, обізнаність позивача про факт, що вибори головного енергетика на «ОПЗ» не відбулись лише з постанови слідчого від 24.06.2016 року, а також численними зверненням до правоохоронних органів зі скаргами на незаконність звільнення з роботи.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_3 після звільнення з роботи у встановлений законом строк отримав трудову книжку та вихідну допомогу.

Дійсно, з матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_3 з 28 серпня 1990 року вибув на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччина та набув громадянство Німеччини (а. с. 287-289, 290-291), але судом першої інстанції з достовірністю встановлено, що на протязі 1997-1998 років та в 2012-2013 роках позивач знаходився в Україні та як представник і засновник іноземної фірми укладав з ПАТ «Одеський припортовий завод» контракти.

Закон не визначає переліку причин пропуску строку на звернення до суду, які є поважними, тому питання про поважність таких причин вирішується в кожному конкретному випадку із урахуванням обставин справи та доказів, що свідчать про неможливість подачі позову протягом визначеного законом строку в зв'язку з наявністю об'єктивних перешкод для звернення до суду; при цьому суб'єктивні причини та особисті мотиви позивача самі по собі не можуть вважатися перешкодами для звернення до суду.

Приймаючи до уваги правовий висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 04 листопада 2016 року у справі №6-1486цс15 про те, що «поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій» за аналогією права, конкретні обставини справи, які свідчать про особисті мотиви позивача, й наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що вказані позивачем ОСОБА_3 причини не можуть вважатися об'єктивними перешкодами для подачі позову про поновлення на попередній роботі й тому є неповажними.

У відповідності до роз'яснень Пленуму Верховного Суду Української РСР "Про деякі питання застосування судами Кодексу законів про працю Української РСР" від 30 березня 1984 року (з відповідними змінами), викладеними у п. 3 постанови, встановлені статтями 227 (ч.2), 229, 232 Кодексу законів про працю УРСР строки застосовуються судом незалежно від заяви сторін. При неповажності причин пропуску місячного і тримісячного строків, передбачених ст. 232 цього Кодексу у позові може бути відмовлено з цих підстав. Теж положення викладено і у абзаці третьому п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про розгляд судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року, яке діє у теперішній час.

У абзаці четвертому пункту 4 постанови №9 Пленуму «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року, Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов'язки сторін.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р., передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 р. за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Як роз'яснено в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові на цих підставах, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).

За таких обставин, позивач ОСОБА_3 пропустив строк для звернення до суду з позовом про поновлення на попередній роботі без поважних причин, тому правові підставі для поновлення цього строку відсутні, що є підставою для відмови йому у позові у зв'язку з обґрунтованістю позову, й, отже його порушене право не підлягає захисту судом.

Колегія суддів вважає, що вимоги позивача ОСОБА_3 про відшкодування суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24.10.1988 року по 25.04.2018 року з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми в розмірі 5 107 000 грн., майже за приблизно 28 років, незаконними, оскільки трудове законодавство, яке діяло на момент виникнення трудового спору передбачало зовсім інші строки виплати.

Так, відповідно до частини 1 статті 235 КЗпП УРСР робітникові або службовцеві, незаконно звільненому з роботи і поновленому на попередній роботі, виплачується за рішенням або постановою органу, що розглядає трудовий спір, середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення, але не більш як за три місяці.

Згідно статті 238-1 КЗпП УРСР при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (статті 235, 241), орган, який розглядає спір має право винести рішення про виплату працівникові належних йому сум не більш, як за один рік, а в питанні про грошову компенсацію за невикористану відпустку при звільненні - не більш як за 2 робочих роки (в районах Крайньої Півночі і в місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, не більш як за три роки).

Отже, на час виникнення спірних правовідносин середній заробіток за час вимушеного прогулу виплачувався з дня звільнення, але не більш як за три місяці, а при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги не більш, як за один рік.

Таким чином, суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV (3477-15) від 23.02.2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява № 4241/03) від 28.10.2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Южного міського суду Одеської області від 25 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 26 грудня 2018 року.

Судді апеляційного суду Одеської області: М.М.Драгомерецький

А.І.Дрішлюк

П.М.Черевко