Постанова
Іменем України
19 грудня 2018 року
м. Київ
справа № 336/2362/16-ц
провадження № 61-19794св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - Шевченківський відділ реєстрації актів цивільного стану м. Запоріжжя,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Запорізької області в складі суддів: Гончар М. С., Кухаря С. В., Кочеткової І. В., від 04 травня 2017 року,
В С Т А Н О В И В :
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (далі - Цивільний процесуальний кодекс України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Шевченківський відділ реєстрації актів цивільного стану, про оспорювання батьківства та виключення відомостей про батька з актового запису про народження дитини.
Позов обґрунтовано тим, що 21 червня 1997 року між ним та ОСОБА_3 укладено шлюб, від якого остання народила сина - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. В свідоцтві про народження позивач був записаний батьком дитини. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2010 року шлюб між подружжям було розірвано.
Указано, що підставою для звернення з даним позовом до суду стало те, що позивач дізнався, що ОСОБА_2, якого він все життя вважав своєю дитиною, не є його сином. На час народження дитини він вважав, що є батьком дитини. 21 березня 2016 року позивач отримав висновок експертної установи щодо батьківства, відповідно до якого вірогідність того, що він є батьком ОСОБА_2 дорівнює 0 %.
Посилаючись на зазначене, а також на те, що з урахуванням дати народження дитини спірні правовідносини врегульовано статтею 56 КпШСУкраїни, позивач просив суд виключити з актового запису № 275 від 27 березня 1998 року, зробленого відділом реєстрації актів громадянського стану Шевченківської районної ради м. Запоріжжя про народження ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, відомості про батька ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, та вирішити питання про розподіл судових витрат.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя в складі судді Кляшторного В. С. від 26 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Виключено з актового запису № 275 від 27 березня 1998 року, зробленого відділом реєстрації актів громадянського стану Шевченківської районної ради м. Запоріжжя про народження ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, відомості про батька ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені останнім судові витрати, а саме: судовий збір при подачі позову до суду у розмірі 551,20 грн, витрати за проведення судової генетичної експертизи у розмірі - 7 614 грн, а також витрати на правову допомогу у розмірі - 1 900 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства, зокрема, про оспорювання батьківства, має бути враховано, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. Ураховуючи, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, до спірних правовідносин мають бути застосовані положення статті 56 КпШС України, згідно з якою особа, записана як батько або мати дитини в книзі записів народжень або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли їй стало або повинно було стати відомо про проведений запис. Указано, що на час народження дитини позивач вважав, що ОСОБА_2 є його дитиною, а тому разом із ОСОБА_3 подав заяву на реєстрацію сина і в актовому записі про народження дитини був записаний як батько. Зазначивши, що позивач дізнався про те, що ОСОБА_2 не є його дитиною лише у березні 2016 року, коли отримав висновок аналізу щодо батьківства, суд першої інстанції задовольнив позов у даній справі.
Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 04 травня 2017 року апеляційну скаргуОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, задоволено.
Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 липня 2016 року у даній справі скасовано.
Ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа Шевченківський відділ реєстрації актів цивільного стану, про оспорювання батьківства та виключення відомостей про батька з актового запису про народження дитини.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 досяг повноліття під час дії СК України, у зв'язку із чим, на думку апеляційного суду, до вирішення спірних правовідносин підлягає застосуванню частина третя статті 136 СК України, за умовами якої оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття. Позивач звернувся до суду із даним позовом про оспорювання свого батьківства у квітні 2016 року, тобто після досягнення дитиною повноліття. Апеляційний суд зауважив, що згідно із висновком експерта від 14 червня 2016 року позивач ОСОБА_1 не є біологічним батьком ОСОБА_2, однак, у зв'язку із тим, що ОСОБА_2 досяг повноліття до моменту звернення позивача до суду із даним позовом вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.
У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до статті 58 Конституції України Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Тому, як указано скаржником, для врегулювання спірних правовідносин мають бути застосовані закони, чинні на момент виникнення цих правовідносин. Скаржник зазначає, що суди як першої так і апеляційної інстанції установили, що на момент народження сина позивач не знав, що він не є батьком ОСОБА_2 Про указане він дізнався у березні 2016 року після відповідної експертизи щодо батьківства, висновки якої знайшли своє підтвердження за наслідками проведення призначеної судом першої інстанції у даній справі судово-генетичної (генотипоскопічної) експертизи, згідно висновків якої ОСОБА_1 не є біологічним батьком ОСОБА_2 На думку скаржника, суд першої інстанції правильно застосував до вирішення спірних правовідносин положення статті 56 КпШС України, а суд апеляційної інстанції застосував у даній справі закон, який на спірні правовідносини не поширюється і який не був чинним на момент народження дитини та внесення оспореного позивачем запису про батьківство, у зв'язку із чим помилково скасував правильне та законне рішення районного суду.
У липні 2017 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що обставини справи судом апеляційної інстанції встановлені повно і правильно. Зазначає, що на момент народження ОСОБА_2 позивач міг припускати можливість того, що він не є батьком дитини, оскільки знав про дошлюбні стосунки його дружини та строк вагітності на момент укладання шлюбу. У відзиві на касаційну скаргу заявник просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржуване рішення апеляційного суду без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість.
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених в оскаржуваному судовому рішенні.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 червня 1997 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2010 року шлюб між ними було розірвано.
ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_2, батьками якого записані відповідач ОСОБА_3 та позивач ОСОБА_1
Оспорений позивачем актовий запис № 275 про народження ОСОБА_2 та відомості про батька дитини вчинено відділом реєстрації актів громадянського стану Шевченківської районної ради м. Запоріжжя 27 березня 1998 року.
Згідно частини третьої статті 136 СК України оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття.
Однак, згідно вимог статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно рішення Конституційного Суду України № 1-рп/99 від 09 лютого 1999 року у справі № 1-7/99 в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності.
Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.
Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення також в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 7).
Пунктами 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» судам роз'яснено, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 червня 1997 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2010 року шлюб між ними було розірвано.
ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_2, батьками якого записані відповідач ОСОБА_3 та позивач ОСОБА_1
На час народження дитини позивачу достовірно було відомо, що ОСОБА_2 є його дитиною, а тому разом із ОСОБА_3 подав заяву на реєстрацію сина, в актовому запису про народження дитини позивач записаний як батько.
Відповідач ОСОБА_3 указані обставини не спростувала.
Позивач дізнався про те, що ОСОБА_2 не є його дитиною, у березні 2016 року, коли отримав висновок проведеного аналізу щодо батьківства, згідно якого вірогідність того, що він є батьком ОСОБА_2 дорівнює 0 %.
Судом першої інстанції у справі була призначена судово-генетична (генотипоскопічна) експертиза для визначення чи є ОСОБА_1 біологічним батьком відповідача ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Згідно висновку експерта № 133 від 14 червня 2016 року позивач ОСОБА_1 не є біологічним батьком дитини - ОСОБА_2
Оспорений позивачем актовий запис № 275 про народження ОСОБА_2 та відомості про батька дитини вчинено відділом реєстрації актів громадянського стану Шевченківської районної ради м. Запоріжжя 27 березня 1998 року.
Верховний Суд вважає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню відповідні положення КпШС України, чинні на час їх виникнення, тобто на час вчинення оспореного позивачем актового запису.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 вересня 2018 року у справі № 757/36468/16-ц (касаційне провадження 61-33593св18).
Подібні за своєю суттю правові висновки щодо застосування до вирішення спірних правовідносин законодавства, чинного станом на момент їх виникнення викладено у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 543/738/16-ц (касаційне провадження № 61-4163св18), у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 641/9147/15-ц (касаційне провадження № 61-26210св18) та у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 225/6301/15-ц (касаційне провадження № 61-30047св18).
Разом з тим, із висновком суду апеляційної інстанції про те, що у даній справі, враховуючи встановлений судами характер правовідносин, позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає колегія суддів касаційного суду погоджується з огляду на наступне.
Згідно статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом положень статті 15 ЦК України право особи на захист свого цивільного права виникає у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням указаних норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Суд, на підставі наданих сторонами доказів, повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про оспорювання батьківства та виключення відомостей про батька з актового запису про народження дитини.
Позивач оспорює своє батьківство щодо ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Станом на момент звернення позивача до суду із даним позовом у квітні 2016 року ОСОБА_2 був повнолітнім.
Положеннями законодавства, яке регулює сімейні правовідносини, зокрема, відносини батьків та дітей, встановлене визначене коло взаємних прав і обов'язків батьків і дітей, обов'язки батьків по захисту прав та інтересів неповнолітніх дітей, права і обов'язки батьків по вихованню дітей, тощо.
Указані обов'язки батьків щодо неповнолітніх дітей діють з метою якнайкращого забезпечення інтересів дитини, піклування про її фізичний і духовний розвиток, її навчання, підготовку до самостійного життя, спілкування з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, надання дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, сприяння засвоєнню дитиною загальновизнаних норм моралі, створення умов для отримання дитиною освіти, тощо, - надані батькам до досягнення дитиною повноліття, після чого дитина набуває повної правосуб'єктності і необхідність виконання батьками указаних вище обов'язків не є імперативно.
Існування відомостей про батька в актовому записі про народження дитини після досягнення дитиною повноліття саме по собі не призводить до порушення прав особи, яка записана батьком дитини.
Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_2 не надав судам попередніх інстанцій належних обґрунтувань щодо того, чим порушено, оспорено або не визнано його права, свободи чи інтереси внаслідок існування відомостей щодо його батьківства у актовому записі про народження дитини, яка станом на момент звернення до суду із даним позовом досягла повноліття.
З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного за своєю суттю рішення про відмову у позові в даній справі.
Помилкове посилання апеляційного суду на норми СК України, які не поширюються на спірні правовідносини не призвело до невірного вирішення даної справи.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 у майбутньому зможе претендувати на спадщину після ОСОБА_1 не містять підстав для скасування оскарженого судового рішення, оскільки станом на момент розгляду даної справи зводяться до припущень.
Крім того, ОСОБА_1 не позбавлений можливості врегулювати питання щодо його спадщини у спосіб, визначений ЦК України, що також спростовує відповідні доводи касаційної скарги.
Інші доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.
Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня
2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно вимог частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 409, 410, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення апеляційного суду Запорізької області від 04 травня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: С. Ю. Мартєв
В. М. Сімоненко
І. М. Фаловська
С.П. Штелик
