УХВАЛА

12 грудня 2018 року

Київ

справа №9901/949/18

адміністративне провадження №П/9901/949/18

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Шипуліної Т.М. розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправним та нечинним рішення,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, у якому просив:

визнати протиправною бездіяльність у зв'язку із ненаданням рішення за заявами ОСОБА_1 від 19.09.2014 та від 20.04.2016;

визнати протиправними та нечинними рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27.04.2016 та 24.07.2016 за заявою ОСОБА_1 від 24.09.2014 №8вк-7085/14.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27.04.2016 та 24.07.2016 про відмову у відкритті дисциплінарного провадження є протиправними, судді ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_2 при розгляді справи №757/22701/13 порушили норми процесуального права та присягу судді.

Крім того, позивач посилається на те, що Вищою кваліфікаційною комісією суддів України листом від 08.11.2018 протиправно відмовлено ОСОБА_1 у наданні рішень за його скаргами, оскільки запитувана інформація не належить ні до службової, ні до інформації з обмеженим доступом, більше того - запитувана інформація становить значний суспільний інтерес.

Відповідно до частини четвертої статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Суд дослідив матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправним та нечинним рішення та дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття провадження по справі в частині позовних вимог про визнання протиправним та нечинним рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27.04.2016 та 24.07.2016 за заявою ОСОБА_1 від 24.09.2014 №8вк-7085/14 з огляду на таке.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14.12.2011 №19-рп/2011 «У справі за конституційним зверненням громадянина Осетрова Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини)» Конституційний Суд України зазначив: «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України».

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 зазначив: «поняття «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст».

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим».

Судом застосовуються норми матеріального права, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, а саме Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, який був чинним на час прийняття відповідачем рішень за зверненнями ОСОБА_4

Відповідно до частини першої статті 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у порядку дисциплінарного провадження з підстав, передбачених в цій нормі Закону.

Відповідно до статті 94 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дисциплінарне провадження щодо судді здійснюють:

1) Вища кваліфікаційна комісія суддів України - щодо суддів місцевих та апеляційних судів;

2) Вища рада юстиції - щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України.

Згідно з частинами першої та другої статті 93 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дисциплінарне провадження - це процедура розгляду звернення з метою встановлення обставин, що можуть бути підставою дисциплінарної відповідальності судді. Право на звернення зі скаргою (заявою) щодо поведінки судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, має будь-яка особа. Громадяни здійснюють зазначене право особисто або через адвоката, юридичні особи - через адвоката, органи державної влади та органи місцевого самоврядування - через своїх представників.

Водночас спеціальний порядок дисциплінарного провадження щодо суддів має забезпечувати їх незалежність від незаконного стороннього впливу.

Відповідно до частини сьомої статті 95 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» питання про відкриття дисциплінарної справи чи відмову в її відкритті вирішує орган, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів.

Рішення про відкриття або про відмову у відкритті дисциплінарної справи оскарженню не підлягає.

Частиною першою статті 99 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя місцевого чи апеляційного суду може оскаржити рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення його до дисциплінарної відповідальності до Вищої ради юстиції або до суду в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України, не пізніше одного місяця з дня вручення йому чи отримання ним поштою копії рішення.

Право на оскарження рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, що здійснює дисциплінарне провадження, мають лише суб'єкти останнього в порядку, передбаченому законом. Громадяни, які не є суб'єктами дисциплінарного провадження щодо суддів, не мають права оскаржувати рішення визначених законом органів (в цьому випадку Вищої кваліфікаційної комісії суддів України) за результатами такого провадження.

Тобто, в даному випадку право на оскарження рішень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України мають тільки судді, щодо яких було ухвалено відповідне рішення.

Натомість, скаржник - ОСОБА_1 в даному випадку не має права на оскарження рішень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27.04.2016 та 24.07.2016.

Зважаючи на обставини, у зв'язку з якими позивач звернувся до адміністративного суду із вказаним позовом і наведене вище правове регулювання цих правовідносин, суд вважає, що у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправним та нечинним рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27.04.2016 та 24.07.2016 за заявою ОСОБА_1 від 24.09.2014 №8вк-7085/14 слід відмовити.

Таке правове застосування відповідає позиції, висловленій Верховним Судом України у справах №21-901во08, №21-211а14.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у зв'язку із ненаданням рішення за заявами ОСОБА_1 від 19.09.2014 та від 20.04.2016 суд звертає увагу на наступне.

Вимоги до позовної заяви встановлені статтями 160 та 161 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини третьої статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Позивач у позовній заяві заявив клопотання про звільнення його від сплати судового збору.

Проте, клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору не може бути вирішено з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 133 Кодексу адміністративного судочинства України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.

Таким чином, для вирішення клопотання сторони про звільнення від сплати судових витрат на підставі допустимих, належних і достатніх доказів суду слід з'ясувати майновий стан особи.

Особа, яка вважає свій майновий стан таким, що не дозволяє їй сплатити судовий збір має надати суду допустимі, належні і достатні докази щодо такого стану.

Додані позивачем до позовної заяви довідки про суми виплачених доходів та утриманих податків за 2017 та 2018 роки підтверджує лише відсутність у позивача оподатковуваних доходів за цей періоди. Такі довідки самі по собі не є достатнім доказом майнового стану особи.

Позивач, який вважає свій майновий стан таким, що не дозволяє оплатити судовий збір за подання позову до суду, має надати суду достатні докази про отримані доходи: довідку Управління Пенсійного фонду щодо наявності/відсутності пенсійних виплат за 2018 рік; докази, які б підтверджували, що у позивача немає відкритих рахунків у банківських установах або довідку про стан рахунків за їх наявності.

Згідно з пунктом 11 частини п'ятої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в позовній заяві зазначається власне письмове підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.

Проте, позивачем в позовній заяві не зазначено власне письмове підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову до цього самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав.

Відповідно до частини першої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

У разі неусунення недоліків позовної заяви протягом установленого строку вона буде повернута заявнику згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 22, 169, 170, 243, 248, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

У Х В А Л И В:

1. Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в частині позовних вимог про визнання протиправним та нечинним рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27.04.2016 та 24.07.2016 за заявою ОСОБА_1 від 24.09.2014 №8вк-7085/14.

2. Позов ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у зв'язку із ненаданням рішення за заявами ОСОБА_1 від 19.09.2014 та від 20.04.2016 залишити без руху.

3. Встановити позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви у десять днів з дня вручення копії ухвали про залишення позовної заяви без руху.

4. Направити позивачу копію ухвали для виконання.

Ухвала в частині відмови відкритті провадження у справі може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її прийняття та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження.

Ухвала в частині залишення позовної заяви без руху набирає законної сили з моменту підписання і оскарженню не підлягає.

...........................

Т.М. Шипуліна,

Суддя Верховного Суду